Чуда поза конфесією. Наталя Яковенко про надії та страхи українців з XVI століття

09:12, 9 лютого 2023

небо

Від VII століття у храмах і монастирях Західної Європи почали фіксувати чудеса — випадки дивовижного зцілення чи порятунку людей, що здійснили певна ікона або святий. Це мали бути свідчення Божої любови до людини. Також завдяки їм Церква поширювала і зміцнювала свій вплив. Уже в добу книговидання з’явилися libri miraculorum, тобто книги чуд. Записані відповідно до релігійних канонів випадки чудотворення, пов’язані з конкретними іконами.

Під кінець XVI століття такі видання з’явилися у Православній церкві, зокрема в українській. Наталя Яковенко, докторка історичних наук, професорка Києво-Могилянської академії, досліджує ці книги. Завдяки їм можна дізнатися про уявлення, надії та страхи тогочасних українців, стверджує історикиня.

5.jpg

Антон Семиженко

журналіст, редактор

Як Мойсей заснував концепцію чуда

Яковенко-автор-фото-Ольга-Камєнєва

Наталя Яковенко

Фото: Ольга Камєнєва

Якось мене дуже зацікавив один колоритний чоловік — Йоаникій Ґалятовський. Він був ректором Києво-Могилянського колегіуму, а помер 1688 року як ігумен чернігівського Єлецького монастиря. У 1980-х роках кілька книжок його проповідей перевидали в серії "Пам’ятки української мови". Читаючи ті тексти, мене заворожила мова: дивна, майже українська. Тоді я дізналася, що серед мовознавців побутує думка: якби не погром Києво-Могилянської культури у другій чверті XVIII століття, історію української мови ми починали би не від Івана Котляревського, а від Ґалятовського.

Я цим Ґалятовським два роки жила, книжку про нього написала — "У пошуках Нового неба". Він вважав себе відданим православним, але повсякчас сповзав у католицизм. Неодмінним атрибутом його творчости були тексти про чуда й ікони. Так я ними і зайнялася.

Иоаникий_Голятовский

Йоаникій Ґалятовський

Фото: wikipedia.org

Книги чуд написано певними формулами. Щоби зрозуміти суть, їх треба деконструювати. Це нормальна робота сучасного історика, який працює з уявленнями. Зачіпками стають обмовки, детальки, фразочки, які раптом проникли в церковний текст.

Ось вам приклад не з релігійного контексту. Є "Гайдамацькі протоколи" XVIII сторіччя: свідчення цих "отчаянних людей" після того, як їх ловили. У кожному протоколі після стандартних запитань "Хто такий та звідки взявся?" неодмінно звучало наступне — "Що украв?". І тут усі відповіді однакові: першим гайдамака згадує коня, другим — жупана. Чому? Кінь, бо він — воїн. А жупан — ознака козацькости, лицарства. Селянин жупанів не носив, лише шляхтич або козак.

Такі ж обмовочки трапляються і в книгах чуд. Ось як зазвичай фіксували чудеса: трапилося із людиною щось, що вона вважала надзвичайним та благим, то йде до священника й розповідає, адже не розповісти — гріх перед Богом і людьми. Священник усе протоколював. Далі залежало від рівня санктуарію: монастиря чи храму, у якому записували. Що нижчого він рангу, що менше дисциплінований, то класніші записи. Чудеса Холмської ікони Матері Божої записував Якуб Суша, вихованець Грецької колегії в Римі. Ці короткі нотатки абсолютно правильні і пройдуть будь-який духовний суд. А от записи про чуда Богородичної ікони в Охтирці — інша річ. Люди плели те, що на голову не налазить. Розповідали, як вони говорили з Матір’ю Божою. А цього за православними канонами просто не може бути: Богородиця ні з ким не розмовляє, вона напучає. Однак священники акуратненько все записували: що вона сказала, у якому була одязі. Що ж, дякуємо їм, що були такими неосвіченими.

Типологію чуд було усталено ще в ранньохристиянський час. Найбільше чудо — оздоровлення — приблизно 90 відсотків усіх чуд. Про це найбільше записів і вотів — срібних підвісок, які люди дарували іконі, дякуючи за чудо. "Вотум довіри" від цього походить. Іноді це були просто шматки срібла, іноді на них писали чи зображали зміст чуда, а інколи навіть цілі іконки гравіювали. 

