Нова імперська історія. Якою постає Україна в сучасних російських дослідженнях

“Кримнаш” у “діалозі історіографій”

<p>Обкладинка книги "Нариси історії Росії" / За заг. ред. О. Чубар&rsquo;яна. Київ, 2007</p> <p>&nbsp;</p>

У 2000-ні роки я мав честь долучитися до роботи українсько-російської комісії істориків. Постала вона ще до Помаранчевої революції – як альтернатива прислужницькій ідеї написати спільні підручники з історії. До комісії належали фахівці провідних академічних й університетських центрів України та Росії. Тоді дискусія науковців допомогла українському керівництву зрозуміти абсурдність задуму спільних підручників, розмови про які вели на міждержавному рівні в контексті 350-ліття Переяславської ради. Натомість було домовлено використати формат комісії, щоб розвивати “діалог історіографій”, аби відверто та фахово рефлексувати з приводу найгостріших проблем нашого спільного минулого. Так, як це свого часу було в німецько-французьких чи польсько-німецьких відносинах. Адже поміж цими країнами також не бракувало конфліктів і насильств.

<p>Обкладинка книги "История Украины: научно-популярные очерки" / Ред. В. Смолія. Москва, 2008 рік</p> <p>&nbsp;</p>

Упродовж 2007–2008 років українські вчені підготували для російських читачів працю “Історія України: науково-популярні нариси”. А російські для українських – “Нариси історії Росії”. Багато хорошого було заплановано й на майбутнє: конференції, публікування джерел, обмін молодими науковцями тощо. Але цей діалог брутально перервала викарбувана на сумнозвісній “кримській” медалі дата “20.02.2014”.

До того ж бомонд російської академічної науки, тільки-но відбувши в президії кремлівські урочистості з нагоди “Кримнаш”, і публічно, і приватно пропонував продовжити розпочате. Вдаючи, нібито нічого й не сталося. Заклики до співпраці лунали також із середовища істориків, не обтяжених високими академічними посадами й гучними регаліями. Зокрема від тих, що позиціонують себе представниками “нової політичної історії” або “нової імперської історії”.

Цікаво, що супроводжуються вони серед іншого твердженнями, що російська україністика за останні роки досягла неабияких успіхів і “здатна багато чого "навчити" українських колег”. Про це йдеться у статті Якова Лазарєва “Чи готова українська історична наука до діалогу? Роздуми про роль національної пам’яті в історичній спільноті” за 2015 рік.

Але на практиці, звичайно ж, війна звела нанівець наукові контакти та вкрай ускладнила обмін літературою. Тож яким є нині образ України в російських історичних дослідженнях? Зокрема за ранньомодерної доби, ближчої мені тематично та фахово.

“Надобно посеять несогласие между полковниками и гетманом”

<p>Титул книги "Малороссы vs украинцы. Украинский вопрос в национальной и культурной политике Российской империи и Советского Союза". Москва, 2018</p>

Отож уже з літа 2014 року з-під пера російських авторів почали з’являтися різні “кримські історії”, у яких, апелюючи до середньовічних і ранньомодерних часів, подавали обґрунтування історичної справедливости повернення Криму “до рідної гавані”. А вже 2018-го було представлено академічне переосмислення відносин Української козацької республіки з російською монархією: в Інституті слов’янознавства РАН підготували працю “Малороси vs українці. Українське питання в національній і культурній політиці Російської імперії і Радянського Союзу”.

Книгу розпочинає нарис Світлани Лукашової, присвячений ліквідації автономії Козацької держави, “Малоросія та малоросіяни в Російській імперії у XVIII ст.: стратегії інтеграції”. Вже сама назва викликає двоякі відчуття. З одного боку, “стратегії інтеграції” – термін, який запропонувала відома американська дослідниця Ненсі Шілдс Коллман, і він пропонує певний аванс очікувань на зустріч із сучасним, модерністським текстом. 

З іншого – “Малоросія” і “малоросіяни” сигналізують про повернення у ХІХ століття. Отож авторка “з порогу” відкидає всі напрацювання української і західної історіографії та реанімує старі “добрі” конструкції імперської. Підводячи читача до усвідомлення конечности ліквідації автономії України, вона впевнено констатує: “Починаючи від середини XVII століття у Малоросії дедалі сильніше проявлялася криза влади”.

