"На плечах українського письменника — важлива місія: відвоювати власну історію"

14:17, 27 жовтня 2022

книги

Детектив як літературний жанр існує майже два століття. Попри це, він і досі популярний серед читачів. В Україні останнім часом дуже затребувані ретро-детективи, сюжет яких розгортається на тлі історичних подій. "Локальна історія" поспілкувалася з письменниками, які працюють у цьому жанрі. Вони розповіли, скільки часу присвячують роботі над текстами, звідки черпають ідеї для сюжетів і наскільки скрупульозно вивчають епоху, про яку пишуть.

Кокора

Анна-Лілія Кокора

журналістка

Юрій Винничук

ЮВ 1200.jpg

Юрій Винничук

Книги: "Нічний репортер", "Вілла Деккера", "Аґент Лилик"
Головний герой: нічний репортер Марко Крилович
Місце дії: Львів
Час: 1938—1944 роки

Наша класика залишила дуже мало творів у жанрі історичного детективу. Найцікавішим був Григорій Лужницький. Він видав у Львові, а пізніше в еміграції декілька доволі круто написаних повістей. У радянській Україні в той самий час творив Юрій Смолич, теж талановитий. Та й усе.

Свій перший ретро-кримінал "Нічний репортер" я написав ще в юності. Повість надрукували аж тепер, її добре сприйняли читачі. Тому я не стримував себе і написав два продовження — "Вілла Деккера" і "Аґент Лилик". Працюю над четвертою частиною. Мабуть, на цьому зупинюсь.

Коли починаю писати, насамперед вибираю епоху. А вже вона диктує мені, як має розгортатися сюжет. Не будую жодних планів, не маю синопсису. Не знаю, що утнуть мої герої. Та й з’являються вони якось незалежно від мене. Інакше нецікаво писати. Рухаюся за текстом, як і мій читач. Можливо, бачу події на кілька сторінок наперед. Тому й не знаю до кінця, хто вбивця. Закінчення настає саме тоді, коли цього вимагає сюжет. Воно мусить стати несподіваним і для мене. Якщо я не буду злегка ошелешений, то й читач цього не відчує.

Сьогодні немає потреби сидіти в архіві — всі документи є в інтернеті. Колись я багато працював з документами кримінальної поліції, читав газети, ознайомлювався із сотнями спогадів. Тому в моїх текстах багато подій, які були насправді, описи — реалістичні. Головні герої не мають прототипів. А от епізодичні персонажі часто реальні. В "Аґенті Лилику" це кадебісти, працівники радянського консульства, голландці. Для мене стало несподіванкою, що консульство Нідерландів працювало навіть під час "перших совітів". Факт, що чекісти займалися контрабандою алмазів, які голландці переправляли з Південної Африки, — також не вигадка.

Щоб створити детектив, мені вистачає три місяці. Але я — людина-оркестр і водночас працюю над кількома проєктами. От тепер, окрім четвертої історії нічного репортера, пишу роман, нариси про кримінальний світ старого Львова та Галичини, історію львівських повій, казки. Український письменник може жити з творчости, тільки якщо його перекладають. Надто малий відсоток людей у нас читає. А в Європі навіть за презентацію у книгарні чи в бібліотеці платять гонорар.

Андрій Кокотюха

 

кокотюха

Андрій Кокотюха

Фото: zmist.pl.ua

Книги: "Адвокат з Личаківської", "Привид з Валової", "Автомобіль з Пекарської", "Різник з Городоцької", "Офіцер із Стрийського парку" та інші
Головний герой: адвокат Климентій Кошовий
Місце дії: Львів
Час: 1908—1918 роки

Є два дуже консервативні жанри в літературі — детектив і мелодрама. Уся масова культура тримається на цих двох стовпах. Читачі перших прагнуть не так розгадки злочину, як перемоги закону. Других — щоб герої пройшли крізь терни до зірок і наприкінці були разом. Схема працює, бо описує базові потреби людини — безпеку та любов. Тому шукати нових ходів у цих жанрах немає сенсу. Є шлях, яким письменники ідуть от уже 200 років, і він спрацьовує. Можна лише доповнити жанри історичними елементами, які підіймають їх на "вищу полицю".

На українському книжковому ринку популярне все зі словом "історичний". Це через наші національні травми, прагнення переосмислити минуле. Натомість читати про сучасні події українці не дуже хочуть. Наші автори, не вміючи оперувати художніми засобами, пробують звертатися до авдиторії певними закликами, рефлексіями, сенсаціями. Але це не література, а публіцистика. Вона живе лише кілька тижнів. Тому й сучасні детективи швидко втрачають актуальність. Натомість ретро-роман фіксує час.

