Богдан Лепкий "Матура"

13:07, 4 червня 2021

2.jpg

На рубежі травня – червня традиційно маємо час шкільних іспитів, ЗНО, екзаменаційних сесій для студентів. А чи знаєте, що таке матура? А які випробування поставали перед випускниками гімназій в Галичині понад 100 років тому? 

“Матура” є уривком із трилогії спогадів Богдана Лепкого “Казка мого життя”, яка побачила світ упродовж 1936–1941 років. Текст з’явився на сторінках останньої частини спогадів – “Бережани” 1941 року, у яких письменник згадував про своє навчання у Бережанській класичній гімназії у 1883–1891 роках. Оригінальний правопис тексту зберегли. Матеріал передрукував Павло Артимишин. 

lepkiy.jpg

Богдан Лепкий

письменник, літературознавець, громадський діяч

Кому з нас не снилася у пізнішому віці матура і хто з нас не будився після такого сну схвильований і облитий потом? Ось завтра маєш іти до цього страшного іспиту, а ти ще “не переробив” фізики або не повторив “Життя старовинних римлян і греків” з підручника Терліковського. Про хімію та про статистику, себто устрій Австро-Угорщини, навіть не згадую, бо ті предмети звичайно відкладалося насамкінець, і тому зналося їх от так собі п’яте через десяте.

Матура – була така погана й злюща баба, що її змалював Панкевич зі шматком хліба в одній руці і з нагайкою в другій. Мовляв: хочеш їсти свій хліб, то вчися, небоже, щоб тобі очі вилазили з лоба, так учися.

1.jpg
Бережани. Загальна панорама міста, 1937 рік nac.gov.pl

За моїх часів здавалося матуру з усіх предметів, насамперед письменну, а тоді й усну, якщо вислід із письменної був добрий.

Не здавалося тільки релігії, і можна було дістати звільнення від здавки історії та фізики, але як мав ти на всіх свідоцтвах з вищої гімназії самі відзначаючі й дуже добрі ноти, і то відзначаючих більше, ніж дуже добрих. Я був звільнений з історії. Товариші мені завидували й казали, що маю половину матури в кишені. Так багато часу йшло тоді на історію. Треба було три томи Гінделія викути майже напам’ять з множеством дат, імен, генеалогій пануючих родів і т. д.

Я матури не потребував боятися, хіба математики, що була моїм “каменем преткновенія”, але все ж таки боявся, бо не хвали дня, заки звечоріє. Іспит це припадок. Матура тим більше. Може тебе боліти голова, може котрийсь із професорів прийти в лихім гуморі, може інспекторові муха на ніс сісти – все може бути. Так тоді вчися!

І братія вчилася, аж тріщало. На тихих стежках поза містом не важко було стрінути молодого чоловіка з книжкою або зі скриптами в руці, що ходив по тій стежці туди й назад, туди й назад, як кінь у кераті, і твердив: “Наполеон Бонапарте родився 1789 р. в Аячіо, на Корсиці... Наполеон на Корсиці, без року в Аячіо... в Аячіо, Наполеон на Корсиці...”.

То знову, як падав дощ, абітурієнти збиралися по станціях і під проводом спеціалістів розв’язували математичні завдання або повторювали фізику, від дефініції починаючи.

2.jpg
Будівля Бережанської гімназії, 1937 рік nac.gov.pl

Я звичайно лежав на ліжку й слухав. Дещо затямив собі, дещо ні. Математики не вмів і не вірив, щоби міг її навчитися. У класі було трьох таких математиків, що навіть з професорами перечилися, ще кількох можна було знайти, що не дуже трудні завдання сяк-так розв'язували, а решта це були не математичні голови. До них належав також я, хоч професор Санат казав, що я не вважаю на його годинах, рисую карикатури професорів і тому не вмію, але зате відпокутую при матурі.

Погроза професора не притягала мене, лише ще більше відтручувала від нелюбого предмету. Я виправдував себе тим, що професори від математики змінялися кожного року, а всі викладали так, що тільки спеціалісти розуміли їх, решта ж дивилася на таблицю, як телята на мальовані ворота. А на погрозу, що відпокутую при матурі, я казав собі: “Якось то пан Біг дасть”. Взагалі на Бога числилося щораз то більше, бо, як каже наша приповідка: “Коли тривога, то до Бога”. Священичі сини, поповичі, приносили ми з хати прив’язання до церкви й віри, і хоч деякий під впливом лектури переходив “весняні бурі” і не все вмів погодити те, що казав професор природничих наук із тим, що проповідував катехит, то глибоко в душі залишалися ми все-таки віруючими, що тепер, більше ніж коли, виявилося також і назверх. До церкви ходили ми пильніше, перед хрестами скидали капелюхи і не доторкалися “вільнодумних” питань. Пощо, коли перед нами стояло одне велике й життєве питання – матура!

