Вкладав в історію та в людей. Спогади про Ігоря Скочиляса

Як Ігор Скочиляс не став сільським головою

У 1984 році Ігор Скочиляс вступив на історичний факультет Львівського університету, попри те, що батьки бачили його юристом. Відслужив у радянській армії й повернувся на другий курс. За два роки одружився з однокурсницею Іриною, почав працювати в Тернопільському обласному архіві, а дружина — в Обласному краєзнавчому музеї Тернополя. Та невдовзі молодого чоловіка чекали випробування. За короткий час померли батьки пана Ігоря, тож він мав опікуватися двома сестрами-студентками й бабусею.

"Ми часто їздили на Борщівщину, в рідне село Ігоря — Цигани. Після смерті його батьків ми не знали, що робити далі. Саме тоді мали обирати сільського голову, й Ігореві пропонували йти на цю посаду. Це давало можливість залишитися в селі. Ми не бачили іншого варіанта, принаймні на той час", — розповідає дружина Ірина Скочиляс.

Чутка про це долетіла до сусіднього села Ланівці, де жила Ігорева тітка Богдана Стасюк. Вона подолала взимку 13 кілометрів пішки, адже транспорту на початку 1990-х практично не було, аби сказати племінникові, щоб не відступав від своєї мрії. "Ти маєш світлу голову, пишеш історію і маєш займатися тим надалі", — переказує тітчині слова пані Ірина. Це змінило сімейні плани. Попри важкі часи, Ігор Скочиляс залишився працювати в Тернополі й досліджував невідомі сторінки в історії рідного краю.

Як Ігор Скочиляс був друкарем і вантажником

На останніх курсах університету пан Ігор публікував у районній газеті Борщівщини "Надзбручанська правда" розвідки про історію рідного села. Проте йому бракувало місця не лише для унікальних матеріалів (їх не раз занадто скорочували), а й щоб описувати архівні джерела, що він вважав обов’язковим.

Директор Борщівського краєзнавчого музею, історик, археолог, спелеолог Михайло Сохацький пригадує, як молодий науковець, із яким він познайомився через сусідів, шукав виходу із ситуації. Він хотів, щоб публікації було подано на науковому рівні і щоб інші дослідники могли сповна скористатися ними та звернутися до джерел. Тоді почала зароджуватися ідея майбутнього "Літопису Борщівщини".

"Кінець 1980-х — початок 1990-х був періодом національного піднесення. Всі бажали знати історію свого села, своєї церкви, шукали рідних за кордоном. Потреба історичних досліджень була величезна — вона просто витала в повітрі", — розповідає пан Сохацький.

Люди, які чули про Ігоря Скочиляса й читали його краєзнавчі розвідки, почали звертатися до нього по допомогу. Часто це були вчителі історії, які викладали предмет "Наш край" і хотіли відійти від радянських шаблонів та розповісти учням правдиву й цікаву історію. Також зверталися парафії, щоб розшукати документи і встановити справедливість. Бувало, що Скочиляс сам платив фотографу, щоб скопіювати важливі документи чи карти, адже копіювальних апаратів тоді не було. Він не міг відмовити, і часом це шкодило його основній роботі.

Тоді молодий історик разом із Михайлом Сохацьким остаточно вирішили, що треба створити наукове видання, яким могли би послуговуватися люди, спраглі знань. Перший "Літопис Борщівщини" побачив світ 1991 року. Ігор Скочиляс шукав авторів і сам написав низку матеріалів для першого випуску. Навіть переїхавши до Львова, він і далі працював над виданням у співредакторстві з Михайлом Сохацьким.

Дослідник випрацював досить амбітну структуру часопису. У ньому були розділи з історії, археології, географії, етнографії, літератури й мистецтва, рецензії. Публікували документи, матеріали та біографії видатних осіб тощо. Оприлюднювалии лише нові, раніше не відомі розвідки або ж мало поширені матеріали з іноземних видань. Обов’язково — з покликами на джерела. "Для людей треба старатися якнайкраще, зробити якнайбільше — все, що в наших силах. У цьому полягала амбітність Ігоря", — пояснює Михайло Сохацький.

Перші випуски "Літопису" виходили в друкарні Борщева так званим високим друком: кожну букву відливали, як колись Іван Федорович. І хоч у 1990-х потреби, бажання і можливості не збігалися, Ігор Скочиляс вирішив, що треба працювати й видавати чотири числа часопису на рік. Він узяв на себе цю місію. Писав і перекладав матеріали, редагував тексти інших авторів, часто написані від руки, бо не всі мали друкарську машинку. А Михайло ходив до місцевих підприємств, шукаючи кошти на "Літопис", бо друкарня не могла працювати безоплатно.

