Зберегти освіту в часи війни

Русифікація й українізація в часи Великої війни

У 1914 році на Галичині функціонувала мережа освіти, котра встигла сформуватися під час шкільної реформи 1896 року. Так, у Австро-Угорській імперії було кілька ланок — народна школа, найнижчий рівень освіти, де, за задумом держави, мала сформуватись релігійна мораль, пієтет до династії імператорів та повага до держави. Далі ланка середньої освіти, куди входили три типи навчальних закладів — звичайні та класичні гімназії, уділові школи. В останніх були класи, де навчалась молодь до 17 років, котра уже працювала на підприємствах, — така собі вечірня школа. У класичних гімназіях звертались до гуманітарних наук, вивчали латину та грецьку мови. У звичайних, окрім німецької, вивчали ще й французьку. Українську викладали в приватних школах, декотрих державних або в двомовних україно-польських. Серед таких можна виділити державну академічну гімназію, що мала два корпуси — в Народному домі, нині на Театральній, та на вулиці Бандери біля Львівської політехніки.

— Лише 20% населення Галичини вміли писати й читати. А от щодо українців — лише третина була освіченою, — ділиться історик Павло Артимишин.

У 1914-му у Львові діяли Університет, Політехнічна школа та Ветеринарна академія. Українців, котрі навчалися у цих закладах, було 21% та 4% відповідно. Тобто з 5600 студентів у Львівському університеті лише 1400 були українцями. У ветеринарній академії навчалось лише 10% українців, стільки ж — у лісотехнічній школі. А велику роль в освіті українців відігравали громадські організації, наукові спілки.

— До прикладу, "Просвіта", "Наукове товариство Шевченка" тощо. Станом на 1 січня завдяки цим організаціям діяло близько 500 гуртків, де було задіяно до 23 тисяч осіб. За час Першої світової організації спромоглись відкрити 27 народних шкіл, 10 дитячих садочків, 10 гімназій та 5 вчительських семінарій у регіоні. Функціонували вони на кошти організацій, меценатів, а також благодійних внесків і пожертв.

Змінилося усе 3 вересня 1914 року з приходом до Львова росіян. Окупанти одразу сформували військову адміністрацію — генерал-губернаторство на чолі з Георгієм Бобринським. Кілька тижнів придивлялись до життя регіону, зокрема й до освіти, а тоді видали спеціальну записку: «Тепер, коли Червона Русьтак називали Галичину в документах стала частиною Російської держави, штучні успіхи "української мови та фонетики" повинні впасти і повинні увійти в свої природні культурні права: загальноросійська літературна мова для інтелігенції і всі чотири малоросійські піднаріччя — подільське, гуцульське, бойківське та лемківське».

— Йшлося про те, що української мови не існувало як такої. Українську залишали лише для побуту серед малоосвічених селян. А освітній процес планували перевести повністю на російську. 14 вересня вийшла постанова про тимчасове закриття навчальних закладів, інтернатів та курсів. Залишали лише учбові майстерні, бо вони готували кадри, які могли технічно підтримати фронт. Згодом розробили й установки, в яких ішлося про функціонування університетів — їх закрили, залишивши працювати лише музеї, архіви та бібліотеки, що при них діяли. Для того, аби російські інспектори могли перевірити й облікувати фонди, а цінне — вивезти в Росію.

Незабаром у Галичину почали приїздити шкільні інспектори з імперії, які й займались реформою освіти — перевіряли підручники, програми, вчителів, школи тощо. Організовували курси з російської та історії — у Львові, Тернополі, Станіславові, Стрию. 150 вчителів з Галичини отримали "путівку" до Петербурга на педагогічні курси, де їх ідеологічно "опрацьовували".

— За перші 10 років окупації росіяни планували збудувати 900 початкових шкіл. Та проте, усі приміщення університетів та шкіл перебували у військовому відомстві росіян. Тож половину забрали для війська — там зберігали боєприпаси, реманент, частину переобладнали під шпиталі чи казарми, у них утримували військовополонених.

Під час війни чимало вчителів мігрували до Відня. Зокрема й працівники академічної гімназії у Львові, які організували українську школу для біженців із Галичини у столиці імперії. У червні 1915 року росіян нарешті витіснили за Збруч.

Після деокупації у Львові почала діяти шкільна комісія при міській раді, куди входило 8 українських та польських педагогів. У липні 1915-го її члени провели першу зустріч, де обговорювали стан справ. А він був жахливий — декотрі приміщення, що відходили під школи, знищили, багато вчителів була в міграції, чимало — мобілізовані, ще частину вивезли до Росії як заручників. Щоб повернути педагогів, рада на чолі з мером міста розробила цілий план повернення:

— Учителю оплачували квиток на дорогу і гарантували бронювання від війська. Навіть мобілізовані педагоги змогли повернутись викладати. Давали зарплату, оплачували житло. Щоб закрити потребу в приміщеннях для освітніх закладів, їх об’єднували. Так, у 1915-му об’єднали українську школу імені Шашкевича та польську школу імені Собеського, на сучасній вулиці Лесі Українки.