Наприклад, у книжці "Коханка з площі Ринок" описую 1914-й рік, коли росіяни вперше окупували Львів. Тоді нападникам не чинили жодного опору, ключі від міста винесли ледь не з поклоном. Чому так? Чверть століття перед тим за гроші царського режиму на Галичині існувало москвофільство. Фінансували будівництво церков, видання книжок і газет російською мовою. Фактично розвивали "рускій мір". От і прийняли тут московитів як своїх. Авжеж, невдовзі ті колаборанти перестали бути потрібними. Їм не дали ані посад, ані регалій. Хіба тут не напрошується аналогія з подіями 2014 року на Донбасі?

Навмисно обрав за тло своїх текстів злам XIX—XX століть. Це ніби й давно, але вже зрозуміло нашим сучасникам. Та і збирати матеріал набагато легше. Я трохи — трутень. Років 10 не працюю в архівах, а використовую фахові дослідження. Наприкінці кожного роману чесно вказую праці, з яких черпав інформацію. Покликався і на "Локальну історію".

Один роман пишу два місяці. Якщо це триватиме довше, втрачу інтерес. Повертатися буде важко. Не перечитую, одразу після "крапки" надсилаю видавцеві. Фінал придумую одразу, все інше підганяю під нього. Трапляються і ляпи. Кілька разів вислуховував за описи одягу — мовляв, не носили в той час такого. Та не вважаю це великим гріхом. Мода — скороминуща. Я можу носити одні джинси кілька років. Чому ж герої моїх текстів не могли чинити так само?

Я — ремісник, працюю щодня. Попри це, література для мене — це радше гобі, на життя я нею дуже не заробляю. Мені важливо, щоби люди читали — і що більше, то краще. Щоб це стало нормою в нашій країні, щоб книгарні були в кожному райцентрі, а книги рекламувати так, як пиво чи шоколадки. Якщо так колись буде — не пропаду.

Владислав Івченко

 

івченко

Владислав Івченко

Фото: tribuna.sumy.ua

Книги: "Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори", "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу", "Найкращий сищик імперії на Великій війні", "Найкращий сищик та падіння імперії"
Головний герой: сищик Іван Підіпригора
Місце дії: Київ, Вінниця, Одеса та інші міста
Час: 1900—1920 роки

У переламні часи непросто жити, але про них цікаво читати. І писати. Більшість українських історичних детективів — про початок XX століття. Тогочасна епоха дуже схожа на теперішню. Тоді й тепер — кризи, пов’язані з Першою світовою війною чи війною з Росією. Світ, охоплений епідеміями, великі зміни в суспільстві через появу нових технологій, переосмислення цінностей. Тож читачі сприймають проблеми героїв як власні.

Західні автори можуть зосередитись і спокійно працювати в жанрі. На плечах українського письменника — важлива місія: відвоювати власну історію. Дуже довго ми жили в полоні колоніальних наративів. Найважливіші події відбувались у Санкт-Петербурзі або Відні. Околиці нікого не цікавили. Мені важливо змінити цю оптику.

Спочатку писав разом із Юрієм Камаєвим із Кременця. Він відповідав за тло, я — за розвиток сюжету. Іван Карпович — мій прадід, служив у царській кінноті. Прізвище у нього було Шаповал, надто російське. Придумали інше — Підіпригора. Тоді вигадували біографію. Десь на середині книги повністю збагнули свого персонажа. Тоді довелося все переписувати заново.

Першу книгу готувало до друку видавництво КСД. Вони подавали її як відповідь Борисові Акуніну, авторові романів про російського детектива Ераста Фандоріна. Намагався переконати, що це неправильно. Ну яка це відповідь, Акунін нічого в мене не питав. А ми тільки підтверджуємо свою другосортність. Обкладинка теж не подобалася. Потім змінив видавця і все налагодилося.

Кожна моя книга — набір історій про окремі злочини та розслідування, разом вони розкривають життя і характер персонажа. Розв’язка кожної частини з’являється по-різному. Буває, сідаю писати й одразу ж знаю, чим усе закінчиться. Іноді ж текст сам веде до фіналу. Трапляється, задумане не спрацьовує або спрацьовує не так, як хотілося. Тоді мушу повертатися до початку. Детектив тим і прекрасний, що іноді сам автор не усвідомлює, до чого все дійде.

