Острів посеред "смути": Почаївська лавра

11:28, 13 жовтня 2021

1920.jpg

Почаївська Успенська лавра – один із найбільших українських християнських центрів, який вперше згадано 1527 року. Мало хто знає, що цей монастир понад століття належав до Греко-Католицької Церкви, а 1832-го його передали православним. Уже наступного року він отримав статус "лаври" з присвоєнням четвертого місця серед існуючих у Російській імперії. Тепер місцевих ченців і священиків Російської Православної Церкви часто називають розплідником "руского міра" та звинувачують у пропагуванні антиукраїнських настроїв серед населення і паломників. Чи це справді так?

Володимир Молодій.jpg

Володимир Молодій

журналіст

Bez nazwy-13.jpg
Усі фото: Катерина Москалюк

"Блєск і ніщєта"

Стрімкий і широкий шлях до входу на територію Почаївської лаври видається зручним для всіх. І для втомлених прочан, які прибувають сюди, часто здолавши сотні кілометрів. І для джипів із тонованим склом, які вряди-годи їдуть догори. І для зіщулених прохачів милостині, які сидять або лежать вздовж хідника. Якщо писати сценарій до фільму про лавру, то найвдаліша сцена для знімання у цьому місці мала б назву "блєск і ніщєта".

Перед вхідними воротами на видному місці прикріплена табличка, мовляв, жінки мають мати хустину та спідницю. Інакше – заборонено. Але це не проблема. Ці речі можна випозичити за 50 гривень застави. Усі оголошення і написи на табличках Почаївської лаври продубльовано. Напис українською – внизу під написом російською. Та якщо в оголошеннях мови відокремлені, то в розмовах людей найчастіше – змішані. Мова Почаївської лаври – це російська з українською, рясно помережана термінами російського православ’я. Церковний "сленг" на подвір’ї лаври чутно і від батюшок із матушками, і від прочан: "юбка", "агнець", "юродівий", "жертовнік", "затворнік". "Поставте свічку он там, біля матєрі Божої", – радить бабуся у Свято-Успенському храмі.

1.jpg

Хустини і спідниці – одяг, який відповідає "нормам християноської моралі"

2.jpg

Між молитвами – сон

Собор Успіння Пресвятої Богородиці – головна святиня Почаївської лаври. Храм, зведений у ХVIІI столітті у стилі пізнього бароко, дав назву усій почаївській горі. Верхівка його бані розташована на висоті 56 метрів над землею. Головний фасад прикрашають дві менших вежі – це основна риса давніх католицьких церков в Україні. Яким був головний вівтар собору нині можна побачити хіба що на малюнку Тараса Шевченка 1848 року. Сьогоднішній – давно перероблений під потреби російського православ’я.

Всередині церкви, ліворуч від входу, в кутку, облаштували дерев’яну загорожу, яка утворює невеличку кімнатку без стелі. У ній довгобородий монах приймає картки з написаними іменами людей, за яких священиків просять помолитися.

"Ні, ні, не "За здоров’я", а "О здравєє", – поруч пані радить виправити те, що написав. – Правильно: "О здравіє", "О покаяніє". І всі імена – в родовому відмінку: Сєргєя, Валєнтіни, Рєгіни. Ще обов’язково намалювати зверху в лівому кутику хрестика». Але мені старанне виведення хрестика не допомагає. "Від якої Церкви? – запитує довгобородий чернець по той бік віконця. – Від Греко-Католицької? Ні, я не візьму від вас. Від іновірців не можна". На запитання: "Хто такі іновірці?" і "Чому не можна?" – монах відповідає коротко: "Не можу, бо ви не нашої віри". Але пропонує компроміс – може продати свічки і сам помолитися за людей із картки. Після згоди подає дві свічечки, показуючи на цінник збоку – свічка 6 гривень. Але з двадцятки решту віддає п’ять. "Я ж молитимуся, – пояснює, – а молитва – три гривні".

IMG_0432.jpg

Святі Троїцького собору стежать за черницею

Найближче до Бога

У храмі чути шурування швабр і ковзання підошов по мокрій підлозі. Біля великого свічника одна бабуся навколішки ретельно відпуцовує підлогу від воску. Друга бабуся, перенісши стіл від однієї стіни під іншу, починає натхненно його протирати. Біля них походжає чоловік у рясі й дає вказівки. Ще один – стоїть, спершись на колону і склавши руки на великому животі, дивиться перед собою – допомагає трудитися молитвою.

На подвір’ї у цей час – гуркіт відбійників і скрегіт болгарок. Вийшовши з Успенського собору, першої секунди нічого не видно через сліпуче сонце. Коли ж очі звикають до яскравого світла, найперше, що бачиш – чоловіка, який кладе цементний розчин на основу поручнів, на майданчику перед храмом. Робітник дбайливо згладжує цемент, слухаючи вказівки ченця з великим нагрудним хрестом, який час до часу наглядає за роботою.

