Свята правда. Богдан Волошин

17:42, 3 лютого 2023

церква 2

Храм не був заповнений вщерть. Ранкові будні. У велетенському просторі кавуновими зернятками губилися люди. Священник приглушено, наче крізь марлю, провадив відправу, голос його стелився над блискучою плиткою підлоги, пропадаючи по темним закутками за високими пружними колонами, що десь далеко-далеко тримали недосяжне небо даху. Натомість дяк тягнув високо і дзвінко, сліпаючи у требник через грубі шкла окулярів. Його голос злегка нагадував цапині децибели Філа Коллінза.

voloshyn.jpg

Богдан Волошин

публіцист

Бабці на високих лавах із чорними вервицями в руках натужно тягнули за дяком, гули наче вулик перед весняним потеплінням. Через райські врата вийшов ще один чорноризець у фелоні з дерев’яним хрестом у руці і подибав до неоґотичної сповідальні під високим вікном.

Туди прудко метнулася дрібна панюся невизначеного віку, зав’язана хусткою по самі очі. Вона вклякла біля віконечка, що видко було лиш ноги. Але й цього було достатньо, щоб зрозуміти — пані дуже збуджена, бо її ноги, взуті в зимові чоботи на "танкетках", не мали спокою, а піднімались і опускались, терлись одна об одну, шкобали носаками підлогу і гоцали. Невидима пані очевидно вповідала панотцю якісь неймовірні гріхи, бо той аж відсахнувся від віконечка сповідальні і наставив на вкляклу жінку розп’яття. Наслухавшись, він щось прошепотів їй, дав поцілувати розп’яття, й з очевидним полегшенням перехрестився.
Пані прудко зірвалась на рівні, метнулась до образу Богоматері, зацілувала Матінку Божу і дрібними кроками рушила аж до вівтаря, відділеного від храмового огрому мармуровою балюстрадоюогорожа з фігурних стовпчиків з перилами на невисокому подіумі.

Раптом в її лівиці зблиснув вогник свічечки, затиснутої між пальцями. Де вона раніше тримала її? Про це міг знати лиш святий угодник Миколай, що зачудовано дивився на розпашілу пані зі свічкою в лівиці і пакетом "БОСС" на згині правиці.

Пані несамовита хрестилась на все, що відповідало її розумінню святости — на ікони, вітражі, відбитки хрестів на стінах, відбиток віддзеркалення вітража у напуцованій підлозі зі святим сімейством біля її ніг, на швидкі тіні голубів, що пролітали за вікном, навіть на колонки-голосники на колонах, звідки розносилася храмом блага вість.

Перехрестившись до всього довколишнього світу, благовірна жона взялася бити поклони і цілувати сходи. При цьому вона не випускала з рук ні свічки, ні пакета. Якимсь дивом свічка не згасла й пані не вибила собі зуби об кам’яні сходи, до яких палко припадала устами, наче покутуючи якийсь страшний гріх. Хрестилась вона навідмаш, аж свічки захитали пломінцями на іншому кінці храму.

Коли ж дяк заспівав "Упокойся зі святими", прочанка наче злегка підскочила, знов перехрестилася, міцніше затягнула кінчики хустки під підборіддям і озирнулася на храм, наче шукаючи знайомого. Її колючий погляд когось вихопив із людського тлуму і вона подріботіла до виходу, хрестячись на всі церковні артефакти

На вулиці пані востаннє перехрестилася на важку фіґуру Христа над входом, гризнула кінчик хустки і підбігла до замисленого чоловіка в картузі, що кидав легку тінь на його червоний ніс.

— До сповіди ходив?

— Та.

— Всьо сказав ксьонзу?

— Та.

— І що він?

— Та шо, казав мені казати правду.

— А я ті казала, казала! А ти пащекуєш! Маєш мені всю правду вповідати, бо я ті закатруплю!

— За шо?

— А не бреши мені! Чуєш, ґниро? Бо то гріх!

— Та де би я ті, Касю, брехав... — старий пошкробався в ніс і відвів очі.

— А таки збрехав! Нічо, вдома побалакаєм. Всьо мі’ скажеш, бо я ті всмерчу...

Пара перейшла через криву дорогу і посунула до сусіднього будинку. Попереду дріботіла пані, що нервово покусувала кінчик хустки, а за нею приречено сунув чоловік, схожий на осінній вогірок-насінник, якого зараз потнуть до салату.

