“Терміном «деколонізація» ми себе принижуємо”, – Олександр Алфьоров

17:26, 18 жовтня 2022

Алфьоров 1920

Він – один із наймедійніших українських істориків. На своєму ютуб-каналі розповідає про радянські міфи, російські методи гібридної війни проти України і стародавні українські реліквії. 

“Історія України була віддана аматорам, які сформували шкідливі міфи і вдарили по міфах державницьких”, – заявляє пан Алфьоров, розповідаючи про історичні дослідження в Україні. 

У нашій розмові – про колаборантів у науці, стратегічне значення досліджень Київської Руси та чим шкідливий термін “деколонізація України”.

Володимир Молодій.jpg

Володимир Молодій

журналіст

“Наші науковці не знаються достатньо добре на давніших періодах”

Олександр Алфьоров \ фото Олексій Філіпов

Олександр Алфьоров

Усі фото: Олексій Філіппов

– У 2008 році ви знайшли в московському архіві українськомовну копію “Конституції Пилипа Орлика” й таємно вивезли її. Як це відбувалося?

– Я тоді був аспірантом. Поїхав до московського архіву досліджувати реєстр Хмельницького. Серед документів побачив один із назвою “Договір запорожців із Карлом ХІІ”. Такі речі були на поверхні, а ми не знали! 

У Москві я знайшов ту копію “Конституції Пилипа Орлика” другої половини XVIII сторіччя. Скажу чесно, до того вважав, що цей документ є міфом. І коли побачив його в російському державному архіві давніх актів, мені аж покотилася сльоза. Ця знахідка стала поштовхом до дослідження “Конституції Пилипа Орлика”. На своєму прикладі я зрозумів, як такі речі можуть змінювати світогляд. 

– І ви привезли копію до Києва.

– Мене тоді навіть намагалися заарештувати на кордоні. Побачивши, що маю три дозволи на перевезення, прикордонник чомусь почав вимагати ще й четвертий. Водночас в іншому вагоні когось затримали з наркоконтрабандою, і прикордонник сказав, що мені пощастило. Вони зайнялися тими наркотиками, а я поїхав далі.

– Сьогодні є нагальна потреба пояснювати світові наші історичні контексти. Що, на вашу думку, найбільше потребує таких пояснень?

– У нас Русь і Козаччину часто сприймають як якусь казку, преамбулу до справжньої історії змагань у ХХ столітті. Так сталося, тому що наші науковці не знаються достатньо добре на давніших періодах.

Коли ми заходимо у європейський музей, то можемо там побачити експонати середньовічної української держави Русь. Це Х, XI, XII, XIII століття, які підписані англійською чи німецькою мовою як Russia або Russland, тобто Росія. Вважаю, що нам треба починати з термінології. Важливо переглянути музейні фонди й базові концепти середньовічної Європи. Бо там немає України чи Руси, а є Росія. 

І коли в Українському інституті національної пам’яті дослідження з історії України звузили лише до ХХ сторіччя, то тепер на рівні інституцій ми можемо давати росіянам відповідь лише про минуле століття. А щодо Київської Руси, то там Росія почувається абсолютно прекрасно, бо ми не маємо можливости на рівні інституцій відповідати їм.

“Росіяни є в англійських школах дослідників Середньовіччя”

– Чому наші науковці не знаються достатньо добре на давніших періодах?

У СРСР дві історичні теми були суто російські: Київська Русь і Візантія. Туди не можна було влазити “хахлам” зі своїми тлумаченнями.

По-перше, це несло би світоглядну загрозу, бо українці завжди апелювали до того, що Україна – це Русь і що Київ був центром тієї держави. По-друге, багато російських студентів за державними програмами відправляють в іноземні навчальні заклади. Там вони інкорпоруються у наукове середовище та представляють, наприклад, англійські школи дослідників Середньовіччя. І, відповідно, є адвокатами Росії.

У нас же якщо й досліджували Русь, то часто ці дослідження, як і дослідження Візантії, російські колаборанти намагалися підтягнути під себе: щоб розвивався напрям Росія – Русь. Російські історики навіть висміюють українських: мовляв, як це в Києві можуть бути дослідники Візантії і Київської Руси? Київську Русь в Україні вивчали хіба що археологи. Та й то науковці, які працювали з матеріалом того часу, насправді віддавали його для дослідження російським історикам.

– Чи змінилося щось у вивченні Руси після 2014 року? 

– Маємо багато дослідницьких центрів, які займаються темами Київської Руси. Вже є науковці, які досліджують Візантію. Це дійсно здобутки української науки, і ми сьогодні вже можемо хвалитися хорошими результатами.

