Наталя Іваничук із Королівства Наварського

18:48, 3 квітня 2023

іваничук

Наталя Іваничук — відома перекладачка, дочка знаного письменника. Це означення гріє плинністю в українській літературній традиції. Але з іншого боку: як далася родині Іваничуків ця успішність? Роман Іваничук — радянський партійний письменник, якого критикували й цензурували, але все ж друкували. Наталя — його дочка, від якої вимагали довести, що природа не відпочиває на дітях великих. Звідти її життєвий вибір — займатися літературою, а саме перекладами. Наталя Іваничук перекладає для нас хорошу нордичну й німецьку прозу: Юстейна Ґордера, Туве Янссон, Захера Мазоха, Торґні Ліндґрена, Ґустава Майрінка, Бйорнст'єрне Бйорнсона, Черстін Екман. А ще готує нові перекладацькі кадри. 

Свій затишний світ пані Наталя облаштувала в Королівстві Наварському, де живе разом із чоловіком Андрієм Соссою. Туди ми й вирушили, щоб дослідити сімейні письменницькі таємниці.

272824568_2876336242656507_7513942453811349182_n.jpg

Наталя Терамае

журналістка

Домівка у скандинавському стилі

Село Наварія розташоване неподалік Львова. Акуратно поділені клаптики землі забудовані різноколірними будинками — салатовий, рожевий, фіолетовий... Наталине обійстя — по-скандинавськи аскетичне: світлий будинок, з ялинкою біля нього і невеличкою прибудовою біля воріт — це хатинка, яку  власноруч звів поет Богдан Стельмах. Ялинка також має свою історію: привезли її з Фінляндії, з лісів поблизу Тампере, куди Наталя Іваничук 2005 року їздила на конгрес перекладачів.

IRAS0177
Усі фото: Ірина Середа

— Ми заїхали в ліс і надибали росточок ялинки, — розповідає пані Наталя. — Я взяла його зі собою. Вдома він три роки не ріс і не вмирав. А від 2005-го як вимахав! Каменюки біля ялинки — з Мустіккамаа, острова біля українського посольства в Гельсінкі.

— Як ця дача стала будинком? І як Ви сюди потрапили? 

— Це кооператив "Жайвір", створений у радянські часи. Дачні ділянки виділили львівській філії Спілки письменників років 40 тому. Наша ділянка була спочатку ось та по сусідству — тато там побудував дачку. А ця ділянка належала поету Богданові Стельмаху. Тато в нього відкупив її для мене. У 2004 році після мого повернення з відрядження до Фінляндії ми вирішили будувати хату.

Чоловік разом зі своїм другом впоралися за два місяці. Це канадський проєкт: дерев’яний каркас, утеплений із двох боків. А всередині все робив Андрій. Тато не вірив в ідею будови руками зятя. Тому коли все було зроблено, він сказав: "Врацам ґонор до кишені" (Польською — Zwracam honor do kieszeni. Українською — Забираю свої слова назад. — Ред.). Але попросив подарунок — кімнату для себе. Хоча тато тут не працював, а передруковував на машинці написане. Та машинка тепер у фондах Дому Франка — це було наше рішення: передати туди його спадщину. На Пекарській у татовій квартирі, де живе брат, дві величезні кімнати заставлені стелажами з татовими речами. Колись їх також передамо.

"Його можна було легко обдурити, і ми боялися, щоби він не піддався на провокацію стукачів"

Ми розмовляємо в Наталиній бібліотеці, яку їй на 50-річчя обладнав чоловік. Поряд на другому поверсі — татова кімната. Невеличка, дачного типу: ліжко, столик, килим на стіні. Нічого в ній музейного. Але маємо гарну нагоду зачепитися за тему "Український радянський письменник", яка у випадку Романа Іваничука — не проста. 

Романів дядько Михайло Іваничук був усусусом і воював в УГА, а рідного брата Євгена судили й заслали у Воркуту за зв'язки з УПА. Сьогодні, коли московська окупація знову стала реальністю, важливо згадати, як це було кілька десятиліть тому. І з цим новим досвідом поглянути на життя людей, які бачили фальш і знали про злочини окупантів, але водночас усвідомлювали, що треба вижити і що життя дається тільки раз.