Та найважче було заохотити дітей ходити до школи. Навчання під час бойових дій проходили одиниці: частина допомагали дорослим, інші виїхали в еміграцію, решта вешталися вулицями, організовувались у банди. Попри все, на початку навчального 1915 року до школи повернулось 15 тисяч школярів. Для них відкрили свої двері 357 народних та уділових класів, що ділились на чоловічі та жіночі. Дівчат було більше — понад 8 тисяч. Хлопці закінчували школи раніше, щоби піти на фронт чи перейти на військові студії.

До кінця війни повністю відновило роботу чотири українські народні школи, на які громада витрачала близько 20 тисяч крон щорічно.

— Маємо цікаві цифри, зокрема щодо Львівського університету: у 1915-му там навчалось 1200 студентів, за рік — 1259, ще за рік — понад 2100. До слова, на багатьох спеціальностях, зокрема на медичних факультетах, збільшилась кількість студенток. Війна показала, що жінки в тилу можуть виконувати важливу функцію — лікувати та рятувати.

У Києві та Харкові, містах, що тоді входили до складу Російської імперії, ситуація була дещо іншою. Станом на 1914 рік у Києві діяло понад 200 шкіл та інших навчальних закладів: народні, комерційні, технічні та торгівельні училища, церковно-парафіяльні заклади, близько 30 гімназій та 10–15 вчительських навчальних закладів. З вищих студій функціонував Університет святого Володимира, Політехнічний інститут, Вищі жіночі курси. Загалом у школах навчалось до 30 тисяч, у гімназіях — до 12 тисяч дітей.

Освіта була повністю русифікована, ідеологічно заангажована на користь імперії. І хоч під час війни чимало вчителів, випускників та, іноді, учнів останніх класів мобілізовували до війська, ситуацію вирівнювала кількість біженців із Волині, Холмщини та Підляшшя. Звісно, у навчальному процесі були прогалини, а програми спрямовували до мілітаризації та ще більшої пропаганди.

— У 1917-му, під час Лютневої революції та початку Українських визвольних змагань, ситуація суттєво вплинула на навчальний процес. Кількість закладів не змінилась, але за кожен треба було боротись. Так, 18 березня 1917-го у Києві почала діяти перша українська гімназія імені Шевченка. А у вересні — в Харкові. До цих подій спричинилась "Просвіта", попри те, що уся проукраїнська діяльність громадських організацій до того заборонялась.

Загалом у Наддніпрянщині діяло 30 тисяч шкіл, працювало 58 тисяч освітян, значна частина з них починала шлях до українізації.

Заборони й сприяння часів Другої світової

У 1939 році до Львова зайшли більшовики. І знову взялися за освіту— школи та інститути українізовували, присвоювали імена українських діячів, як-от Львівському університетові дали ім’я Івана Франка. Окрім нього діяли ще й Львівський політехнічний інститут, Медичний інститут Данила Галицького, Лісотехнічний та ветінститут, педінститут, інститут радянської торгівлі та консерваторія. Сукупно в тих закладах навчалось 6 тисяч студентів. І хоч у 1939-му тут навчалось і відвідувало 80% поляків, то через рік студентів-українців було уже 50%.

— Совіти вдало розіграли "класову карту", звинувативши "буржуїв, польських панів та імперіалістів". Дозволили викладати українську мову та історію, але додали й російську. Усі школи перейшли на радянські навчальні плани, а разом із підручниками до Львова привозили фахівців з усього СРСР. Релігію з навчального процесу витіснили, а тоді взялись витісняти її з життя. Натомість вводили атеїстичну пропаганду: в кабінетах вивішували портрети ідеологів комунізму, створювали предмети, кафедри марксизму та ленінізму. Започаткували молодіжні рухи, які мали на меті виховання зразкової радянської людини, — розповідає історик.

Термін навчання у школах скоротився. Хлопці віком 16–17 років йшли на строкову службу, бувало, їх відправляли на війну в Фінляндію. Українці швидко розпізнали "переваги" комуністичного життя.

З початком німецько-радянського етапу Другої світової у 1941 році нацисти заходили в Галичину з гаслами проти комунізму. Окупанти зіграли на релігії — церкви відкрили, молитися, святкувати християнські свята дозволили, відновили діяльність Богословської академії. Проте і вони мали свої правила.

