Радіограма для Бандери

Очікуваний десант

Літак без розпізнавальних знаків перетнув кордон із СРСР зі сторони Румунії приблизно опівночі 14 травня 1951 року. Летів низько, довго кружляв над кількома містами, як-то Коломия та Лужани. Через годину 10 хвилин, минувши Чорногірський хребет, повернувся. Водночас по тривозі підняли кілька тисяч військових і чекістів. Наступного дня київські емдебісти повідомляли в Москву: "Для блокування орієнтовних районів висадки парашутистів та їх пошуку залучено 11 420 осіб, з них: оперскладу – 1168, міліції – 3047, внутрішніх військ – 5518, прикордонних військ – 1750, літаків ПО-2 – 14. Посилюється робота з агентурою, оскільки парашутисти будуть шукати можливості зв’язатися з бандпідпіллям". 

Після Другої світової війни серед українських націоналістів, що опинилися у Західній Європі, намітився ще один розкол. Степан Бандера прагнув посилити свій вплив в ОУН (революційній). Частина членів, найактивнішим серед яких був Микола Лебедь, закидали йому надмірний авторитаризм. Створюючи опозицію, вони почали вибудовувати майже паралельну структуру. Конфлікт поглибився 5 березня 1950 року після загибелі провідника ОУН Романа Шухевича. Формально його заступив Василь Кук, який продовжував підпільну боротьбу з радянцями, переховуючись у галицьких лісах. Фактично ж нового керманича мали обрати на Великому зборі.

Коли інформація про суперечки дійшла до Кука, він написав гнівне звернення: "Ми надіялись, що сили нашого руху за кордоном такі ж незламні, як і в нас. Тому вістки про фактичний стан справ в організації були для нас всіх у вищій мірі неочікуваним вибухом. Якщо згоди не буде досягнуто, пропонуємо вислати представників із керівних членів з обох сторін на Землі для точного вияснення всіх справ". 

На початку 1951 року стало зрозуміло: досягнути згоди не вдасться. Тепер обидві сторони були зацікавлені якнайшвидше доправити до Кука своїх представників. Допомогти їм мали західні спецслужби. 

На службі в ОУН і короля

<p>Мирон Матвієйко (1914&ndash;1984)</p>

Контактування розвідок і ОУН почалося ще кілька років тому. Берлінська криза й випробування СРСР ядерної зброї змусили керівників капіталістичних держав звернути увагу на антикомуністичні рухи опору загалом та українців зокрема. Націоналісти ж отримали нагоду пройти хороший вишкіл, отримати сучасну техніку та потрапити на рідні терени. 

Представники Лебедя спілкувалися з американським ЦРУ. Бандера звернувся до британської Таємної служби розвідки (SIS). Піддані короля Георга VI погодилися відправити в Україну три групи. Одну з них очолив 37-річний Мирон Матвієйко, відомий в середовищі ОУН за псевдами "Усміх" і "Рамзес", а в SIS – як "Модді". Походив зі священничої родини з Тернопільщини. Під час війни долучився до Служби безпеки ОУН. Коли після бойових дій опинився в Мюнхені, очолив цю структуру. "Політично недостатньо підготовлений і особливого впливу за кордоном не має, – характеризував його Василь Кук на пізніших допитах у КДБ. – Поверхова людина, здатний на провокацію і може домогтися зізнання навіть від безневинного".

У березні 1951 року пасажирським рейсом із Дюссельдорфа в Лондон вилетіло 20 співаків. Мета подорожі – ознайомитися з культурою Великої Британії. Насправді ж це були майбутні десантники ОУН, яких дібрав Богдан Підгайний, давній товариш Шухевича. Після приземлення їм видали нові паспорти – поляків, котрі вже кілька років служать у королівському війську. Також отримали уніформу інженерних військ, відомих як Royal Pioneer Corps.

Вишкіл тривав два місяці. Українців навчали орієнтуватися на місцевості, стріляти, фотографувати. Показували сигнали, які слід подавати літакам, що доставлятимуть вантажі в нічний час. Група постійно змінювала місце проживання. Ще раніше в німецькому Бюнде семимісячний курс пройшли радисти. 

Окреме завдання

Матвієйко не відбув вишкіл до кінця. Вже через 1,5 місяця він поїхав додому – хотів відсвяткувати Великдень з родиною. Повернувся на початку травня. До його групи увійшли: розвідник Євген Підгірний – псевда "Кобзар", "Гриць", "Дуб", "Пак"; розвідник Володимир Божко – "Верес", "Борис", "Віллі"; радист Василь Городинський – "Паганіні", "Ігор", "Кора", "Тім"; радист Роман Бринь – "Лев", "Віктор", "Смалько" і кур’єр Євген Гура – "Славко", "Ронні". 