Але від хлопців вісімнадцятилітніх годі вимагати послідовності. Деякі з нас забували іноді про це велике й важливе питання, їм хотілося якоїсь передишки, відпочинку від науки і навіть ризика.

На круглі до Швадрона не вільно було ученикам ходити. А невже ж ми ученики? Ми абітурієнти, що за деякий час стануть студентами університету, – ходім!

І ходили.

Я за весь час побуту в гімназії ніколи не був караний, ніколи навіть нагани не дістав. Вихований під оком діда й тіток, на грішні студентські шляхи не ступав.

3.jpg
Гімназисти із Бережанської гімназії під час занять на планерній школі Ліги повітряної та протигазової оборони, 1936 рік nac.gov.pl

Та перед самою матурою товариші все-таки затягнули мене до Швадрона на круглі. “Встилайся! – казали, – не будь дитиною! Що тут злого заграти собі в круглі й випити шклянку пива? Ходи!"

І я пішов. Земля горіла піді мною. Я не тільки боявся, але й почував себе винуватим. Немов важкий гріх брав на своє сумління.

Ані одного кругля я не збив. Кулі не долітали.

А коли переді мною поставив Швадрон дві кварглі та гальбу пива, то мені кров ударила до голови. Така тая гальба була велика та глибока, як якась заворожена керниця. Мені здавалося, що не я її, а вона мене проглине.

І хоч як товариші то жартами, то погрозами намовляли мене, я все-таки усього пива не випив, бо не міг.

“Який же з тебе буде академік, дитино, котику!” – насміхалися з мене.

Перед письменною матурою відбулася нарада, як винести з залу і як до залу принести з міста готові завдання. Від своїх попередників знали ми, яких вони способів уживали, і прийшли до висновку, що всі ті, навіть найхитріші способи, вже вичерпані і що нам остається одно, а саме: здатися на власні сили й обійтися без чужої помочі. Були між нами такі спеціалісти і від математики, і від мов, що кращих не треба. Вони зроблять навіть найтрудніші завдання, треба тільки як слід обміркувати, як би то те, що вони напишуть, скоро й легко передати з рук до рук, бо не всі професори, що прийдуть на інвігіляцію, будуть на нас дивитися прижмуреним оком. Попадаються між ними й такі, що вже забули, як самі здавали матуру і як шкіра на них терпла, – цербери! Вибрано скорописів, придумано шнуркову систему, і справа була скінчена.

Математичні теми були, може, й не найтяжчі, але на всякий спосіб такі, що не знаю, чи й одна четвертина із нас була б їх розв'язала. Але наші математики дали собі з ними дуже скоро раду, скорописи попереписували їх еля-борати на листках заздалегідь приготованого паперу і, коли інвігілятор обтирав ніс хустиною або чистив свій цвікер ірховою шкіркою, пускали ті листки по класу. Дуже тяжкий був латинський переклад із Сенкевичевого “Кво вадіс” опис пожежі Риму, від слів “В Жим вцьонж плонол”. Тут не можна було користуватися ні жадним бриком ані виписками, треба було писати з голови. Але наші філологи і з тим дали собі раду.

Німецька тема була з історії, мабуть, з 30-літньої війни, з Валєнштейна , чи щось таке, вже собі добре не пригадую. Один з товаришів мав з собою німецький короткий підручник історії і – відписував. “Wie wir es im ersten Kapitel erwähnt haben...” – було в книжці, і він так у зденервуванні відписав. Розуміється, через те й провалився, до усної матури його не допустили, хоч це був і не найгірший ученик.

4.jpg
Свідоцтво про завершення першого класу Бережанської гімназії, 1919 рік sbc.org.pl

З українським завданням вийшло в мене цілком несподіване непорозуміння. Тема була взята також з історії, а саме з боротьби патриціїв із плебеями. Я помагав двом чи трьом товаришам, а собі писав наостатку, не дуже-то й застановляючись над тим, що пишу. В поспіху так гаряче став по боці плебеїв, що мій професор перестрашився. Знав, що на матуру приїде інспектор Левицький, великий легаліст і консерватист, – що він скаже на це? Не склясифікував мого завдання, лиш оцінку полишив інспекторові, як провідникові іспитової комісії. Та на диво, інспектор прочитав і казав дати дуже добру ноту, лише з обичаїв (себто з поведення) дістав я ноту на один ступінь нижчу, ніж мав на всіх свідоцтвах з цілої гімназії.

