Замість шпиталів – склади трупів. Як епідемія тифу вплинула на визвольні змагання у 1919 році

07:00, 2 липня 2021

1200+.jpg

Понад 25 тисяч вояків Галицької армії (ГА) загинуло після переходу на територію Наддніпрянської України влітку 1919 року. Головною причиною смертності були не збройні сутички, а інфекційні хвороби. Найбільше – різновиди тифу: черевний, поворотний та висипний. Епідемія змусила командувачів забути про боротьбу та піти на поступки противникам. Це спричинило остаточну поразку визвольних змагань

8_i-v1592984134.jpg

Святослав Липовецький

публіцист

1.jpg

"В чотирикутнику смерті" – малюнок старшини УГА Василя Петрука, 1923 рік

Фото надав автор

 Через Київ на Львів

"Була ніч. Гармаші побожно поскидали шапки, приклякли біля гармати і цілували на прощання галицьку землю. В декого сльоза блиснула в оці", – згадував липень 1919 року стрілець ГА Володимир Ґалан.

5..jpg

Отець Микола Їжак – Головний духовник УГА. Був одним із 20 священиків, які померли від тифу сповняючи свої капеланські функції серед хворих вояків. Помер від тифу в Жмеринці у грудні 1919 року

Фото надав автор

Галичину зайняли поляки. Вояки регулярної армії ЗУНР на чолі з генерал-четарем Мироном Тарнавським перейшли річку Збруч. Вони планували об’єднатися з Армією УНР і повернутися "через Київ на Львів". Останнього дня літа справді вдалося зайняти столицю. Однак вже наступного дня українців витіснила Добровольча армія Антона Денікіна.

Восени ГА опинилася на Поділлі, оточена з усіх боків противниками – "білими" та "червоними" росіянами, поляками й румунами. Найбільшою проблемою війська стало незадовільне спорядження.

"Перший раз на Україні довелося мені після 12-літньої військової та воєнної практики видіти на стійці озброєного стрільця, який повнив службу босий, – описував побачене вояк Осип Левицький. – Або видіти вістового, що, опоясаний ременем з штиком, перебігав з урядовими письмами босяком по кам’яних хідниках. І це у вересні-жовтні – тоді, як лічниці були вже повні хворих на поворотний і пятнистий тиф".

Тиф та інші інфекційні захворювання завжди були серйозною загрозою для українського війська. Левицький інформував: у ГА було лише 28 лікарів, які першими стали жертвами інфекцій. Поруч із ними працювали військові капелани. Із 91 греко-католицького священика від хвороби загинуло 20.

Похорон під покровом ночі

"Кожного дня вмирало на тиф кілька, а то й кільканадцять стрільців і старшин, – переказував ті події священик Іван Лебедович. – Я зажадав від команди шпиталя, щоб технічна частина приготовила домовину для кожного померлого. Заявив, що не буду відправляти похорону, доки це не буде виконане. По кількох днях я побачив сам, що це не вдасться перевести. Хоронено в цей спосіб, що обвивали тіло померлого плетінкою, прив’язували картку з виписаним ім’ям і прізвищем небіжчика, складали тіла на віз, неначе снопи, і вивозили на кладовище".

Отець був капеланом у шпиталі І Галицького корпусу, розташованому у приміщеннях вінницької психлікарні. Те, що він описав, ще страшніше тому, що цей медичний заклад вважали одним із найкращих у ГА.

2.jpg

"В поході на Бершадь" – малюнок стрільця Івана Іванця. Валки возів з хворими вояками серед снігу та болота – один із найпоширеніших образів у мемуарах та художній творчості про події осені 1919 – зими 1920–го року на Поділлі

Фото: wikipedia.org

Інший священик, Остап Гайдукевич, так написав про побачене у бригадному шпиталі, що зайняв колишню школу: "В куті, біля печі, безтямно хворий б’є в лице щойно померлого сусіда, викрикуючи якісь незрозумілі слова. Інший нещасний диким голосом командує. Деякі важко постогнують. Молоденький стрілець-хлопчина сидить на барлозі і, задивлений в стелю, голосно молиться. Не старший від нього сусід ридає гірко: "Мамо, мамо, де ти?". Куди не кинеш оком – страшна язва насікомих, які купами жирують на тих живих ще трупах. Те саме і в другій залі. А лікарів нема. Нема і ліків, ліжок, білля, одежі, покривал. Навіть трупів спрятати годі. Доборолись!".

Шпиталі постійно надсилали депеші командуванню про брак місць. Але хворих і далі відправляли возами на лікування. Використовували школи, казарми й навіть вокзали – будь-які вільні приміщення, часто не пристосовані до холодної пори роки. Людей клали просто на підлозі, притрушеній соломою. Накривали шинелями чи старими мішками. Бракувало не тільки ліків, але й харчів. Померлих ховали потемки – щоб не деморалізовувати залишки війська.

4..jpg

Команда полевої лічниці І Галицького корпусу УГА, Вінниця, 1919 рік

Фото надав автор

"Правительство" та інші язви

У менших містах ситуація не була кращою. Польова лічниця у Гнівані мала 40 ліжок. Ще 20 хворих розмістили в колишній цукроварні. Більшість утримували в бараках, які влітку використовували як помешкання для сезонних робітників. Понад 650 нещасних обслуговували двоє лікарів, два студенти медицини та три медсестри. Щодня гинуло по 10–15 осіб.

