Русифікований побут, зате з "голосом" західних радіостанцій, дешева "бормотуха", тихий бунт позасуспільних гіпі. Побутові хроніки Львова: 1970-ті

Центр Львова 1970-х років дещо відрізнявся від центру сучасного. Знесений на початку 1990-х будинок "Вивиху" на площі Міцкевича, 9 тоді ще жив повним життям класичного представника історизму кінця XIX століття, на першому поверсі працював магазин електротоварів. А за ним, у боковій вуличці, у маленькому залі кінотеатру імені Івана Франка крутили старі фільми, звісно ж, з обов’язковими перед сеансами ідеологічними кіножурналами. У 1972 році до 50-річчя СРСР партія повідомляла, що в нас склалася нова спільнота — радянський народ, у якого мова міжнаціонального спілкування — російська. Тому ґрунт для національних конфліктів відсутній. 

Аби продемонструвати ліберальність після підписання Гельсінської угоди 1975 року, радянська влада тимчасово припинила глушити західні радіостанції, які працювали на СРСР: "Голос Америки", Бі-Бі-Сі, "Німецьку Хвилю", але "Радіо Свобода" й далі було заборонене. Ідеологічна боротьба не послаблювалася, зокрема і з релігією. У 1973 році баптизм став основною мішенню атеїзму і другою після православ’я релігією за популярністю. А наступного року держава вирішила закінчити боротьбу з церквами як із приміщеннями під склади — і в окремих випадках надавала ці будівлі під музеї. Деякі навіть визнано пам’ятками архітектури. Щоправда, костел Ельжбети на Привокзальній, затаврований браком "чистого архітектурного стилю" та відданий під склад, і далі руйнувався, байдужий загалові. Хіба що старенькі польки, повертаючись із Привокзального базару, перед його замкненою брамою клякали на сходах у молитві.  

Тимчасом на "стометрівці" від Оперного й до пам’ятника Міцкевичу на своїх чітко визначених лавках сиділи алкаші, яких сіра міліційна буда періодично забирала до витверезника, що працював тоді ще достатньо результативно. Вуличних музикантів у центрі ще не було, як і приватних кав’ярень та ресторанів із виносними столиками, тож потрапити ввечері до бару чи ресторану ставало проблемою. Це був зоряний час для швейцарів: вони могли не пропустити вас досередини, не отримавши "на лапу" кілька карбованців. А отже, прискіпувались, щоб чоловіки були при краватках, а жінки — у панчохах. Під кінець 1970-х це правило застаріло, але відвідувачі у джинсах ще довго не мали шансів проскочити повз суворого швейцара, не залишивши в його жмені "трояка"…  

У 1970-ті роки серед львівської молоді стало модним святкувати уродини й інші свята на лоні природи, наприклад, у Карпатах. Звичай проник до Львова з інших регіонів СРСР і миттєво став популярним серед усіх верств населення. На лісових галявинах смажили шашлики, а подарунком часто були просто гроші (звичай запозичили з весільних традицій). На них соленізант міг купити те, що сам забажає, замість часто непотрібного подарунка. Зауважмо, що серед корінних львів’ян у 1940—1960-х роках було прийнято відзначати лише іменини. Звичай святкувати уродини прийшов з Росії і зі сходу України, разом з атеїстичною пропагандою його активно культивувала влада. Тож у 1970-х частина львів’ян, і прибулі теж, стали святкувати і уродини, і іменини. Хоча для вихідців із сіл ні одне, ні друге популярним взагалі не було, іменинника вітала лише найближча родина.  

У середині 1970-х у Львові також набула великого розмаху така етнографічна та ментальна ознака росіян, як пияцтво. Навіть підлітки на забавах почали вживати спиртне. Хвиля алкоголізму, яка накрила СРСР, докотилася і до Львова. Це попри те, що 1972-го вийшов Указ про заходи  боротьби з алкоголізмом, і було вирішено скоротити виробництво горілки. Тоді спиртне продавали з 11-ї до 19 години. Перестали наливати його в буфетах та їдальнях. А ціни на горілку зросли від 2,87 крб до 3,62 і 4,12. Тож ходовими стали, а тим паче на тлі харчового дефіциту, вина типу "бормотуха": "Агдам", "Сонцедар" і "Молдавське міцне". Це були так звані "чорнила" найнижчої якости.