У 1990-ті роки історія України була віддана аматорам. Вони сформували свої міфи і вдарили по державницьких міфах, які сьогодні намагаються висміяти. Коли історики взялися розвінчувати міфологію, сформувалася течія ревізіоністів. Це люди, які не хочуть працювати з джерелами, але підважують якісь старі позиції. Часто ламають державницькі міфи, які треба берегти.

Наприклад, усі поляки знають, що мають сакральну реліквію: меч Болеслава Хороброго, яким він 1018 року вдарив у Золоті ворота в Києві. Але всі знають, що цей меч насправді з XIII століття. Однак поляки пишаються цим мечем “Щербцем” і вважають його своєю реліквією.

– Коли державницькі міфи розбивають і нічого не пропонують натомість, то реципієнт залишається розчарованим і розгубленим.

– Так. А ще існує підміна понять. Коли людина думає, наприклад, що козаки носили шаровари, а її починають переконувати, що ні. Є серед реконструкторів такі, які заявляють, що козаки не носили шароварів. Є і ті, які переконують, що завжди носили. Але і ті, і ті маніпулюють. Насправді козаки носили і шаровари, і вузькі штани, і навіть штани до смокінга.

Або дослідження ХХ століття – це переважно дослідження з оголеним нервом. Історики працюють з матеріалом, який є у рефлексіях родинних спогадів. Тому часто це така собі гібридна наука на межі з політологією, етикою, психологією. Водночас серед дослідників ХХ століття є багато людей, які профанують історію. Наприклад, ті, які потрапляють в аспірантури через кабанця (Через хабар або родинні зв’язки. – Ред.). 

Тому величезна кількість істориків ХХ століття – це профанація, бо просто комусь треба було захистити дисертацію.

Партія любителів Сталіна

– Ви очолювали комісію з перейменування вулиць та площ Києва. Наскільки задоволені виконаною роботою?

– Міськрада зобов’язала нас працювати в надскладних умовах: упродовж семи днів від 10:00 до 18:00–20:00, без обідів. За той час треба було проаналізувати понад 12 тисяч варіантів назв. 

Починали з тих, яких не додекомунізували від 2016 року. Продовжили тими, які не підійшли під декомунізацію: наприклад, вулиці Маркса й Енгельса. І закінчували російськими митцями другого ешелону. Якби було більше часу, ми би дали рекомендації по кожному напрямі роботи з перейменування різних вулиць. Планували, що ця робота буде триваліша, позбавлена політичного чи громадського тиску і стане основою для методичних рекомендацій з перейменувань по Україні загалом.

На жаль, роботу комісії знівелювали. Ті вулиці, які ми винесли на голосування, розмили іншими попередніми варіантами.

– Чому міськрада не дослухалася до рекомендацій комісії і долучила до переліку вулиць старі варіанти?

– Бо їм необхідно балансувати між рішенням киян, нашої комісії і бажаннями депутатів. Депутати мають електорат, який може запитати: чому перейменовують вулиці? Тому через політичні амбіції і бажання залишитися на своїх місцях вони ідуть на погодження ватних бажань, що необхідно залишити комуністичну назву вулиці в Києві. Є вулиці, які комісія рекомендувала перейменувати, нові назви пройшли громадські й фахові обговорення, але міськрада все одно не ухвалює рішень про перейменування.

– Як би ви оцінили кількість виборців у Києві, які, умовно кажучи, відстоюють назву “Жовтнева”, аргументуючи, що це лише на честь осіннього місяця?

– Для Києва ця назва принципова, адже в нас залишився кінотеатр “Жовтень”. Було багато таких, які казали: “Ну це так історично склалося”. Очевидно, що для таких людей і Голодомор так історично склався, це просто рядок у підручнику історії. Варто зауважити, що кінотеатр “Жовтень” має назву на честь тієї революції, 20-річчя якої комуністи відзначили, стративши в Сандармосі понад тисячу митців. Серед них були й наші кінематографісти.

– Тобто таких виборців чимало, якщо деякі політики зважають на їхню думку?

– За останніми соцопитуваннями, 5 % українців вважають, що Сталін був адекватною людиною. Якби не закон про заборону Комуністичної партії, то можна було би зареєструвати Партію любителів Сталіна. Ну і 5 % вистачило б, аби такій партії пройти в Парламент.

– Часто сьогодні вживають також термін “деколонізація”. Наскільки він відображає процеси  в українському суспільстві та його потреби?

– Цей термін, на мою думку, не від великого розуму. Варто говорити про “деімперіалізацію”. Бо якщо ми визнаємо, що маємо прибрати з себе колонізаційні нашарування, то це означає, що Московське царство, Російська імперія чи Радянський Союз були культурно й політично вищі за Україну. 

Колонізувати можна тільки нижчі за рівнем розвитку народи і країни. Тому я наполегливо прошу різні інституції не використовувати терміна “деколонізація”. Ми таким чином принижуємо себе.

