Комуналки і квартирний переділ у радянській Україні | Мирослав Борисенко

– Доброго дня, пане Мирославе. Дякую, що завітали до нас. Згадую знаменитий вислів Булгакова, що людей псує квартирне питання. Ви є спеціалістом у цій сфері, і сьогодні будемо говорити про житло в Радянському Союзі, умови проживання і облаштування цього приватного чи не приватного простору. Ще один булгаковський персонаж, професор Преображенський, у 1924 році мешкає у 7-кімнатній квартирі у Москві і воліє мати восьму кімнату – для бібліотеки. Раптом до нього приходять люди і кажуть, що треба ущільнятися...

– Термін, який використовував Булгаков, дуже точно відображає процес, який відбувався: це ущільнення, коли певні верстви населення втрачали свої житлові території. 

Для професора Преображенського було дуже дивним, що можна, наприклад, їсти у вітальні чи приймати гостей у спальні. На початку ХХ століття кожна кімната мала своє функціональне призначення і в жодному випадку це не можна було змінити. 

Але, звичайно, все змінив Жовтневий переворот. У Росії перші комунальні квартири починають з’являтися ще у 1918 році. Але оскільки тоді Україна ще мала свою незалежність, то тут цей процес стартував пізніше – у 1919-му, коли почалися так звані реквізиції житлової площі. 

Що це означало? Нам складно таке зрозуміти, ми вже звикли до, так би мовити, буржуазного ставлення до житла: “мій дім – моя фортеця”. Уявіть собі, до вас приходять люди і кажуть: у вашій спальні буде жити сім’я з підвалу, а у вашій вітальні ми поселимо родину робітників із восьми осіб. Збагнути, що відчували ці люди в той момент, – складно. Для них це була дуже серйозна трагедія. Але слід врахувати, що тоді починається процес червоного терору, люди часто кидали все і виїжджали. Іноді вселялися у порожні квартири, яких у 1919-1921 роках ще було достатньо.

– Наскільки цей процес вселення, ущільнення був організований? Ним керувала місцева влада чи, можливо, він був хаотичним?

– Цей процес до 1921 року дійсно був хаотичним. До того часу, коли ввели перші закони, які регулювали такі зміни. Вважалось, що весь житловий простір, усі великі житлові будинки – націоналізовані і належать державі. Держава в особі місцевих органів влади визначає, хто буде користуватись цим простором. І ваша розкішна п’ятикімнатна квартира раптом перетворюється на комунальну. 

Є ще один момент: реквізували не тільки житловий простір, а й все, що в ньому було.

– Тобто з меблями?

– З меблями, столовим сріблом, гардинами і навіть з білизною.

–  Чи намагалась радянська влада визначити мінімальний життєвий простір для однієї людини? Чи були норми житла на одну особу? Очевидно ж, що 10 чи 20 людей в одну кімнату не запхаєш.

– Не запхаєш, але якщо людям не було де жити, то доводилось переходити всі межі. У 1921 році з’явився перший житловий кодекс, намагалися формалізувати дикі реквізиції – і з’явились певні обмеження, перші санітарні норми. Визначили мінімум, понад який у вас не можна забрати. У різних містах було по-різному, але у середньому він становив 14,5 метра квадратного на одну людину. 

Але насправді мало хто дотримувався цього житлового кодексу. Наприклад, згідно з законом, не можна було займати прохідні кімнати, але їх все одно займали. І часто було так, що для того, щоб вам пройти зі своєї кімнати на кухню чи в туалет, доводилося проходити через спальню незнайомих людей. Це створювало масу різних проблем і незручностей. 

Таке ущільнення і боротьбу за квадратні метри в той час називали “квартирним переділом”. Цей термін, мабуть, найкраще пояснює процес. Він був дуже складним. Починаючи від перших реквізицій і аж до кінця 1920-х років, це була серйозна битва за житловий простір.

–  І ця битва за житловий простір тривала в самих квартирах. Наскільки частими були випадки, коли старий власник мешкав у цій квартирі, а в чотирьох чи п’яти кімнатах біля нього жили інші люди? Чи в документах бачимо цю трагедію?