Радянська економіка тоді вже конкретно почала дихати на ладан. У 1976 році гострий дефіцит торкнувся  м’ясо-молочних товарів. Через рік нестачу м’яса, масла, ковбаси та сиру відчули скрізь, за винятком хіба що Москви, Ленінграда, балтійських республік і закритих міст. Повертаючись із відрядження звідти, львів’яни везли додому по кілька кілограмів масла та цитрусових, а пізніше — дефіцитну курку чи взагалі екзотичного індика.

<p>Галицький базар, 1969 рік</p>

Ковбаса була у продажу тільки 4-х сортів: "Докторська", "Столова", "Любительська" і "Останкінська" за цінами, відповідно, від 2,20 крб до 2,90. А м’ясо покупці бачили здебільшого морожене. Головною стравою радянської кухні стала картопля, смажена з ковбасою. На 1974 рік навіть у провінції зовсім зникли м’ясо та масло. Тож ковбаса містила до 30 % соєвого борошна, а серед масла широковживане було водянисте "Бутербродне". Справжнє молоко можна було побачити лише на дитячих кухнях, а в магазинах продавали молоко нормалізоване — розбавлене або порошкове. Риба теж була в дефіциті, продуктом № 1 стала сайра в маслі. 

Довжелезні черги за вершковим маслом, яке щодня починали "викидати" рівно о 18.00, стали нормою в усіх гастрономах і продовольчих магазинах. Копчену ковбасу та м’ясо можна було побачити у вітринах львівських магазинів лише три дні на рік: 7, 8 і 9 січня, коли люди запасалися вуджениною на Різдво. Автор цього тексту має особистий рекорд стояння у черзі по копчену ковбасу — чотири з половиною години біля м’ясного магазину на Академічнійнині — проспект Шевченка.       

У 1975 році зникли із продажу й високоякісні цукерки: "Чародійка", "Білочка", "Мішка на півночі". Лише в театральних буфетах залишалися "Суфле", "Трюфелі", "Грильяж в шоколаді". Покупцям пропонували масові сорти цукерок з білою начинкою. У дефіциті були навіть карамельки "Ракові шийки" та "Гусячі лапки". Зовсім зникли цукерки в коробках. У 1977 році для тих, хто працював за кордоном, видавали чеки, щоб купити дефіцитні імпортні товари в магазинах "Берізка" і "Каштан". У 1978 році здорожчав шоколад і ремонт авто, удвічі підвищили ціну на каву та бензин. На 60 % подорожчало золото. Тож для тих, хто вступав у шлюб, було передбачено  грошову компенсацію — 100 крб за обручку. У 1979 році — ще одне здорожчання: золото, килими, хутро, меблі, машини. 

На тлі цього у 1970-х Львові загалом збудували 200 магазинів. Серед них — мережа спеціалізованих із продажу одягу, взуття, радіо- та електротоварів, а також і фірмові крамниці: "Світоч", "Прогрес", "Електрон" та інші. З’явилися універсами, і значна частина торгівлі перейшла на самообслуговування. А дачникам, які мали приміські садибні ділянки, зробили подарунок: дозволили збільшити площу до 6 соток, щоб ті власноруч вирощували собі їжу. У 1978 році через моду на хутро з нутрії львів’яни у своїх домашніх господарствах також вирощували нутрій. 

Тимчасом із книжкового дефіциту зробили бізнес, на якому причетні до цього ділки могли заробити на кооперативну квартиру. У 1970-ті роки "модні" художні книжки було важко дістати. Щоб отримати 1 талон на книжку підвищеного попиту, мусили здати 20 кг макулатури. Спекулянти продавали талони на ці книжки під книгарнями й магазином підписних видань на теперішній площі Григоренка. За "Анжеліку — маркізу ангелів" спекулянтам віддавали 40 крб, а за томик віршів Марини Цвєтаєвої платили аж 90, тобто, місячну зарплату бібліотекаря чи двірника. Це був абсолютний рекорд. Попит на книжки підвищили нові меблеві стінки, які з’явилися у продажу. Вони були з книжковими шафами в комплекті, які слід було заповнити. Кажуть, задля цього навіть продавали фальшиві корінці книжок, адже читати не було обов’язково. 

