Василь Шкляр: "Українці ніколи не змиряться з московською окупацією"

12:34, 14 грудня 2023

холодний яр

У 2009 році вийшов його пригодницький роман "Чорний Ворон. Залишенець". Для багатьох твір став відкриттям: виявляється, у 1920-ті центр України був осердям антибільшовицького спротиву. Сьогодні Холодним Яром називають військові утворення. А "Чорний Ворон" разом із нашими вояками та воячками б’ється проти московської навали. Про це, а також про те, як повстанський рух вплинув на його формування, розповідає Василь Шкляр.

Оксана Лернатович

Оксана Левантович

журналістка

Місце народження і сили

Ця тема дуже особиста для мене ще від дитинства, адже я родом з Холодного Яру. Народився на Лисянщині — мама привела мене на світ просто неба, під волоським горіхом. Один наш видатний отаман Іван Лютий-Лютенко казав, що Холодний Яр — не тільки ота лісиста місцевість між Чигирином і Кам’янкою, а значно ширша територія, яка пролягала від Чигирина аж до Лисянки.

Малим я чув про Холодний Яр, але дуже фрагментарно. Пам’ятаю, діди балакали, як отаман Голий зайшов у село, перебив із ліворвера дроти на телеграфних стовпах, які слугували більшовикам — мовляв, ото козарлюга був та ще й гарцював на біло-сірому коні в яблуках. А коли дядьки грали в карти, то королів називали іменами отаманів: Голий, Босий, Туз. 

Про саму боротьбу і її масштаби я навіть не мав уявлення. І лише коли прочитав роман Юрія Горліса-Горського "Холодний Яр", був глибоко вражений і відтоді почав досліджувати тему.

EFM_9351

Василь Шкляр

Усі фото Ігор Єфімов

Горліс-Горський був осавулом першого основного куреня Холодноярської республіки. Він мав великий літературний талант. Перша частина "Холодного Яру" вийшла 1934 року на заході України. Тоді галичани зачитувалися цим романом. Згодом в УПА було дуже багато схожого з Холодним Яром: і в партизанських методах війни, і навіть псевда вояків схожі. Це продовження тієї самої боротьби з московським окупантом. І та тяглість збереглася до сьогодні. Наприклад, у полку "Азов" була танкова бригада "Холодний Яр". А ще таке наймення має 93-тя окрема механізована бригада, яка гідно відстоює честь української зброї.

"Холодний Яр" перевидали 1993 року, але він не мав особливого розголосу. Тому коли 2009-го вийшов мій роман "Чорний Ворон", то для багатьох стало відкриттям, що в центрі України був такий потужний повстанський рух. Після нього більше почали читати Горліса-Горського. І я щасливий від того. Дехто мені ставив наївне запитання, нащо я взявся за цю тему, якщо її висвітлив безпосередній учасник тієї боротьби. 

По-перше, про Холодний Яр повинно бути написано десятки романів, а не один. По-друге, "Чорний Ворон" і документальна книжка Горліса-Горського — це твори, можна сказати, про різні епохи. Горліс-Горський описав романтичний період, коли повстанців дуже підтримувало населення, коли всі покладали велику надію на перемогу, але його розповідь закінчується весною 1921 року. Тоді головний отаман Іван Деркач послав Горліса-Горського до Польщі, до нашого партизанського штабу, щоб дізнатися, які там плани, на що їм сподіватися. Звідти до Холодного Яру, на жаль, він не повернувся. А саме після того й почався отой найважчий період боротьби — без надії на визволення. Про цей час, власне, мій роман "Чорний Ворон", друга назва якого "Залишенець".

Ідею роману я виношував ще від 1990-х років, але не брався писати, бо без архівних джерел це було би несерйозно. Тому уявіть моє щастя, коли після Помаранчевої революції отримав доступ до Галузевого архіву СБУ. Багатство документальних джерел мене приголомшило.

Чимало з них не торкалася рука дослідника: більшість формулярів користувачів була незаповнена. Я мав можливість читати портретні характеристики отаманів — там дуже багато яскравих деталей. Ретельно дослідив хронологію боротьби й тільки тоді почав серйозну роботу над романом. Можу впевнено сказати, що твір написаний на міцній документальній основі. 