«Пригадую, друкарня казала, що замало коштів. Щоб, може, ми дістали десь паперу. Ми діставали. Згодом стали друкувати часопис у Заліщиках офсетним друком, але пластини для нього були вже старі, друк був поганий. Тоді Ігор вивчив це технічне питання, знайшов десь ті пластини і купив їх. Директор друкарні сказав: "Так виглядає, що вам ще дати на одну ніч друкарню, і ви самі надрукуєте собі журнал"», — розповідає пан Сохацький.

Згодом співпрацювали з друкарнею у Львові. Там теж попросили привезти рулон паперу. Знайшли машину, яка на світанку привезла папір до Львова. Проте водій не міг чекати й вивантажив усе просто на вулиці, недалеко від друкарні. "Сторож був дуже здивований, коли ми з Ігорем зранку вручну закочували величезний рулон паперу. Яка накладна? Який номер машини? Все руками", — згадує Михайло Сохацький.

Попри зануреність у безліч технічних процесів, Ігор Скочиляс ревно пильнував, аби в журналі публікували джерела та щоб усі статті було належно оформлено. "Якщо ми їх не надрукуємо, навряд чи це хтось робитиме, а вони будуть потрібні наступним дослідникам".

Як Ігор Скочиляс зацікавився історією Церкви

Іще одним переломним моментом у житті Скочилясів був переїзд до Львова. Ярослав Дашкевич запропонував Ігорю та Ірині роботу у Львівському відділенні Інституту української археографії та джерелознавства НАН України. "Це були дуже непрості часи. Але була ідея і бажання. Історія для Ігоря стала покликанням, він вважав, що його праця має служити на благо людям. Служіння — це було не просто слово. Це був сенс його життя", — розповідає Ірина Скочиляс.

Історія Церкви поволі входила в життя Ігоря Скочиляса. Дружина згадує, що в студентські роки він у гуртожитській кімнаті зачитував однокурсникам уривки з історії свого села Цигани. Там був розділ і про місцеву церкву. Такі розвідки він писав і для "Літопису Борщівщини". До 1992 року назбиралося багато матеріалу, і світ побачив невеликий збірник "Українська церква на Борщівщині та інші сторінки національного відродження краю".

Іще однією цеглинкою на цьому шляху стало ознайомлення з візитаціями церков у Національному музеї імені Андрея Шептицького. Це сталося тоді, коли молодий науковець працював під керівництвом Ярослава Дашкевича і збирав матеріал для дисертації.

"Візитації — це описи періодичних ревізій церкви: від стану будівлі до начиння і відгуків людей про священника. Невдовзі після того як Ігор відкрив для себе візитації, він сказав професорові Дашкевичу, що писатиме дисертацію про них. Це можна вважати першим кроком до становлення Ігоря як історика Церкви", — згадує дружина.

На цей вибір вплинуло й те, що в радянський час історія Церкви була табуйована. Багато матеріалів після Першої світової війни були недосліджені й неопубліковані. А Ігоря Скочиляса вабили білі плями історії. Звісно ж, візитації також були пов’язані з рідною Борщівщиною.

«Ігор був чудовим оповідачем, мав харизму. Він намагався розбавити сухий аналітичний виклад джерел цікавими відомостями, що їх оживили б. Наприклад, коли в межах проєкту "Київське християнство" готували монографію про історію монастиря і храму Святої Тройці у Вільнюсі, Ігор знайшов матеріали про те, що надсилали навколишні монастирі до Свято-Троїцької обителі. Там серед мішків із зерном, бочок із рибою була ще й пара ведмежат. Усе це він віднайшов у джерелах і описав у статті. Вийшов просто фантастичний матеріал», — розповідає Ірина Скочиляс.

Як Ігор Скочиляс не міг зупинитися

Усі згадують, що Ігор Скочиляс був надзвичайно діяльним і часто дивився примружено — мовби приглядаючись. Він не ходив, а біг чи летів, адже завжди мав багато справ і хотів усе встигнути. "Ігор був фантастично працьовитий. Міг встати о четвертій–п’ятій ранку і відповідати на листи. Він у принципі не розумів себе поза працею", — оповідає пані Ірина.

Історик Андрій Гречило пригадує, як під час роботи з Ігорем Скочилясом у польських архівах вони зранку приходили першими, а ввечері виходили останніми. Так було щодня упродовж місяця, окрім днів, коли архів було зачинено.

