Україні потрібна Стратегія історичної політики. Сергій Громенко

15:02, 14 липня 2022

карта гімназія

Вибух повномасштабної російсько-української війни зробив невідворотними корінні зміни в українській історичній політиці. Питання лише в тому, як здійснити їх не на шкоду, а на користь державі, зокрема – зміцнити її перед лицем російської агресії.

14707892_1222634477803507_566907530000509388_o.jpg

Сергій Громенко

кандидат історичних наук, експерт Українського інституту майбутнього

І

Українська гуманітарна стратегія у ХХІ столітті зазнавала драматичних змін залежно від загального зовнішнього та внутрішнього становища держави, а надто від прихильності першої особи. Так, після перемоги Помаранчевої революції 2004 року і приходу до влади Віктора Ющенка закінчився період “багатовекторності” Леоніда Кучми, коли російські та українські наративи співіснували в одному просторі. Трагедія Голодомору перестала бути лише академічною проблемою, вийшовши в публічну площину і ставши одним з наріжних каменів української ідентичності. Не обійшлося, втім, і без курйозів – наприклад, згадування доречно й недоречно Трипільської культури. Також на цей період припали і перші російсько-українські меморіальні конфлікти – через винуватців Голодомору та роль українців у перемозі над ІІІ Райхом. Саме у цей час Кремль вперше відкрив для себе спокусливий механізм звинувачень України у реабілітації нацизму.

За Віктора Януковича до шкільних підручників повернувся зниклий термін “Велика Вітчизняна війна”, зате “загубилося” багато незручних імен, а сам він охоче брав участь у спільних з росіянами комеморативних заходах. 

Тріумф Революції гідності 2014 року не просто покінчив з курсом Януковича, але розпочав найглибші системні перетворення у роботі з колективною пам’яттю за всі роки незалежності. Декомунізація, вшанування борців за волю України, відкриття архівів, нові шкільні програми, а на додачу за Петра Порошенка українська армія отримала засновані на національних традиціях відзнаки та привітання. Можна сперечатися, чи досягли ці зміни поставленої мети, чи склався навколо них суспільний консенсус, але очевидно, що після них повернення до старих практик стало неможливим.

І хоча початок правління Володимира Зеленського ознаменувався тим, що російські олігархи за потурання його оточення стали паплюжити пам’ять загиблих у Бабиному Яру, повністю зупинити запущені у 2014 році процеси нова влада не змогла. Понад те, Кремль, який призупинив активну антиукраїнську пропаганду після виборів 2019 року, доволі скоро повернувся до цього заняття. Спочатку Володимир Путін оголосив, що українці з росіянами один народ, а 24 лютого 2022 року взагалі поставив під сумнів саме право України бути незалежною державою.

Історія в Росії є однією з головних опор чинного режиму. І в міру того, як падає добробут пересічного росіянина та зменшується кількість зовнішньополітичних перемог, значення гуманітарної сфери лише зростає.

Повний провал “бліцкригу” та перспектива поразки вторгнення в Україну однозначно призведуть до посилення цієї тенденції. Тому у найближчий час слід очікувати збільшення обсягів російської історичної пропаганди як всередині країни, так і назовні – це по-перше. По-друге, зростатиме і безапеляційність, і прямолінійність цієї пропаганди. І оскільки немає жодних підстав передбачати зміну курсу Кремля в “українському питанні”, напруження на російсько-українському “історичному фронті” тільки посилиться.

ІІ

Безпосередньо в Росії та на контрольованих нею територіях інших держав пропаганда має найяскравіше втілення. Головний наратив – “помилковість” чи навіть “неможливість” існування незалежної України та/або захоплення влади в ній русофобами за підтримки Заходу. Цей дискурс виник не внаслідок подій 2014 року, а тягнеться щонайменше пів тисячоліття. Уже московські великі князі та царі кінця XV – середини XVІІ століття обґрунтовували свою експансію на захід “збиранням земель” Русі, начебто “загарбаних” литовцями і поляками, а українців трактували як одну з гілок єдиного російського народу. Український національних рух ХІХ століття описували як “вигадку австро-угорського генштабу”, а ХХІ століття – як наслідок дій США (“наколотиє апєльсіни”/”пєчєнькі Нуланд”). В цій парадигмі “добрими” правителями України були лише ті, хто прагнув приєднання до Росії, усіх інших таврували як “бунтівників”, “розкольників”, а в теперішній час – “кривавими бандерівцями” та “хунтою”.

