Цікаві досліди француза Дем’яна Петровича

Сумлінний рятівник

"Людина, що потрудилася в міру своїх сил на користь того краю, в якому довелося жити, й з народом якого трапилося ввійти у близькі стосунки", — так охарактеризував Домініка П’єра Де ля Фліза археолог Микола Біляшівський(1867—1926). 

Він народився у французькому Нансі в родині хірурга. Закінчив Королівський коледж, де викладав його батько. Брав участь у походах наполеонівської армії. Під Смоленськом дістав поранення і втрапив у полон. Завдяки своїм професійним здібностям здобув прихильність губернського та повітового начальства, а також місцевих поміщиків. Міг повернутися на батьківщину, де його чекав чималий спадок. Але там почалася реконструкція династії Бурбонів, яку Фліз не сприймав. То й вирішив залишитися в Україні. Став іменувати себе Дем’яном Петровичем. Одружився із Софією Маркевич, тіткою українського історика й етнографа Миколи Маркевича .

Протекція нових родичів допомогла влаштуватися на посаду лікаря Державних маєтностей Київської губернії. Також очолював Економічну лікарню графині Олександри Браницької. Був членом Московської медико-хірургічної академії, Віленського та Київського Імператорських медичних товариств. Упродовж семи років зробив селянським дітям 10 тисяч щеплень від віспи. Коли в Білій Церкві спалахнула епідемія холери, якою заразилося 300 людей, вилікував 247 осіб. 

Маючи нагоду багато мандрувати губернією, Фліз взявся вивчати її корінних жителів. Року 1847 долучився до досліджень Російського географічного товариства — уклав альбом "Медико-топографічний опис Сквирського повіту". У 1851 році почав співпрацювати з тільки-но заснованою Комісією для опису губерній Київського навчального округу. Підсумок цієї роботи — декілька альбомів малюнків із текстами французькою та російською мовами. Найбільший — "Медико-топографічний опис державних маєтностей Київської округи із зображенням деяких природних витворів рослинного і тваринного світу, разом із статистикою кожного села, їхнім виглядом, зробленим з натури, зображенням селянських костюмів та географічною картою Київської губернії" — має 1245 сторінок. 

Міцні подніпровці, хворобливі поліщуки

"Я не хотів бути схожим на тих, хто описує край, не виходячи зі свого кабінету, встановлюючи факти й подаючи загальні для багатьох країв описи на підставі статистичних підрахунків, — пояснював своє захоплення Фліз. — Тому об’їздив усю губернію, зупиняючись у кожному селі, яке належало до державних маєтків, щоб записати від жителів і особливо старших людей їхні перекази, звичаї, традиції тощо". 

Він швидко помітив, що селяни Київщини різняться між собою залежно від місця проживання. Жителі родючого Подніпров’я на півдні губернії — міцної будови тіла, з дитинства призвичаєні до коней, тож цілком можуть надаватися до артилерії. Натомість поліщуки на півночі —невисокі, схильні до хвороб, особливо "ковтуна". Це рідкісна тепер болячка — запалення сальних залоз, викликане поганою гігієною. 

Причиною бідности тамтешнього люду француз називав ледарство, схильність до пияцтва та легковажність. Вони несхильні до ремесел і підприємництва, окрім чумакування. Неврожай чи хвороби щоразу захоплюють їх зненацька. Під час голоду їдять навіть мох, а до хліба домішують траву. Ті, хто таки зібрав такий-сякий капітал, не знають, що з ним робити. Трапляється, закопують усі зароблені гроші в землю, навіть перед смертю не розповідаючи про це дітям.

Фліз описав поліщуцький ритуал виготовлення дьогтю або смоли. Робітники складають деревину пірамідою і стають навколо зі смолоскипами. Вибраний за отамана обмотує голову рушником, бере хліб і сіль й обходить цю конструкцію, кланяючись на чотирьох кутах. Потім вибігає на її вершину і стає там, повернувшись обличчям на схід. Робітники кидаються до деревини, намагаючись запалити її з усіх боків. Отаман залишається на місці, поки вогонь не охопить його. Опісля збігає через полум’я на землю. Процедуру закінчують ритуальною учтою — mogoritchоm. 

Сифіліс на Великдень

"Селяни Київської губернії загалом мирні, відзначаються добротою, серед них дуже рідко трапляються зловмисники, — зазначав француз. — Дороги скрізь безпечні, зовсім не чути, щоб говорили про вбивства чи крадіжки. Багатьом селянам властиві поміркованість і логіка. Вони набожні, не люблять неладу, гостинні. У них завжди знайдеться хліб-сіль, які щиро пропонують кожному гостеві". 