"Киплячий казан синьо-жовтого вогню"

Я знав, що "Чорний Ворон" матиме неабиякий розголос, але результат перевершив мої сподівання. Від початку війни Росії проти України 2014 року роман має постійний попит серед військових. 

Одного разу під час зустрічей з воїнами мені принесли на підпис зачитану, пропахлу порохом і гаром книжку. Тоді мені рука не підіймалася поставити автограф, здавалося, що на книжці — безліч сакральних знаків, які я можу стерти. А недавно один товариш зателефонував і сказав, що його син пішов на передову і взяв зі собою у наплічник Біблію та мою книжку. Такі речі дуже зворушують. 

Книга на фронті — це щось дуже цінне. Розповідали історію, що хлопці ставали в чергу, щоб прочитати "Чорного Ворона", а хто хотів без черги, то мав дати пачку цигарок. З одного боку це тішить, а з іншого — прикро, що я не зміг забезпечити всіх охочих цією книжкою. 

Холодноярці — це було дуже організоване військо, адже отамани Василь Чучупак, "Чорний Ворон", Іван Деркач та інші пройшли добрий вишкіл під час Першої світової війни, були офіцерами й добре розумілися на військовій справі. Всі отамани були представниками інтелігенції, більшість із них у цивільному житті вчителювали. Москалі, звісно, називали їх не інакше як бандитами. 

Дехто каже, що серед повстанців було багато несвідомих, — це неправда. Звісно, були партизани, які йшли захищати свої домівки, але отамани мислили широкими категоріями незалежної країни. Вони розуміли, що тільки у власній державі можливо побудувати національне життя, тому мали в планах піти на Київ, визволити столицю і будувати державу в українських кордонах.

Часто запитують, чому саме це місце стало осередком такого сильного спротиву. По-перше, тому що місцевість Холодного Яру була дуже сприятлива для повстанського руху — це ліси, перетнуті глибокими ярами. По-друге, це колишнє пограниччя з Диким Полем, де українці жили під постійною загрозою нападів кочівників. Тому тамтешній селянин, ідучи в поле сіяти чи жати, завжди брав із собою зброю. Так сформувався воїн-хлібороб, оборонець своєї землі. 

Ну і, по-третє, не варто забувати, що Черкащина — Шевченків край. Ми пам’ятаємо пророчі слова Кобзаря: "І повіє огонь новий з Холодного Яру". Ці слова разом із "Воля України або смерть" були написані на прапорі Холодноярської республіки. Ця місцевість — широка територія пасіонарного духу.

Холодний Яр становив велику загрозу для московсько-більшовицької влади. Окупанти впоралися з Врангелем, Денікіним, Махном, а з холодноярцями не могли дати ради. Чекісти назвали це місце "киплячим казаном синього-жовтого вогню". І, врешті, зрозуміли, що без хитрощів на швидку перемогу їм годі сподіватися. Завербувавши агентів-зрадників, заманили отаманів у пастку і полонили.

На їхніх могилах проросте мета для дітей та онуків

Відомо, що повстанський рух неможливий без підтримки місцевого населення. І холодноярці мали таку підтримку в усіх довколишніх селах. Але окупаційна влада й тут вдалася до диявольських методів. Року 1921 більшовики запровадили НЕП, так звану Нову економічну політику, коли тимчасово попустили зашморг на шиї селян. Дозволили погосподарювати, пожити заможніше. І тоді ось такі господарі почали відвертатися від повстанців. Їм справді здавалося, що життя налагоджується і далі воювати не варто. Мовляв, ви вже не оборонці наші, а кара. Адже в селах, де підтримували повстанців, більшовики скоювали жорстокі розправи, розстрілювали заручників, відбирали майно. 

Згодом для інтелігенції придумали українізацію, навіть дозволили Українську автокефальну Церкву, і багато людей повелося на цю облуду. Повстанський рух втратив свою основу — матеріальну й моральну підтримку широких верств населення. Настали труднощі з харчуванням, з фуражем для коней, а довкола лютували загони "червоних". Для лісовиків розпочалися найважчі часи.