Зате обов’язковою була жива музика на танцях. І молодь 1970-х мала справжнє щастя танцювати під звуки вокально-інструментального ансамблю на сцені. Музикантам вибачали і непрофесійність, і погану якість звука тільки за те, що вони грали "наживо". До речі, у центральних львівських клубах тоді вже грали справжні професіонали — ВІАвокально-інструментальні ансамблі: "Ореол", "Львів’яни", "Вікторія". Вони грали так, що в підлітків дух забивало! Багато хто приходив на танці тільки заради того, щоб постояти в куточку й послухати гру музикантів, слава про яких линула далеко за межі України. Саме у 1970-х розпочався помітний відтік найкращих музикантів зі Львова до обох столиць — Києва та Москви. 

<p>Скверик на розі вулиць Вірменської і Краківської. 1970-ті</p>

Але вже від 1977-го, на жаль, через моду на стиль диско у Львові живих музикантів із танцмайданчиків швидко почали витісняти дискотеки під магнітофон зі світломузикою, з ведучими-лекторами, які демонстрували слайди та жваво розповідали біографії виконавців. Але тільки одиниці серед них стали справжніми діджеями. На той час власну дискотеку мав чи не кожен навчальний заклад. А 14 січня 1979 року відкрили головну дискотеку Львова — палац молоді "Романтик". 

Того ж року відкрито й культову львівську кав’ярню на вулиці Вірменській, або "Вірменку". Сюди приходила львівська богема та її друзі, таким чином формуючи один із перших у Львові неформальних клубів. Ходити до "Вірменки" стало модно, і сюди йшли навіть просто з цікавости, щоб подивитися і послухати завсідників. Згодом у "Вірменці" можна було знайти і заборонену антирадянську літературу, і самвидав, і обмінятись музичними новинками, або зустрітись з курцями "травки" — залежно хто що шукав. Як не дивно, радянська влада не розганяла цього "клубу", але в андроповські часи тут найчастіше у Львові відбувалися облави у робочий час, обшуковували сумки відвідувачів.    

Мода в одязі 1970-х після казенно-сірих 1960-х дивувала барвами та яскравістю. Особливо чоловіча мода, про її фемінізацію говорили всі — від законодавців до карикатуристів. Чоловіки тоді носили доволі "жіночні" картаті сорочки з квітами, туфлі на високих підборах, яскраві кольорові шкарпетки, а головне — довге волосся. Натомість серед жіночих зачісок модними стали перуки, попит на які виник через неякісне обслуговування в перукарнях. Завдяки перукам, що доправляли з-за кордону здебільшого моряки, помітно збільшилась кількість білявок. А ще тоді жодна модна жінка не уявляла себе без взуття на платформі, яка іноді сягала 15 см заввишки. На противагу 1960-м стали модними довжелезні спідниці й сукні максі. А приблизно від середини 1970-х половина Львова ходила в одязі з кремпліну. Це були чоловічі й жіночі костюми, демісезонні плащі, мода на які прийшла з НДР. У чоловіків стали популярними "водолазки" — тонкі светри під горло: імпортні — із синтетики, або натуральні радянські, з рукавами, обшитими, наче на спідній білизні. Серед молоді дуже популярними були сорочки-хакі, які до Львова привозили студенти-кубинці з Вищого військового училища. 

Нарешті у продажу з’явилися справжні французькі парфуми. Спочатку лише дві марки жіночих: "Кліма" і "Крістіан Діор"за 25 крб. Тоді ж привозили і французькі парфуми та туалетну воду для чоловіків: Bogart, Aramis, Green Water, One Man Show, Spartacus, які коштували 10—15 крб, а з рук — і до 25. У середині 1970-х чи не наймоднішими аксесуарами стали сонцезахисні окуляри "краплі" й жіночі годинники з великим корпусом. 