Головна мета такої пропаганди – позбавлення України суб’єктності (“країна 404”) та легітимація російської агресії проти неї (“відсіч карателям та фашистам”). Для донесення цих ідей до населення Росія використовує всі наявні інструменти, передовсім – телевізійні ток-шоу, кіно та ботоферми в інтернеті.

Також між двома країнами пролягає нездоланна прірва Криму. Приголомшуюча більшість росіян (від 80 до 90%) підтримують анексію цієї території та готові миритися із негативними наслідками такого вчинку Путіна. Отже, коли дійде до повернення Україною саме цієї території, непримиренність росіян унеможливить мирне розв’язання конфлікту.

Ще більшу загрозу становитиме російський ресентимент і українофобія після і внаслідок програної війни, але це вже наступне питання.

ІІІ

Даних з тимчасово окупованих територій України або немає взагалі, або їхня релевантність ще нижча за загальноросійську. Однак на основі зовнішніх спостережень можна зробити опосередковані висновки про головні загрози Україні з цього боку.

По-перше, це абсолютне домінування російських історичних наративів на давно окупованих територіях (Крим і частина Донбасу), початкове – на щойно захоплених. Їхня суть викладена у попередньому пункті, однак слід мати на увазі, що в цих регіонах тези російської пропаганди набувають гіпертрофованого вигляду (градус істерії у медіа вищий, ніж в середньому по РФ, де не у всіх суб’єктах аж так переймаються Україною).

По-друге, це власні місцеві наративи, які сформувалися незадовго до чи під час російського вторгнення 2014 року, і на сьогодні набули статусу беззаперечної істини. Вони підкреслюють осібність регіонів (“Донбас годує Україну”, “За Перекопом землі нема”), наголошують на російському культурному тлі (“тут завжди була Росія”), виправдовують підтримку кремлівської агресії (“повернення в рідну гавань”) та глорифікують учасників і оплакують жертв боротьби з Україною. Хоча форма і зміст регіональних наративів у мешканців Криму та Донбасу відрізняються, вони мають спільний наслідок – посилюють і без того наявні антиукраїнські настрої (як питомо місцеві, так і привнесені з Росії).

Таким чином, є підстави припустити, що на окупованих територіях ставлення до України відрізняється більшою полярністю порівняно із Росією – тобто і патріоти там щиріші (навіть якщо таємні), і українофоби особливо палкі.

Це створює відчутні загрози у міру того, як українська армія звільнятиме ці терени, і чим довше вони перебували під окупацією та чим вищий статус мали, тим ці загрози сильніші. Наративи про “споконвічно російський” Крим чи “незалежний” Донбас не паралельні, а протилежно обернені загальноукраїнському. Іншими словами, для багатьох тамтешніх мешканців російські солдати будуть не окупантами, а визволителями, а українські вояки – навпаки. Їхні рідні, друзі чи сусіди на службі Кремля – не колабораціоністами, а героями. А вони самі – жертвами Києва, а не Москви.

Зрозуміло, що в єдиній державі неможливе існування таких зон з антагоністичними наративами – це загрожуватиме громадянським конфліктом там. Прапори “ДНР” та України не можуть висіти поруч у школах Донецька, пам’ятники чорноморським флотам Росії та України більше не уживуться мирно у Севастополі, а російські та українські мундири не сусідитимуть в одних шафах. Без вирішення цієї проблеми реальна реінтеграція визволених регіонів просто не відбудеться.

IV

Найважливішою та найпроблемнішою площиною на сьогодні видається міжнародна. Світова підтримка України є одним з найголовніших чинників безпеки та стабільності країни. Але допомога з боку Заходу здійснюється лише тією мірою, якою політикам це дозволяють/нав’язують виборці. Таким чином, і окремі політики, і громадська думка в цілому в західних країнах є мішенню російської пропаганди. Головний наратив у цій площині по суті ідентичний базовому всередині самої Росії: “Крим (або інший регіон) – це споконвіку російська земля”, “Україною керують неонацисти”, “На Донбасі – громадянський конфлікт”. Навіть фейкові “ЛНР” та “ДНР” оголосили намір публікувати на Заході “наукові” статті про “опір народу Донбасу українській агресії”.

Головна мета – відвернути від України західну підтримку двома шляхами. З одного боку – продемонструвати законність російських претензій завдяки історичним аргументам (і чим гірше з юридичною стороною, тим сильніше наголошують на історії), з другого – показати Україну негідною західної допомоги. Для переконування пересічних мешканців використовуються відповідні телеканали (“Раша тудей”) та інформагенції (“Спутнік”), а також ботоферми. Для “навернення” політиків та експертів – псевдонаукові розвідки та ангажована (і часто прямо проплачена) публіцистика у західних журналах. Для окремих спецоперацій застосовують агентів впливу, роками законсервованих та вкорінених у західні інтелектуальні кола, та найманих провокаторів для вчинення актів вандалізму під виглядом українців. Також здійснюють і прямий підкуп або шантаж відповідальних осіб.