Але й за таких умов холодноярці чинили відчайдушний опір. Якщо до 1920 року ще була надія на перемогу, то згодом вона розвіялася. Особливе піднесення настало тоді, коли до Холодного Яру прийшов отаман Степової дивізії Кость Блакитний із Криворіжжя, — тоді вдалося зорганізувати 30-тисячну армію, повстанці планували похід на Київ. Але в той час більшовики почали палити села на Криворіжжі, і Кость Блакитний відійшов туди рятувати своїх людей. Наша боротьба почала згасати. У 1922 році був створений Радянський Союз, каральні органи кидали на Холодний Яр великі сили, була налагоджена широка агентурна мережа. У лісах зосталися залишенці — найзапекліші, найстійкіші. 

Вони продовжували свою війну вже заради самої ідеї, казали, що на їхніх могилах проросте мета для дітей та онуків. Залишенці хотіли зберегти про себе пам’ять для майбутніх поколінь, які потім піднімуть холодноярський прапор боротьби. А ще вони прагнули показати світові, що українці ніколи не змиряться з московською окупацією. І все це зрештою вилилося у тяглість нашої боротьби. Ідея незалежности серед найкращих сил українства не згасала ніколи, і жодна крапля крові не пролилася даремно. "Готуй нових борців, Холодний Яре!" — кажуть, що саме такими були останні слова головного отамана Василя Чучупака. І справді, ці слова виявилися посланням для нас із вами.

Сьогодні ми мусимо тільки перемогти

Історія України складається так, що нам постійно доводиться виборювати свою свободу. Це непросто. Але завжди є найкращі, які готові віддати життя за ідею незалежности. І так буде завжди.

Історія повторюватиметься доти, доки Росія не буде знищена. Навіть західні експерти кажуть, якщо ця війна не закінчиться крахом Росії, то через шість-вісім років спалахне знову. Ця країна-потвора нищитиме нас доти, доки не сконає. 

Також треба визнати, що ми погано вивчили уроки історії, зокрема через те, що надто багато наруги було над нашою пам’яттю. Ми проходили страшні випробування війнами, репресіями, геноцидом. На теренах України скоєно жорстокий антилюдський експеримент, — сформовано зденаціоналізовану радянську людину, жалюгідну істоту.

Сьогодні ми мусимо тільки перемогти. Ми просто приречені на перемогу. У нас з’явився шанс, якого ще не було в історії, адже ми ще ніколи не мали союзників у світі. Згадайте ту ж війну 1918–1921 років — тоді нас усі ігнорували. Коли армію УНР і УГА почав косити тиф, нам навіть відмовлялися продавати ліки, не те що надати безкоштовно. Ми були в абсолютній ізоляції, нас мало знали й не хотіли знати. 

Нині Україну знає весь світ, і вона фактично відроджується із багатостолітнього попелу. У моєму романі "Ключ" є така фраза: "Той, хто постане із праху, поведе за собою світ". Вірю, що ця місія належить Україні.

Схожі матеріали

600.jpg

Ґжеґож Ґауден: “На початку ХХ століття антисемітизм став елементом польської самоідентифікації”

kompanichenko_tekst-7.original

Тарас Компаніченко: “Якщо нація співає разом – вона об’єднується, а об’єднана нація – сильна”

Jurij Prohasko 600.jpg

“Кожне покоління українців має травму від росіян”, – психоаналітик Юрко Прохасько

Вадим Поздняков 600

"Що міцніший Московський патріархат, то інертнішим є населення", — Вадим Поздняков про скидання пам'ятників і перейменування вулиць

600

"На нулі солдат має інше сприйняття часу. Воно не історичне, а екзистенційне"

литва 600х400

"У нас тут справжній вулик, де всі працюють на допомогу Україні"

600х400_Семесюк.jpg

Іван Семесюк: "Досі соромимося називати наших русскіх русскімі"

барчук 2

"Ми не думали, що для прозріння доведеться 31 рік чекати російських ракет", — Мирослава Барчук

Marina Trattner

“У шведських джерелах козаки – європейці”. Марина Траттнер про листи Карла XII та українські артефакти у Швеції