Та криза, на думку авторки, проявлялася у тому, що духовні особи судилися із козаками та містами, містяни скаржились на зловживання козацької старшини й духовних осіб, а козацька старшина – на інтриги гетьмана. “Сутяжництво було характерною рисою правової системи Речі Посполитої, і Малоросія її цілком успадкувала”, – висновує авторка. Нічого це не нагадує? Так, саме ті часи, коли імперським історіографам потрібно було хоч якось обґрунтувати законність участи Російської імперії в поділах Речі Посполитої і вони почали активно мусувати тезу про “сутяжництво” як ознаку неповноцінности Польсько-Литовської держави. Так, начебто відсутність у царських підданих можливості опротестувати несправедливість – ознака державної повноцінности.

А репресивну політику Петра І щодо України Лукашова обґрунтовує  “наведенням порядку в управлінні Малоросією”: адже “як показала справа гетьмана Івана Мазепи, не всі доноси були помилковими”. Ознакою ж ефективностиі дій імперського центру щодо козацької автономії є те, що обсяг скарг на дії влади упродовж XVIII століття в Україні поступово знизився.

Щоправда, дослідниця не оперує тут жодними кількісними підрахунками, а лише власними враженнями. А вони не є аж такими однозначними. Скажімо, коли українці ще мали ілюзії щодо можливости добитися справедливого покарання імперських чиновників, вони доволі активно скаржилися до центральних органів влади. Коли ж очевидною стала безперспективність таких дій, від них, природно, відмовлялися.

А ще історикам добре відомий той факт, що імперський центр усіляко заохочував жителів Гетьманату подавати скарги на старшину.  У цьому вбачали ефективний важіль впливу. Ще влітку 1657 року Іван Виговський свідчив, що бунти в козацькому війську в останні місяці життя Богдана Хмельницького розпочалися підо впливом цілеспрямованих провокацій царського посланця Івана Желябужського. Той за дорученням уряду агітував козаків і містян активно подавати в Москву скарги на дії старшини. 

А пів століття по тому, 1710-го, київський генерал-губернатор Дмитро Голіцин у записці уряду вже прямо писав: “Для нашей безопасности на Украине надобно прежде всего посеять несогласие между полковниками и гетманом. Когда народ узнает, что гетман такой власти не будет иметь, как Мазепа, то надеюсь, что будут приходить с доносами. При этом доносчикам не надобно показывать суровости: если двое придут с ложью, а суровости им не будет показано, то третий и с правдой придет, а гетман и старшина будут опасаться”.

Зміст цієї програми чільного представника імперської влади добре відомий історикам. Однак це аж ніяк не заважає сучасним апологетам імперії твердити, мовляв, заснувавши 1722 року Малоросійську колегію, Петро І дбав ні про що інше, як про “скорочення потоку скарг до центральних органів влади”.

Російська історія як дишло

У статті 2021 року “Вчинено буде по указу його імператорської величності ” Яків Лазарєв зазначив: “Заснування колегії було своєрідним адміністративним експериментом із боку Петра I, який намагався упорядкувати управління Малою Росією. Створюючи її, не йшлося про заміну чи пониження ролі місцевих інститутів козацького та міського самоврядування”. Усі ті ексцеси, що відбувались на тлі цього “своєрідного адміністративного експерименту”, на думку і Лазарєва, і Лукашової, були “здебільшого пов’язані з особистістю чернігівського полковника Павла Леонтійовича Полуботка”. Провина котрого, нагадаю, полягала в тому, що він наважився захищати автономію. І за це, власне, поплатився життям.

Лукашова також відстоює “законність” дій Анни Іоанівни в історії з другою забороною гетьманства, що сталась уже після смерти Данила Апостола 1734 року. І тут вона бездоказово заявляє, що “за 7 років правління гетьмана міжусобиці, розвал системи управління та прагнення старшини до особистого збагачення настільки підірвали боєздатність козацького війська, що це прямо загрожувало безпеці імперії”. 

І це при тому, що насправді за гетьманування Апостола було наведено лад у поземельних відносинах, зроблено важливі кроки в реформуванні судочинства, упорядкуванні адміністративної структури, розвитку торгівлі тощо. А функцію командувати військом, до слова, імперська влада в Апостола відібрала.