о.jpg

Преображенський собор, збудований у 2013 році, може вмістити 4500 людей

Контраст убогості та пишноти, який так помітний перед входом до лаври, особливо впадає у вічі біля іншого собору – Преображенського. Внизу повільно ходять дрібні та згорблені люди, закутані в чорне, а вгорі – небом – пливуть пишні та величні золоті бані. Жінкам не можна демонструвати краси волосся чи ніг, але з фасадами чи іконостасами все навпаки.

На даху Преображенського собору – 33 бані, а всередині – мозаїка, якою всуціль викладені стіни та стеля. Тут домінує колір золота і шалений розмах. Люстра під головним склепінням вражає об’ємами. Цей собор почали зводити 2011-го, а завершили 2013-го. Мотивувавши тим, що на великі свята храми лаври не вміщають усіх вірян. Тепер Преображенський може вмістити чотири з половиною тисячі людей. Російська архітектурна традиція будівлі аж ніяк не в’яжеться з лаврським ансамблем українського бароко. Але, вочевидь, однаковість чи схожість стилів храмів і не було метою проектантів. Зате Преображенський – найвищий, він перевершив Свято-Успенський собор на 14 метрів. І тепер навіть здалеку видно, хто найближче до Бога.

5.jpg

Внутрішнє оздобленя Преображенського храму виконане не фарбою, а мозаїкою

Квиток до пекла

Між Преображенським і Свято-Успенським соборами – братський корпус із чернечими келіями. З боку новозбудованого видніється вхід у напівпідвальну залу, звідти чути брязкіт посуду та запах радянської їдальні. Він настільки густий, що доречніше сказати "столової". Одразу візуалізовуєш усі відповідні атрибути: алюмінієві ложки, великі баняки горохового пюре й миски холодної манки. У довгій залі біля входу – великий кухонний блят, а на ньому і справді каструля горохового пюре. Уздовж кімнати розміщено кілька довгих столів, по обидва боки яких – лави. Це лаврська "трапезна", у якій щодня в обідню пору можна безкоштовно поїсти.

За одним із столів сидять троє жінок і четверо чоловіків. Перед ними – велика тареля овочевого асорті, а в каструлі червоніє борщ. Один із чоловіків за столом – Павло. Він приїхав сюди кілька днів тому із Вінницької області. Середнього віку та зросту, зі жвавими очима та швидким мовленням. "Ангела за трапєзой!", – каже Павло, відриваючись від борщу, бажаючи по-православному "Смачного!". Жінка поруч говорить, що потрібно відповідати: "Спасі Господі!". Її звати Світлана і вона приїхала з Алчевська. Просить не публікувати ніде її фото, бо якщо побачать вдома, на окупованій росіянами Луганщині, то можуть заборонити їй виїзд звідти.

7.jpg

Інтер'єр Троїцького собору (початок ХХ століття) оформлено в новгородсько-псковському стилі

Павло, натомість, сміливіший і балакучіший: "Я приїжджаю сюди по пару разів на сезон на кілька днів. Їжджу з 2002 року. Пєлагєя Рязанская говорила, що до наступного приходу Христа вистоять сім храмів. Із цих семи один – в Почаєві, тому шо тут удєл Божої Матєрі. А решта – в Росії". Упоравшись із борщем, він молиться і підходить до кухонного бляту. "Чекайте, покажу вам все. Тут, коли я не приїду, то постоянно якісь ремонти", – говорить чоловік, набираючи у пластикові лотки горохового пюре та скибки хліба.

Взявши ще їжі з собою, чоловік веде показувати нам готель, у якому спинився. Дорогою він жартує з жінками, вітається з чоловіками і розмашисто хреститься перед храмами. Павло ніде не працює. Каже, що є "менеджером ютуб-каналів і відеографом". Неодружений і не має дітей. "Нє, не хочу. Тим болєє Пєлагєя Рязанская говорила, шо в послєдніє врємєна не можна ні жениться, ні дітей родити. Січас біомєтрія в основному. Хто возьме біомєтрію, то всьо – одразу білєт туда, – Павло махає кудись вниз. – У нас тут, в лаврі, є отєц, його можна застати только по великих празніках, він сидить в Успєнском храмі і работає з такими людьми, шо взяли біомєтрію, виганяє бєсов".

Про шкоду біометрії схоже, що тут знають усі. Роздруківки з промовистим заголовком "Биометрический паспорт: точка невозврата" в церковній крамничці Почаївської лаври поширюють безкоштовно. У них йдеться про те, що "закон про біопаспорт" сприяє встановленню диктатури в Україні та порушує громадянські права. Мовляв, у цьому особливо зацікавлений Захід, а біометричний паспорт взагалі – знак звіра.

IMG_0380.jpg

Їдальня при лаврі

Прочанам, які приїхали до Почаївської лаври на кілька днів, є де подітися. Ще на початку 2000-х триповерхове приміщення колишньої лікарні, яка тут була в радянські часи, переобладнали на готель. Усередині на кожному рівні довгий коридор, по обидва боки якого – кімнати. В одній із таких – десять акуратно застелених ліжок. За ночівлю тут доводиться платити 50 гривень. Тим часом Павло поспішає в їдальню готелю, що поряд з кімнатою, по гірчицю до свого горохового пюре. Ця їдальня вже платна, тому в ній чоловік бере хіба що приправи.