Прийшла усна матура. Приїхав інспектор Іван Левицький, що був перед тим урядовцем міністерства освіти у Відні. Огрядний, елегантно вдягнений, у чорному англезі, ходяча повага. Звертав пильну увагу на зверхній вигляд і професорів, і учеників, на їхні форми й поведінку. Любив так звані “гонори”. Як приїхав, то директор з учительським збором ішов вітати його в готелі Мерля, так само було й при прощанні. Знав усі предмети, навіть математики й фізики підучився; був філологом. Вимагав багато, але спосібного ученика не скривдив. Так само, як і професора. Іспити зрілості проводив дуже серйозно й гостро. Сидів при них від восьмої рано до десятої, а часом і до одинадцятої вночі.

Перед полуднем здавала одна партія, пополудні друга.

На мене припала черга пополудні.

5.jpg
Звіт дирекції гімназії у Бережанах за 1891-й навчальний рік pbc.rzeszow.pl

Рано вислухав я служби Божої і висповідався, обіду майже не їв, по обіді то клався на ліжко, то вставав, так нервувався, аж пів до третьої вдягнувся у новий нароком ушитий чорний одяг і пішов до гімназії. На коридорі стояли такі товариші, що були вже по матурі, й такі, що мали її здавати. Перші підбадьорювали мене, казали, щоби я тримався і не тратив надії, бо не такий вовк страшний, як його малюють; інші просили, щоби я їм завтра докладно розповів. Вони ті питання списували собі й виучувалися відповідей напам’ять, бо, може, й слушно, гадали собі, що й питання повторюються, як не одно в світі. Не буде ж професор для кожного абітурієнта видумувати щораз то нові питання.

Аж ось директор відчинив двері від іспитової салі, що притикала до його канцелярії, й попросив інспектора, а за інспектором увійшла й ціла комісія. За яких десять хвилин господар кляси покликав туди і нас.

Довгий вузька саля, посередині стіл, накритий зеленим сукном. За столом між вікнами полички з латинськими й грецькими авторами. Збоку лавки.

Під тою поличкою, посередині стола, на фотелю, інспектор, як предсідник комісії. Коло нього з одного боку директор, з другого отець катехит Соневицький. Латинського нема, бо здавати мають самі наші.

Кругом стола члени комісії. Один з них секретарює. Перед інспектором каталог кляси й матуральні завдання.

Навпроти інспектора крісло для кандидата. Інспектор поправляє цвікер і вишукує мою сторінку в каталозі. Господар класу дає знак рукою, щоби я сидів на кріслі, а товаришеві, що мав здавати по мені, каже сідати в лавці. Професор від латини вибирає для нього книжку з полиці, вишукує місце і каже, щоби він підготовився. Я маю перекладати відразу. Кланяюся й сідаю; дістаю Ціцеронового “Лелія”, трактат про приязнь. Прочитав, перекладаю. Перше враження проминуло. В голові перестало шуміти. Саля з професорами, інспектором і столом уже не танцює перед моїми очима, я вже не думаю про те, що коли впаду, то прийдеться ще один рік ходити до восьмого кляси, як нещасливий “репетент”. Вся увага скупчена на Ціцероні й на його трактаті.

Переклав і нехотячи зітхнув.

Інспектор усміхнувся. (Перша усмішка на його поважному обличчі).

– Гаряче вам?

– Так, пане раднику. Нині гарячий день.

1 дійсно, день був незвичайно гарячий, липень. До того ще сонце заглядає у вікна. Хотілося б скинути твердий комірець і порозпинати сурдут. Але годі. Інспектор два рази грубший від мене, а його англез на всі ґудзики запнятий.

– Так, так, – каже, – бувають іноді гарячі дні в життю. Ціцерон мав їх також. Скажіть коли?

І почалася розмова про життя і твори великого римського адвоката й філософа.

Господи! Як гарно вміє інспектор Іван Левицький вести таку розмову. І як багато він уміє! Забувається, що це та зненавиджена матура, хотілося б розмовляти з ним якнайдовше.

Але годі. Глянув на годинник: 

–        Дякую.

З бічної лавки вийшов мій товариш, я сів на його місце. Він відповідав, мені дали хор із котроїсь грецької трагедії і казали підготовитися.

6.jpg
Богдан Лепкий в роки Першої світової війни, 1916 рік nac.gov.pl

По греці прийшло польське і пройшло, можна сказати, блискуче. Так само й українська література. Темпо відповідей з німецької, ясна річ, не могло бути таке жваве. Нелегко було опанувати величезний предмет від Ульфіляса до Ґрільпарцера. Грубий підручник, писаний тяжкуватою мовою, не облегчував справи. Але і з того предмету відповіді були вдоволяючі.

