Освітити правильний шлях
Зірка
Троє волхвів побачили зірку, яка сповістила про народження незвичайного Царя, і вирушили на його пошуки. Вони очікували побачити правителя у розкішному палаці – натомість знайшли печеру з Немовлям у яслах. Поза тим, мудреці з довірою схилилися перед Малям і піднесли Йому дари. Різдвяна зірка стала символом перемоги світла над темрявою, дороговказом, що скеровує на правильний шлях. А ще – обов’язковим атрибутом колядників, котрі розносять вістку про народження Спасителя по домівках українців.
В очікуванні зорі
Символ зорі в українців – давній і важливий. У міфології індоєвропейських народів її пов’язували з Великою богинею, чий чоловік, божество неба – місяць. Стародавнє зображення півмісяця з зіркою символізує цю пару. В народних піснях зіронька – це символ дівчини, місяць – хлопця. У колядках дівчину – «красну панну» порівнюють із зорею:
По двору ходить, як зоря сходить,
По воду іде, як пава пливе...
Восьмираменна зірка зветься «повна рожа». Вона увінчує Древо Життя або ж Світове дерево – символ світобудови. В обрядових піснях вона стає охоронницею дівочої цноти й вірності: «Посію я рожу, поставлю сторожу». Її зображують на писанках, плахтах, скринях, вишиваних сорочках і рушниках.
До Святої вечері сідали тільки після того, як на небі з’явиться перша зірка. До цього моменту упродовж дня нічого не їли. Дослідник Олекса Воропай (1913–1989) писав: «Хоч діти вже дуже голодні, все ж вони не відважуються просити у матері їсти. Терплять і крізь вікно пильно дивляться на небо: чи не зійшла вже вечірня зоря, що має сповістити всім людям про велике чудо – народження Сина Божого!»

Ці слова підтверджувала кулінарка Дарія Цвєк (1909–2004): «Уся родина з великим нетерпінням чекала появи зірки на небі. Ми, діти, щохвилі вибігали на подвір’я і дивилися на небосхил. Якщо ніч була зоряною, то наш дідусь тішився – буде врожайний рік. Коли з’являлася зірка, він вносив до хати сіно, і бабуся чи мама стелили його: частину на столі, а частину клали під стіл – бо Христос народився в яслах на сіні. По сіні розсипали горіхи та яблука – дітям на втіху».
«Чи дозволите заколядувати?»
Звичай співати різдвяних пісень із зіркою на українських теренах уперше зафіксований у 1680 році в містечку Стара Сіль. Ми перейняли цю традицію від поляків і чехів, де хлопчики-христослави в образах Трьох Царів обходили домівки, вітаючи люд з Різдвом. З міст ця традиція поширилася на села. Під зіркою почали співати не лише нові на той час коляди та різдвяні канти, а й старосвітські, іменні колядки.

Не всі колядники ходять із зірками – лише хлопці-підлітки, парубки та дорослі чоловіки. Нести зірку доручають найповажнішому з гурту – його іменують Звіздарем. Саме він веде перемовини з господарем, знає усі колядки. На початку каже: «Панове господарі, чи дозволите заколядувати? Чи господарю, чи господинці, чи господарській дитинці?»

Колядницькі зірки в Україні – переважно восьмикутні. Робили їх з обичайки (обруча від решета) і дерев’яних планочок. Прикрашали промасленим кольоровим папером, стрічками, дзвониками, китицями. У центрі прикріплювали образок Різдва або Богородиці з Немовлям. Особливо гарно, коли зірка обертається і світиться зсередини – центральна частина при цьому залишається непорушною.
Донеччина, 1905 рік. По центру Марко Залізняк, у майбутньому відомий як фотограф, який задокументував трагедію Голодомору
Українські політв’язні під час Святвечора на спецпоселенні у Томську, 1954 рік
З 50 рогами
Народна майстриня Тетяна Федосенко здійснила класифікацію різдвяних звізд. За формою вони бувають плоскі й об’ємні. За розміром: маленькі – до пів метра в діаметрі, великі – 1–2 метри, гіганти – понад 2 метри. За способом обертання: від руху руки Звіздаря, за допомогою корби чи від приводу електричного двигуна, крутяться по горизонталі або по вертикалі. Можуть мати або не мати каркас, без освітлення або ж освітлюватися зсередини свічкою, ліхтариком, нині – електричною лампочкою з батарейками чи гірляндою на акумуляторі.
Колядницькі зірки виготовляли в усіх регіонах України – від Карпат до Дону. На Гуцульщині й Бойківщині їх носили на коротенькому держаку, називали «вертепом». На Надсянні звізди могли налічувати до 50 рогів. Традицію надсянських зірок зберіг і розвинув художник Володимир Шагала (1919–2001), депортований з села Клоковичі (нині територія Польщі). Він створив кілька десятків звізд з дерев’яних рейок, паперу, соломи. Найбільша має в діаметрі майже 1,5 метра.
Зірки Володимира Шагала із колекції Національного музею народної архітектури та побуту України
Сьогодні його справу продовжує народний майстер Богдан Новак, уродженець села Мацьковичі (також Польща). 2022 року цю традицію внесли до переліку культурної нематеріальної спадщини України. Після колядування таку зірку розбивали: «Щоб дух звіздарський розходився по селі», – пояснює майстер. Вважали, якщо дівчина чи хлопець встигне схопити ріжок, то цього року обов’язково одружиться.
Різдвяна звізда села Мацьковичі
Художники та народні майстри створюють різноманітні авторські зірки – з дерева, паперу, ниток, скла, кераміки тощо. 2007-го завідувачка відділу Музею народної архітектури та побуту «Шевченківський гай» Надія Дзвоник віднайшла у фондах різдвяну звізду, створену Володимиром Шагалою, і влаштувала велику ходу звіздарів. Дійство переросло у щорічний фестиваль, на якому можна побачити до 70 зірок. На Різдво 2020 року така хода вперше відбулася у Києві.
Парад звіздарів у Львові, 2019 рік. Фото Євгена Кравса
Крафтове
різдво
Авторка тексту: Ярослава Музиченко
Редагування: Денис Мандзюк
Наукове редагування: Юрій Пуківський
Ілюстрації: Богдана Давидюк
Дизайн та розробка: shum.design
Ідея та координування: Аліна Брода, Віталій Ляска