Художній твір не претендує на історичну точність. Влаштовувати глобальні експедиції в минуле немає потреби. Все необхідне є в інтернеті. Більше енергії присвячую розповіді, а не описам. Бо якщо докладно переповідати все, що оточує героя, то на 12-й сторінці Іван Карпович навіть з хати не вийде. А оповідання — не довгі. Спочатку герой мав жити в Сумах. Але я розумів, що місцеві краєзнавці мене з’їдять. Тому поселив його на хуторі. Мій читач неймовірно уважний. Один написав: "От у вас другорядний персонаж у другій книжці був офіцером, а в п’ятій — торговець. Як таке може бути?". Перевірив — і справді, є таке.

У натхнення не вірю. Це дуже переоцінена штука. Треба сідати і працювати, тоді воно з’явиться. На книжку, разом із правками та роботою з видавцем, витрачаю до року. Намагаюсь створювати по історії щотижня. Буває, прокидаюся посеред ночі й пишу. Література для мене — сенс життя. А книжки — як діти. Всі улюблені, усі дорогі, бо знаю їх від народження до видання. Якби мені наказали "не пиши", не знав би, що робити.

Богдан Коломійчук

Bogdan_Kolomiychuk

Богдан Коломійчук

Фото: wikipedia.org

Книги: "Готель "Велика Пруссія"", "Експрес до Ґаліції", "300 миль на схід"
Головний герой: різні
Місце дії: Львів та інші міста
Час: 1905—1920 роки

Жанр історично-кримінального роману має свої канони. Однак це не означає, що треба обмежувати свою уяву. Це — радше правила гри, на які погоджується автор і його читачі. Шахи, до прикладу, також винайшли дуже давно. Це не заважає нам з цікавістю вивчати партії сучасних гросмейстерів. Справді майстерно написаний роман ніколи не розчарує, а його сюжет буде непередбачуваний.

Письменник, що наважується присвятити себе минувшині, майже напевно творитиме повільніше, ніж той, хто працює з сучасністю. Часом сторінка роману потребує цілого стосу вивчених матеріалів. Як одягалися люди в той час? Що їли? Як виглядали їхні помешкання? Яке було планування міста? Нарешті, яке було політичне становище у світі? Це все деталі, якими в жодному разі не можна нехтувати.

Тепер працюю над серією романів, дія яких відбувається перед початком Першої світової війни. Епоха вже визначена, я лише добираю найцікавіші сюжети, які могли трапитися у той час. Правда, найновіший роман "300 миль на схід" — виняток, він оповідає про 1919—1920 роки. Тут навпаки: спочатку мені розповіли малознану історію 7-ї ескадрильї імені Костюшка. Цей підрозділ складався з американських пілотів-добровольців і брав участь у боях проти більшовиків. Безцінна знахідка, тож я погодився вийти за встановлені раніше часові рамки.

Найчастіше маю кілька варіантів закінчення. Розв’язка може стати несподіваною навіть для мене. Знову проведу паралель із шахами: намагаюся знайти найкращий хід у тій ситуації, яка склалася. Дуже часто мої герої — це справжні історичні постаті. У "300 миль на схід" — таких більшість. Іноді на сторінки потрапляють друзі або знайомі.

Графіки можна складати скільки завгодно, все одно вони потім будуть порушуватися. Намагаюся писати один роман на рік. Власне робота над текстом займає 5—6 місяців. Решта — це підготовка, пошук матеріалу, робота з редактором. Потім текст має не просто настоятися. Його має прочитати бетарідер, перший читач, який опише свої враження. Фахівцям також показую. Часто потім доводиться не виправляти, а дописувати. Друзі-історики з азартом пропонують додати ту чи іншу деталь. 

Для мене література — це і творчість, і ремесло. Не думаю, що варто розділяти ці два поняття. Коли переповнює задум, усе решта відходить на задній план. Не повертаюся до нормального життя доти, доки не поставлю крапки в рукописі. Одного натхнення замало. Письменник — це така ж професія, як усі решта. А отже, вимагає не хаотичного, а систематичного підходу. Писати треба щодня. 

Письменник Богдан Коломійчук від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну перебуває у лавах української армії.

Схожі матеріали

Книжки Перша світова війна

Пацифізм, ПТСР і власний досвід: Велика війна у світовій літературі

сео станція Вернадський

Найвіддаленіший куточок України. Маркіян Прохасько про Антарктиду

Bez nazwy-2.jpg

Стара хата. Іван Керницький

600.jpg

Андрій Чайковський: Краще смерть, чим неволя

c39dc776ba2418b1ee0a6befb46f861e-1.jpg

Ольга Кобилянська: Час

600.jpg

Уляна Кравченко. Із записок учительки

1prpp.jpeg

Осип Маковей: К.В.Д.

Untitled-1 (1).jpg

Марко Черемшина: Село потерпає

СЕО_лепкий_1.jpg

Богдан Лепкий: На порозі. Різдвяне оповідання