Їм видали кілька мобільних радіостанцій, топографічні карти, радянські гроші та документи, автомати STEN та пістолети Llama. Британців цікавили дислокація «червоних» військ, особливо моторизованих і бронетанкових частин, відомості про нові шляхи залізничного сполучення. Додатково просили з’ясовувати настрої у самій Червоній армії, взаємини між офіцерами та солдатами. 

У ніч перед вильотом Матвієйко спілкувався зі Степаном Бандерою. Він мав окреме завдання: якнайшвидше дістатися до Василя Кука, пояснити суть конфлікту в ОУН і спробувати переконати його прибути до Німеччини, щоб взяти участь у Великому зборі. Також "Усміх" віз листа до командира від ЦРУ та SIS із пропозицією співпраці. У разі згоди дві спецслужби обіцяли постачати повстанцям зброю, спорядження, харчі, літературу тощо. 

8 травня 1951 року українців доставили на британську авіабазу на Мальті. У плани ледь не втрутилася погода – до 18-го числа мали йти дощі. Далі починалася повня, стало б неможливо десантуватися непоміченими. Прогноз не справдився. 14 травня літак групи "Усміха" через Грецію, Болгарію та Румунію полетів на територію СРСР. Перед відправленням кожен отримав ціанистий калій. Його треба було вжити в разі потрапляння до рук МДБ. 

Виглядало, все продумано досконало. Однак подальшому успіхові завадила подробиця. Один із десантників вів подвійну гру. 

Парашут у наплічнику

<p>Євген Гура "Бронек" (1924&ndash;?)</p>

Про те, що одного з учасників операції завербував ворог, підозрювали давно. Про це представників SIS попереджали колеги з ЦРУ. Матвієйко потім стверджував, начебто висловлював сумніви Бандері. Той не сприйняв його побоювання серйозно. 

Зрадником виявився Євген Гура. Він вступив до ОУН на початку війни. Був у складі похідних груп, які рухалися вглиб країни і проголошували Українську Державу. Працював в українській поліції на Волині, дезертував, відбув арешт. Потім опинився на територіях, що відійшли до складу Польщі. Тамтешні спецслужби й передали його МДБ. Мав агентурне псевдо "Бронек". 

Гура переказав зверхникам: десант відбудеться в 10-х числах травня. Точного місця висадки не вказав. 

Літак очікували на лінії кордону між Добромилем і Ужгородом – це 110 кілометрів. Британські пілоти спрацювали блискуче. Локатори їх не засікли, підняти перехоплювачів не встигли. До пошуків одразу залучили понад 11 тисяч осіб. Через два дні їхня кількість зросла до майже 53 тисяч. Тільки-но 18 травня жителька села Бишки на Тернопільщині випадково натрапила в лісі на наплічник, у якому лежав камуфльований парашут і сталевий шолом. Жінка повідомила про це міліцію, на місце негайно вирушили чекісти.

"Нептун" для "Мирона"

Очевидно, десантників поблизу вже не було. Вночі через радіозв’язок вони повідомили британців про успішне приземлення. Далі закопали дві радіостанції. Дійшли до села Кального на Зборівщині, де сховали пошту для Кука. Гура покинув групу, щоб спробувати сконтактувати з підпіллям. 

Насправді ж попрямував до Львова. Співробітники чекістської "наружки" зафіксували, як 22 травня "Бронек" прибув на вокзал. Перш за все пішов до буфету, де замовив 100 грамів горілки, ковбасу та сир. Потім трамваєм поїхав до головної пошти, звідти зателефонував у МДБ. Того самого дня на конспіративній квартирі з ним зустрівся заступник міністра держбезпеки УРСР Олександр Вадіс.

<p>Таблетки з отрутою&nbsp;</p>

Минуло два дні, і Гура в уніформі МДБ вирушив на місця, де група "Усміха" сховала пошту, радіостанції та іншу техніку. Це все викопали й доставили до Львова. Листи перефотографували та переклали російською мовою, відтак повернули назад. Розпочалася операція із захоплення диверсантів. До неї залучили чотирьох оперативних співробітників і 19 агентів-бойовиків з-поміж завербованих учасників ОУН і УПА, які вдавали зв’язкових підпілля. Територію оточили військові. 

План був такий: "Бронек" разом із трьома бойовиками зустрінуть групу. Він підійде до Матвієйка, якого в чекістських документах іменували "Мироном", обміняється паролями та повідомить, що "Віктор", один із його супутників, може привести його і ще когось з десантників до Кука. Минувши підставну боївку, вони дістануться до агента "Буревія". Той попросить зачекати 30–40 хвилин, доки прийдуть люди з іншого пункту зв’язку. А ще запропонує перекусити та випити вина. У воду та їжу заздалегідь підмішають препарат "Нептун-47", після вживання якого людина засинає або втрачає здатність пересуватися. 

