Передсмертне пророцтво Миколи Леонтовича

14:30, 24 грудня 2021

1920.jpg

Коли на початку 1919 року Симон Петлюра вирішив спорядити до Парижа Українську Республіканську Капелу, постало питання репертуару. Олександр Кошиць і Кирило Стеценко звернулися до Миколи Леонтовича надати свої твори. Той якраз вразив своїми "Щедриком" і "Легендою", але відмовив: мовляв, його пісні такі недоладні, що їх не випадає співати на паризькій сцені. Адміністрація Капели, згадують очевидці, буквально силоміць забрала в нього партитури

пересунько.jpg

Тіна Пересунько

історикиня

Леонтович листівка.jpg

Ілюстрації Юрія Журавля

Уже за п’ять місяців його композиція "на чотири рядки" вперше звучала у Європі – у Празі – й зірвала овації. Європейський тріумф тривав до 1921 року. Репертуаром і виконанням Української Республіканської Капели захоплювалися у Празі, Відні, Лондоні, Парижі, Брюсселі, Амстердамі, Барселоні, Женеві, Варшаві, Берліні.

Восени 1922 року хор дебютував на сцені нью-йоркського Карнеґі-Голу. Загалом виступили в 115 містах США. А потім – Мексика, Канада, Уругвай, Бразилія, Аргентина, Куба.

Під час виступів українського хору у США "Щедрика" почув американський композитор українського походження Пітер Вільговський і створив англомовну версію "Carol of the Bells".

Проте період, коли твори Миколи Леонтовича тріумфували у Європі, був найубогішим у його житті. Не вистачало ані одягу, ані харчів. А 23 січня 1921 року 43-річний композитор помер від пострілу чекіста Афанасія Гріщенка.

Спочатку співати, потім говорити

"Це надзвичайно симпатична людина, делікатна і тиха, що страшенно не любить непорозумінь; для нього прикре слово – це жах; тому його скрізь затирають, відсовують", – говорив про Миколу Леонтовича його найближчий друг, композитор і диригент Кирило Стеценко. Він його жартома називав Леонтіні Думитреску.

Спів і музика були в житті майбутнього композитора від дитинства. Батько Миколи Леонтовича – отець Димитрій – розповідав, що "малий Микольця", ще не вміючи говорити, співав. А як мав кілька рочків, уже збирав сусідських дітей і керував своїм першим хором. Співали під його орудою "Ой там за горою, чортзна за якою".

У 15 років Микола вступив до Кам’янець-Подільської духовної семінарії, де навчались його батько й дід. Втім замість церковної науки семінарист бігав до міської опери слухати Верді, Бізе, Чайковського. На літніх канікулах ходив селами записувати народні пісні. Після навчання працював шкільним учителем у Чукові, Гришино, Тульчині. Викладав музику, аритметику, географію, писав і видавав свої перші музичні обробки.

2021_01_23_1_4.jpg

Кам’янець-Подільська духовна семінарія, де навчався Микола Леонтович

Фото: ounb.km.ua

Утім Микола Леонтович був не лише композитором. Він вважав себе громадянином Української Народної Республіки. 20 листопада 1917 року Українська Центральна Рада IІІ Універсалом проголосила створення УНР.

Тоді Микола Дмитрович учителював у подільському місті Тульчин – у російськомовному жіночому єпархіальному ліцеї. Одного дня він розпочав урок музики словами: "Добрий день! Сьогодні почнемо вчитися української мови. Хто вміє говорити по-українському?". Із десяток дівчат встало, подає у спогадах Ірина Шеровська-Кравчук, учениця Миколи Леонтовича. "Микола Дмитрович звернувся тоді до всіх у класі з настановою, що тепер треба знати всім українську мову, бо ми – громадяни Української Народної Республіки, яка має свій уряд у Києві", – згадувала вона.

ab690acc4237c329aa4cce6a67f35114.jpg

Микола Леонтович серед учасників Першого українського національного хору

Фото: focus.ua

Цей же уряд покликав його на роботу. "Із Поділля Музичний відділ запросив до Києва композитора Леонтовича", – писала столична газета "Нова Рада". До столиці він прибув як знаний композитор, диригент і педагог. Уже відгримів – на Різдво 1916 року – з прем’єрою у Києві його "Щедрик". У доробку композитора були десятки інших геніальних обробок. Серед них – "Пряля", "Козака несуть", "Почаївська Божа Матір", записана з вуст лірника на ярмарку в селі Білоусівка, та інші.