А Михайло Сохацький розповідає, як, уже працюючи у Львові, Ігор приїжджав до Борщева й не міг зрозуміти, як можна так поволі йти вулицями і з кожним розмовляти. «Я кажу йому, що це мале місто, тут усі всіх знають, із кожним треба привітатися. А він мені: "Ти так нічого не встигнеш у житті. Усе має бути розписано"».

Робота й обов’язки перед іншими людьми були для історика на першому місці. У період, коли він став деканом гуманітарного факультету Українського католицького університету, то дбав про студентів та викладачів. Для кожного мав добре слово. "Він був надзвичайно соціальним, хоч деколи стверджував, що з людьми працювати важко. Іноді повертався ввечері додому й казав, що так за день наговорився, що вдома хоче просто помовчати", — згадує дружина.

У час деканства Скочиляса міністром освіти був Дмитро Табачник, якого дратував незалежний український університет. Бо ж він міг говорити те, що не подобалося владі. МОН прислало на гуманітарний факультет перевірку — імовірно, щоб знайти якісь порушення і забрати ліцензію.

"Ігор із деканатом і викладачами працювали вдень і вночі. Він повертався додому о другій ночі. Дуже переживав, адже від наявності всієї документації, необхідної для перевірки, залежала доля багатьох викладачів та студентів", — згадує Ірина Скочиляс. Тоді Табачникові не вдалося позбавити факультет ліцензії.

Окрім власної наукової праці, роботи в деканаті, зі студентами й редагування "Літопису Борщівщини", Ігор Скочиляс також був членом НТШ, Українського геральдичного товариства. Брав участь у конференціях, писав статті для наукових часописів. Згодом став проректором УКУ з наукової роботи.

Пані Ірина розповідає: "Усе це забирало багато часу. Якоїсь миті постало питання про вибір між наукою та адміністративною роботою. Проте Ігор не міг лишити ані науки, ані людей. Думаю, якби він не був залучений до стількох справ, то написав би більше книжок про те, що любив: про історію".

Як Ігор Скочиляс обстоював справедливість

Залишити студентів Ігор Скочиляс не міг. Він їздив із ними на екскурсії, здійснював історичні розвідки, допомагав із науковими роботами й не залишав без відповідей їхні електронні листи.

А ще він був із ними під час Революції Гідности. Та спочатку була Помаранчева революція. Там, пригадує Ірина Скочиляс зі слів чоловіка, поза концертами й гуртуванням були й по-справжньому небезпечні моменти.

"Якось збирали людей, щоб блокувати урядовий квартал, яким якраз мав їхати Леонід Кучма. Прийшов чоловік із військовою підготовкою і розпочав інструктаж: як падати і як прикривати голову, якщо силовики почнуть бити. Щоб пом’якшити удар, потрібно запихати рукавиці під шапку тощо. Коли люди заблокували квартал і всі взялися за руки, Ігор відчув, як хлопець, що стояв поруч, усім тілом тремтів. Це було реально страшно, все було дуже серйозно", — розповідає дружина.

Попри деяке розчарування після Помаранчевої революції, від якого Ігор Скочиляс рятувався роботою, він став одним із перших деканів, який супроводжував своїх студентів під час Революції Гідности. У листопаді 2013 року студенти УКУ зібралися в Київ на протести. Ігор та Ірина Скочиляси супроводжували їх. Їхали потягом, зайнявши цілий вагон чи навіть більше. Дорогою про всяк випадок говорили про те, як поводитися, чому треба тримати кишені закритими тощо. Львів’ян прийняла Києво-Могилянська академія у своєму спортивному залі.

Після літургії, яку правили священники з УКУ, Ігореві Скочилясу повідомили, що "сюди вже їдуть", щоб розігнати львівських студентів. Тоді він скомандував швидко зібрати все, що можна, а що ні — залишити й піти. Більшість встигла уникнути зустрічі з силовиками.

«Це було за два дні до розгону Майдану. Атмосфера кардинально змінювалася. Якщо спочатку панувала надія, то після відмови Віктора Януковича підписувати євроінтеграцію запанувала невідомість. Після низки розмов зі знайомими Ігор вирішив, що студентів треба забрати з Майдану назад до Львова. Це було непросто, але більшість він вивіз з Києва. Завдяки вмінню комунікувати з людьми знайшов автобуси й меценатів, які оплатили дорогу. А потім ми дізналися про розгін студентів. Вважаю, що як декан Ігор ухвалив правильне рішення, адже взяв на себе відповідальність за дітей, які не були готові тікати від озброєного "Беркута"», — каже дружина. Після цього він не раз повертався на Майдан не як декан, а як Ігор Скочиляс.