“Кому з 90 % кріпаків були потрібні шовкові труси?”

– Часто населені пункти, у яких відбувалися важливі історичні події, як, наприклад, Мельники в Холодному Яру чи Суботів, не мають ані відповідної інфраструктури, ані туристично-інформаційних центрів. Чи є якісь зародки державної програми щодо цього?

– Це питання – мій величезний біль. Будь-який об’єкт мав би починатися з банального вказівника на дорозі. На виїзді з Харкова можна побачити табличку, що до могили Шевченка – чотириста з гаком кілометрів. Але немає вказівників до тих пам’яток, які розташовані значно ближче.

Європейці сьогодні дізнаються про Україну в контексті синього і жовтого як кольорів боротьби з останнім тоталітарним режимом Європи. Але чомусь не знали про туристичну Україну. Мабуть, тому, що нам свої пам’ятки соромно показувати. Кілька занедбаних місць я брав під своє крило, платив людям, щоб вони їх порозчищали. Але це було до війни, і щодо цього повинна працювати державна програма. На жаль, Міністерство культури в багатьох моментах докладає значних зусиль, щоби добити те, що залишилося.

– Наприклад?

– Чиновники, які давали дозволи на незаконні забудови, на руйнування старих об’єктів і пам’яток культури, на вирубування паркових зон, скверів тощо. Це ті люди, які з 2014-го не розуміли, що триває війна. 

Серед таких є величезна кількість істориків та археологів, які їздили на конференції до Росії упродовж останніх семи років, писали статті до російських видань, приймали тут їхніх істориків. І робили все, аби в Росії склалася думка про поділ українців на нацистів і “хороших”, які потребують визволення. Ці історики й археологи досі обіймають високі посади. Серед інших і такі, які допомагають Міністерству культури ухвалювати рішення.

– Ви є у десятці українськомовних ютуб-блогерів. Маєте понад 201 тисячу підписників. Що вас поштовхнуло створити канал?

– Я створив канал, який має дуже банальну назву “Олександр Алфьоров”, у листопаді 2019 року. Люблю розповідати про історію. Мені дуже хочеться, щоби люди знали більше про наше минуле. 

Ми така цікава нація, що на кухні двоє українців можуть створити вчену раду, а при більшому застіллі вже здатні докторські дисертації захищати. Всі говорять про історію, але не про хімію чи фізику. Тому що ці дисципліни вважають наукою, а історію – ні. Я хочу показати, що історія – теж наука, зі своїми закономірностями, методиками й підходами.

Наприкінці лютого та в березні-квітні наше суспільство стало інформаційно залежним. Не тільки від “що” і “де”, а й від “чому”.

Однак наші блогери, які мали б надати цю інформацію з історичного чи політологічного боку, часто не змогли швидко зреагувати на ці запити. Я записую на телефон, абсолютно незалежний від технічних моментів і знаю інформацію, яку потребують люди.

– Як добираєте теми для відео?

– Залежно від запитів. Бувають відео, приурочені до конкретних днів чи дат. Деколи – інформаційний привід. Наприклад, чому росіяни захопили “Енергоатом”: пояснюю, що всі ці методи російської агресії такі ж старі, як і сама Російська імперія.

Усі ці жахливі речі, які коять росіяни, відсутність у них будь-якої етики й моралі – це все відголоски системи правління невеличкого суспільного прошарку. Плавання Христофора Колумба були зумовлені географічно й економічно. Як і подорожі Марко Поло. Їхні країни були з вільною економікою і конкурували. 

А коли нам починають втирати байки про те, що Московія воювала за вихід до морів, то виникає питання: кому з їхніх 90 % кріпаків були потрібні шовкові труси? Ці мародери пробивали собі шляхи (ціною величезних людських жертв), тільки для того, щоби дешевше купувати собі парфуми. То ким може бути для них народ? А тим паче підкорений.

Схожі матеріали

Polonska Vasylenko

Жінка, яка спростувала Новоросію

800x500 obkladunka Yurkowa.jpg

Хто такий Грушевський? | Оксана Юркова

bez_b 800x500_2 (1).jpg

Історичні відносини між Україною та Польщею | Леонід Зашкільняк

12.jpg

5 причин, чому українці переможуть, а Путін програє

Plohij 600_400.jpg

“З історичної перспективи Україна вже перемогла”, – Сергій Плохій

Grytsak Jaroslaw kvadrat.jpg

"Російська агресія – остання відрижка русского міра", – Ярослав Грицак

Волошин2.jpg

"Метафора східної брами Європи стала реальністю", – Юрій Волошин

Kozyckyj Andrij.jpg

Головна помилка Путіна

meis.jpg

В Україну покликали мертві, але не чули живі. Яким був Джеймс Мейс?