— Концепція нацизму не передбачала вищої освіти для слов’ян. Ми розглядалися як дешева робоча сила. Читати, писати, може трохи рахувати — цього було достатньо. Вони запровадили курси німецької тоді, коли людей масово почали вивозити на примусові роботи. Згодом дозволили навчання у вищій школі — війна йшла повним ходом, тож була потреба в лікарях та ветеринарах. Вступити дозволили на медичні, фармацевтичні, ветеринарні, агрономічні та технічні студії. Навчання на тих курсах відбувалось німецькою, під кінець лекцій перекладач передавав її скорочений зміст польською чи українською мовами.

Станом на 1944 рік у Львові було 15 українських народних шкіл, де працювало 150 вчителів-українців та навчалось 5 тисяч дітей, польських — 37, 411 вчителів і 13 тисяч учнів. За якийсь час кількість українських шкіл зросла до 33 — до меж міста приєднали кілька сіл. Але й польських побільшало — до 51. Із 1942 року у місті діяло 6 німецьких народних шкіл.

У Києві на початок німецької окупації налічували 149 шкіл, де навчалось 96 тисяч дітей. Тут нацисти теж взялися міняти систему освіти. Класи переформатували — на стіні замість Сталіна, під вишитим рушником уже висів Гітлер, поруч Тарас Шевченко та Леся Українка. Спершу військова адміністрація дуже поблажливо ставилась до проукраїнських ініціатив місцевої вчительської спілки, але творити свої підручники заборонили.

— У часи нацистської окупації у столиці функціонувало 60 закладів середньої освіти. Вчителів обирали прискіпливо — треба було мати рекомендацію від двох людей. Мовляв, до комуністичної партії ніколи ніякого відношення не мав, переслідувався, був упослідженим. Сукупно було три рівні навчання — для наймолодших 3–6 років, народна школа для дітей 7–11 років та вища початкова школа до 7 класу, 14–16 років. А потім — спеціалізація чи робота. Наступного року киянам зробили таку ж поблажку на вищі студії, як і у Львові.

Згадуючи Харків, варто зазначити, що 23% студентів технічних напрямків вищих студій були евакуйовані. Евакуювали й ледь не половину працівників технічних підприємств. Робилось це централізовано: усі їхали — до Саратова, Сталінграда та навіть до Казахстану. Евакуювали чимало сиротинців та інтернатів. У 1942 році лише в Казахську РСР евакуювали 21 дитячий будинок, 3 тисячі дітей з Харківщини. Та все ж чимало харківʼян залишилось у місті.

— Під час нацистської окупації тут було 134 середні та неповні середні школи, працювала 21 народна школа з 4-річним навчальним планом, 267 вчителів та понад 100 осіб допоміжного персоналу. За офіційними даними — 8–9 тисяч учнів, але, обʼєктивно, відвідували уроки не більше 60% дітей.

А щойно радянські війська повернулись в Харків, тоді в Київ і Львів, одразу розгорнули репресії та гоніння на вчителів, яких звинувачували у співпраці з нацистами. І лише згодом відновилили навчання.

— До Львова совіти повернулись у 44-му. Тоді ж міська влада звітувала — за перший навчальний рік відновили 60 шкіл, які займали 47 шкільних будинків. У них навчалось 18 тисяч учнів, а через рік — 20 тисяч. Що під німецькою, що під радянською окупацією про повноцінну освіту не йдеться. Останні скорочували терміни навчання, зокрема для чоловіків, щоби швидше забрати їх на строкову службу, а тоді й на фронт, або ж долучити їх до праці в технічних галузях. Відкритої мобілізації неповнолітніх до Червоної армії звісно ж, не було, а про такі випадки казали лише як про добровільні. Та це окрема тема для вивчення, зокрема на прикладі Харківщини, — підсумовує Павло Артимишин.

Як подолати виклики в освіті в часи війни 

Освітні втрати під час воєн — не лише історія минулого. Схожі виклики українська освіта переживає і сьогодні.

Громадська організація "Навчай для України" почала роботу в 2017 році. Тоді за мету собі ставили розвивати майбутні покоління лідерів, зокрема через вчителювання. А місією обрали розвивати дитячий потенціал, зазначає Анастасія Донська, програмна директорка організації.

— Ми прагнемо, аби кожна дитина могла реалізувати свій потенціал, незалежно від того, де вона проживає, з якої сімʼї походить. Діти мають відчувати свою цінність для країни. А щоб втілити наш задум у життя, ми почали шукати молодих людей, котрі готові були вчителювати у школах тих громад, де не вистачає фахівців і є потреба в додатковій лідерській роботі та підтримці. Та з початком повномасштабного вторгнення ми зрозуміли, що треба розширювати фокус роботи. Виникла потреба негайного реагування – освітні втрати. Зокрема через велику кількість переміщених осіб, перерване навчання та постійний стрес через обстріли і бойові дії, — ділиться фахівчиня.