– Це була складна психологічна драма для цих людей. У документах бачимо, що колишні власники отримували одну кімнату і залишалися жити з цими людьми. Цей процес зберігся протягом всього сталінізму. Ті колишні власники, яким пощастило вижити, доживали у своїх квартирах навіть у 1950-60-ті. Тоді вже конфлікту між цими людьми не було – він стерся.

Був ще цікавий аспект – передавання культури. Комунальна квартира була першим міським досвідом для багатьох мігрантів у 50-60-х роках. Вони запозичували манери, які були їм невластиві. Наприклад, це стосується догляду за одягом, гігієни, сервірування посуду на столі і так далі. Ці абсолютно різні люди з різним культурним бекграундом змушені були уживатися, ділити спільний простір.

– Загалом, творення комунальних квартир у 1920-х роках – що це було? Вимушена дія, бо треба було кудись поселити робітників або селян, – чи це глибші ідеологічні пориви радянської влади?

– Абсолютно точно. Маємо два паралельні моменти: скрізь у світі у 20-30-х роках була житлова криза, і з неї виходили по-різному. В країнах Європи задумувались над будівництвом простого дешевого соціального житла. 

Кімната з високими стелями у комунальній квартирі

У СРСР цей квартирний переділ, який йшов під гаслом “хорошие квартиры для всех”, – це був надзвичайно потужний ідеологічний інструмент. З усього, що дала радянська влада тим соціальним групам, на які вона опиралась, квартира – то був найпотужніший ідеологічний і пропагандистський хід. Тому що робітникам говорили багато – у вас буде прекрасне майбутнє, побудуємо соціалізм, ми заберемо все у клятих капіталістів. І тільки квартирним переділом влада могла показати: подивіться, як ми дбаємо про вас, як ваше життя змінилося. І подивіться, як діє, таке трошки збочене, але уявлення про соціальну справедливість. 

– Таким чином задовольняли життєві амбіції робітників. Але тут ще одне цікаве питання: маємо селянина, робітника, що може жити в мазанці при заводі, і він опиняється в нових реаліях – нового побуту, гігієни, приготування їжі. Наскільки ці робітники, назвімо умовно цю категорію людей так, адаптовувалися до цієї квартири?

– Це дуже болюче питання. У Булгакова є ще один персонаж – Аннушка. Це та Аннушка, яка розлила олію. Він пише про неї як про типову мешканку комунальної квартири, яка використовувала звичайні металеві печі, буржуйки, для опалення своєї кімнати. І вона робила це так невміло, що спалила весь будинок. Це абсолютно реальні історії. 

Великі міста, Київ наприклад, взимку страшенно потерпали від пожеж. Люди, які вселились у нові квартири, не мали найменшого уявлення про користування багатьма уже досить сучасними елементами побуту і підлаштовували їх під себе. Вони розуміли, що отримали це абсолютно безкоштовно і їм не доведеться ніколи за це платити. 

У матеріалах житлових організацій, так званих “жилкомхозів”, є велика кількість скарг, конфліктів, документів, які розповідають про те, як нові мігранти, нові мешканці комунальної квартири, палили паркет, спалювали дорогі меблі, не вміли і не хотіли правильно користуватись каналізацією та водогоном, ламали опалювальні пристрої. Були люди, які ставили у своїй комунальній кімнаті буржуйку і готувати на ній їжу, тому що так зручніше. Димохід буржуйки виходив у вентиляційний канал, який заради звукоізоляції всередині обшивали войлоком. Пояснити їм, що так робити не можна, було майже неможливо. 

Я розповідаю абсолютно реальну історію, як на початку 1920-х років на вулиці Кудрявській у Києві вигорів цілий квартал з такої причини, бо людям хотілося, щоб вдома було тепліше. Їх можна зрозуміти: великі кімнати, не пристосовані до життя, височезні стелі на 3-5 метрів і поламане центральне опалення. Тоді в багатьох будинках Києва, Одеси, Катеринослава було центральне опалення. Звісно, людям треба було якось виживати, і вони адаптувались до цього нового простору на основі свого життєвого досвіду. Проживання в селі, на війні в окопах – для багатьох це був єдиний життєвий досвід, який вони мали у той момент. 

