Коли є "все" не для всіх, зате є джинси, "довгі патли" і жовто-сині трамваї. Побутові хроніки Львова: 1960-ті

1960-ті — це були часи, коли у Львові говорили не "на Ринку", а "в Ринку", і на вулиці ще часто можна було почути як норму звертання "прошу пані" і "прошу пана", на відміну від наступних десятиліть, коли таку форму звертання вважали вже (і, на жаль, не лише прибулі зі сходу) архаїчним впливом села й вона перекочувала здебільшого на базари. 

У 1960-х до Львова спеціально приїжджали з інших міст пити наше знамените пиво, а шоколадні цукерки "Світоч" возили до Москви як найвишуканіший подарунок для найвищих імперських чиновників. Тими роками вуличні скрипалі ще ходили львівськими подвір’ями і грали "Розамунду", а вдячні слухачі з балконів другого і третього поверхів кидали дрібні монетки, загорнуті в папірець, намагаючись точно потрапити у скрипковий футляр. А потім на тих самих подвір’ях за десять копійок мандрівні точильники гострили ножі за допомогою величезного кам’яного колеса, і дітям було радісно спостерігати, як іскри розліталися навсібіч. Це була епоха, коли вулицями Львова ще ходили сажотруси у штруксовому вбранні з ґудзиками старого львівського магістрату.

Міліціонерів тоді називали не "менти", а "лягаві" або "мусора", а цілі міські райони ходили "стінка на стінку", і сотні хлопчаків, озброєних прутами від залізних ліжок, з’ясовували стосунки, влаштовуючи величезні баталії. Такі битви між ворогуючими хуліганськими районами Львова тривали з добрих двадцять років. Це був час, коли на центральних вулицях міста, застосувавши трохи фізичної сили, можна було напомпувати з величезних колонок воду, якщо її не було у крані вдома. Ще на проспекті Ленінанині Свободи працювали вуличні чистильники взуття. Вони "випуцовували мешти", як тоді жартували, "до блиску хрущовської лисини", а ввечері на неіснуючому тепер будинку № 10 на площі Міцкевича перехожі дуже зацікавлено читали рухому електричну стрічку новин. 

Водночас у шкільній програмі ще існував окремий предмет "чистописання". На уроках першокласники намагалися якнайретельніше виводити літери у зошитах в косу лінійку, вмочуючи свої пера в чорнильниці, змушені писати з каліграфічним натиском. Чорні нарукавники захищали їх від фіолетових чорнильних патьоків, що котилися партою. Нове віяння — кулькові ручки — у 1960-х усе ще були величезною рідкістю. 

Узимку до школи учні ходили все ще у валянках і ґумових калошах, чорних блискучих ззовні й червоних зсередини.

У 1960-х мода входила в життя львів’ян: не лише в одязі, але й в оздобленні квартир, у музичних вподобаннях, кіно і книгах. У лютому 1960 року відкрили демонстраційний зал Львівського будинку моделей. 

Його називали Центром розвитку моди на Західній Україні. У 1961 році з’явилися перші жіночі туфлі на шпильках. Висота підбора сягала аж 12 сантиметрів! Мода, зрештою, почала впливати загалом на стиль життя.

Від початку 1962 року в моді були хула-хупи, у народі це називали обручами. Їх дівчата й жінки крутили навколо талії на відпочинку, на подвір’ях і у квартирах. А для шанувальників танців одкровенням стала мода на твіст, який у нас почали танцювати 1963 року, коли в решті світу його вже практично почали забувати. Тоді ж у модників з’явилися болонові плащі. Це була епоха парадоксального тріумфу синтетичних тканин. Болонові плащі називали так через синтетичний матеріал, вперше виготовлений в італійському місті Болонья. Імпортні італійські "болоньї" коштували 60—70 рублів, але потім у нас навчилися виробляти свої, совдепівські, за 25—30 рублів. Щоб зорієнтуватися в цінах, зазначимо, що після грошової реформи 1961 року один рубль приблизно дорівнював купівельній спроможності сьогоднішніх ста гривень.  

Тоді ж масово фарбували волосся. Жінки користувалися басмою і хною, а щоб набути жовтого кольору, відварювали цибулиння, білого, висвітлювали волосся пергідролем. Фарбувалися навіть деякі чоловіки, що на ті часи було нечуваним. В оформленні квартир став модним мінімалізм — цінували вільний простір, наскільки його можна було організувати в невеликих "хрущовках". 