<p>Львів, пр-т Шевченка. 1969 рік</p>

Шиком вважали імпортні цигарки по  2—3 крб за пачку. І коли 1977 року кишинівська фабрика почала випускати Marlboro, це стало справжньою революцією. Від середини 1970-х "останнім писком" моди стали дерев’яні сабо, які зазвичай почали возити з Польщі. А от перші імпортні кросівки з’явилися у продажу 1978 року. Це були чеські СEBО і югославські Convers — All Stars за 60 карбованців. Звісно, і їх завжди продавали "з-під поли", і вони завжди були дефіцитом. Із магазину "Берізка" почалася мода на чоловіче взуття Salamander і фінські куртки. Відтоді куртки почали рішуче витісняли пальто. У 1979 році в моді була куртка "аляска". 

Найдефіцитнішим одягом у 1970-х були джинси, і мода на них стала просто повальною. Це був тоді найвищою мірою культовий одяг, незрівнянний із будь-яким іншим. У комісійних магазинах, де фірмові речі з’явилися у 1972—1973 роках, майже завжди можна було знайти "джинси для бідних" польської марки Odra. Хоча соціалістичні країни не вміли шити джинсів, Угорщина була винятком — наприкінці 1970-х почала випускати за ліцензією власні джинси Levi’s, які від оригінальних відрізнялися лише тим, що були прострочені не темно-червоною ниткою, а помаранчевою. Ці джинси цінували на рівні з фірмовими. Покрій джинсів у 1970-х був значно сміливішим за боязкі 1960-ті та консервативні 1980-ті. У 1972 році настав час моди на кльош. Для цього вшивали спеціальні клини й максимально звужували штани у стегнах і колінах. У рекордних випадках кльоші сягали понад 50 см завширшки — їх називали "дзвонами".  

Справжні поціновувачі знали, що джинси повинні щільно облягати тіло, тому багато хто не вдягав під них спідньої білизни. Важливо було поміряти джинси перед тим, як заплатити. Вважали, що вони сидять "як влиті", коли через тканину жодним чином неможливо було вщипнути за ногу. Часом покупець із великими труднощами влазив у них — і допомагати доводилось друзям. Авторові цього тексту джинси Rifle 31-го розміру допомагали защіпнути аж п’ятеро друзів і подруг. 

Величезний попит на джинси посприяв підпільному джинсовому бізнесу та його функціонерам — спекулянтам або "фарцовщикам". Найпопулярнішими марками джинсів були Levi’s, Wrangler, Lee і Super Rifle, а наприкінці 1970-х — Wild Cat. По них до Львова їхали навіть з Росії та Грузії. А від кінця 1970-х поляки почали возити до Львова джинси Rock і Montana.  Від 1978 року поряд із котоновими не менш популярними стали джинси штруксовівельветові за такою самою ціною, а ще — трохи дешевші велюрові костюми, які теж привозили на продаж поляки. Тоді ж стихла мода на кльоші, і модними стали прямі штани чи "дудочки" — до 18 см знизу. Під джинси стало модним вдягали кросівки або матерчаті пантофлі. Бельгійський шкіряний плащ, пижикова шапка і джинси Montana — такий вигляд мав справжній львівський піжон у 1970-х. 

До 1974 року ціна на джинси становила в середньому 100 крб, 1978-го — 160 крб, а на початку 1980-х досягла свого піку: 200—220 карбованців. Однак джинси у 1970-х були мрією, важливішою за гроші, тому-то вони стали своєрідним символом епохи. Куплені за місячну зарплату лікаря чи інженера, джинси автоматично ставали предметом буржуазної розкоші, а з часом, протираючись на колінах і обтріпуючись, набували  бунтарського вигляду. Джинси тоді були для молоді найкращою сублімацією протесту проти казенно-совкового стилю життя. 

