Богдан Лепкий: На порозі. Різдвяне оповідання

13:46, 4 листопада 2019

ifv3x5zeuvubfkjup6o6zyux2vqvf6df-1.jpg

Видатний український поет, прозаїк, художник та громадський діяч народився 9 листопада 1872 року в селі Кривеньке на галицькому Поділлі в родині священика. Богдан Лепкий належить до найвизначні-ших постатей української літератури першої половини ХХ ст., його творча спадщина становить понад 80 книг. Знаний передусім як автор відомої пісні «Чуєш, брате мій», що стала гімном українських емігрантів, а в радянській Україні була під цензурою. Останні роки життя провів в еміграції — у Кракові він був професором Ягеллонського університету.

Перейшов Збруч і почув дим зпід рідної стріхи. Та це йому лиш так здавалося, бо села ще навіть не було видно. Лежало воно в подільськім ярі, як дитина в маминім подолку і тільки золочений хрест на церковній бані михтів понад снігами. Ніби хрест відірвався від церкви і йшов на святий вечір.

Аж і він погас і зробилося темно.

Петро Блин почував себе, як комашка в муці. Вже давно збився з дороги і навмання балував снігами. Колиб ще ноги здорові, а то: одну передіравила куля, що можна туди воловід перетягнути, а в другій гостець сверлом вертить.

І мандруй тут такими ногами!

Як Бог якого чуда не зішле, то Блин заковязне і ані рідної хати не побачить, ані куті не покушає. А хотілосяб. Ще й як хотілосяб!

Дванайцять літ товче ним по світі. Другі далі про війну й забудуть, а він все ще зі своєю бідою воює. І в неволі, аж на Сибірі був, і цілу Азію пройшов, утікаючи з неї, і в повстанці ходив і під червоною звіздою служив, — з якої печі хліба не їв, з якого корита води не пив!

А тепер ще тільки того бракує, щоб обімлів до решти та впав у сніг, як у перину, та сконав, як пес і то десь може недалеко від свого власного плота. “Гей, хлопе, хлопе!” — гукнув сам на себе і не йшов, а біг до того світла, що нараз заблимало йому перед очима.

***

Задиханий і цілий мокрий від поту ввалився у коршму. “Добрий вечір!”.

Глянув на жида, на шинквас, на обдрапані стіни, — “ігі! Це якась не наша коршма”.

Жид зпід ока позирав на гостя.

Кожушок з вируділих сибірських лошаків, полатані юхтові чоботи, сива смушкова шапка, — чи дати йому горівки, як захоче, чи казати, щоби перше платив?

Блин струшував борульки з вусів і з віїв. Жидівський наймит чіхався до одвірка. (Старий, затабачений, сорочка на нім, як дорога).

“Ви не тутешні?” — повернувся шинкар до Блина.

“Бачите, що ні”, — відповів той.

“З Гамерики?”.

“З другого кінця світа… От краще дайте порцію горівки та якого селедця”.

Горівка була слабша від самогону, але не дерла так по горлі, а селедець смачний, шабасовий.

Заплатив, сховив решту з доляра і спитав, як далеко до Рогу?

До Рогу, паноньку, — схопився наймит, — як добре йти, то за годину зайдете. Через цвинтар, без поповий ланок, на мурованку, а там вже і Ріг недалеко. Але ви не тутешні, так щоби не зблудили. Тепер у нас і на вовка наскочити не важко.

“Ой, йой!” — притакнув коршмар. — “Щоби я тілько долярів мав, кілько тепер туди вовків снується”.

“А ви їх рахували?”.

“Люди кажуть. Ото вже треті свята йдуть…”.

“Четверті”, — поправив наймит. — Шинкар подумав хвилину. “Четверті свята йдуть, як переходив туди чоловік, з Молдави і на вовка наткнувся”.

“І що?” — спитав Блин.

“Хлоп був, як медвідь, і дав вовкові раду”.

“Тепер він, паноньку”, — встряв у розмову наймит, — “цей Молдаван, такий пан, що ну! Пристав до Блинової Ганьки і так їм, кажу вам, як з платка йде”.

“До Блинової Ганьки?” — і під Блином ноги задріжали, ніби його хто по голові довбнею гепнув. Але не показав того по собі, мовляв: Блинова Ганька йому рівно, що торічний сніг.

“І що?” — спитав, витягаючи зза пазухи гроші.

“Та нічо. Вже вони собі і два шнури поля докупили і тютюн садять, господарі. Ганька кілька літ на свого чекала, не вертав, добула папір, що він небіщик і за Молдавана пішла”.

“В нашім селі одна вдовиця за Турка віддалася” — додав коршмар, — “за такого, що з війни залишився”.

“Або Турок, що, не чоловік?” — докинув наймит, голосом, у якім почувалася радість, що ми його до розмови пустили.

