Українська культура: постріл у потилицю. Галина Пагутяк

16:06, 3 червня 2022

1-cover.jpg

Здається, усі бачили світлину з розстріляним погруддям Тараса Шевченка у зруйнованій рашистами Бородянці. З діркою в лобі. Але є ще зображення в іншому ракурсі, де видно слід від пострілу в потилицю. З посадженими біля пам’ятника квітами, цілими й неушкодженими. 

Це нагадало мені нещодавній терор на Київщині, коли російські військові пострілами у потилицю вбивали людей зі зв’язаними руками. Так, вбивали всіх, але найбільше людей, які мали проукраїнські погляди. За списками, що їх надали колаборанти. У тих таємних списках – вчителі, люди культури, активісти. Певно, і для тилового Львова існують подібні “розстрільні” списки.

galyna-pagutiak.jpg

Галина Пагутяк

письменниця, лавреатка Шевченківської премії з літератури

Окупанти обіцяють нам знищити два мільйони свідомих українців, а решту перетворити на рабів. Два мільйони – це багато чи мало? Приблизно 5–7 відсотків населення. Уявіть собі, що шляхом голосування решті запропонували б: віддайте нам тих 2 мільйони і ми перестанемо стріляти. Залишитесь живими, ваші міста й села не стиратимуть з лиця землі. І забудьте Україну: її мову, історію, культуру. Навіть у хохляцькому варіанті. Сама думка про це жахає, але ворог має такі наміри. Він хоче убезпечитись від мертвих, живих і ненароджених українців, зробити те, що ще нікому не вдавалось – знищити цілу націю і посунути на Захід знищувати інші.

Приспана ліберальними колисканками, паралізована толеранцією, затруєна московським “культурним продуктом” українська свідомість прокидається і, дай Боже, щоб не заснула знову. Я розумію, що розвінчання авторитету імперських носіїв культури важливе, але мене цікавить інше: чи зможе ця пробуджена свідомість створювати культуру в умовах війни і після неї? Вільну, незалежну і україноцентричну. Щоб нас було не 2 мільйони, а бодай 4. Цього достатньо, щоб реваншу антиукраїнських сил ніколи не сталося. 

Не мішені для розстрілу в потилицю, а національна еліта, яка віддаватиме перевагу своєму, а не шукатиме в ньому ґанджу на користь всього імпортного. Яка піддаватиме обструкції кожного, хто буде скиглити про меншовартість, неякісність, провінційність  української культури минулого, як це було в 1990-х, як це було напередодні війни, коли зі шкільної програми вилучали Шевченка, Франка як “радикалів” і “депресантів”, замінюючи їх рожевими єдинорогами і нечитабельними верлібрами, щоб не травмувати дитячу психіку. 

Скажіть це тепер безногим і безруким, зґвалтованим, осиротілим дітям. Коли наші діти вийдуть з бомбосховищ і відкладуть свої іграшкові автомати, що вони слухатимуть, дивитимуться, читатимуть? Той самий вторинний продукт масової культури, зачищений  від гайдамаків, січових стрільців, Бандери, УПА? Написану колоніальними і постколоніальними вченими історію? Заскорузлі мантри про “злочини” українських націоналістів? Чи пробачить суспільство тих митців, які бояться навіть перепостити інформацію про те, що відбувається в Україні, і вдає, ніби війни немає? Немає закатованих і розстріляних українців, знищених музеїв, театрів, бібліотек, розбомблених видавництв. Таких у нас чимало. 

Тих апостолів європейських грантів, для яких назвати себе націоналістом досі означало оголосити собі самому смертний вирок для кар’єри. Або просто переляканих інфантилів, що заплющують очі й кажуть: “Мене нема”. Втім, мені байдуже до них доти, доки вони від страху не почнуть писати доноси, як писали за часів Сталіна, Хрущова і Брежнєва. Або коли вони першими видеруться на зламаний хребет кремлівського монстра, щоб станцювати танець перемоги. 

Є українська казка, де герой, що вбив змія, завбачливо, вирізав у нього язики, щоб його перемогою не скористався якийсь спритник. А потім показав ті язики на суді як доказ, що переміг він, а не той, хто ховався у кущах, поки він бився зі змієм не на життя, а на смерть. Тож зберігаймо ті язики як доказ того, хто насправді проливав кров за Україну.

Мало перемогти, треба ще закріпити цю перемогу в свідомості, захистити її від зневіри й розчарувань, які безперечно будуть. І передати пам’ять про неї всьому людству. У цьому полягає місія національної еліти на довгі роки. Не лише української, будь-якої. Тривога, що цього може не відбутися, не безпідставна. У нас досі керують культурою випадкові й нездарні особи, так ніби культурою можна керувати. Їй потрібно не заважати дихати й розвиватись, підтримувати у час війни. І не нашвидкоруч склепану політичними флюгерами кон’юнктуру, а те, що проживе довше, ніж один день, і сприятиме відродженню Фенікса з попелу. Про це треба було думати ще вчора.

Як на те, то Шевченка розстріляв у лоб московський агресор взимку 2022 року. А ще раніше йому вистрелили в потилицю свої ж. 30 років тому. Просто ніхто не дивився на його голову в такому ракурсі.

Схожі матеріали

CEO_мова.jpg

Азбучна війна, або як кирилиця мало до коша не пішла

600.jpg

Петро Могила: воїн, дипломат, святий

Таємний університет

Українські. Таємні. Про вищі студії у міжвоєнному Львові на початку 1920-х

універ сео

Університет у Чернівцях. Історія однієї споруди

bohdan lepkuj.jpg

Богдан Лепкий "Матура"

сео Заклинські

Сім’я Заклинських у таборі Ґмінд під час Першої світової війни

сео росія

"Будівництво російської державності": як викладатимуть історію у вишах Росії

радянська школа

Букет флоксів. Галина Пагутяк

shkola 1200.jpg

Що не так з уроками історії у школі? Пояснюють історики