Водночас дивувався неосвіченості й невігластву тамтешніх людей. Лікуватися вони воліли не у фахівців, а в знахарів. Вірили в "шептання" — коли старі жінки промовляли над хворим магічні слова. Вдавалися до послуг костоправів і повитух, що нерідко призводило до фатальних наслідків. Причиною епідемій вважали злого духа, який вночі ходить селами — в яке вікно загляне, там хтось і помре. Вірили, що завадити поширенню хвороби може осиковий хрест на в’їзді до села. І примовляли: "Хто повинен умерти, не може уникнути своєї долі". 

Релігійні та забобонні водночас. Ревно дотримуючись постів, часто надмірно напивалися. На Великдень освячували забагато смажених підсвинків, ковбас, яєць і надто поспішали розговітися. Наслідок — мали хворі шлунки, у старших часто траплялися апоплексичні удари. Дослідник застерігав, що обмін ритуальними поцілунками може призвести до поширення інфекцій, зокрема сифілісу.

Фліз занотував і забобони: у понеділок та суботу не починати важливих справ, польових робіт, жнив, а також не вирушати в дорогу, не закладати хати тощо. Оповів про практики викликання дощу: закопування рака, обливання водою могили потопельника. Описав святкування Юрієвого дня обідами на полі, жниварські обряди. Люди вірили у пристріт, погане око, закрутки на полі й відьом. Останні нібито крадуть дощ. Пожежу гасили замовляннями й обходами з іконами. Якщо ж вогонь спричиняла блискавка, то казали, що це Божа воля — і лишали хату напризволяще. 

"Що то вийшло волохатого?"

Оповідаючи про тамтешні весілля, Фліз перелічив усі чини й основні етапи обряду. Хоча й вважав, що існує "стільки смішних і дивних звичаїв, що вони не варті того, щоб їх описувати". Подав текст 11 весільних пісень і ноти до трьох весільних приспівок. Він занотував і проілюстрував малюнком поїзд молодого по молоду та зустріч тещі й зятя на порозі хати. Перед нареченим несли гілку дерева, яку називали "гільцем". Мати його обраниці була одягнена у вивернутий кожух. Вона зустрічала пару перед порогом із хлібом-сіллю, який тримала в руках, вкритих кожухом. Хор співав: Що то вийшло кострубатого?

Що то вийшло волохатого?
Який кожух волохатий,
Такий буде зять багатий.

Також Фліз докладно описав поховальний обряд із голосінням за небіжчиком. Навіть влітку труну з померлим везли на цвинтар на санях, у які запрягали волів. На малюнку відтворив таку процесію. Також не обходилося без магії. Хто вмирає несподівано, бродить вночі селом і приходить до своєї хати, вважали люди. Щоб йому перешкодити, довкола помешкання та могили сіяли мак. 

Відкривач Мамая

Француз створив понад дві сотні малюнків населених пунктів губернії. Деякі нині вже не існують, зокрема міста й села Чорнобильської зони. Він намагався показати особливості ландшафту та головні споруди: церкву, млин, рудню або гуту. Інтер’єри хат відтворював максимально точно, завдяки чому можна скласти уявлення про їхнє планування, начиння, розташування покуті з іконами, прикрашання рушниками, облаштування освітлення тощо. 

Він також фіксував вбрання, дуже детально промалював головні убори, поясний і верхній одяг. Заможніші жителі південних повітів мали шкіряні чоботи, добротні свити й кожухи. Жінки та дівчата, які селилися біля великих міст, майже щодня носили чоботи з червоної або жовтої шкіри. Натомість поліщуки взували виключно постоли та личаки з онучами, одягали обдерті й латані кожухи. На малюнках їхні обличчя — втомлені, сірі, чоловічі зачіски — неохайні, у ковтунах.

Дослідник спостерігав за роботою поліських бортників. Мед і віск — хороші ліки, писав про їхню високу вартість і небезпеку промислу. Намалював різні типи лазів — плетених зі шкіри пристроїв, за допомогою яких бортника піднімали на дерево, а також виплетений із соснового кореня козуб, куди складали соти, і примітивний захист від укусів бджіл — дим і смолоскипи.

Фліз став першим дослідником, який звернув увагу на популярний серед народу образ козака Мамая. Він перемалював одну картину: чоловік із козацьким чубом сидить під дубом, грає на бандурі ("вид гітари" — пояснив), оподалік на дереві видно повішальника. Внизу написано:

Хоч на мене дивишся, та не угадаєш,
Як звуть і відкіль родом,
І як прозивають, нічичирк не знаєш…