Агент "Четвертий"

<p>Павло Судоплатов</p>

"Я відкрив пляшку вина і запропонував випити за здоров’я "дорогих гостей", – звітував агент "Буревій". – "Мирон" відповів, що із задоволенням попробує більшовицького вина. Випивши й закусивши медом, "Мирон" заявив, що вино дуже міцне. Було зрозуміло, що на нього вже діяв снодійний препарат після випитої води. Інший бандит був все ще насторожений і, ймовірно, тримав у кишені гранату. Я налив йому ще склянку вина, і як тільки він вийняв руку з кишені, дав сигнал до захоплення. Обоє бандитів були затримані, на них одягли наручники". 

Решту десантників схопили, нагодувавши отруєним сніданком. Всіх доставили до Києва, а потім – до Москви. Із Матвієйком особисто спілкувався Павло Судоплатов, який 1938 року в Роттердамі підсунув бомбу засновнику ОУН Євгенові Коновальцю. 

"Усміх" наперед домовився з товаришами за кордоном: якщо з ним все гаразд і він пише від свого імені, то в радіограмі вживатиме слово "каша". Натомість, якщо потрапив у полон і працює під ковпаком МДБ, слід використати слово "борщ". Однак він майже одразу після затримання розповів про ці коди Судоплатову – і вже не міг їх використовувати. 

Натомість Матвієйко погодився співпрацювати з чекістами під агентурним псевдо "Четвертий". Протягом наступних 1,5 року він надіслав 32 радіограми до SIS. Йому вірили і британці, і Степан Бандера. Тож доки МДБ поступово та впевнено ліквідовувало підпілля, в ОУН були переконані – боротьба триває. 

Незабаром спіймали Василя Охримовича – "Грузина", якого в Україну відправила група Миколи Лебедя за сприяння ЦРУ. Він встиг дістатися до Василя Кука. Це не врятувало ОУН від остаточного розколу. Охримовича також використовували в радіоіграх із західними спецслужбами, однак недовго. Навесні 1954 року його розстріляли.   

Один день на волі

<p>Дружина Матвієйка &ndash; Євгенія Кошулинська</p>

Мирон Матвієйко працював у будинку МДБ на вулиці Крилова у Львові (тепер – вулиця Горбачевського). 16 червня 1952 року він сказав "колегам", що вийде у внутрішнє подвір’я провітритися. Там кілька хвилин розмовляв із кухаркою. Коли та відвернулася, попрямував до хвіртки й вишмигнув за межі будинку. 

Втечу планував давно. Це можна зрозуміти зі знаків, які лишав у листах. Дружину Євгенію просив пригадати поезії, які писав у Франції, – хоч насправді ніколи не віршував. Бандері писав: "Віддайте Наталю до рідної школи". Провідник знав, що "Наталя" – маловідоме псевдо Матвієйка. По цьому повідомленню мав зрозуміти: "Мирон" перебуває в "чужих" руках. До адресатів ці послання не дійшли. 

Матвієйко зробив кілька копій ключа від сейфа, у якому тримав пістолет Walther один із його опікунів, майор Михайло Корсун. Однак жодна з них не підійшла. Вирішив діяти радикально. Коли Корсун вийшов на вулицю без піджака, витягнув звідти ключ, відкрив сейф і забрав пістолета. Опинившись на волі, переночував на Янівському цвинтарі. Вранці подався додому до давньої знайомої. Виявилося, що та вже померла. Хотів порозкидати по місту листівки, у яких повідомляв, що завербований МДБ. Але врешті-решт вирішив здатися. Ввечері прийшов до залізничних кас і попросив якогось сержанта відвести його в управління. 

Ця "прогулянка" вартувала посад багатьом чекістам. Корсуна та інших відповідальних за охорону "Усміха" звільнили з органів і виключили з партії. Заступника начальника управління 2-Н МДБ УРСР Івана Шорубалка, нещодавно відзначеного за ліквідацію Шухевича, відправили керувати райвідділом на Прикарпаття. 

Матвієйко обійшовся переляком. Надто цінним кадром був. Попри кримінальну справу, він далі відправляв радіограми на Захід. 19 червня 1958 року Пленум Верховної Ради СРСР помилував його. Жив у Києві та на Волині, помер 1984-го у селі Павлові біля Радехова. Переказували, на старості завжди тримав напоготові сокиру… для самооборони.