 У 1964 році всі захопилися модним фінським танцем лєтка-єнка. З’явилися нейлонові сорочки. Найпопулярніші — білого кольору, а коли зношувались — їх перефарбовували. Популярним стало синтетичне хутро, і в моду ввійшов мохер. 

Справжньою бомбою 1960-х стали мініспідниці (на 15—20 сантиметрів вище від колін), які з’явилися у нас майже одночасно із Заходом, тобто 1964 року. Але ще кілька років у них забороняли приходити до шкіл та вишів. Та все ж радянські чоловіки вперше за всі часи одержали можливість спостерігати при денному світлі у громадських місцях ті частини жіночих ніг, які віками були сховані під довгими сукнями, і які чоловіки домальовували у своїй уяві. 

В ансамблі з міні дуже ефектний вигляд мали панчохи "капрони" тілесного кольору (мода на чорні з’явилась дещо пізніше) зі швом ззаду по центру, який візуально видовжував ноги. Разом із міні в середині 1960-х прийшла мода на "плоскодонок" — високих худих струнких дівчат із довгими ногами й малими грудьми, яку започаткувала славнозвісна англійська манекенницятодішня топ-модель Твіґґі. Так був зламаний одвічний стереотип жіночої краси, мода на пишні жіночі форми відходила в небуття. Також 1964 року дівчата у Львові почали вже масово носити штани, що шокувало консервативне покоління не менше, аніж міні. Хоча аж до початку 1970-х жінок у штанях не пускали до ресторанів, барів, кінотеатрів.

Серед жіночих зачісок на початку 1960-х була модна так звана бабетаза назвою фільму з Бріжит Бардо — щось на зразок пташиного гнізда на голові. А від середини десятиліття — обов’язкова широка стрічка, і на довгому, і на короткому волоссі. Для чоловіків це була епоха завужених донизу16—18 см штанів ("кльоші", ремінісценція 1950-х, повернулися у 1970-х), вузьконосих мештів-лякєрокблискучих туфель  і чорних костюмів із вузькими лацканами, до того ж чорний колір чомусь цінували набагато більше, ніж усі інші. Чоловіки ж тоді стриглися під "канадку" (найбільш поширений варіант), під "бокс" (більш короткий варіант) і "напів бокс". Чоловічі стрижки коштували 30—40 копійок.

<p>Біля Оперного театру у Львові, 1961 рік</p>

До кінця 1960-х у жіночій моді вже панували брючні костюми, а на відпочинку з’явилися раніше не бачені ґумові капці — в’єтнамки. У 1969 році особливо престижним було італійське взуття. За ним — фінське, югославське й чеське. Радянське взуття на той час коштувало 20—30 рублів, але було й дешеве — від 8 рублів. Китайські кеди коштували майже вдвічі дорожче від радянських — 4 рублі 50 копійок. Імпортне взуття у магазинах коштувало 30—40 рублів, а не встиг вхопити — купуй у "спекулянтів" за 70—100 рублів.

Тоді ж у місті ставало більше перукарень і косметичних кабінетів, ательє з пошиття одягу, а в магазинах зрідка почав з’являтися досить пристойний за радянськими мірками одяг. Тому від 1960-х значно більше львів’ян стали купувати готовий одяг у магазинах. Але через вимушену ощадливість більшість жителів Радянського Союзу тоді своїм дітям брали одяг "на виріст", тобто на один-два розміри більший, просто підтягуючи його паском. Подібно купували і взуття, набиваючи в носок вату. У 1969 році головною оздобою у сервантах стали столові сервізи "Мадонна". Найбільше цінували сервізи чеського виробництва, але найкращими були ті, які привозили з НДР. Тоді для військових найпрестижніше було служити в НДР, звідти й везли абсолютно все для дому та сім’ї. 

Жінки пахнилися лише двома видами парфумів — "Пиковая дама" і "Красная Москва", користувалися китайськими віялами й сонцезахисними дерев’яними парасольками. Це час, коли буденне життя не було різноманітним: олені панували і на светрах, і на хідниках, і на килимах, чоловіки ж мали до вибору лише два види "сімейних" трусів — чорного і темно-синього кольорів, полюбляли металеві портсигари й бензиново-кремнієві запальнички. А більшість була в захваті від домашніх карнавалів і на всіх можливих родинних бенкетах одягала спеціально пошиті маскарадні костюми: японок, циганок, мушкетерів, Зорро.