– Якщо ми говоримо про комуналку, то її назва походить від слова “комуна”. Але, окрім насильного співжиття різних сімей в комунальній квартирі, радянська влада мала ще один досвід експериментування – так звані “побутові комуни”. Наскільки побутова комуна відрізнялася від співжиття різних людей в межах комунальної квартири?

– Більшовики щиро вірили, що комунальна квартира – це величезний здобуток. А нам у це дуже складно повірити, особливо тим людям, що мають досвід комунального співжиття. Вони ніколи не захочуть туди повернутися, скажімо так, і залишити своє приватне помешкання заради комунального побуту. Але більшовики вважали, що щільне проживання приведе до формування нового типу людини – комунаря, або, як пізніше почали називати, комуніста. Це людина майбутнього, людина інтелектуально, морально і навіть фізично розвинута. Над селекцією цієї нової людини більшовики і билися протягом усього свого існування. 

Побутові комуни заохочували, особливо серед молоді. Є кілька цікавих досліджень, що були проведені у 1920-х роках, стосовно побуту у цих комунах. Тому в істориків є достатньо матеріалів, щоб реконструювати його. Кілька комун було в Києві, зокрема на вулиці Зоологічній, одна – в Ірпені. Хоча загалом їх було не так вже й багато. 

У цих будинках люди усуспільнювали різні речі, наприклад, продукти харчування. Зараз теж багато студентів скидаються і купують собі їжу, як кажуть, харчуються з одного казана. Тоді створювали чергу – це був такий список, хто мав прибирати, готувати їжу. У них були дуже жорсткі правила: стосовно куріння, вживання алкоголю, сексуальної разнузданности – це стосунки між статями. 

Я навіть бачив в уставі однієї комуни, що люди обговорювали питання, як виховувати дітей, котрі будуть народжуватися в комуні, – чи всі члени комуни повинні взяти на себе батьківські зобов'язання, чи ні. Тому, звичайно, це був експеримент. Для більшості людей проживання в комунальній квартирі було вимушеним кроком – бо більше жити було ніде.

– Напевно, місцем, де найчастіше зустрічалися люди в комунальній квартирі, була кухня. Чи можемо ми реконструювати побут, приготування й споживання їжі в умовах однієї комуналки? Бо знаємо відому приказку, що дві жінки на кухні не будуть мирно співіснувати.

– Дві жінки на кухні, можливо, і не будуть, але коли жінок стає п’ять, десять або й 15, що теж було поширеним явищем, то доводилось якось вживатися. 

Комунальна квартира – це як світ навиворіт, коли те, що приватне, раптом стає публічним. Звичайно, влада намагалась регламентувати, були інструкції, закони про те, як поводитись з приватним, публічним простором, але здебільшого громадяни ігнорували ці закони. Наприклад, суворо було заборонено готувати їжу у себе в кімнаті. Всі мали готувати її на кухні.

– А чому було заборонено?

– Мабуть, через пожежну безпеку. Це було своєрідне застереження. Забороняли рубати дрова на кухні і в коридорі, люди весь час це робили. Забороняли складати речі в коридорі – це мало кого турбувало, бо більше покласти їх було ніде. Забороняли прати речі на кухні, але, вибачте, де їх прати? Забороняли купатися на кухнях, тому що це теж було негігієнічно, враховуючи, що тоді проживало в одній квартирі десять різних родин.

– А система водогонів тоді працювала безперебійно?

Ванна комунальної квартири

– Я не знаю такого часу, коли б в містах України система водогону працювала безперебійно. Не працювала, тому що з водогоном було все складно. В містах України десь близько 20% людей користувались водою з водогону. Найчастіше система була така: у дворі багатоповерхового будинку була колонка. Це вважалось, що будинок приєднаний до водогону. Коли у вас був водогін і він був проведений у кухню, або навіть в туалет чи ванну, – не факт, що працювала каналізація. 