І позаяк чимало корумпованих західних чиновників хапаються за будь-який привід для виправдання своїх проросійських дій, таку тактику Росії слід визнати і ефективною, і загрозливою.

Окремою загрозою є побутування власних антиукраїнських стереотипів у свідомості еліт та населення іноземних держав. Таких небагато, але вони є. В країнах Західної Європи ці стереотипи були радше економічного штибу, а мільйони біженців у 2022 році наочно продемонстрували їхню безглуздість – українці в масі своїй виявилися освіченими, працьовитими і приязними. 

Натомість у Східній Європі у багатьох сусідів є історичні претензії до України. І хоча єднання під час теперішньої війни зменшило гостроту цих питань, було б наївно і недалекоглядно розраховувати, що в Польщі геть забудуть про Волинь-1943, а Угорщина і зараз демонструє не надто сердечну позицію.

На Глобальному Півдні суть російських зусиль залишається такою ж, але форма наративу геть відмінна. Користуючись загальним незнанням про нашу державу та латентним антиамериканізмом багатьох країн, Кремль наголошує, що веде війну не з Україною, а зі США та НАТО в Україні. Таким чином Москва позиціонує себе не як загарбника, а як борця проти американського імперіалізму та колоніалізму, а Україну – як слухняну маріонетку Заходу.

V

На контрольованих Києвом територіях Росія просуває дещо інший наратив – про “спільність історичної долі” двох народів. Відверта українофобія – це радше ексцеси місцевих божевільних, а не російська державна політика. Кремль наголошує не просто на нерозривному зв’язку, а то й повній єдності росіян з українцями, він підкреслює позитивний вплив такого зв’язку на українців. Мовляв, в складі єдиної держави Україна і територіями приростала (є ціла низка карт про міфічні “подарунки” царів та генсеків аж до Криму у 1954 році), і населенням збільшувалася, і промисловістю багатіла. А кожного разу, коли “єдність” зникала, Україна начебто ставала жертвою завойовників (поляків, турків, німців), які прагнули лише того, щоб позбавити українців їхньої віри чи багатств, а то й знищити їх до ноги. Про аналогічну політику Росії пропагандисти воліють не згадувати, або апелюють до універсальної відмовки: “це інше”. В цьому наративі органічною частиною є звинувачення керівництва та еліт у “продажності” Заходу, починаючи від гетьманів, через що потерпають прості українці. Ну, а Росію зображують краєм молока і меду (зарплат і пенсій), а приєднання до неї – інструментом покращення життя вже сьогодні.

Мета такої пропаганди – підірвати рішучість українців у захисті своєї держави (“навіщо захищати еліту, яка все одно пограбує народ і втече на Захід”), віру в саму країну (“лише у складі Росії на нас чекає добробут, а незалежність = злидні”, “ми – колонія Заходу”) та спонукати до підтримки проросійських сил (“народам нічого ділити, нас посварили політики, росіяни не воюють на Донбасі, це громадянський конфлікт, потрібно домовлятися і жити в мирі”). В останні роки технічні можливості для безпосередньої пропаганди з-за кордону суттєво підірвані, але поки цей дискурс залишається панівним у головах багатьох представників української еліти, його відтворюють деякі місцеві медіа.

Втім, після загарбання Росією Криму і Донбасу, міграції певної частини “русофілів” та загального патріотичного піднесення проблема впливу російської пропаганди втратила свою гостроту. Та й з точки зору ефективності українських контрзаходів (як державних, так і громадських) боротьба у цій площини виглядає відносно успішною.

Однак серйознішою за російські наративи виглядає проблема старих внутрішніх українських історичних розламів (в ґрунті теж викликаних кремлівським впливом). Йдеться передусім про розрив між поколіннями і регіонами у ставленні до російського та радянського минулого. Вже навіть декомунізація не мала повної консенсусної підтримки в Україні – на її початку прихильників та противників було приблизно порівну. А із приходом до влади Зеленського з його байдужістю до назв заасфальтованих вулиць кількість опонентів декомунізації переважила. Тим більший спротив очікується при деколонізації України, що в наших реаліях виглядає як дерусифікація міського простору, культури та освіти. Якщо на захист Леніна всю Україну було не підняти, то бої за Пушкіна та Булгакова обіцяють бути гарячими.

