Шкільні вчителі справді виграють війни. Росія це розуміє і готується до цього. А Україна?

17:10, 1 червня 2022

003.jpg

Більшість людей не до кінця правильно трактує відомий вислів “Битви виграють шкільні вчителі”. По-перше, всупереч поширеній думці, фраза “Коли пруссаки побили австрійців, це була перемога прусського шкільного вчителя над австрійським” належить не канцлеру Отто фон Бісмарку, а лейпцизькому професору Оскарові Пешелю. А по-друге, вона стосується речей значно глибших, ніж просто виховання патріотизму та дисципліни в молоді. Тож як вчителі виграють війни і як це знання допоможе нам сьогодні.

14707892_1222634477803507_566907530000509388_o.jpg

Сергій Громенко

кандидат історичних наук, експерт Українського інституту майбутнього

Австрія та Пруссія

Без серйозного історичного екскурсу ніяк не обійтися. Від раннього Середньовіччя і до XIX століття німецькомовний світ Центральної Європи був розділений на сотні держав і державочок. Формальним главою “Священної Римської імперії германської нації” був імператор, однак його фактична влада поширювалася лише на деякі території, які згодом стали Австрією. Рештою земель управляли власні володарі, іноді геть не лояльні верховному сюзеренові – аж до відкритої війни. Наприклад, прусський король Фрідріх Великий у 1740-х роках відібрав в австрійської імператриці Марії-Терезії провінцію Сілезія.

Коли ж на початку XIX століття Наполеон взагалі скасував давні порядки, а в “німецькому світі” поширився романтичний націоналізм, між Австрією та Пруссією розпочалася конкуренція за першість у проєкті об’єднаної Німеччини. Піком суперечки стала битва під Садовою 3 липня 1866 року, після якої з'явився згаданий вище афоризм. Сили австрійців та пруссаків були майже рівними, але другі добряче розгромили перших. Невдовзі після цього Пруссія завдала ще серйознішої поразки Франції та утворила Німецьку імперію.

Отже, тут не йшлося просто про патріотизм та дисципліну. Це важко виміряти, але навряд чи австрійські шкільні вчителі були набагато гіршими за прусських. Зрештою, вони належали до спільного культурного простору, закінчували ті самі університети, працювали за схожими стандартами. Тож, гадаю, віденські вчителі були не менш патріотичними й дисциплінованими, ніж берлінські, та зуміли прищепити це учням.

А048.jpg

Учні гімназії у Бережанах, 1930-ті

Фото: localhistory.org.ua

То в чому ж річ?

Вона полягала в чомусь подібному до патріотизму, але не ідентичному – в ідеології майбутнього. Під Садовою не просто зійшлися дві армії – там зіткнулися два проєкти облаштування “німецького світу”, які вилучали альтернативи. Питання не виникало, хто очолить майбутню імперію – Австрія чи Пруссія, – таким дріб’язком в історичній перспективі можна було би знехтувати. Йшлося про значно більше.

Внаслідок революцій 1848–1849 років проблема розділення німців стала особливо гострою. Щоб її розв’язати, було запропоновано два проєкти, які умовно називали “малонімецьким” та “великонімецьким”. Перший, який просував Берлін, передбачав об’єднати у федерацію всі німецькі державні утворення, а також найбільш германізовані частини Австрійської імперії. Відень спротивився розділенню своєї держави й запропонував натомість другий шлях – об’єднати всі держави як є.

Різниця пролягала не лише між Австрією та Пруссією, хоча й це також мало значення. Перша була абсолютною монархією, католицькою та традиціоналістською, друга – конституційною, протестантською та просвіченою. Серйознішим було те, що Пруссія прагнула побудувати національну німецьку імперію, у якій модерний націоналізм не бачив місця для рівноправ’я національних меншин – передовсім слов’ян. Австрійська ж імперія була багатонаціональною та зв’язаною докупи старими династичними скріпами. Тож у разі “великонімецького” об’єднання нова імперія не була б однорідною не лише політично, але й етнічно.

Криза 1851 року закінчилася нічим, єдина держава так і не була утворена, але під Садовою зійшлися вояки, народжені на початку революції. І в ході “німецьких війн за об’єднання” 1864–1871 років на полі бою берлінська картина майбутнього впевнено перемогла віденську. Так, краще озброєння та організація сказали своє слово, але як ми вже зрозуміли на власному досвіді, мотивація бійців – значно важливіша. Учні прусських вчителів сміливо йшли в наступ під гаслами єдиної національної державности. Що могли їм протиставити учні австрійських вчителів – повернення в минуле чи майбутнє у клаптиковій державі? І понад те, Відень уже не претендував на єдину державу на своїх умовах, а просто намагався завадити Берлінові реалізувати “малонімецький” план. Це теж не дуже надихало. Тому не дивно, що на 5,5 тисяч убитих австрійців припало 22 тисячі полонених.