У 1966 році прийшла мода на бурштин у жіночих прикрасах, а 1967-го — на одяг із кримплену, який  швидко електризувався. Тому почали масово випускати антистатики — рідини, що нейтралізують електричний заряд.

Нерідко мода набувала політичної символіки. Як-от джинси. У Львові вони вперше з’явилися 1968 року. Це був натуральний Levi’s. З американських посилок джинси можна було придбати за 30—40 рублів, хоча їхня ціна на Заході була три долари. Вони миттєво стали символом молоді, критично налаштованої до радянської дійсности і через це аж до середини 1970-х джинси забороняли носити в навчальних закладах. Прояви вільнодумства занюхали й у довгому волоссі юнаків. Тож їм це право доводилося виборювати, ризикуючи бути вигнаними з вишів чи з роботи. Звісно, "довгі патли", як тоді казали, категорично забороняли у школах.

У 1960-х з’явився і новий символ духовно-мистецької боротьби з тоталітарною системою. Якщо у 1950-х цим символом був саксофон, то тепер ним стала звичайна шестиструнна (іспанська) гітара. Тоді гітари серйозно не сприймали, тож їх випускали навіть не музичні, а меблеві фабрики, до того ж лише семиструнні (російські або циганські). У 1965 році з модою на "Бітлз" у Львові з’явився термін "бітлас"  і отоді почалася справжня боротьба з довгим волоссям. 

У домогосподинь були власні прогресивні віяння, символом яких стали скороварки: спочатку угорські, потім вітчизняні. Чоловіків підхопила хвиля попиту на мотоцикли. Найпопулярнішими стали моделі "ІЖ-Планета" і "ІЖ-Юпітер". Тоді  Львовом їздили цілі натовпи мотоциклістів на "Явах", "Іжах" та "К-750".

І на контрасті з ними — комунальники на фірах, які вивозили сміття. Конячий гній потім часто валявся на бруківці.

Новою символікою та атрибутами наповнювався День 8 березня, особливо коли від 1965-го він став недержавним вихідним, перейшовши з публічної у приватну сферу. Жінкам дарували нові парфуми "Дзінтарс",  "Северное сияние", "Красная заря". А на базарах кілька днів тривав квітковий бум: мімози, гвоздики, тюльпани і троянди. На робочих місцях влаштовували невеличкі застілля, а у навчальних закладах хлопці дарували дрібнички тим дівчатам, які вітали їх 23 лютого з Днем Радянської армії. Таким чином в побуті, обростаючи радянським символізмом, активно вкорінювалися свята для обидвох статей. Не оминула своїм казенним ритуалом совєтська власть і діточок: дозволено в дитсадках і школах уродинників вітати іграшкою або книжкою. А для підлітків із 1960-х батьки накривали стіл вдома, а потім йшли до сусідів, щоб не заважати молоді бавитись. Серед таких забав популярною була гра в "бутилочку". Гості почергово крутили пляшку на підлозі і на кого вона, зупинившись, вказувала шийкою — мав заспівати чи затанцювати. У дорослішому варіанті гравці цілуватися. 

У 1960-х роках нової символіки набула й весільна церемонія. З’явилися так звані Палаци щастя, де відбувався світський шлюбний обряд. Після того, як молоді "розписувалися" (так називали вступ до шлюбу), вони їхали до фотосалону, щоб зробити фото на згадку. До початку 1980-х радянська поліграфія не друкувала запрошень на весілля, тому їх виготовляли власноруч, обов’язково малюючи троянди. Зате вперше з’явилися спеціально пошиті або замовлені для такого випадку сукні наречених. Обов’язковим,  щоб вступити у шлюб, було за місяць подати заяву до Палацу щастя або районного відділу реєстрації шлюбів. Там пара отримувала талони на придбання в спеціальному магазині для наречених дефіцитних товарів. У різний час це були різні речі: костюми, обручки, білизна чи постіль, а у 1980-х — ще й горілка. Дехто зловживав цією можливістю, подаючи заяву лише задля талонів і не плануючи одружуватись.