Ще до кінця 1970-х околиця Львова — Рясне — була дуже популярним районом. Там, на місці колишніх боліт, а тепер новобудов, можна було вигідно обміняти або продати квартиру, тому що навпроти будинків була барахолка. Щонеділі барахолка в Рясному ставала оазою капіталізму у країні соціалістичної торгівлі — на неї з’їжджалися тисячі людей. Там можна було купити все й побачити раніше не бачені речі, але передовсім туди їхали по модний одяг, насамперед джинси, серед інших і по підробки-"самопали", які втулювали необізнаним невдахам. Барахолку нібито влада й засуджувала, міліція влаштовувала рейди-полювання на спекулянтів, газета "Львовская правда" періодично запитувала "Чи потрібна нам барахолка?", але через неписану популярність знищити її було важко. Вже потім на зміну їй у центрі Львова, позаду театру ім. М. Заньковецької, виникла "скупка". 

Аж наприкінці 1970-х радянська промисловість нарешті прокинулась і освоїла виробництво мініспідниць, які вийшли з моди, тож наповнила магазини нікому не потрібним товаром. Утім його таки купували свіжоспечені жительки міста й селянки. Село цінувало синтетичні тканини за їхню міцність і  яскраві кольори, а особливо за те, що не мнуться. Однак з часом у Львові почала зникати різниця в одязі різних етнографічних груп і за вбранням ставало все важче відрізнити корінних львів’ян від прибулих. 

На вулицях люди ходили з поліетиленовими пакетами, на яких були зображені найчастіше виконавці АBBA, Boney М, Алла Пугачова або грубою олійною фарбою написано Love. Такі пакети виготовляли підпільні цеховики, користаючись із дефіциту, і відправляли їх на базари. Студенти та школярі майже відмовились від сумок і портфелів, перейшовши на ці торбинки. Року 1971 у студентів з’явився третій трудовий семестр — вони масово їздили в будзагони, де заробляли непогані гроші. Звідти й виникло популярне наступними роками так зване заробітчанство. 

<p>Парк Культури ім. Б.Хмельницького, 1980-ті</p>

У 1974 році Рада міністрів СРСР ввела стандарт напруги 220 вольт, і в будинках з’явилися перші електричні плити. У 1976 році вперше було зроблено несміливу спробу сортувати сміття, у під’їздах будинків ставили бачки для харчових відходів із бляшаними табличками, де була намальована свинка, яка "просила" складати для неї харчі. Але, на жаль, це нововведення не прижилося навіть у більш-менш культурному Львові. Зате прижилися нові атракціони. У Львові чехословацький луна-парк у Парку культури пропонував нечувані на той час розваги: "Кімнату страху", електромобілі, а у тирі можна було виграти жуйки. Заради цього діти з батьками стояли в чергах по три години!

Сімдесяті стали великим проривом для автомобілістів. І хоча у вільному продажу  автівок не було, їх міг купити вже і простий смертний. Але для цього був потрібен спеціальний дозвіл з роботи. Коли 1971-го "Жигулі" стали наймасовішим автомобілем, мій начальник лабораторії на телевізорному заводі "Електрон" придбав собі перший "Жигуль". Він розповідав, що до нього одразу ж прийшли з перевіркою із ОБХССтакий був у міліції відділ боротьби з крадіжками соцвласності, але коли подивилися звіти про його зарплатню, відчепилися. У 1975 році у Львові почали випускати мопед "Верховина" — 2 кінські сили, швидкість до 50 км/год. А наступного року ввели єдине посвідчення водія. Вперше тоді стало обов’язковим і навчання на курсах водіїв. 

Через перевантаженість транзитним транспортом від 1 вересня 1971 року рух в центрі Львова обмежили. А через повне зношення старих вагонів-човників почали переобладнувати трамвайну колію під габарити нових моделей вагонів — чеські "Татри". У них почепили компостери і ввели талонну систему оплати за проїзд. 

На щастя, в архітектурному плані для Львова все залишалося по-старому — радянська влада все ще не дозволяла добудов і перебудов. І найважливішим стало те, що 1975 року центральну частину Львова оголосили заповідною.