Всі ці моменти примушували людей бути надзвичайно гнучкими. Допомогли такі знаряддя, як примуси – це такий забутий артефакт ХХ століття. У 20-40-х роках, навіть у 50-х, примус був хорошим подарунком – на весілля, новосілля, першу зарплату – потрібна річ в домашньому побуті. Це автономія – можете забрати в кімнату і там за зачиненими дверима посмажити яєчню.

– Щодо системи управління цими будинками. Згадуємо професора Преображенського, до якого прийшли люди з домового комітету. Чим займалися домові комітети? Чи це були, умовно кажучи, вибрані певні посади, чи це були призначені посади?

– У 1919-1921 роках майже весь житловий простір був націоналізований. Керівництво цими будинками починають здійснювати домові комітети. Вони обиралися винятково з представників пролетарського середовища – це були робітники, військові, матроси, люди, які мали право в радянській державі обирати і брати участь в політичному житті. 

На початку 1920-х років починається процес повернення, або денаціоналізації, і невеликі приміщення, невеликі будинки були повернуті колишнім власникам. Окремі будинки, великі, в яких було від двох до п’яти поверхів, перейшли до житлоорендної кооперації. Власне, цей організм, назвімо його так, який керував будинком, був дуже цікавим. Це було кілька людей, секретарі різних комісій, бухгалтери, дуже вагома персона – голова кооперативу. Для них важливо було збирати орендну плату, робити поточні ремонти, доглядати за будинком і стежити за тим, щоб мешканці не зіпсували і остаточно не розвалили його.

– Тобто всі мешканці квартир платили поквартирний збір – орендну плату?

– Звичайно, платили всі, але оплата, як виявилось, була різна. В 20-х і на початку 30-х років у Радянському Союзі існувала політика диктатури пролетаріату. Ця диктатура була абсолютно реальна, тому що громадяни, які мали пролетарське походження, отримували величезні преференції, порівняно з іншими людьми, зокрема і в оплаті комунальних послуг.

Це не жарт, так справді було, що за лампочку, яка горіла в кімнаті професора університету і робітника заводу “Арсенал”, платили різні суми. Для робітника це було втричі дешевше. За ту ж кімнату в тому ж будинку, яку орендували робітник і непманНепмани — підприємці у Радянській Росії та СРСР у 1920-х. Згідно із радянськими законами, вони були позбавлені виборчих прав як “нетрудові елементи”. На початку 30-х приватні підприємці як соціальна група в СРСР перестали існувати. Непманів, які продовжували вести підприємницьку діяльність, репресували., різниця була більш ніж в 3,5 рази. 

Мені вдалося знайти унікальний випадок, коли житлоорендні кооперативи давали оголошення про оренду чудових кімнат чи навіть квартир для представників буржуазних верств – вони хотіли, щоб люди більше платили їм у бюджет. 

У Харкові був випадок, коли на це оголошення зголосився дуже імпозантний чоловік в костюмі, він прийшов із маклером, уклав угоду, а через два тижні поклав на стіл профспілковий квиток, квиток члена ВКП(б) і сказав: все, я тепер буду платити за іншим тарифом – втричі меншим. Навіть була така мімікрія, цікаві способи адаптації до цього дивного і дикого закону.

– А як комунальні платежі чи плата за оренду квартири у відсотках співвідносились із зарплатою? Наскільки дорого було винаймати квартиру?

– Все залежало від міста і площі. Люди, які працювали в державних установах, в школах, у 1920-х роках мали невеликі заробітки. Вони також не могли селитись десь за містом, бо мусили весь час їздити на службу. У Києві не квартира, а кімната у комунальній квартирі обходилась у близько 5-7 карбованців при заробітку середнього службовця трохи більше як 40 карбованців.  

Робітники заробляли більше. Вони також могли собі дозволити орендувати дешевше житло на околиці, де ціни були помірними.

Кухня комунальної квартири

– Чи можемо виокремити в Україні місто, де комуналок було найбільше? Наприклад, у колишньому Ленінграді (Санкт-Петербурзі) була найбільша концентрація комуналок на всьому пострадянському просторі. Наскільки ця практика була всеохопною? Якою була кількість комунальних квартир? 