– А тепер, – звернувся до мене предсідник, – розкажіть мені по-німецьки про життя Григорія Квітки-Основ’яненка.

Комісія помітно здивувалася. На мене повіяло леготом з рідної давнини. Я став розказувати про автора “Марусі” короткими, зв’язкими реченнями.

Переповідав по-німецьки те, що в голові написане було по-українськи. Тільки одно слово зле переповів, з “монастиря” зробив “Münster”.

– “Кloster”, – поправив предсідник і усміхнувся. Смеркалося, коли мені професор Санат подиктував математичне завдання. Предсідник глянув на таблицю і казав його стерти. Із німецького грубого задачника вибрав і подиктував інше питання.

Я написав, і крейда вилетіла мені з рук.

Інспектор гадав собі, що я математику знаю так само добре, як попередні предмети, і вибрав одно з найтрудніших питань.

Професор стояв за столом.

Я мимохіть глянув на нього. Він тільки раменами здвигнув.

“Оце і є мій камінь преткновенія, – погадав я собі, – та невже ж через нього маю я провалитися і, замість на університет, ще один рік ходити до 8 кляси? Ні, ні!” – заперечив рішуче. Зібрав усі думки докупи, всю енергію ума і став чорну таблицю засівати білими знаками.

Писав, писав, писав...

– Абітурієнт, – перебив мені предсідник, – в такий спосіб не дійде до влучної розв’язки.

Я озирнувся. Мій професор сіяв. Значуще притакнув головою – себто казав, що дійду.

– Пан радник позволять, – відповів я предсідникові, – гадаю, що дійду.

І я дійшов, записавши дрібно цілу таблицю. Предсідник глянув: мій вислід ні на волос не різнився від того, що був поданий у задачнику. Брови інспектора підлізли вгору. Кивнув на професора, цей підбіг до нього, і оба довго щось балакали, показуючи пальцями на таблицю.

– Дякую, – сказав до мене інспектор, – можете вийти на коридор і відпочити.

Я вийшов. В голові мені шуміло, з чола капав піт. 

7.jpg
Іспит у Морській державній школі в Гдині, 1930-ті роки nac.gov.pl

Нараз хтось мене кріпко вдарив по рамені рукою.

– Швиндриго! – почув я голос професора Саната. – Ти міг бути математиком, коли би був не рисував карикатур на моїх годинах. Знаєш, я до половини завдання не міг збагнути твого плану. Пан інспектор також. Як той такий спосіб прийшов на гадку?

– Або я знаю як? Скажіть мені тепер ще раз це саме питання розв’язати, то я навіть не рушу.

На самім кінці, вже по дев’ятій годині, здавав я фізику. Дарма, що втомлений, якось відповідав. Аж нараз інспектор каже: 

– Ще одне питання, аналіза спектральна.

– Аналіза спектральна, — повторив я і мовчу. 

Інспектор дивиться на мене, – я ні пари з уст.

– Так ви, мабуть, шкартнули собі аналізу спектральну?

– Ні, пане раднику. Про нього є в підручнику на сторінці (тій а тій) петитом, але я перетомлений і думка послуху відмовляє.

Інспектор зазирнув до підручника:

– Ну так, дійсно. Дякую.

Коло години одинадцятої почув я слово “Зрілий”, таке звичайне собі, а таке важке й багатомовне слово... На коридорі обступили мене товариші. Стискали, випитувалися про подробиці іспиту.

– Дай мені щось на щастя, – просили. 

Я мав трохи дрібних – роздав.

Був би нову, чорну маринарку скинув з себе і дав котромусь, – так страшенно радів, що збувся тієї біди. Надолині перед гімназією чекав на мене дядько Лонгин і забрав до себе на вечерю. Я був голодний, як вовк, але їсти не міг. Насилу заспокоїв голод.

Коні з дому чекали на мене. Сів на візок і поїхав. Коні буцім знали, шо мені спішно, й летіли, як птахи. В хаті ніхто не спав. Дожидали мене. Мама вийшли до брами.

– Як же там?

– Здав.

– Славити Бога, – більше нічого не могли сказати.

– Здав, здав! – пішло по цілій хаті.

Господи, хто годен гідно описати цю радість і цю першу спокійну ніч по матурі!

Схожі матеріали

Starchenko_foto.jpg

Про гризоти історика

800x500 obkladunka Yaremenko.jpg

Історія Києво-Могилянки | Максим Яременко

600.jpg

“Багато людей не знають про те, яким жахливо зневажливим було ставлення до українців в Канаді”, – професорка Альбертського університету Оленка Білаш