Друге категорія — поміч у кризових ситуаціях. Велика кількість чуд пов’язана з порятунком від одержимости. Рідкісніші чуда — рятування в пожежах. Ще — допомога у війні: стоїть і стріляє з мурів сама Мати Божа. Чуда покривали всі види людської діяльности. 

20170814124349 (1)

Почаївський образ Богородиці. 1840 рік

Фото: pravoslaviavolyni.org.ua

Базове чудо, від якого виникла концепція чуда в релігійній традиції, — це коли Бог дав кривомовному Мойсею вміння говорити. У Львові, до речі, зафіксовано подібне чудо. Один єпископ-домініканець розповідав про себе: як вступив до школи, то був дуже тупого розуму. Зовсім йому не йшло вчення і говорити до пуття не міг. Так страждав, що після школи приходив до церкви — плакав і молився. Одного разу відчув, як від ікони Матері Божої на нього віє теплий вітер. Він під тією іконою заснув, а коли прокинувся, то з подивом відчув, що все знає і все розуміє. 

Ікона — найміцніша платформа

Чудотворили переважно ікони, а не мощі. Тому що мощі одні, у Лаврі. А ікон — більше. Віряни сприймали ікону як представництво Бога. Кожна ікона слугувала прообразом вищої сили: чи зображений там Бог, чи Богородиця, чи святий. Це, власне, була найміцніша платформа для вірян того часу. Як і для сучасних: "Якщо Бог із нами, то хто проти нас?". Як на мене, людини секулярної, віра в чудотворіння сьогодні — трішки анахронічна. Віра в неймовірне зумовлена недостатнім критичним ставленням до життя. 

Загалом кількість чудотворних ікон на території України сягає тисячі: їх фіксують за підвісками-подяками. До того ж ці ікони не мали бути високої якості. У церковних нотатках того часу трапляється запис, що ікона погана, бо "безобразно написана". Або старовірна. "Розкольники" малювали ікони й розносили по селах, а люди купували, не розбирались в нюансах. Допомогла ікона комусь? Чутка ширилась, шлейф шанування вже з’явився, люди йшли.

Майже 80 чуд від 1780-го до 1784 року зафіксовано щодо ікони львівського Домініканського монастиря. Вони цікаві тим, що записані з ілюстраціями. 29 найголовніших чуд зображено на панно. Під час вшанування ікони виставляли уздовж вулиці. Всі ці малюнки абсолютно наївні, але вони дають уявлення, як люди бачили чудо. 

scale_2400

Титульна сторінка твору "Небо новоє", Львів, 1665 рік

Фото: nbuv.gov.ua

У XVIII столітті ікона набула абсолютно побутових рис. Наприклад, малювали старозавітну Трійцю, а перед нею — тарілку зі смаженими карасями та пляшку горілки. Бо ж гості прийшли, а гостей треба частувати. Малювали архангелів Гавриїла та Михаїла у смушкових шапках, як запорожців. Оці перелицьовування — не атеїзм, а сліпа, наївна віра. У тому сенсі, що будь-який релігійний символ персоналізовується і наближається до віруючої людини. 

Київ vs Москва

Тодішні монастирі видавали книги чуд радше з міркувань бізнесу та пропаганди. У XVI столітті була відчутна серйозна конкуренція Церков. У Католицькій та Унійній Бог був ближчим до людини, чудеса траплялись не лише зі святими чи мучениками, а й із простими смертними. Щоби привабити більше вірян, українська Православна церква пережила процес фаміліаризації. Книги чуд стали одним із проявів цього. Деякі з них, приміром, книгу чуд Почаївського монастиря, чимало разів перевидавали. Цікаво простежити правки, що вносили в кожне нове видання, на що звертали увагу.

При цьому російська Церква, до якої, врешті-решт, стала належати Київська митрополія, чудес не визнавала, а їхні записи вважала єрессю. З цими проявами віри боровся Петро І. Він був дуже орієнтований на протестантів, які не визнають забобонів і чуд. У 1721 році створили Синод, фактично Міністерство релігії. Унікальна штука, абсолютно протестантська: не Патріархат, не Церкву, а світських осіб призначали туди. У першому ж указі Синоду було записано: "прекратить суеверия". Упродовж XVIII сторіччя там боролись із "ложными чудесами и суевериями".