1 січня 1918 року тульчинського учителя зарахували до штату музичного відділу Міністерства народної освіти, згодом перейменованого  на Міністерство освіти та мистецтв. Там його зустріли друзі-композитори – Кирило Стеценко й Олександр Кошиць. Перша ознайомлювальна нарада тривала кілька годин. Молоді урядовці обговорювали план музичної політики України. Утім, як пише музикознавиця Лю Пархоменко, Микола Леонтович говорив стримано, бо, як йому здавалось, не дуже вправно володів українською.

1.jpg

Кирило Стеценко

Фото: wikipedia.org
2.jpg

Олександр Кошиць

Фото: wikipedia.org

"Легенда" Миколи Леонтовича й культурна дипломатія Симона Петлюри

На той момент Миколі Леонтовичу тільки-но виповнилось 40 років. Він мав дружину Клавдію і двох доньок – Галину та Євгенію. За спогадами першої, попри свою музичну обдарованість Микола Леонтович "композитором себе ніколи не називав". Єдиний виняток – коли треба було втішити дружину. "Ти не хвилюйся, – казав він Клавдії, – ми будемо жити краще, адже я стану композитором".

Із приходом до влади Директорії у листопаді 1918 року Микола Леонтович перевіз до Києва усю родину. Жили вони на Лук’янівці за адресою вулиця Багговутівська, 2. На роботу в міністерство він ходив пішки: музичний відділ тоді містився на другому поверсі готелю "Савой" на Хрещатику.

800px-Mykola_Leontovych's_family.png

Микола Леонтович з дружиною Клавдією Жовткевич та донькою Галиною. Середина 1900-х років

Фото: wikipedia.org

Однак урядувати довелось недовго. На Київ сунули російські більшовики. Аби відбитися від окупанта, Головний Отаман армії УНР Симон Петлюра вирішив просити допомоги у Європи. По-перше, визнати незалежність Української Народної Республіки. По-друге, допомогти з грошима й військом. Адже українці воювали з ворогом цивілізованого світу – більшовицькою Росією.

Та як переконати європейців, що Україна варта довіри та підтримки?

Саме в той час Микола Леонтович закінчив свою нову пісню – "Легенду", на слова поета Миколи Вороного. Почувши її 1 січня 1919 року у виконанні хору Кошиця, Петлюра, колишній арткритик, так надихнувся, що вирішив спорядити цей хор до Парижа, де вирішувалася доля України. Він мав стати голосом українського народу в часи війни за незалежність.

Очевидці кажуть, що, отримавши державне доручення, Олександр Кошиць і Кирило Стеценко почали просити Миколу Леонтовича дати інші свої твори до майбутнього репертуару. Але він відмовлявся. Адміністрація капели, писав у спогадах хорист Пеленський, буквально силоміць забрала в нього партитури. Адже був уже прецедент, коли композитор спустив у Дніпро свою збірку пісень із Поділля. "Йому прямо викрали ці пісні, і в той спосіб вони узріли світло денне", – згадував Пеленський.

"Щедрик" – м’яка сила УНР

11 травня 1919 року "Щедрик" Миколи Леонтовича вперше звучав на європейській сцені – у Національному театрі Праги. Публіка шаленіла. "Ану, панове модерністи, яким для виявлення своєї нікчемної думки потрібно 20 рядків партитури, – звертався до чеських музикантів відомий празький професор Зденек Неєдли. – Спробуйте це зробити на чотирьох рядках, як це роблять українські композитори!"

leontovych-shchedryk.jpg

Перше видання "Щедрика" Миколи Леонтовича в Україні, 1918 рік

Фото: dt.ua

Окрім "Щедрика", хітами європейської сцени стали "Пряля" й "Почаївська Божа Матір". "І ось скромний інструктор взяв цю глибоко народну та релігійну пісню і аранжував для хору так, що тепер ця легенда, твір тисячі українських селян, привертає до себе увагу освічених європейських музикантів", – підсумовувала польська газета "Свобода".