Михайло Сохацький згадує про ще одну "локальну" революцію свого колеги. Коли з’ясувалося, що у Львові із ЦДІАЛ зникають унікальні історичні документи і стародруки, Скочиляс виступив проти цього. "Мені треба було уточнити дещо з документа з державного архіву у Львові. Я зателефонував Ігорю, а він каже, що йому заборонили доступ туди. Якийсь час і справді так відбувалося, бо він писав петиції до Києва, давав розголос цій справі", — розповідає пан Сохацький.

Як Ігор Скочиляс створив програму "Київське християнство"

Науково-дослідну програму "Київське християнство" започатковано 2012 року із благословення Блаженнішого Святослава. Ігор Скочиляс був її засновником і керівником.

За словами Мирослава Сеника, радника ректора УКУ, Блаженнішого Святослава у Ватикані часто запитували, чим ми відрізняємося від інших Церков. Щоб показати, чим, треба було засвідчити це документально. Так після розмови з Ігорем Скочилясом виник проєкт "Київське християнство".

Програма зосереджена на міждисциплінарному вивченні Київської традиції, сформованої на цивілізаційному пограниччі християнського Сходу та Заходу. У її межах виходять наукові праці, відбуваються загальноукраїнські та міжнародні конференції, щомісячні наукові семінари, які залучають науковців із різних царин.

«Я бачила, як Ігор формувався як історик, коли працював над історією Борщівського краю. Мені здається, що "Київське християнство" бере початок у тих працях. Тоді було запропоновано методологію, була мета об’єднати істориків, вивчити білі плями. Так само й тут ідеться про об’єднання істориків, богословів, культурологів, інших вузьких фахівців, щоб уповні розкрити історію нашої Церкви і показати тяглість традиції. Ігорю це дуже добро вдалося», — коментує Ірина Скочиляс.

Та спочатку все було не надто легко, пригадує Мирослав Сеник. Скочилясу доводилося стукати в безліч дверей. «Ігор мав невичерпну енергію, був генератором ідей. Сьогодні в програмі "Київське християнство" вийшло вже 34 томи. Щороку ми публікуємо від трьох до семи книжок. Ігоря немає з нами вже п’ятий рік, а ми ще не видали всього, що він напрацював. Звісно, є різний ступінь готовності, але є ідея, є творчий колектив, який над нею працює», — говорить він. За роботу на Програмі дослідник не брав грошей. Казав, що це його офіра на Церкву, а гроші він має із зарплати проректора.

Ігор Скочиляс притягував людей. Завдяки йому у Програмі брали участь відомі науковці з усієї України та з-за кордону. Сьогодні програму "Київське християнство" знають і у Ватикані, і у Стамбулі, і вона таки відповідає на запитання, чим ми відрізняємося.

Як проєкти Ігоря Скочиляса живуть після його смерти

"Ніхто не сподівався, що Ігор помре, адже він був борцем. Коли його госпіталізували в лікарню з коронавірусом, він хотів узяти зі собою ноутбука, щоб попрацювати над книжкою, яку ми разом упорядковували", — розповідає Ірина Скочиляс. Ця книжка — "Замойський провінційний собор Руської Унійної церкви 1720 року" — вийшла 2021 року.

Улітку 2020-го Ігор Скочиляс працював над історичним 200-сторінковим нарисом до видання "Собори Київської архиєпархії", а також разом із дружиною впорядковував його. Книжка побачила світ 2022 року, її допомогла закінчити Дарія Сироїд. "Я ніколи не була одна, багато людей мені допомагали", — каже Ірина Скочиляс про проєкти, що вийшли друком після чоловікової смерти.

У 2024 році колеги та друзі видали збірник статей Ігоря Скочиляса "Slavia Unita в історії та культурі Київської митрополії кінця XVI–XVIII cт." зі вступною статтею Максима Яременка. Того ж року вийшов перший том Скочилясових краєзнавчих праць "Історія Борщівського краю", який підготували Ірина Скочиляс і Михайло Сохацький.

"Також є проєкт, що стосується каталогу візитацій Холмської єпархії, над яким ми працювали ще в Інституті української археографії. Матеріали є, потрібно зібрати все і зробити. Це робота на найближчі два роки. Коли Ігор захищав докторську дисертацію, він планував видати три книжки. Вийшла одна, другу зроблено наполовину. Її можна буде доопрацювати, але це план на перспективу", — поділилась Ірина Скочиляс.