Уже вдома старий скинув куртку і залишився в маринарці. Неквапом поставив чайник на газ і закурив.

— Чо в хаті куриш? Насмердиш мені!

— А кому ше. Дітиска порозбігалися по світах...

— Тойво, ти ліпше правду мені повіч про вчорашнє. Про то, як ти мені в селі пропав після відправи.

— Та ніц не було страшного.

— Ая, не було — машина тіло привезла до хати, а він каже не було! Правду кажи! Як ксьонзу!

— Та ніц такого, Касю. Вийшов я до вітру з церкви, бо зачали правити на поклони, а я б то не витримав і в штани напудив. Зайшов до уборни, що біля паркану цвинтарного...

— І шо, в уборні фляшку найшов? — цвирнула жінка.

— Та де. Зачув, шо за парканом якийсь рух. Думав якісь злодюжки залізли і метал крадут. Так тихонько собі вийшов і став. Дзиґар запалив.

— І ті злодюги тебе напоїли.

— Нє, то були не злодії.

— А хто? Божа кара? — перехрестилась на образки на креденсіБуфет для посуду пані Кася.

— Нє. Гробарі. Мене Місько впізнав. Кликнув до мене: "За упокій!" Та й я си пішов. У них були канапки з кобасов і чарки. Такі широкі до споду.

— Шо мені твої чарки. Скажи чо ти сі напив?

— Випилисмо першу за упокій. Я з’їв пів канапки. Кобаса файна, та, червона.

— Чайна?

— Нє, ліпшіша. Московска. Потому Місько знов мені налив, бо я ще мав канапку.

— Правду кажи, як на сповіді! То ти так через два бойдики налюлявся?

— Та нє. Були ще два. Але вже без канапок... І мене зачало хитати. Бо то практично натще.

— Ти сі доп’єш, я ті кажу! Допєшсі, як кум — будеш голоси чув. І тоді я ті вже не поратую, чуєш? Капут буде!

Раптом різко засвистів чайник аж стара підскочила з табуретки, застеленої цератою у вицвілі жовті ружі, що колись були червоними.

— Я колись інфаркт дістану з тим чайником! — стара рвучко скрутила вогонь і налила по горнятах окріп. Взяла з блюдця пакетик чаю, спершу вмочила в своє горня, потім в інше, витягла пакетик, видусила з нього останні краплі об ложечку і вкинула костку цукру.

— І ти так з чотирьох чарок до безпам’ятства напився? Я в то не повіру ніґдиніколи!

— І не вір. Бо я ще пішов на поле, там в мене в горіховому дуплі флєшка спирту захована.

— Ти пияку дурний! Тобі все мало! Та нашо ж ти пив?

— Бо ті не люблю. Діти вже виросли, то можу ті’ правду сказати. Я тебе ніґди не любив.

— А чо сі женив?

— Бо дурний був. Хтіла правди — маєш. Я пішов спати.

Старий встав з-за столу, пальцями зачесав назад рештки волосся і почовгав за двері.

Стара обм’яка, руки її судомно тримали гаряче горнятко в долонях, але вона цього не відчувала. З ненавистю дивилась на чайник, ніби він був винен в тому, що вона почула.

— І пощо мені та правда святая була потрібна? Жили як люди... — тихо зітхнула і лиш тоді відірвала обпечені руки від горнятка.

Схожі матеріали

Makhno_group

"По своїм переконанням Махно не був Українцем". Генерал армії УНР про лідера анархістів

3

"Культ російського імперіалізму". Уривок із книги про Михайла Демковича-Добрянського

7

Життєпис Євгена Коновальця від Олега Ольжича. Книжка 1941 року

10.jpg

Автом по Галичині. Цикл статей Галактіона Чіпки за 1936 рік. Частина 9.

5

"Війна сколихнула Черемшину взяти перо". Уривок з книги про письменника

10.jpg

Анатоль Курдидик "Їду до Черча!". Стаття з газети "Діло" за 1934 рік

Читанка_СЕО_1.jpg

Репресії набирали обертів. Володимир Шухевич про окупацію Львова росіянами у 1914 році. Частина 3

Рашизм 1200

"Рашизм: Звір з безодні". Уривок з книжки Лариси Якубової

image

І знову геноцид. Уривок книжки Тімоті Ґартон Еша "Рідні землі"