Букет флоксів. Галина Пагутяк

Нас, троє дівчаток, не могли випросити ні айстр, ні оргеній, таких з гострими пелюстками, і забрели геть далеко в Долішній кінець. Ми побачили велику стару хату в густому темному саду, з верандою, повитою виноградом, занедбану, там, здається, навіть грядок не було. Ми зрозуміли, що й квітів там нема і вже цофнулисявідступати назад до перекошеної фірткиНевеликі вхідні двері в паркані або у воротах., як раптом з хати вийшов дуже високий старий чоловік і покликав нас. Він спитав чиї ми, і сказав, що вчив колись мою маму. А дві мої коліжанки народилися в родині приїжджих вчителів. 

Старий заметушився, а потім подибав у хащі й виніс звідти букет лілових флоксів. Ми перезирнулися: флокси були плебеями навіть у небагатому на квіти селі, і в нас вдома росли під плотом. Проте ми взяли їх, бо щось у цьому старому було незвичайне. Лагідність, доброта. Наші вчителі ніколи не були до нас ні лагідними, ні добрими, в їхніх очах чаїлись недовіра й настороженість. Вони поводили себе так, як наші батьки, помічаючи дитину тільки, коли вона щось накоїть. А той лагідний старечий голос нас навіть трохи злякав і ми швидко пішли. Я вперше зрозуміла, що той старий вчитель самотній. Безнадійно і назавжди, і мені наче камінь впав на серце.

Це був Пилип Бандрівський, син вчителя Кароля, онук Пилипа, економа графині Гумницької в Урожі, нащадок давнього шляхетського роду. Через багато років після його смерті я знайшла в геть розграбованій розваленій хаті парні портрети його батьків, і родинний портрет, на якому були сфотографовані батьки, двоє синів і донька. Одягнені вони були за модою 1910—1920-х років, дуже стильно. Я передала портрети племінниці Бандрівського, вже старшій, але дуже енергійній жінці, яка шукає своє коріння. Мешкає вона у Львові. Бо єдиний син Бандрівського вже давно помер і не дав собі ради з  батьковим спадком. А продавати хату не хотів.

Я залишила собі картки, зроблені з обкладинок радянських зошитів, на яких з любов’ю і дуже старанно були вималювані чорнилом прописні літери — велика та маленька. Наочний матеріал. Перші повоєнні роки. Страшні й небезпечні. Мені розповідали, репресії не надто торкнулися Урожа. У Дрогобичі, тоді обласному центрі, село мало захисника при владі, й багато родин уникло виселення. І той невідомий захисник безперечно був учнем Бандрівського, і міг захистити свого вчителя від арешту чи депортації. Але від самотньої старості й забуття чиновник не врятує.

Справжній вчитель мусить залишатися дитиною в душі, щоб розуміти її потреби, допомагати зростати не як бур’ян, а як квітка. В основі культури — освіта і виховання. Тому в нас тепер культура й занедбана, недоглянута і недошанована, бо відірвана від освіти. А освіта відірвана від культури.

Моя мама стала вчителькою, першою і останньою в родині, як я потім дізналася, вона ніколи не забувала про Пилипа Карловича. Серед сміття в тій хаті я знайшла листівку 1972 року, де чудовим каліграфічним почерком мама привітала старого вчителя з Новим роком. Інші вчителі були не місцеві та не мали сентименту до вчителя старого гарту, який не лише отримав класичну освіту, знав кілька мов, а й відчував дитячу душу. Зате моє серце того останнього літнього дня зігрілося назавжди.

Навесні заледве вдалося знайти кущики флоксів на Привокзальному ринку й посадити їх під своїм вікном. Все частіше думаю про того старого чоловіка, який жив самотою у великому домі, повитому диким виноградом, жалкуючи, що не маю чим віддячити йому за невимушену і таку потрібну мені тоді доброту. Зрештою, щоразу, як я бачу кущики флоксів під парканом, то згадую Пилипа Бандрівського. Він напевно би дуже здивувався, дізнавшись про це.