Замість шпиталів – склади трупів. Як епідемія тифу вплинула на визвольні змагання у 1919 році

<p>"В чотирикутнику смерті" &ndash; малюнок старшини УГА Василя Петрука, 1923 рік</p>

 Через Київ на Львів

"Була ніч. Гармаші побожно поскидали шапки, приклякли біля гармати і цілували на прощання галицьку землю. В декого сльоза блиснула в оці", – згадував липень 1919 року стрілець ГА Володимир Ґалан.

<p>Отець Микола Їжак &ndash; Головний духовник УГА. Був одним із 20 священиків, які померли від тифу сповняючи свої капеланські функції серед хворих вояків. Помер від тифу в Жмеринці у грудні 1919 року</p>

Галичину зайняли поляки. Вояки регулярної армії ЗУНР на чолі з генерал-четарем Мироном Тарнавським перейшли річку Збруч. Вони планували об’єднатися з Армією УНР і повернутися "через Київ на Львів". Останнього дня літа справді вдалося зайняти столицю. Однак вже наступного дня українців витіснила Добровольча армія Антона Денікіна.

Восени ГА опинилася на Поділлі, оточена з усіх боків противниками – "білими" та "червоними" росіянами, поляками й румунами. Найбільшою проблемою війська стало незадовільне спорядження.

"Перший раз на Україні довелося мені після 12-літньої військової та воєнної практики видіти на стійці озброєного стрільця, який повнив службу босий, – описував побачене вояк Осип Левицький. – Або видіти вістового, що, опоясаний ременем з штиком, перебігав з урядовими письмами босяком по кам’яних хідниках. І це у вересні-жовтні – тоді, як лічниці були вже повні хворих на поворотний і пятнистий тиф".

Тиф та інші інфекційні захворювання завжди були серйозною загрозою для українського війська. Левицький інформував: у ГА було лише 28 лікарів, які першими стали жертвами інфекцій. Поруч із ними працювали військові капелани. Із 91 греко-католицького священика від хвороби загинуло 20.

Похорон під покровом ночі

"Кожного дня вмирало на тиф кілька, а то й кільканадцять стрільців і старшин, – переказував ті події священик Іван Лебедович. – Я зажадав від команди шпиталя, щоб технічна частина приготовила домовину для кожного померлого. Заявив, що не буду відправляти похорону, доки це не буде виконане. По кількох днях я побачив сам, що це не вдасться перевести. Хоронено в цей спосіб, що обвивали тіло померлого плетінкою, прив’язували картку з виписаним ім’ям і прізвищем небіжчика, складали тіла на віз, неначе снопи, і вивозили на кладовище".

Отець був капеланом у шпиталі І Галицького корпусу, розташованому у приміщеннях вінницької психлікарні. Те, що він описав, ще страшніше тому, що цей медичний заклад вважали одним із найкращих у ГА.

Інший священик, Остап Гайдукевич, так написав про побачене у бригадному шпиталі, що зайняв колишню школу: "В куті, біля печі, безтямно хворий б’є в лице щойно померлого сусіда, викрикуючи якісь незрозумілі слова. Інший нещасний диким голосом командує. Деякі важко постогнують. Молоденький стрілець-хлопчина сидить на барлозі і, задивлений в стелю, голосно молиться. Не старший від нього сусід ридає гірко: "Мамо, мамо, де ти?". Куди не кинеш оком – страшна язва насікомих, які купами жирують на тих живих ще трупах. Те саме і в другій залі. А лікарів нема. Нема і ліків, ліжок, білля, одежі, покривал. Навіть трупів спрятати годі. Доборолись!".

Шпиталі постійно надсилали депеші командуванню про брак місць. Але хворих і далі відправляли возами на лікування. Використовували школи, казарми й навіть вокзали – будь-які вільні приміщення, часто не пристосовані до холодної пори роки. Людей клали просто на підлозі, притрушеній соломою. Накривали шинелями чи старими мішками. Бракувало не тільки ліків, але й харчів. Померлих ховали потемки – щоб не деморалізовувати залишки війська.

"Правительство" та інші язви

У менших містах ситуація не була кращою. Польова лічниця у Гнівані мала 40 ліжок. Ще 20 хворих розмістили в колишній цукроварні. Більшість утримували в бараках, які влітку використовували як помешкання для сезонних робітників. Понад 650 нещасних обслуговували двоє лікарів, два студенти медицини та три медсестри. Щодня гинуло по 10–15 осіб.