<p>Великий державний герб Російської імперії, 1857 рік</p>

Але кого це цікавить – якщо вже писати “нову” історію загиблої імперії то, звичайно ж, широкими мазками. Отож і примусове залучення імперською владою козаків на так звані канальні роботи, виявляється, “мало епізодичний характер”, а тому не можна його розглядати “як прояв репресивної політики щодо народу Малоросії”. До того ж “найважливішими чинниками смертности” на примусових роботах у вкрай несприятливих умовах була “епідемія, що сталася 1721 року, а також повальне пияцтво – наслідок великої кількости трактирів, поставлених у зоні будівництва. Повернення обдертих, злиденних козаків їхні сім’ї сприймали як свідчення непосильної рабської праці”. Так само і “заборона видавати книги "простою мовою” спричинена переважно не русифікаторською політикою влади, а “теорією літературних жанрів того часу”.

Не пасе задніх у продукуванні новаторських підходів і її колега Лазарєв. Зокрема переконуючи, що гетьмани ніколи не мали влади над містами, а каталізатором одержавлення Гетьманщини виступила імперська влада, яка у 1720-ті поширила владні прерогативи гетьмана на всі соціальні стани. Ігноруючи, що саме Москва намагалась нав’язати ще гетьманові Брюховецькому Московські статті 1665-го, які обмежували б його прерогативи винятково владою над козацьким станом. Однак антимосковське повстання 1668–1669 років змусило відмовитись від цієї затії. І величезний масив документів з другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ століть переконливо спростовують таке ось новаторство підходів. Ними гетьмани затверджували обраних у містах війтів, розширювали чи звужували права міських цехових організацій, надавали в містах землю чи майно, виступали арбітрами в судових суперечках тощо.

Сервільність чи тролінг?

Як пам’ятаємо, в радянській імперії новаторський рух супроводжувався формуванням пантеону “передовиків” і “стахановців”. Є такий і в теперішній битві за “правильну” імперську історію. Той же Лазарєв, відзначаючи своїх колег по цеху, котрі особливо успішно “методично деконструйовують” стару, неправильну історію, називає ще низку імен. Серед яких і наукового співробітника Інституту слов’янознавства РАН Кирила Кочегарова. Він і справді тривалий час цікавиться українською історією ранньомодерної доби, а на конференціях в Україні навіть намагався виголошувати доповіді українською. Але нам він запам’ятається іншим своїм здобутком: опублікованою уже наприкінці літа 2014-го працею “Крим в історії Росії: методичний посібник для вчителів загальноосвітніх організацій”.

“Меморіал”, який заборонила російська влада, анотував це видання як “тенденційний нарис відносин між Кримом і Росією”, що “стверджує користь союзу між Росією і Кримом в різні періоди історії”. Власне цим анонсом можна було б і обмежитись, якби не абсолютно неперевершена форма подачі пропагандистського змісту! Зокрема Кирило Кочегаров, чільний представник “нової російської історіографії”, розпочинає свою працю епіграфом з Путінового спадку. Джерелом натхнення для нього стало путінське “Послання до Федеральних Зборів. 18 березня 2014 р.”. Надалі з історіографічною мудрістю президента він звіряється буквально на кожній сторінці. Подеколи путінським цитатам автор відводить цілі сторінки. Це вже не якась там сервільність, а виставлене на показ принизливе для всього історичного цеху інтелектуальне лакейство.

Хоча, можливо, це лише тролінг. Скажімо, вступне слово історик з РАН назвав “Навіки разом!”. Високопоставлені кремлівські “історики” навряд чи здогадуються, але тут пряма алюзія на картину двічі лавреата сталінської премії Михайла Хмелька “Навіки з Москвою, навіки з російським народом”. Скільки тривала ця “вічність” – від моменту написання художником 1951-го ювілейного зображення Переяславської ради до моменту розвалу СРСР, – порахувати не складно. До того ж історик, ознайомлений із перипетіями переяславських перемовин, чудово розуміє, наскільки далеким від переяславських реалій було їхнє лубочне представлення сталінським лавреатом. Отож, можливо, і Кочегаров – як латентний московський українофіл – у такий спосіб демонструє своє справжнє ставлення до перспектив “вічного” перебування Криму в лоні новітньої імперії. В іншому ж разі перспективи “нової російської історіографії” виглядають вже аж надто сумно.