Не варто звинувачувати переможених солдатів та їхніх вчителів у тому, що їм забракло патріотизму. Але іноді абстрактної любови до батьківщини недостатньо – потрібно ще й чітке розуміння, за яку модель майбутнього йти воювати.

1199px-Schlacht-bei-koeniggraetz-von-georg-bleibtreu.jpg

Георг Бляйбтрой "Битва при Кьоніггреці", 1866 рік

Фото: wikipedia.org

Росія та Україна

Повної аналогії у нашій ситуації, звісно, немає, але деяка спільність є. Україна, як і Пруссія, прагне національної державности – окремої від Росії, бо українці – не росіяни. Росія ж хоче нової панслов’янської імперії під своїм, зрозуміло, верховенством. Ця проблема ніколи не зникала з порядку денного київсько-московських відносин, але донедавна вірилося, що XXI століття – не XIX, і розв’язання можна буде знайти без війни. Ці надії не справдилися, і вихованці російських та українських вчителів стріляють одні в одних.

Про суто воєнний бік справи уже багато говорили й повторювати цього тут не варто. Краще звернути увагу на ту ланку, яка не збройно чи організаційно, а ментально зв’язує вояків із державою – на вчителів.

Низький бойовий дух і аморальність більшости російських солдатів уже є емпірично доведеними фактами. І не тому, що картина майбутньої війни, яку в них закладала кремлівська пропаганда, радикально відрізнялася від реальности. Тож у Москві, зрештою, спохватились – і вирішили подвоїти зусилля на “внутрішньому фронті”.

Російська школа за конституцією відокремлена від політики, підлітки зазвичай ні за що мають дорослі авторитети, і така ситуація більш-менш тривала до 2013/2014 року. Потім влада почала обережний наступ – спочатку з’явився “єдиний стандарт”, від якого не могли відступати підручники з історії, далі були запроваджені “класні години”, присвячені “поверненню в рідну гавань”, тобто анексії Криму. Ця штука була повторена уже 2022 року – дітям розповідали про “невідворотність” війни та “недієвість” західних санкцій. Однак зважаючи на деякі аудіо, не все так гладко заходило у шкільні уми, як на те сподівалися у Кремлі.

Тому впродовж травня були анонсовані ще кілька ініціатив, скерованих на подальше ментальне поневолення школи: створення всеросійського шкільного руху “Большая перемена” на чолі з Володимиром Путіним (“піонерії 2.0”) і запровадження у школах посад заступників директорів із виховання (“політруків 2.0”).

patrushev.jpg

Микола Патрушев, секретар Радбезу РФ

Фото: ТАСС

Те, що все це є елементами єдиної стратегії, видно з нещодавнього інтерв’ю секретаря радбезу РФ Миколи Патрушева. Фінал варто процитувати повністю:

Забування історії та відмова від своїх цінностей, мабуть, біда не лише українців?

На жаль, такої фальшивої версії доленосних подій дотримуються деякі шкільні вчителі в нашій країні. Спотворюють факти й багато навчальних посібників. Тематиці героїзму радянського народу в роки Великої Вітчизняної під час уроків історії приділяють мало часу, а в підручниках її часто описують поверхово. У результаті лише кілька старшокласників можуть назвати прізвища тих, хто ціною власного життя здобув Перемогу 1945 року, а про героїв Першої світової чи Вітчизняної війни 1812 року взагалі майже ніхто не чув.

У чому ви бачите причину?

Насамперед варто звернути увагу на підготовку педагогічних кадрів. Саме час згадати думки Ушинського й Макаренка щодо того, що вчитель формує особистість учня. Покликання вчителя – не надання послуг, а просвітництво, освіта та виховання. Профільні університети мають готувати майбутніх освітян як майстрів високого класу, а не штампувати на конвеєрі.

Вчителі займають особливе місце в житті кожного громадянина, тому неприпустимо, що окремі викладачі довільно трактують світову та вітчизняну історії, а це підриває авторитет нашої країни та програмує свідомість дітей на основі хибних фактів та мітів. Психологічне маніпулювання молоддю, розрив між поколіннями, перекручування історичної правди – все це несумісне з професійним покликанням педагога.