"Пекло, яке я бачив на землі, було в Жмеринці, – згадував представник Міжнародного Червоного Хреста, швейцарський майор Ернест Ледерей. – Прийшов туди транспорт із 2 тисячами хворих, а в призначених для них приміщеннях могло вміститися найбільше 200 людей. Ті, що не знайшли місця і що ще їх ноги носили, розбрелися по місту й полягали по домах під дверима, по коридорах, несучи з собою пошесті між населення. Інші вмирали з голоду і холоду таки тут на вокзалі".

Він марно намагався достукатися до міжнародної спільноти, щоб надала допомогу конаючому війську. Західний світ підтримував Добровольчу армію Денікіна і з недовірою ставився до українців.

"Пане генерале, шпиталів ми не маємо – це тільки магазини (себто склади) трупів", – звітував Миронові Тарнавському санітарний шеф ГА Андрій Бурачинський. За його даними, на середину листопада 1919 року епідеміями було вражено понад 12 тисяч вояків.

"Ясне стало одно: Галицька Армія находилася в другій половині жовтня в останніх судоргах, – визнавав вояк Осип Левицький. – Довели до цього всякі язви: тиф пятнистий, поворотний, червінка, холера, інфлюенца і правительство в особі ріжних "міністрів", що попали в керманичі молодої держави, в правителі судьбою армії, як небіжчик Пилат у "Вірую…".

Галичани у трагічній ситуації звинувачували уряд УНР, який залишив своїх солдатів напризволяще. Але Дієвій Армії УНР і наддніпрянським урядовцям не було легше. У жовтні 1919 року в Кам’янці-Подільському від тифу помер керівник українського Червоного Хреста Андрій В’язлов. У листопаді – міністр охорони здоров’я УНР Дмитро Одрина.

Рік без пісень

"Трагічна доля людей була трагічним кінцем армії, а кінець армії означав упадок української державності", – підсумовував Мирон Тарнавський.

Наприкінці 1919-го частина уряду УНР на чолі з Симоном Петлюрою виїхала до Варшави, а ЗУНР із Євгеном Петрушевичем – до Відня. Залишки Армії УНР влаштували Зимовий похід тилами більшовиків та денікінців. Щоб зберегти життя решті війська, Тарнавський підписав договір із Добровольчою армією. Через це позбувся посади й опинився перед польовим судом. ГА з недобитками "білих" вирушила на південь. Під час зупинок потяга виносили та ховали померлих.

"Стрільці йдуть з лопатами, вибирають м’якше місце під гичкою й копають, – описував ті події Юрій Шкрумеляк в оповіданні "Поїзд мерців". – Щохвилини перестають, тупають ногами і гріються в руки. "Виносити мерців! За порядком від першого воза! Списати на карті ім’я, назву, степень! Списати інвентар!". Санітари виносять трупи. Стягають з них чоботи, кожушки, плащі. Беруть папери й гроші. Черговий списує все: "Це для здорових, а це – для родичів". Комендант дає знак, скидають трупи в ями, засипають землею, снігом. Черговий видирає картку з нотеса й пише: "26 галицьких стрільців, 8 старшин. Вічна Вам пам’ять, Товариші!".

Союз з "білими" виявився нетривалим – їх витіснила Червона армія. Ситуація для ГА й далі була критичною – тисячі хворих перебували у шпиталях чи погано пристосованих під них приміщеннях. Старшини ГА змушені були об’єднатися з більшовиками. Так виникла Червона українська галицька армія.

Незабаром вояки опинилися по російських, польських, у кращому разі чехословацьких таборах для полонених та інтернованих. У травні 1920 року Мирон Тарнавський знову перейшов Збруч – у зворотному напрямку. Майже рік тому його супроводжувала 50-тисячна боєздатна армія. Тепер – тільки три десятки випадкових супутників.

За неповний рік перебування на Наддніпрянщині загинуло понад 25 тисяч вояків ГА. Якщо за 5 років війни було написано кілька десятків стрілецьких пісень, то після літа 1919 року – тільки одна, коротенька, авторства Романа Купчинського. Ніби підсумовуючи події останніх місяців, вона починається такими словами:

Засумуй, трембіто, та по всьому світу,
Що зів’яло галичанам 40 тисяч цвіту…