 — Пані Наталю, а наскільки ваш тато був авторитарним? Як би ви описали його характер?

— Як неоднорідний і складний. Він був дуже доброю, ніжною людиною, вразливою і зворушливою. А також наївною — його можна було легко обдурити, і ми боялися, щоби він не піддався на провокацію стукачів. Тато був дуже жадібний на похвалу. Йому не дозволяли друкуватися, різали тиражі, у 1971—1972 роках був за крок від ув’язнення. Звісно, він депресував, тоді ми не розуміли, чому весь час тато має поганий настрій. А от почувши будь-яку похвалу чи отримуючи визнання, він просто оживав. 

 З другого боку — він був досить авторитарний. Не терпів нахабства, заперечень. Нас виховували суворо. Хоча нам із братом він був другом. Малою я любила прогулянки з татом: це називалося засолодити душу — ходили їсти солодке, халва тоді була найбільшою смакотою. 

— Очевидно, що він мав адаптуватися до системи та йти на якісь компроміси. Як Ви бачили цей його шлях?

— Тато називав себе ВалленродомКонрад Валленрод - головний герой поеми Адама Міцкевича. За легендою, був литвином, який вступив до Тевтонського ордену, щоби відомстити за батьківщину.. Це про людину, яка приховує свої погляди й намагається робити все, щоби чинити спротив системі. Він не був бійцем. Певно, цьому посприяла сімейна історія. Коли його старшого брата Євгена арештували за зв'язки з УПА, тата, тоді десятикласника, кинули до коломийської тюрми, а через місяць випустили. Це було по закінченні війни. Євген відбув 10 років каторги, потім — на поселенні. Повернувся до Коломиї, виростив патріотами своїх синів. Вже 2010-го про той досвід видав книжку "Холодне небо півночі".

А тато після школи вступив в університет. Був у партії, щоби мати роботу і чим прогодувати сім’ю. Моя мама, викладачка історії, також була партійною. Я розумію, що вони зробили цей крок для того, щоб вижити в тій системі. Не вважаю це "подлянкою". От зараз вирішували, яку вулицю перейменувати іменем тата. Телефонує один із комісії: "А ваш батько був у партії?" — "Був." — "Ну то все ясно." А що "ясно"?

Тут нашу розмову перериває повітряна тривога — на всі телефони приходять сповіщення. Того дня в лютому то була друга за день. Повітряна атака супроводжувалася активною роботою ППО. "Тут було так чути бахи і один такий сильний, що хата стряслася", — пояснює між питаннями-відповідями пані Наталя, і ми знову повертаємося до препарування історії.

— Ви казали, що тата цензурували й не дозволяли друкуватися. Це через його сімейну історію?

— Це тому, що в його творах прочитувалося те, що ховалося між рядків. Перший такий прорив стався з "Мальвами". Спочатку в ній побачили казочку, а потім зрозуміли, хто такі яничари. Але роман дуже швидко вийшов у російському перекладі, що трохи пригальмувало процеси спротиву [романові] в Україні. Той переклад був ініціативою московської філії Спілки письменників. Такий робочий момент: добрий твір, має резонанс серед читачів. Перекладала Інна Сєргєєва, яка тонко відчувала українську мову. 

"Вся письменницько-художницько-акторська богема без кінця тусувалася у нас вдома"

— Львів 1960—1970-х був заселений "визволителями", усе прийшле, російськомовне. Наскільки закритим було українське середовище?

— Вся письменницько-художницько-акторська богема без кінця тусувалася у нас вдома. Змалечку я сиділа в куточку і слухала їхні розмови. Найближчим татовим другом був поет Роман Кудлик. Друзями — Роман Безпалків і його дружина Ольга Безпалківа, кераміст. Ще — Богдан Стельмах, Володимир Яворівський. 

Богдан Стельмах навіть віршик такий склав: 

Солодкий спогад про сльозу
У Львові дощик теплий крапа
на Ринок вивели "козу"
Красавчик, Адмірал і Папа.