Після цивільного шлюбу пара зазвичай брала шлюб у церкві. Але для комсомольських і партійних діячів це могло коштувати кар’єри, тож вони їхали по шлюб до села, або іноді, подалі від гріха, — в іншу область. Та влада й тоді не дрімала: подекуди брала на перевірку церковні книги, імітуючи податковий контроль. Коли з’ясовували дані про подружжя, навіть безпартійних могли покарати, як-от відсунувши в черзі на квартиру чи не давши путівки в санаторій. 

У середині 1960-х років телебачення стало масовим. Спочатку, коли один телевізор припадав на цілий будинок, було звичним піти до сусідів "на телевізор" і в рамках доброго тону подивитись один фільм або футбольний матч. Наприкінці 1960-х, коли телевізори стали доступні майже всім, а тривалість телепрограм збільшилась, чимало людей вільний час почали проводити перед телеекранами. "Ящик" помалу почав витісняти живе спілкування з вечірніми посиденьками, грою в карти чи популярною до 1960-х років грою в лото.  Одне слово, технічний прогрес "рятував" від самотности. 

Попри роль телебачення у житті містян, попит на кінотеатри залишався великим. Хрущовська "відлига", поліпшуючи культурне життя народу, принесла новенькі заклади культури, широкоекранні, а потім і широкоформатні кінотеатри з великими екранами. Ціна квитка на денний сеанс становила 25 копійок, а на вечірній — від 20 до 70. Окрім 5 театрів, 1966 року у Львові було 29 кінотеатрів. Глядачі заповнювали всі ці зали, тож ввечері іноді годі було пропхатися на "бродвеї" теперішній проспект Свободи і проспект Шевченкачерез щільний натовп радісно дефілюючих громадян. 

Дуже багато людей читали книжки, відвідували бібліотеки й ходили до театрів. У декого із заможних львів’ян навіть були власні місця в Оперному. Бідніші містяни ходили у клуби й Будинки культури на концерти художньої самодіяльности та кіно. Наприклад, у клубі Львівського пивзаводу чи заводу Львівсільмаш щоп’ятниці демонстрували кінофільми. Квитки були дешевими, і родини з дітьми залюбки відвідували такі сеанси. Кіноапарат встановлювали в актовому залі, поряд були великі металеві касети з частинами фільму. Частина фільму закінчувалася кожні десять хвилин, і кіномеханік ставив нову, коли змінювали плівку, можна було навіть вийти надвір і перекурити. Особливо популярними були кінотеатри в центрі міста, там їх було, як гастрономів. А ще  працювали відкриті — літні — кінотеатри, які зникли разом із радянською епохою…  

<p>Кінотеатр "Парк" в парку ім. І. Франка, 1963 рік</p>

У 1960-х роках у Львові відновили давню довоєннуа традицію зустрічатись із друзями й вирішувати свої справи у кав’ярнях. Запросити "на каву" — це дуже по-львівському. Хоча до середини 1960-х у Львові кав’ярень взагалі не було. Існували тільки ресторани, у яких відвідувачі об’їдалися й упивались, а жінки без чоловічого товариства не відважувалися навіть заходити до таких закладів. Так само, як і до "забігайлівок", що лагідно називали "чайними", бо замість чаю там пролетарі пили "чорнило" (кріплене вино). У ті роки з’явилось дешеве вино низької якости (плодоягідне, у народі — "плодовигідне"), яке дуже легко виготовляли. Вагони-цистерни з підгнилими яблуками заганяли в тупики й вони там стояли доти, доки відбувався процес бродіння. Потім, майже готове, так зване вино везли на завод, де його залишалось розлити у пляшки. 

А в українських школах Львова тим часом тривала практика так званого паралельного суспільства. Бо, окрім освіти, діти здобували ще й навички виживання в тоталітарному суспільстві: де вдома у процесі виховання говорили одне, а в школі слід було говорити зовсім інше. Зате російські школи з ідеологічною обробкою проблем практично не мали: "своїх" учнів вони ізолювали від "нижчих і шкідливих" місцевих та їхньої культури. Попри "залізну завісу", львів’яни тоді були краще поінформовані про події світової культури завдяки польським ЗМІ. Приблизно 60 відсотків прибулих із західноукраїнських сіл мали родичів за кордоном, з якими на той час якраз відновили кореспонденцію. У Львові можна було дивитись польське телебачення, слухати польське радіо й читати пресу Польщі, Чехословаччини та НДР.