"Пекло, яке я бачив на землі, було в Жмеринці, – згадував представник Міжнародного Червоного Хреста, швейцарський майор Ернест Ледерей. – Прийшов туди транспорт із 2 тисячами хворих, а в призначених для них приміщеннях могло вміститися найбільше 200 людей. Ті, що не знайшли місця і що ще їх ноги носили, розбрелися по місту й полягали по домах під дверима, по коридорах, несучи з собою пошесті між населення. Інші вмирали з голоду і холоду таки тут на вокзалі".

Він марно намагався достукатися до міжнародної спільноти, щоб надала допомогу конаючому війську. Західний світ підтримував Добровольчу армію Денікіна і з недовірою ставився до українців.

3.jpg

Станція в Жмеринці в 1919 році – малюнок вояка Армії УНР Леоніда Перфецького

Фото: artes-almanac.com

"Пане генерале, шпиталів ми не маємо – це тільки магазини (себто склади) трупів", – звітував Миронові Тарнавському санітарний шеф ГА Андрій Бурачинський. За його даними, на середину листопада 1919 року епідеміями було вражено понад 12 тисяч вояків.

"Ясне стало одно: Галицька Армія находилася в другій половині жовтня в останніх судоргах, – визнавав вояк Осип Левицький. – Довели до цього всякі язви: тиф пятнистий, поворотний, червінка, холера, інфлюенца і правительство в особі ріжних "міністрів", що попали в керманичі молодої держави, в правителі судьбою армії, як небіжчик Пилат у "Вірую…".

Галичани у трагічній ситуації звинувачували уряд УНР, який залишив своїх солдатів напризволяще. Але Дієвій Армії УНР і наддніпрянським урядовцям не було легше. У жовтні 1919 року в Кам’янці-Подільському від тифу помер керівник українського Червоного Хреста Андрій В’язлов. У листопаді – міністр охорони здоров’я УНР Дмитро Одрина.

Рік без пісень

"Трагічна доля людей була трагічним кінцем армії, а кінець армії означав упадок української державності", – підсумовував Мирон Тарнавський.

Наприкінці 1919-го частина уряду УНР на чолі з Симоном Петлюрою виїхала до Варшави, а ЗУНР із Євгеном Петрушевичем – до Відня. Залишки Армії УНР влаштували Зимовий похід тилами більшовиків та денікінців. Щоб зберегти життя решті війська, Тарнавський підписав договір із Добровольчою армією. Через це позбувся посади й опинився перед польовим судом. ГА з недобитками "білих" вирушила на південь. Під час зупинок потяга виносили та ховали померлих.

"Стрільці йдуть з лопатами, вибирають м’якше місце під гичкою й копають, – описував ті події Юрій Шкрумеляк в оповіданні "Поїзд мерців". – Щохвилини перестають, тупають ногами і гріються в руки. "Виносити мерців! За порядком від першого воза! Списати на карті ім’я, назву, степень! Списати інвентар!". Санітари виносять трупи. Стягають з них чоботи, кожушки, плащі. Беруть папери й гроші. Черговий списує все: "Це для здорових, а це – для родичів". Комендант дає знак, скидають трупи в ями, засипають землею, снігом. Черговий видирає картку з нотеса й пише: "26 галицьких стрільців, 8 старшин. Вічна Вам пам’ять, Товариші!".

6..jpg

Український військовий цвинтар табору військовополонених Шепіорно біля Каліша, Польща. В міжвоєнний період найбільше українських поховань, що перебували на обліку Товариства охорони військових могил, було на польських землях – в місцях існування таборів військовополонених

Фото: tyzhden.ua

Союз з "білими" виявився нетривалим – їх витіснила Червона армія. Ситуація для ГА й далі була критичною – тисячі хворих перебували у шпиталях чи погано пристосованих під них приміщеннях. Старшини ГА змушені були об’єднатися з більшовиками. Так виникла Червона українська галицька армія.

Незабаром вояки опинилися по російських, польських, у кращому разі чехословацьких таборах для полонених та інтернованих. У травні 1920 року Мирон Тарнавський знову перейшов Збруч – у зворотному напрямку. Майже рік тому його супроводжувала 50-тисячна боєздатна армія. Тепер – тільки три десятки випадкових супутників.

За неповний рік перебування на Наддніпрянщині загинуло понад 25 тисяч вояків ГА. Якщо за 5 років війни було написано кілька десятків стрілецьких пісень, то після літа 1919 року – тільки одна, коротенька, авторства Романа Купчинського. Ніби підсумовуючи події останніх місяців, вона починається такими словами:

Засумуй, трембіто, та по всьому світу,
Що зів’яло галичанам 40 тисяч цвіту…

Схожі матеріали

600.jpg

“Через Київ на Львів!”: Галицька армія та визволення столиці України

600_+.jpg

Вирватись з "трикутника смерті": Чортківська офензива Галицької Армії

600.jpg

"Та Клавдзя то ледве вижила". Спогади про пацифікацію

600.jpg

Франко, син Франка. Легенда українського неба

600.jpg

Єврейські бійці українського війська

авіація УГА

"В сяйво вільного простору". Як летуни Галицької армії боронили небо над Україною

УГА

Іноземці в українському війську: Німецький штаб Галицької армії

Олександр Дєдик 800x500

Успіхи та провали Галицької Армії | Олександр Дєдик