Київська митрополія спершу підпорядковувалась Синоду формально. І якщо Синод наказував "без всяких изменений в речениях" видавати московські книги, то в Лаврі невигідно було це друкувати, бо ніхто не купував би ті книги. Тому шукали обхідних шляхів. Тримали агента в Петербурзі, підкуповували. А коли вже все суворо було, то підкорювались. Бо в усіх російських митрополіях траплялись "рваные ноздри, высылки в Сибирь, сожжения" — оце все безумне XVIII сторіччя в історії російської церкви. За книги чуд, тобто "за разглашение ложных чудес", теж таке могло настати. Спробуй довести, що воно правдиве.

Але на місцях люди і далі вірили в чудеса. Красномовний випадок трапився на Волині. У невеликому містечку була унійна церква, і в ній зберігали ікону католицького святого Антонія Падуанського, яку вважали чудотворною. Коли унію після приєднання України до Росії поступово "упразднили", церква стала православною. Католицький костел хотів забрати ікону. Приїхали ксьондзи і представник православної консисторії, але зійшлись люди і сказали: "Ми нашого Антонія нікому не дамо. А як заберете, тут не обійдеться без убитого". І не дали. Років через 20 приїхав "обозревать" єпархію місцевий єпископ. Побачив Антонія: "Как такое?! Убрать немедленно!". А на ранок, коли люди почали збиратися, єпископ уже заявив: "Не убирайте, он мне всю ночь снился". Років через 25–30 знайшли Соломонове рішення: завісити Антонія іншою іконою. А коли люди приходитимуть — відсувати ту іншу, і хай моляться своєму Антонію. Так до радянської влади ікона й успішно дожила. 

Таких компромісів траплялося чимало. Якби Росія не притиснула Київської митрополії, з’явилося би нове явище. Не православ’я, не католицизм — а щось третє. Київ рівновіддалений і від Рима, і від Константинополя — тож усі передумови були. 

Від середини XVI століття, коли почали промовляти друковані джерела, релігійна культура дуже різко переорієнтувалась на взаємозближення, взаємозапозичення. Про часи до того казати не можемо лише через брак джерел. Державного центру, як у Москві, звідки б жорстко закручували гайки, в Україні попервах не було. Релігійне життя віддали на самоплин. Не існувало чіткого поділу: це — моє, це — твоє, і ти, будь ласка, межі не переступай. Тому що це сусіди, родини, одні й ті самі книжки. Одні й ті самі хвороби, війни та проблеми. Над усім стояли Бог і віра. А релігії — хто як хреститься, як молиться і поклони б’є — було менш важливим. 

Навіть наприкінці XIX століття, коли від автономности української Церкви вже нічого не лишилось, у невеличкій провінційній церкві можна було побачити запозичення із католицизму. У чудеса вірили, їх фіксували аж до приходу радянської влади, яка навчила всіх, що бути атеїстами — добре. 

Схожі матеріали

Untitled-1.jpg

Волинь перед Волинню. Де шукати причини трагедії 1943 року

ващук

Роман Ващук: “Важливо бути господарем своєї спадщини, а не її інструментом”

kompanichenko_tekst-7.original

Тарас Компаніченко: “Якщо нація співає разом – вона об’єднується, а об’єднана нація – сильна”

600.jpg

Ґжеґож Ґауден: “На початку ХХ століття антисемітизм став елементом польської самоідентифікації”

600х400.jpg

Андреас Каппелер: "Україну вже років 150 сприймають як шахову фігуру"

600х400 (1).jpg

"Найближчий варіант, коли Україна може повернути Крим – 2024 рік", – Сергій Громенко

600.jpg

Місто Моцарта. Інтерв'ю з диригенткою Оксаною Линів

СЕО_600х400.jpg

Ігор Юхновський: “Найскладніші задачі я розв’язував українською мовою”

barbara 600 400.jpg

Місько Барбара: “Я співав на всіх революціях. Це було важливо, і головне — безкоштовно”