“Всі ми діти одного й того самого Бога, тільки чорт розсварив нас поміж собою”.

***

Блин мовчав. Нараз: “Ану, дайте нам ще дві порції горівки, але великі і моцної, як сто чортів!”.

“Чисте бунґу” — відповів коршмар, наливаючи чарки, — “а кращих селедців ви і в Ростові не дістанете”.

Блин підніс чарку і кивнув на наймата: “Беріть, діду, і пийте! Оттакий то наш святий вечір, бодай наші вороги кращого не мали!”.

Дід обтер рот лівою рукою, а правою влив до нього горівку: “моцна!” — хвалив.

Блин казав ще по одній дати. “Шляк би їх потрафив з таким життям, тай з долею такою! Якби я міг, якби я міг, то…” і чаркою вдарив об землю.

Коршмар видивився на нього: “Ну?”.

Блин кинув пятку, решту дав дідови, і насунув шапку на уха. “Оставайтесь!” Від порога вернувся: “Ще мені пачку сірників продайте!”.

***

Сам не знає, як він того Рогу добився. У селі було тихо, так тихо, як тільки на Святий вечір буває, коли люди до вечері сядуть. Навіть пси не гавкали, бо і їх до хати пустили.

Загумінками до свого обійстя підступив і до хати, як злодій підкрадався. Хата за хатою, ніби кожухом обтулилася. З вікон світло на дорогу било, а від плота і від дерев чорна тінь лягала на чорні тіни…

Зирнув у вікно… Побачив білий обрус, поливані миски зі стравою і свічки в цинових ліхтарах.

І свічки засвітилися йому в очах…

Ганька коло скрині сиділа і голубцями дитину годувала. В неї пішло. Румяне, чорнооке, веселе. А за скринею — він, Молдаван, хлоп, як медвідь, але дивиться так якось на жінку і дитину, як дитина, мягко-мягко. І наймит також вечеряє з ними. Всім їм так тепло, смачно, безпечно і тільки він, Петро Блин, він один…

І… сірники з кишені добув. Щоби тільки перший загорівся, то вже піде як по маслі. Злопотить черво-

ний когут крилами, запіє на ціле село, і авс! Ще ви такої коляди не чули.

Скостенілими пальцями добував сірничок із пачки… Бо і що йому іншого робити? Сідати на пятого до столу? Як новий наймит?… А тож як? … Чи може жінку відбивати від тамтого?… Тамтой, як звір, а його біда зїла… І скажи ти мені, де є таке право, щоби з твоєю жінкою мав хтось другий жити, га?

Сіркнув, вогник мелькнув і згас. Присів тоді і розщіпнув кожух, щоб огонь від вітру заслонити.

А вітер ще сильніший повіяв і з другого кінця села коляду приніс. Молоді, хлопячі голоси “Бог предвічний” співали. Ніби коляда бігла до нього і витала його і пригадувала давні, давні часи. Як то він малою дитиною з батьком-мамою до святої вечері сідав, як батько кутею до стелі кидав, як діти квокали в сіні, горіхів шукаючи, як медяником солодким ділилися. “А чого Ісус з неба зійшов і в стаєнці родився?” — питався мами. А мама погладила його по голові: “бо хотів, щоби люди були такі добрі, як він, щоби любилися і кривду собі прощали”.

Усьо пригадав собі Блин, ніби воно не колись, а ось тепер діялося там, у тій хаті. І буцім там не Ганьчина дитина в неї на колінах сиділа, а він сам, його власна діточа радість, що родився Ісус, котрий людий добрими зробить. І свого покійного батька й покійницю маму побачив, як вони надійно та любовно дивляться на нього, на свого одинака, побачив і…

Жбурнув сірниками в сніг та мов окаяний пуднув собою, сам не знаючи куди.

Господарсько-кооперативний часопис. — Львів, 1930. — Ч. 1—2. — С. 5.

Схожі матеріали

kaver (3).jpg

Різдво на Україні

Koshyts_sharzh.jpg

Тріумф "Щедрика" у світі

serhii_vasylkivskyi_koliadnyky.jpg

Козацьке Різдво

Rizdvianiy Pavuk_Listing

Різдвяний ткач

Tetevchytsi_Olexandra Demchuk_032_new'.jpg

Таїнство Різдва Христового

Святий вечір в таборі. Другий справа Іван Лучка, м. Томськ, 1954 р. 2

Колишні в’язні ГУЛАГу згадують, як святкували Різдво

PZ_Malanka_Vashkivtsi_2010_6622.jpg

Переберія на Маланку. Фоторепортаж з українського карнавалу

1.Кавер_головна_1200х600_.jpg

“Честь Божій дитині!”: якими були колядки УПА

vodokhreshcha.jpeg

Чи купалися українці на Водохреще?