Красавчик — Стельмах, Адмірал — художник Роман Безпалків, а Папа — це тато. Таке прізвисько за ним зачепилося у 1970 році.

Була така історія. Тато летів на з’їзд карельських письменників у Петрозаводськ. В аеропорту його проводжали молодші Яворівський, Кудлик, Стельмах. Молоді дівчата в черзі подумали, що Іваничук — їм тато. А Кудлик підіграв, назвавши його "папою".

Із Калинцями не дружили. Калинець вважав тата за ворога, бо "хто не сидів — той не людина". Потім якось з роками примирилися. А з Горинями, які сиділи, тато товаришував. Він був на весіллі в Богдана Гориня. Після того тата викликали на розмову до КДБ. Узимку 1972 року до нас заходив знаменитий вертеп — Стус, Калинці, Горині, Сороки. Їх всіх тоді посадили.

— Як Ви їх сприймали? Чи були якісь ранні підліткові закоханості чи захоплення, що так притаманно тому віку?

Захоплення викликав актор Юрко Брилинський: приходив з гітарою і читав свого улюбленого поета Леоніда Кисельова. Я від його співу впадала у нірвану. Може, ближче до тої закоханості було з Яворівським, бо він такий балагур і батяр, всі жарти й розіграші були його.

Єдиною жінкою в тому чоловічому товаристві була письменниця Ніна Бічуя. Вона була татові другом і колегою. Коли не стало моєї мами Софії, вони двоє дуже зблизилися: тато не міг бути самотнім — йому треба було говорити, розказувати про свої задуми. Тоді я обережно підказала йому: чому би вам не зійтися? Він так зрадів! Але вони не зійшлися в прямому сенсі слова, жили окремо. Хоча десь через три роки як я їх звела, взяли шлюб у Криворівні. Ми з Ніною й досі спілкуємося. 

— Схоже, вона на вас дуже вплинула.

— Так, у підлітковому віці. Все, що я знаю про Львів — все від неї. Вона брала мене гуляти, розказувала історії. Мала дуже класну бібліотеку. У тата бібліотека була класична — він мені в шостому класі дав читати "Декамерона". А Ніна сварилася: "Ну що ти робиш? Вона має читати щось підліткове, пригодницьке". І давала читати Жуля Верна, Джеральда Даррела, Майна Ріда.

"Я була зла і недобра на авторитет тата, бо він, сам того не бажаючи, перекривав мені всі дороги"

— Ви — дочка відомого письменника. Хто вплинув на ваш життєвий вибір: тато чи все ж сама?

— Тато впливав і оточення. Звісно, я пописувала. У класі сьомому чи восьмому написала у двох грубих зошитах від руки роман про індіанців і змушувала моїх братів — рідного і двоюрідних — слухати, а вони тікали. Десь тоді ж я написала, без сумніву, дуже класну новелу й урочисто понесла татові. Він прочитав і запитав: "Нащо ти то написала?" Я розгубилася, не змогла пояснити. Він сказав: "Щоби стати письменницею, ти мусиш писати ліпше від мене. А поки що я таких передумов не бачу, ліпше за мене ти писати не будеш" (При тому в щоденнику 1972 року Роман Іваничук занотував: "Вона пише набагато ліпше, ніж я у її віці, проте боюся, що її літературна сверблячка — не внутрішній поклик, а вплив оточення". — Ред.). Він переконав мене, і настільки глибоко, що мені написати якийсь текст від себе, навіть анотацію, — абсолютно непосильне завдання. Я можу писати тільки коротенькі замальовки у фейсбуці.

Потім у дев'ятому класі я захотіла в медінститут. Тато був упевнений, що з мене лікаря не вийде, та й не було таких коштів, щоби я туди вступила. Хоча воно лишилося зі мною і досі: я непогано тямлю в медикаментах. Мій старший син Данило — працює в Історичній бібліотеці — інвалід дитинства, переніс дуже важкий менінгіт. Цю його хворобу я супроводжую усе життя. 

— А як потрапили у переклад?