У Парижі "Почаївську Божу Матір" перекладали як "Notre Dame de Potchaїv". Швейцарський журналіст Авґуст Ерб після української прем’єри в Берні попросив хористів переклад канта на німецьку. Брюссельська газета "Le XX Siècle" не стримувалася: "Неможливо уявити чогось кращого, ніж гімн "Почаївська Божа Матір" з чудовим соло".

Що вже говорити про "Щедрика"! Упродовж 1919–1921 років колядка Миколи Леонтовича зривала овації у Празі, Відні, Лондоні, Парижі, Брюсселі, Амстердамі, Барселоні, Женеві, Варшаві, Берліні. Загалом – у 45 містах 10 країн Західної Європи. Женевська газета "La Suisse" писала: "Твір під назвою "Щедрик" з його неперервним повторенням чотирьох нот – неймовірний".

У Лондоні видання "The Daily News and Leader" зазначало: "Багато пісень були виконані на біс – майже всі. Серед найбільш оригінальних і красивих можна назвати "Щедрик" і "Ой там за горою" – обидві створив Микола Леонтович".

Після української прем’єри в Іспанії барселонська газета "Das Noticias" подавала: "Публіка зазначила, що найбільше їй сподобались аранжування Леонтовича, котрі часто викликали на біс".

Таких відгуків на адресу творів Леонтовича – сотні. Ще більше – на адресу престижу української культури й самої України. До прикладу, нідерландський критик Саламандра писав після української прем’єри в Гаазі: "Досі до України мені було байдуже, але тепер я ладен скрізь відстоювати мистецтво цієї країни!".

Утім прагматичні європейські політики на мистецтво не зважали. Наддніпрянську Україну віддали на поталу російським більшовикам й денікінцям. Решту українських земель поділили між сусідами. А що ж у той час Микола Леонтович?

"Шукали мене чорносотенні"

Залишившись у Києві під більшовицькою окупацією, композитор не знав про свій тріумф. Він викладав сольфеджіо у Музично-драматичному інституті ім. Лисенка. Вів хоровий спів у Київській духовній семінарії. Укладав педагогічні посібники для дітей. Пробував навіть інтегруватись у нові адмінустанови. Коротко працював у музичному відділі Наркомату освіти, адміністрував Державну хорову капелу Калішевського.

Щодня працював допізна. "Батько ніколи, жодної хвилини не бував удень вдома, – згадувала донька Галина. – Ми з мамою не спали, прислухаючись до знайомих кроків по темній порожній вулиці. Лише зачувши його швидку ходу, мама примушувала нас лягати, сама ж намагалась не видати своєї тривоги". А тривожитись було чого.

Oleksandr_Murashko-1905.jpg

Олександр Мурашко

Фото: wikipedia.org

14 червня 1919 року за загадкових обставин пострілом у потилицю убили сусіда Леонтовича – відомого художника, професора Української Академії Мистецтв Олександра Мурашка. Йому було 44 роки.

Незабаром на зміну червоному терору прийшов білий. "Киев – "мать городов русских", никогда не был украинским и не будет", – заявляв білогвардійський генерал Бредов під час окупації Києва 31 серпня 1919 року.

Українські композитори ще більше зачаїлись. Музикознавець Пилип Козицький, як очевидець тих подій, згадував: "При Денікіні Стеценко, як і Леонтович, вели напівлегальне голодне існування, весь час чекаючи арешту".

У листопаді 1919 року вбили поета Василя Чумака та Гната Михайличенка – обидва співробітники українського журналу "Мистецтво". Пізніше розправилися з поетом-символістом Павлом Савченком. Вже навіть місцевий "Союз возрождения России" злякався перегибу режиму і просив Денікіна припинити переслідування "українського культурного руху". На це російський ватажок відповідав: "Культуру от политики отделить нельзя".