Зрозуміло, що під час бойових дій гострота протистояння менш помітна, але в наступну виборчу кампанію ці питання точно будуть підняті на щит з обох боків. Будь-яка наступниця ОПЗЖ в прагненні консолідувати проросійський електорат оголосить себе захисницею “великої російської культури” як надбання у тому числі й українців. На противагу націонал-демократичні сили намагатимуться радикалізувати питання очищення України від пам’яток російського минулого. Окрім гарантованого конфлікту на звільнених територіях, можна очікувати гарячого протистояння в Одесі та Харкові.

Отже, для системної протидії російській пропаганді має бути створена Стратегія історичної політики України до 2041 року (до 50-ліття відновлення незалежності), а на її основі – урядовий план дій. Ця Стратегія має передбачати відповіді на зазначені вище загрози і виклики, а найголовніше – скасувати залежність історичної політики від прізвища першої особи в державі. Без чітко визначеної наперед і однозначно україноцентричної Стратегії ми приречені завжди відбиватися від російських атак на “історичному фронті” без шансів на контрнаступ.

Зрозуміло, що для створення справжньої, а не декларативної Стратегії необхідне масштабне обговорення у фахових колах, однак деякі напрями роботи можна передбачити заздалегідь.

1. Перезапуск Ради з питань національної єдності при Президентові України як дискусійно-компромісного майданчика між органами влади (Президент, Мінкульт, УІНП), науковими установами (НІСД, інститути НАНУ, виші) та представниками відповідних громадських організацій.

2. Остаточне завершення “вуличної” декомунізації та переведення її фокусу на радянські інституційні норми.

3. Законодавче оформлення процесу деколонізації – розробка принципів позбавлення публічного простору певних пам’ятників та назв, пов’язаних із перебуванням України у складі імперій.

4. Реформування навчальних програм шкіл та вишів у відповідності до новітніх наукових досягнень та реальної практики воєнного сьогодення.

5. “Гуманітарна” люстрація колабораціоністів у науці та освіті – заборона на професію.

6. Побудова довгоочікуваного Національного Пантеону – місця останнього спочинку та меморіалу найвидатніших провідників України.

7. Створення Національного військового цвинтаря та продовження процесу упорядкування військових секторів на кладовищах.

8. Побудова Меморіалу-Музею української війни за незалежність (центрального в Києві із філіями по всій країні), можливо – створення окремого органу влади для керування музеями і меморіалами сучасності та розмежування його повноважень з УІНП.

9. Продовження роз’яснювальної роботи із місцевим самоврядуванням на предмет українізації публічного простору: перейменовування вулиць на честь вітчизняних героїв, встановлення монументів тощо.

10. Покращення стану наукової сфери: спрощення процедури видачі грантів на фундаментальні дослідження, посилення державного фінансування археологічних розкопок, в ідеалі – реформи Національної Академії наук та галузі вищої освіти.

11. Покращення стану пам’ятникоохоронної сфери: жорстка боротьба із руйнуванням пам’ятників під час сільгоспробіт та будівництва, посилення державного фінансування постійних музеїв і пересувних виставок, історико-культурних заповідників.

12. Популяризація історичного спадку України: підтримка документального та художньо-історичного кіновиробництва зі зрозумілими схемами відбору, підтримка створення історичного офлайн та онлайн контенту (зокрема – держпрограма з перекладу та поширення українських книг за кордоном), підтримка краєзнавчих організацій, розробка маршрутів історичного туризму.

український рашмор
Український Рашмор Ілюстрація: Нікіта Тітов

У підсумку всі громадяни України мають переконатися, що вони належать до нормальної сучасної європейської нації з повноцінними історією та культурою, яка впевнено дивиться в майбутнє, а не безпомічно застрягла в “садку вишневому” та вічній жалобі за жертвами зовнішніх агресій. Додатково для звільнених територій слід запропонувати окремий наратив, в якому більшість людей там будуть саме жертвами підступних росіян, а не співучасниками злочинів (за винятком явних колабораціоністів).

Враховуючи, що воєнне вирішення російсько-українських протиріч може зайти в глухий кут, гуманітарний “фронт” набуває першочергового значення. Тому й розробка Стратегії історичної політики стає невідкладною справою. Бо це той випадок, коли неявка на війну означає автоматичний програш.

Схожі матеріали

Без назви-2.jpg

Воркутинське повстання. Разом і до кінця

літопис 1200.jpg

Москва редагує історію: початок традиції брехні

kozaky 03.jpg

Мультифронтир. Нова схема української історії

800x500 obkladunka Poleschyk

Коли ми проґавили "русскій мір" | Тамара Полещук