Зараз в організації працюють із двома ключовими проблемами — подолання освітньої нерівності та надолуження знань. Пріоритетом для "Навчай для України" є робота в прифронтових регіонах, де більше проблем з функціонуванням шкіл та викликів. Загалом до проєктів громадської організації вже долучилось понад 54 тисячі дітей 5–11 класів, а навчання від організації пройшли понад 2000 вчителів та 1500 менторів-волонтерів. 

Спільнота організації також активно розвиває інтелектуальне волонтерство через програму "СтудМентор". Це допомога не фінансова чи фізична, а така, котра задіює знання, здібності та навички волонтера. Понад те, допомагаючи іншим, можна поглибити свої знання й вміння, а також реально вплинути на ситуацію в країні — покращити якість освіти дітей з прифронтових територій в часи війни. 

Для тих, хто хоче долучитися до програм організації й допомогти дітям у подолання освітніх втрат пропонують кілька опцій:

— Якщо у вас педагогічна освіта і ви готові присвятити навчанню дітей весь свій час — ми запросимо вас вчителювати в школах. Якщо такої можливості немає, але потреба бути наставником є — запросимо у проєкти з надолуження знань і  запропонуємо стати ментором. Для цього треба знати один шкільний предмет і бути готовим приділити програмі близько 4 годин на тиждень протягом двох місяців. Перед стартом участі пройти тестування з обраного предмету, інтервʼю, навчання основам академічного менторства — й долучитись на волонтерських засадах до спільноти. 

Стати учасником програми "СтудМентор" та викладати для дітей з прифронтових територій запрошують людей віком від 18 років. Бажання географією не обмежується — долучитись можна з будь-якого куточку України чи світу, адже заняття проходять онлайн. Потрібно лише подати заявку на офіційному сайті ГО "Навчай для України". 

Волонтерів навчають менторинговому підходу і основам викладання дітям у школі, діляться як зробити уроки цікавими й захопливим, як допомагати та мотивувати до навчання дітей. 

Ментори програми отримують повну підтримку суперментора та постійну підтримку від досвідчених експертів команди. Їх супроводжують протягом всієї участі, дають зворотний звʼязок та проводять супервізії, де інші учасники спільноти діляться своїми історіями із занять та розбирають складні випадки. 

— Кожне заняття наші ментори починають з питання: "Як ти сьогодні?". Ми навчаємо цього учасників на двотижневому інтенсиві перед стартом викладання. Якщо дитина розуміє, що про її моральний стан та відчуття турбуються, що її поважають, а на заняттях виходять з пріоритету її потреб, то й продуктивність, зацікавленість та активність зростає. Так діти з радістю відвідують наші заняття, заохочують своїх друзів. Був випадок, коли учень приходив на заняття потайки. "Мама переживає, що я дуже перевантажений", — казав нам.

Наприкінці 2023, на початку 2024 років спільно зі Світовим банком ГО "Навчай для України" провели найбільше у світі рандомізоване контрольоване дослідження про те, як заняття в малих групах з урахуванням потреб дитини можуть допомогти подолати освітні втрати в часи війни.

— Ми розробили спеціальні типи оцінювання знань та соціоемоційного стану дітей. Тестування провели на початку проєкту. Наступні 6 тижнів 10 тисяч школярів займалися у наших програмах у групах з різними підходами, після цього оцінювання повторили. Так ми зрозуміли, що наш підхід роботи з учнями ефективний. Висновок, який ми отримали після дослідження: інвестування в освіту в часи війни — це запорука сталого людського капіталу України для її відновлення надалі.

Зараз освіті складно конкурувати в пріоритетності з питаннями виживання, сімейними справами тощо. У цих умовах фахівці організації намагаються бути адаптивними, відчувати, коли є час для навчання, а коли час для соціоемоційної підтримки дитини.

— Навчальний процес передбачає отримання не лише знань, а й компетентностей. Одна з них — вміння ставити собі цілі, бачити перспективи свого карʼєрного розвитку. А через ускладнений доступ до освіти зараз — у майбутньому кожен школяр втрачає до 20 тисяч доларів постійного прибутку на рік. Саме таку цифру ми отримали після нашого зі Світовим банком дослідження. Через освітні втрати вартість оплати праці українських фахівців у майбутньому падатиме. Так я і пояснюю своєму 10-річному сину, чому йому варто навчатися. До слова, через обстріли, через ситуацію з енергетикою цьогоріч ми уже втратили 16,5 навчальних днів. Це вдвічі більше, ніж торік. Тож роботи попереду — чимало.

— Насамперед ми прагнемо посилити й адвокаційну функцію та спроможність організації, зібрати досвід, що отримали в рамках імплементації всіх наших програм, зокрема "СтудМентор" і продемонструвати його на світовій арені. Адже Україна має стати тією країною, яка може показати найкращі зразки підтримки освіти в часи кризи, — підсумовує Анастасія Донська.