Не можна порушувати питання патріотичного виховання молоді на факультативних заняттях. У звітах це описано красиво, а результату немає.

Згадую крилатий вислів, який приписують Бісмарку, про те, що битви виграють вчителі.

На мій погляд, думка, безумовно, правильна. Тим паче, в умовах гібридної війни, яка сьогодні розгорнута проти Росії. І в ній освітяни перебувають на передовій. Необхідна персональна відповідальність керівників освітніх установ, випускники яких не тримали в руках книг, присвячених героїзму радянського народу в роки Великої Вітчизняної війни, або мають нечітке уявлення про подвиги тих, хто воював за Батьківщину. У деяких школах, зокрема приватних, слово «патріотизм» вважають застарілим.

Як ви пропонуєте змінити цю ситуацію?

Варто підвищувати авторитет освітян, вірних своїй професії, які присвячують життя вихованню справжніх патріотів. Найважливіше завдання сьогодні – відродити історичні традиції і навіть захистити традиційні російські духовно-моральні цінності. Щоб їх вирішити, потрібен системний підхід до виховання та освіти. Назріла необхідність реалізувати державну програму в цій сфері на всіх етапах дорослішання людини та її становлення як громадянина. Повинна бути розроблена комплексна модель цього процесу.

Крім того, необхідно суттєво наростити масштаби державного замовлення на продукування творів літератури та мистецтва, кінострічок та телепрограм, спрямованих на збереження історичної пам’яті, виховання гордості за нашу країну та формування зрілого громадянського суспільства, яке чітко усвідомлює відповідальність за її розвиток та процвітання.

Тільки в цьому випадку ми зможемо успішно протистояти тим загрозам та викликам, які формує колективний Захід, щоб впливати на індивідуальну, групову та суспільну свідомість”.

Це – розгорнутий план дій Кремля з підготовки нового покоління солдатів для майбутніх війн. Звісно, є підстави сумніватися в ефективності його виконання, але факт є фактом: такий план існує і потроху його реалізовують.

Що здатна протиставити йому Україна? Так, після Революції Гідности в гуманітарній сфері за 5 років було зроблено більше ніж за попередні 25 – всього й не перелічити. Однак варто було змінитися владі – як стала неважливою назва вулиці, якщо вона заасфальтована. Війна, звісно, продемонструвала всю хибність такого підходу, але чи всі у владі це зрозуміли?

Волонтерські ініціативи – це прекрасно! Втім вони не можуть замінити собою урядову машину. Настав час усвідомити, що гуманітарна політика має бути предметом довготермінової державної стратегії, а не залежати від поточної політичної кон’юнктури.

Росіяни з перших місяців окупації нищать українську літературу та змінюють шкільні програми на свої. Не закликаю відповідати симетрично, тобто перетворювати історію на ідеологію, а школи – на пропагандистські осередки. Я лише пропоную подивитися правді в очі. А вона така, що поразка в битві за уми молоді раніше чи пізніше призведе до поразки на полі бою. Як це сталося під Садовою та в безлічі інших випадків. Перейменування вулиць – не марна річ, як і власна українська концепція Другої світової війни. І доки в Україні не буде випрацювана та втілена стратегія розвитку гуманітарної сфери, ми перебуватимемо в небезпеці.

Історія має значення! А війни виграють вчителі. І росіяни це розуміють.

А ми?

Схожі матеріали

Puskin cancel.jpg

Нагальність деколонізації, або Про вину російської культури. Віра Агеєва

shkola 1200.jpg

Що не так з уроками історії у школі? Пояснюють історики

borodianka shevchenko.jpg

Українська культура: постріл у потилицю. Галина Пагутяк

Ageeva.jpg

Порожні п’єдестали та культурна притомність нації. Віра Агеєва

ук.jpg

Москва дістає старі ідеологеми: що таке "Малоросія" та "Новоросія"?

800x500 obkladunka Yaremenko.jpg

Історія Києво-Могилянки | Максим Яременко

Starchenko Natalia.jpg

Про гризоти історика. Наталія Старченко

Улас Самчук з письменником о. Юрієм Станинцем та Петром Міговком у Хусті (1938) 1939.in.ua.jpg

Улас Самчук "Нарід чи чернь?"

bohdan lepkuj.jpg

Богдан Лепкий "Матура"