Відтак із Павлом прогулюємося лаврським подвір’ям. Томос, документ, який Православна Церква України отримала торік, чоловік називає "просто бумажка, яка нічого не говорить". І переконаний: війну на сході України почали євреї.

Після того, як Православна Церква України отримала Томос, у Кременецькому районі кілька парафій перейшли до української Церкви. Але не в Почаєві. Російська Православна Церква у лаврі має найбільшу паству в місті. "А чого вони перейшли – Бог їх знає!, – каже пані Раїса, жінка за 60, яка чекає на автобус на зупинці біля лаври. – Тут був один чоловік із Кременця, який ходив у нас і агітірував переходити, то говорив-говорив, а потім попав в аварію і всьо! Так, що Господь один, а служитися має по церковно-слов’янськи, бо всі ми пішли від слов’ян".

"Смута" минула

Богдан – 19-річний студент третього курсу місцевої семінарії. Один із майже півтори сотні її вихованців. Народився у Феодосії і виріс без батька. У 2012 року разом з мамою і молодшою сестрою переїхав із Криму до Житомирської області, жити до вітчима. Там хлопець ходив до школи, а відтак вступив до почаївської семінарії. Бажання вчитися на священика у нього з’явилося не спонтанно, він давно ходив до церкви і спілкувався зі священиками.

Богдан, усміхнений і люб’язний, рівним, спокійним голосом розпочинає екскурсію словами: "Я рад прівєтствовать вас на тєрріторіі Свято-Успєнской Почаєвской лаври". Зауваження про те, що ми замовляли екскурсію іншою мовою, його трохи спантеличує, але після невеликої паузи хлопець намагається говорити українською. І продовжує, час до часу все ж збиваючись на російську. Молодий семінарист оповідає історію, повільно переходячи від храму до храму, пояснюючи походження і значення ікон, згадуючи святих та описуючи деталі розписів. Розповідає, як у Почаїв прийшли перші монахи з Києва, коли тут об’явилася Діва Марія і чому монастир отримав статус лаври. Та на запитання про греко-католицький період Почаївської лаври відповідає коротко: змінили внутрішнє оздоблення Свято-Успенського собору, вбудували свій іконостас і вставили барокові арки з колонами. Натомість коли повернулися православні, то "вже не стали забирати, а просто добавили своє. А так, більше тут нічого барокового немає".

Додому, до Феодосії, останнього разу Богдан їздив влітку 2019 року. На російську окупацію півострова хлопець не знає як реагувати: "Я людина маленька, не знаю, як це трактувати. Єдине, що там змінилося, – стали кращими дороги. Раніше з Феодосії до Сімферополя треба було дві години їхати, а тепер – півтори. І ще стали чистішими міста".

IMG_0718.jpg

Богдан із Феодосії

Томос Православної Церкви України Богдан сприймає радше скептично. "Такої Церкви немає. Вони себе тільки називають Церквою", – каже хлопець. Він говорить рішуче, намагаючись пояснити тонкі деталі перетину Церкви і політики останніх років. "Цей Томос тільки дав більше приводів для міжцерковної ворожнечі", – вважає Богдан. Хлопець каже, що священики тут часто пояснюють ці речі на церковних відправах, а семінаристам розповідає про це владика.

Тим часом робочий день у Почаєві закінчується. З хідника вже зникли прохачі, продавці церковного начиння на базарчику, що неподалік, поволі зачиняють свої крамнички. Вечірнє сонце заливає вхід у лавру уже не яскравим, а затишно-теплим світлом. А Богдан закінчує екскурсію. "Порошенківські роки не скажу, що були часом гонінь для нашої Церкви, але були часом смути. Та для Церкви навіть добре, коли є гоніння. Бо це є показником для інших людей – якщо Церкву гонять, що це добра Церква. І ми нічого не боїмося", – рівний і спокійний голос хлопця немов сіє цими словами. І вони повільно розходяться лаврою.

А на другому кінці церковного комплексу ще чути гуркіт будівельної техніки. Там, біля Преображенського собору, виростає нова дзвіниця. Разом із нею – паркан та ворота. Архітектурний стиль дзвіниці й воріт ідеально пасує до найвищого собору із 33-ма банями.

Схожі матеріали

600+.jpg

Заборонений Великдень

60_+.jpg

Митрополитова Одіссея

600.jpg

Дитинство під опікою монахинь. Як виникли перші українські дитсадки

600.jpg

Каплиця в розчахнутому дереві. Золота галицька провінція

600.jpg

Климентій Шептицький. Мученик, який врятував сотні

800x500 obkladunka Yaremenko.jpg

Історія Києво-Могилянки | Максим Яременко

e1f98cb5b07fff94.jpg

У Луцькому єзуїтському колегіумі серед сміття знайшли глек, якому три століття

FB_IMG_1622146919220.jpg

У центрі Дніпра археологи шукають залишки стародавньої церкви

600.jpg

Святий Юрій Змієборець