Аби уникнути розправи, Леонтович покинув Київ. Як подає у спогадах музикознавець Гнат Яструбецький, "у благенькому літньому пальтечку на плечах та неоковирній шапочці, геть змарнілий, застуджений" він пішки йшов до Тульчина. А це 350 кілометрів. "Шукали мене чорносотенні: так що прийшлось покинути Київ", – казав сам Микола Леонтович тульчинському колезі Якимові Греху.

У той час його "Щедрик" зривав овації на сценах Парижа, Бордо, Тулузи, Ніцци та Марселя.

"Чекаю результатів, а може, і вб’ють"

Період, коли твори Леонтовича тріумфували у Європі з 1919 по 1921 роки, був найубогішим у житті композитора. "Для сім’ї не вистачало харчування, не було одягу", – пише вінницький музикознавець Анатолій Завальнюк.

Композиторова донька Галина згадувала: "Батьки часто на різні релігійні свята відправляли мене погостювати до дідуся в Марківку з надією, що, вертаючись, я принесу сяких-таких харчів".

Розрадою була робота над оперою "На русалчин Великдень". Леонтович писав її уже другий рік поспіль. Та складність була в тому, що тексту Грінченка вистачало лише на одну дію. А задум був на три. Аби дописати сюжет, потрібна була допомога лібретистки Надії Танашевич, колишньої учениці Миколи Леонтовича.

Удосвіта 12 січня 1921 року композитор вирушив із Тульчина до Стражгорода, де жила Надія Танашевич. Дорогою відвідував знайомих, планував зайти до батька в Марківку за харчами.

"Це було після Різдва 1921 року, – згадував Яким Грех свою останню зустріч із композитором. – Я дуже здивувався, коли побачив на подвір’ї Леонтовича, який прямував до мене. Він був убраний в старе пальто, на голові в нього була оригінальна шапка, яку пошила йому дружина з старого одіяла. На руках – рукавиці на один палець (також робота його дружини), а штани – сіро-чорного кольору – з великими фіолетовими латками. Та він ще ніс на паличці зав’язаний у великий платок гостинець для мене – калачі. Це був назверх бездомний подорожній, голодаючий, аж ніяк не Леонтович".

20 січня композитор нарешті дістався Стражгорода. Цілий день сидів із Надією Танашевич над оперою. Наступного дня збирався у Марківку. Наостанок, згадує учениця Миколи Леонтовича, йому поворожила по руці "стара Танашиха". Лінія життя виявилась короткою. Микола Леонтович віджартовувався, що смерти не чекає. Хоча опісля розказав Надії таку історію. Мовляв, на днях давав концерт "у казармах" і там на піаніно забув портфель. У ньому лежали два квитки для проїзду за кордон. "Мене зараз же запросили на чашку чаю, забрали документи, перевірили... Чекаю результатів, а може, і вб’ють", – казав тоді Микола Леонтович.

Леонтович.jpg
Ілюстрація Юрія Журавля

"Тату, я помираю"

І от він дістався Марківки. На календарі – 22 січня 1921 року. Субота, шоста година вечора. Тільки-но до розмови зійшлася родина Леонтовичів: отець Димитрій, Микола, його сестра Вікторія і донька Галина, аж до хати постукався і попросився заночувати подорожній. "Розмова російська, солдатська", – згадував потім батько Миколи Леонтовича. Гість показав посвідчення чекіста і представився Афанасієм Гріщенком. Його нагодували, поклали спати.

О 7:30 ранку наступного дня пролунав постріл. Переполоханий батько влетів до синової кімнати. Напівзігнутим на дивані сидів Микола Леонтович. Стікав кров’ю від прицільного пострілу у груди. "Тату, я помираю", – встиг вимовити.

А того дня, 23 січня 1921 року, у паризькому Театрі Єлисейських полів укотре звучав його "Щедрик". У залі – овації і квіти.