– Є певні дослідження, проведені у 20-х роках (а це період формування комунальної квартири), які свідчать, що щонайменше третина мешканців не мала власної кухні. Це найточніший маркер, що людина проживала в комунальній квартирі. Щоправда, було багато людей, які взагалі не мали кухонь. 

Стосовно міста, в якому було найбільше комунальних квартир, – це Одеса. Там і досі збереглись ці пам’ятки радянського побуту. 

– Якщо говорити про 20-ті роки, культуру і комуналку як феномен, наскільки українські митці, літератори намагалися цей феномен зрозуміти, оспівати? Бо це фактично радянська модель – живи в комуналці і будь комуною.

– Представники “Розстріляного відродження”, в тому чи іншому вигляді, перейшли через комунальні квартири, більшість були мігрантами, часто переїжджали. Тому цей побут описаний. Є такі елементи у Куліша (“Мина Мазайло”). І у Підмогильного (“Місто”), де побут Степана Радченка, головного героя, теж минає в таких приміщеннях. 

І пізніше, в 50-60-х роках, навіть в кінематографі згадували про комунальні квартири. 

– Якщо повертатись до 1920-х років, наскільки комуналки виконали свою функцію формування нового соціуму?

– Зараз ми проводимо дослідження разом зі студентами, опитуємо людей, що мали досвід і розповідають про комунальні квартири. Наприкінці ми завжди запитуємо, як вони взагалі ставляться до цього. Більшість людей, що виселилися з цих квартир у 70-80-х, кажуть, що “жили дружно”. Це найпоширеніший термін, який ми маємо в цих описах. Допомагали одне одному, разом святкували...

– Таке відчуття співтовариства. Але це не був ідеологічний, штучний конструкт...

– Звичайно, люди завжди залишаються людьми. Навіть в таких обставинах вони знаходять виходи, як уживатися, миритися. Вони були змушені адаптуватися до цього середовища, і ми бачимо в документах, що кінець 1930-х років – це період, коли люди вже звикли, коли комуналка є нормою і для людей стає важливим, як вижити в цьому середовищі шляхом налагодження певних горизонтальних зв'язків. А тут горизонтальні зв'язки були настільки потужними, що навіть радянська влада заплющила на них очі, сказала: живіть собі як хочете.

– А в чому проявилися ці горизонтальні зв'язки?

– У 1933 році починається важлива для радянської влади кампанія з паспортизації міських мешканців. Першою ланкою, яка мала здійснювати паспортизацію, були житлоорендні кооперативи – туди мали подавати відомості про житловий стан. Виявилося, що це було помилкою, – тут люди могли дуже просто домовитись про те, щоб не писати велику площу, щоб не згадувати, що я колись служив в поліції чи армії, не згадувати нехороше соціальне становище. Звичайно, це все містило корупцію, певні послуги і так далі. 

Але, наприклад, у 1935 році уряд ухвалив постанову, якою заборонив приймати будь-які платежі від мешканців комунальних квартир, крім комунальної плати. Раніше вони платили за все, що можна було, – збір коштів для флоту, армії, дітям, збір державної позики... Врешті стало зрозуміло, що ці кампанії не проходять, людям було простіше домовитись між собою.

– Зрозуміло, що в комунальних квартирах жили робітники чи люди найнижчих станів суспільства. Яким було житло партійної номенклатури, мабуть, найпоказовішої еліти того часу? Очевидно, що відмінність була.

 – Так, безумовно. Наприкінці 1920-х років у Радянському Союзі пройшло кілька експериментів з будівництва дешевого житла – це було характерно для всієї Європи. Дешеве соціальне житло – це стеля 2,30, невеликі кімнати по 7 метрів, зовсім маленькі кухні, і навіть робили шлюзи в коридорі, використовували його як душову кімнату. Кілька таких будинків ще збереглися в Україні, хоча їх будували дуже мало і з дешевого матеріалу. 