— Тато підкинув цю ідею. Я вчилася у школі, де німецьку викладали з першого класу. Таких було дві на Львів — № 28 і № 8 (Пані Наталя навчалася у 28-й. — Ред.). До 10 класу я вже вільно володіла німецькою. Єдине, що я була зла і недобра на авторитет тата, бо він, сам того не бажаючи, перекривав мені всі дороги. 

До якої б редакції журналу я не прийшла, мені закидали, бо "тато пропихає" і "доця уявила, що і вона все може". Хоча тато не пропихав мене ніде. Один такий дуже талановитий, але дуже жовчний редактор із журналу "Всесвіт" сказав, що не визнає як перекладачів жодного сина чи доньки наших знаменитостей, окрім Соломії Павличко. Мені весь час ставили палиці в колеса. Я де-не-де пробивалася в журналах. 

У 1987 році все ж потрапила у "Всесвіт". Але занадто повірила у свої сили і шарпнулася на дуже важкий філософський твір норвезького автора Нільса Югана Рюда. Редакція дала мій переклад подивитися скандинавістці Ользі Сенюк, яка розбомбила його дощенту. Але його взяли. Моїм редактором був Олександр Терех, перекладач з англійської, дуже вимогливий, талановитий і гострий. Коли я приїхала за копійчаним гонораром, то він сказав: "Дитино, то не твоє". Але я не повірила. Впевнена, що перекладати можна навчитися — чим я займаюся все життя.

— Вибрали скандинавські мови, бо легше було вписатися в цю нішу?

— Це була ідея Ніни Бічуї. Вона сказала, що є лише дві перекладачки на всю країну, ніша не зайнята, мов скандинавських ніхто не знає. А німецька поширена. Потім мені потрапив до рук самовчитель норвезької мови.

— Якщо знаєш норвезьку, то читати шведську й данську — не проблема.

— Так, я перекладаю і з норвезької, і зі шведської. Майже сто перекладів з норвезької, найбільше в Україні. І ще з німецької. 

"Я перекладаю від п'ятої до десятої ранку"

— Як обирають, що і кого перекладати?

— За радянських часів це були якісь відомі імена або щось, що потрапило до рук випадково. Дуже добре до мене ставилася і підтримала в перекладацтві відома російська перекладачка Любов Ґорліна. Вона мала можливість діставати оригінальну літературу й підкидала мені. Кілька разів я їздила в Іностранку (Тоді — Всесоюзна державна бібліотека іноземної літератури в Москві. — Ред.). Після 1991-го норвезька ґрантова фундація NORLA почала випускати дайджести літератури на переклад. Потім уже налагодилися контакти з інституціями та авторами.

У 1990-ті я почала рватися закордон. Спочатку поїхала на літню школу в Український вільний університет у Мюнхені. Потім працювала там в українському інтернаті. Хотілося подорожувати, побачити світ. Правда, вперше до Німеччини я потрапила 1987-го, а потім 1989 року — до Дрездена. 

— Час до часу я бачу у фейсбуці, як Ви питаєте про синоніми, пояснення чи еквіваленти до якогось іноземного слова. Здивувалася, що так відкрито радитесь. Це притаманно перекладачам?

— Для мене це норма. Крім того, маю норвезького консультанта, який перекладає з української. Так само зі шведської. 

У кабінеті Наталі Іваничук є спеціальна поличка. Там стоять книжки, які переклали її учні, або, як вона каже сама, "мої діти".

— Цю серію популярного шведського письменника Фредріка Бакмана переклала Софія Волковецька. Не всі книжки через мене проходять.

— Як з'явилися ці перекладацькі "діти"?

— Це мої колишні студенти. Я викладаю норвезьку в Університеті Франка. Наприклад, Софія Волковецька і Микита Никончук вивчали шведську на факультеті міжнародних відносин і обрали норвезьку як другу мову. "Кактусів" — це мій сленг — було мало: будь-кого я не брала. З моїх студентів Іра Сабор зараз у Норвегії. Ганнуся Мамчур, онучка Ігоря Калинця, — у Швеції. Буквально вчора знайшла ще одну дівчинку — її два тексти перекладені просто бездоганно.