Важлива ознака Львова 1970-х — гіпі. Хоча їх було небагато, вони стали  унікальним явищем в умовах Радянського Союзу. Ідеологія гіпі полягала у відмові від буржуазних цінностей — споживацького ставлення до життя, лицемірного маскування внутрішньої непорядности й бездуховности за солідним костюмом і краваткою. Гіпі вирішили: якщо хворе суспільство неможливо змінити, вони житимуть поза ним, створять власне середовище з однодумців — і  своїм прикладом доводитимуть іншим, яких вони називали "цивільними", правильність свого вибору. Ось так західний нонконформізм виступив і проти радянської ідеології, яка декларувала безконфліктність стосунків громадянина й державних інституцій.  

Головною ознакою гіпі було довге волосся. Це був символ, за яким безпомилково упізнавали свої. Поміж себе віталися: "Мир і любов вам, брати і сестри". Їхній одяг — принципово старий і зношений, але доволі акуратний, обов’язково мав власноруч зроблені прикраси-нашивки, оригінальні латки й гаптування. А так звані "фенєчки"-браслети, намиста й талісмани не раз були гідними серйозного мистецтвознавчого дослідження. А от знак  руху борців за мир — "пацифік", багато хто не зовсім правильно сприймав як знак гіпі, хоча він за ними таки закріпився. 

Рух гіпі став модою, тож не дивно, що до нього примикали випадкові люди, яких вабила лише зовнішня екзотика. Здебільшого вони й дискредитували шляхетні, хоч наївні ідеї гіпізму. Гіпі жили поза світом політики і їм було важко "пришити" антирадянщину, а тому їх переслідували адміністративно. Будь-які прояви протесту, бунту навіть в одязі та зачісках автоматично проголошували виступами проти соціалістичного устрою. Звісно, легко демонструвати свою перевагу над людиною, яка виступає проти насильства і з принципових міркувань, а не через слабкість, не відповідає на хамство. Тому для багатьох радянських правоохоронців, від яких часто тхнуло алкоголем, найкращою розвагою було вдарити того та поглумитися з того, хто через внутрішній кодекс не відповідав навіть для самозахисту. 

Система гіпі не була структурованою організацією. Авторитету там досягали особистими принципами, діями та життям, не отримуючи жодних переваг чи преференцій над іншими, про це гіпі було би соромно навіть думати. Сама атмосфера спілкування з гіпі завжди спонукала замислитися над власним життям, стати кращим, толерантним до думок і поглядів інших. Пошук себе в релігіяхздебільшого це були християнство, буддизм та кришнаїзм постійно підштовхував гіпі до вивчення різних шляхів самовдосконалення. Одних вони вели до підвалин духовности, які додавали сил виживати серед кепкувань та гонінь. Інших, на жаль, спокусила та поглинула наркоманія. 

Історія львівських гіпі була насичена найяскравішими подіями 1975—1977 років, коли в саду монастиря Кармелітів Босих на сучасній вулиці Винниченка, відомому як "Святий Сад", відбувалися грандіозні з’їзди-сейшени гіпі з усього Радянського Союзу. Тоді ж вперше у Львові заговорили про неформальний роковий гурт "Супер Вуйки", який виступав на цих сейшенах з піснями, дуже далекими від тодішньої радянської естради, і згодом став справді легендарним. 

Загалом у поколінні львів’ян 1970-х років потужно формувався ідеологічний і ментальний тренд відрази й ненависти до всього совково-радянського, натомість вабило все, що йшло із Заходу — від моди до музики. Так вже від початку 1972-го прокотилася нова хвиля арештів. До слідчого ізолятора КДБ у Львові потрапили відомі письменники та правозахисники — Ірина та Ігор Калинці, В’ячеслав Чорновіл, Іван Гель та багато інших діячів українського правозахисного руху. Як ізолятор попереднього тримання в’язниця "На Лонцького"Миру № 1 проіснувала до 1990-х і стала символом "червоного терору" та національної нетерпимости. Але дух свободи стрімко торував собі дорогу до сердець більшости людей. Це й було одним із найважливіших чинників, які привели до краху тоталітаризму та держави СРСР наприкінці наступного десятиліття.