47993dc4-ada949e0c42bed1cd58cac3487b79460.jpg

Місце вбивства. Будинок батька у Марківці зберігся лише на старому фото — хрестиком позначено кут, у якому застрелили композитора

Фото: ocus.ua

9 лютого 1921 року в рапорті начальника Гайсинської повітової міліції було зазначено: "В ночь на 23-е января агент Уездчека Грищенко выстрелом из винтовки убил сына священника с. Марковки, Кубличской волости Николая Леонтовича 43-х лет".

Від "Щедрика" до "Carol of the Bells"

Наступного року "Щедрик" Леонтовича перетнув океан. 5 жовтня 1922 року він звучав у виконанні хору Кошиця на сцені нью-йоркського Карнеґі-Голу. Потім – у Вашингтоні. Усього – у 115 містах США. Після цього – концерти в Мексиці, Канаді, Уругваї, Бразилії, Аргентині, Кубі. За словами Кошиця, усюди колядка Миколи Леонтовича – "коронна точка" українського репертуару.

1 лютого 1924 року американський драматург Клей Ґрін написав у "San Francisco Journal": "Вони представили нашій країні не лише найкращий спів, який ми тільки чули, але й нанесли Україну на мистецьку мапу світу".

Утім на політичній мапі України вже не було. Був СРСР. Тут ще довго вбивство Миколи Леонтовича приписували "петлюрівським бандитам". Створений на дев’ятий день по смерті композитора "Комітет пам’яті Миколи Леонтовича" 1928 року ліквідували  за український націоналізм. Миколу Леонтовича назвали "неактуальним".

WXuXKwEsaQQtfdo8zlHOCxEyRngoPc0DVV5nX9u9.jpeg

Українська Республіканська Капела з диригентом Олександром Кошицею

Фото: kh.depo.ua

Актуальним він залишиться для світу. І української еміграції. Упродовж 1920-х і 1930-х років О. Кошиць неодноразово виступав із концертами у США. Там постійно звучав "Щедрик". На наймасовіші дійства: День України на Нью-Йоркському фолкфестивалі 1934 року, Шевченкове свято у квітні 1935 року, концерт у Карнеґі-Голі на честь митрополита Андрея Шептицького у травні 1936 року.

На одному з них Пітер Вільговський, американський композитор українського походження, і почув "Щедрика" Миколи Леонтовича. Про це він сам розповів через 40 років.

28 грудня 1973 року в листі до директора Українського музичного інституту в Америці Романа Савицького він написав таке: "Я почув його у виконанні Українського хору і отримав копію рукопису. Приблизно тоді мені був потрібний невеличкий твір, аби заповнити програму з моїм шкільним хором для "Години музики"Передача на американському радіо NBC. – Авт.. Оскільки молодь не хотіла співати українською, мені довелося написати англійський текст. Я прибрав українські слова про "Щедрика" і замість цього зосередився на веселому передзвоні дзвоників, який мені почувся в музиці. Після трансляції багато шкіл і коледжів запитували, де можна отримати друковані копії "Carol of the Bells"... Що й казати, відтоді він є бестселером".

Ось так понад сто років тому "Щедрик" започаткував українську культурну дипломатію.

Більше ілюстрацій Юрія Журавля знайдете тут.

Схожі матеріали

СЕО_лепкий_1.jpg

Богдан Лепкий: На порозі. Різдвяне оповідання

shchedryk8.original

Тріумф "Щедрика" у світі

serhii_vasylkivskyi_koliadnyky.jpg

Козацьке Різдво

Rizdvianiy Pavuk_Listing

Різдвяний ткач

Tetevchytsi_Olexandra Demchuk_032_new'.jpg

Таїнство Різдва Христового

Святий вечір в таборі. Другий справа Іван Лучка, м. Томськ, 1954 р. 2

Колишні в’язні ГУЛАГу згадують, як святкували Різдво

PZ_Malanka_Vashkivtsi_2010_6622.jpg

Переберія на Маланку. Фоторепортаж з українського карнавалу

1.Кавер_головна_1200х600_.jpg

“Честь Божій дитині!”: якими були колядки УПА

сео, лістінг.jpg

Різдво на Україні