У рамках боротьби з "буржуазним націоналізмом" під час радянських свят (і не тільки) було заборонено використовувати на поштівках поєднання жовтого і синього кольорів, бо це небезпечно нагадувало український національний прапор. Отже, 8 березня жовті мімози, а 1 травня — жовте сонце чи жовті нарциси на тлі блакитного неба були під забороною партійних органів. Гілочки верби у вазі на столі ведучої новин Львівського телебачення на Вербну неділю призвели до репресій ведучої. Водночас якщо поштівки з краєвидами Львова друкували в Москві (а там про ці заборони нічого не знали), то на них не раз траплялися і жовто-синій одяг перехожих, і жовто-сині трамваї. До речі, жовто-сині трамваї тих часів були чи не єдиною "легалізацією" кольорів українського національного прапора.   

Коли у 1960-х влада усвідомила, що загнані в підпілля релігійні громади їй важко контролювати, антирелігійні лещата послабили. Однак атеїстичний світогляд насаджували із ще більшим завзяттям і тим паче у все ще "греко-католицькому" Львові. У Домініканському соборі створили Музей історії релігії та атеїзму, а на Різдво і на Великдень вчителів змушували чергувати біля церков, чи бува хто з учнів не прийшов на Службу Божу. Партійні шпигуни рахували вірян у церквах, щоб звітувати владі, подаючи в рапортах зміст проповідей і склад вірян із поділом їх за віком і статтю. Витіснення із побуту обрядів релігійних свят радянською обрядовістю тоді не надто допомагало. Навпаки, від середини 1960-х на Різдво  почали знову ходити вертепи. Здебільшого на Голосках, Замарстинові і Збоїщах. Тоді це ще були далекі околиці Львова, тож міліція їх особливо не переслідувала. Кожен район мав свій вертеп, люди самі шили костюми й добирали реквізит.

У 1960-х змінилися і львівські танці. У попередні роки танці завжди відкривали вальсом і переважну більшість репертуару повинні були складати твори радянських авторів. Танцювали також польку, краков’як, англійський вальс. Водночас з’являлися нові танці, такі як грецький сіртакі, латиноамериканські самба та румба. У молодіжну культуру входили магнітофони, тоді ще котушкові. Тож у своїх квартирах можна було досхочу натанцюватись популярних на Заході танго, фокстроту, рок-н-ролу або твісту, які ще були неофіційно заборонені у клубах та на танцювальних вечорах. Із середини 1960-х нарешті цю заборону скасовано. 

Так звана "хрущовська відлига" була точніше "псевдовідлигою", яка дала імпульс до збурення суспільної свідомости. Тоді з’явилися перші дисиденти — люди, які, протестуючи проти тоталітарної системи, поки що не сиділи в тюрмі чи психушці. Хоча тоді лише за слухання "Голосу Америки", не говорячи вже про "Радіо Свобода", сусіди запросто могли "настукати" в міліцію, а за довжину волосся чи ширину штанів, що не відповідали стандартам совєтської ідеології, виганяли з роботи. На початку 1960-х дружинники з довгими ножицями в руках хапали на вулиці "стиляг" і тут же розрізали їхні вузькі штани, а в середині 1960-х, хапаючи на вулиці "патлатих", обрізали їм волосся. 

Важко порівнювати сучасність із 1960-ми, але й тоді більшості населення (тим, хто не крав) жилося несолодко. Середня зарплата була не більше ста рублів, а кукурудзяний хліб та акуратна латка на коліні чи лікті робітника або службовця були звичним явищем. Галичина у 1960-х завдяки своїй близькості до західних кордонів, впливу Європи і, зокрема, Польщі, завдяки родинним зв’язкам галичан зі Штатами і Канадою, завдяки нетривалому, порівняно зі східними територіями України, перебуванню у складі тоталітарного совка і, нарешті, завдяки міцним традиціям — сімейним, моральним, релігійним і українофільським, була регіоном вільнодумства, який Москва вважала найнебезпечнішим і піддавала шаленому ідеологічному тискові. 

Попри це, а може, і завдяки цьому, у нормальної львівської молоді 1960-х виробилась стійка алергія до всього совдепівського, цілковите несприйняття совкового фальшу — від піонерських і комсомольських зборів до пісень Кобзона. Західна рок-музика, окрім своєї мистецької цінности, несла ще й потужний протестний елемент. У ті часи чимало молодих людей могли зіграти на гітарі й заспівати бітлівську Yesterday, знали напам’ять Шевченкову "Розриту могилу".