Більшість перекладачів — це перекладачі вихідного дня. Я перекладаю з п'ятої і до десятої ранку. Потім можу йти на роботу. Скажімо так: на перекладацькі гонорари не проживеш. Ґранти за переклади невеликі.

"Потім настав Помаранчевий майдан. Ми були найвідважніші з посольства: ходили на мітинги, які проводила громада"

— Чи є запити від іноземних видавництв на історії про Україну?

— Про це я не скажу. Але розкажу про те, як Норвегія підтримує наших біженців. У березні 2022 року норвезьке видавництво Cappelen Damm попросило перекласти три книжечки для українських дітей. Відразу кинулися перекладати сайти з інформацією про адаптацію і навчання. 

У квітні NORLA організовує онлайн-конференцію про історію української культури, і буде запущено проєкт парного перекладу, щоби збільшити кількість перекладачів з української на норвезьку. А наприкінці червня біля Осло буде величезна перекладацька конференція й семінар на тему парного перекладу. 

Мені здається, Норвегія чи не найбільше зі скандинавських країн підтримує Україну в цій царині. До слова, наприкінці травня планую їхати на перекладацьку конференцію до Стокгольма. Це моє улюблене скандинавське місто. 

— Також Ви працювали у посольстві України у Фінляндії. Як потрапили у досить закриту дипломатичну систему?     

— Всі викладачі факультету міжнародних відносин Університету Франка перебувають у резерві МЗС. Моє відрядження тривало від лютого 2002-го до грудня 2004 року. У нас був дуже класний посол — Петро Данилович Сардачук. Я була культурним аташе й завідувала культурою, наукою, освітою (підготувала меморандум у сфері освіти між Україною і Фінляндією) і діаспорою. Оскільки у Фінляндії друга офіційна — шведська, це була моя робоча мова. Ми організовували виставки, зустрічі. Потім послом прийшов Олександр Майданник, і настав Помаранчевий майдан. Я та мій чоловік Андрій були найвідважнішими з посольства: ходили на мітинги, які під українським посольством проводила громада.

Також об’їздили з чоловіком на мотоциклі пів Фінляндії. Рибалили взимку і влітку, їздили на гриби до Гювінкяя і Вантаа (Міста поблизу Гельсінкі. — Ред.). Фінляндія — грибний край, ми навіть додому привезли цілу морозилку грибів і ще рік їх їли.

Цю замальовку зі свого життя пані Наталя переповідає вже на кухні. Андрій, який ніжно називає її Талькою, заварює каву-чай. На столі — синя коробка відомих фінських цукерок Fazer. Виявляється, це подарунок із Фінляндії нашої спільної знайомої — Наталі Елоранти. Українці у Фінляндії підтримують зв'язок з "українською мамою мумі-тролів". Мені подобаються ці гостини в Королівстві Наварському і ця жінка — весела, вольова. Шкода лише, що деякі письменницькі таємниці поки що не дозволила записати.

Схожі матеріали

600.jpg

Ґжеґож Ґауден: “На початку ХХ століття антисемітизм став елементом польської самоідентифікації”

kompanichenko_tekst-7.original

Тарас Компаніченко: “Якщо нація співає разом – вона об’єднується, а об’єднана нація – сильна”

Jurij Prohasko 600.jpg

“Кожне покоління українців має травму від росіян”, – психоаналітик Юрко Прохасько

Вадим Поздняков 600

"Що міцніший Московський патріархат, то інертнішим є населення", — Вадим Поздняков про скидання пам'ятників і перейменування вулиць

600

"На нулі солдат має інше сприйняття часу. Воно не історичне, а екзистенційне"

литва 600х400

"У нас тут справжній вулик, де всі працюють на допомогу Україні"

600х400_Семесюк.jpg

Іван Семесюк: "Досі соромимося називати наших русскіх русскімі"

барчук 2

"Ми не думали, що для прозріння доведеться 31 рік чекати російських ракет", — Мирослава Барчук

Marina Trattner

“У шведських джерелах козаки – європейці”. Марина Траттнер про листи Карла XII та українські артефакти у Швеції