Після 1934 року було прийнято постанову про житлове будівництво, якою заборонили зводити будинки з маленькими кухнями. Помешкання стають іншими: кімнати близько 14 метрів, стеля до трьох метрів. Але крім цих будинків у радянських містах з'явилися ще дуже цікаві споруди – будинки для спеціалістів. Це була потужна державна програма, очолював її відомий партійний діяч Єнукідзе, вона так і називалась “Будівництво будинків для спеціалістів”.

 – Це на кшталт Роліту, так?

 – Будинки на кшталт РолітуРоліт (від назви «Кооператив „Робітник літератури“») — житловий будинок письменників, споруджений у 1934 році в Києві. У різні часи там мешкали близько 130 літераторів, а також деякі відомі діячі мистецтв.  були кооперативні, але дуже подібні у плануванні, організації простору. Були будинки, які зводили для себе різні підприємства, міністерства, були окремі будинки для партійної еліти. Це найкращі будинки на вулиці Садовій, де проживали члени уряду, на сучасній вулиці Петлюри був будинок “Комуніст”. Звичайно, квартири там були комфортнішими і навіть, будьмо відверті, за сучасними мірками розкішні. Є плани цих квартир, вони копіювали найкращі і найдорожчі зразки квартир дореволюційної еліти.

 – Чи це були якісь нововведення чи пряме копіювання цього досвіду? Бо, наскільки пам'ятаю, навіть в Роліті було специфічне планування, яке стосувалося мінімальних розмірів кухонного приміщення.

 – Так, кухні в радянський час не любили. От кому не пощастило, то це кухні. Вважалося, що всі побутові процеси, а найбільше – приготування і споживання їжі, мають бути усуспільнені, винесені за межі житлового простору – люди повинні харчуватися в їдальнях. Навіть був норматив у 20-х роках, що прогресивна людина, справжній комсомолець, не смажить, не варить, не робить холодців вдома, а харчується тільки в їдальнях. 

Вважалося, що дружини партійних чиновників, успішних радянських письменників, діячів культури, мистецтва теж не повинні працювати на кухні, а підтримувати свій статус – займатись громадськими роботами, бути публічними, відвідувати театри, різні заходи і так далі. А всі турботи стосовно житлового середовища, стосовно їжі покладали на плечі так званого “кастрультресту”.

– Це дуже цікаво, як у Радянському Союзі, де панував пролетаріат, був феномен хатньої робітниці – людини, яка прислуговує. Як це регламентувалося і нормувалось відповідно до тогочасних канонів?

– Це справді дуже цікава сторінка радянської історії. І ця верства людей дуже мовчазна, про неї ми мало знаємо і мало пишемо. У Радянському Союзі було офіційно проголошено, що експлуатації людини людиною не існує, але в той же час, від 1920-х років до кінця існування радянського ладу, була верства людей – домашніх робітниць. Їх називали домработницы, і це був атрибут міського життя.

– А “кастрультрест” – це жартівлива назва чи офіційна?

– Звичайно, що жартівлива. У 20-х роках була мода на різні скорочення, дикі канцеляризми. Звідси такий термін “кастрультрест”.

– Тобто хатніми робітницями, зрозуміло, ставали в партійної чи культурної еліти. 

– Не обов’язково. Виявляється, що часто хатні робітниці працювали у середнього класу. Це було абсолютно звичним явищем у 1920-30-х роках. У багатьох документах бачимо, що серед утримувачів хатніх робітниць на першому місці були державні службовці, не обов'язково топового, вищого рівня, навіть середнього, і дуже багато робітників. 

Чому робітники часто мали хатніх робітниць і чому їх могли дозволити собі навіть люди, які не мали високого статусу? Відповідь проста – на жаль, у Радянському Союзі жіноча праця була дуже дешевою. Побутове начиння квартири було примітивним, потрібно було багато зусиль прикласти, щоб щось приготувати. Простіше і вигідніше було найняти сільську дівчину, яка трудилася вже навіть за можливість працювати у місті. Тому що хатні робітниці живуть зі своїми господарями.

– І навіть у плануванні Роліту в другій черзі було передбачено приміщення, де мала жити хатня робітниця.

– Так, навіть з кінця 1920-х років в проектах будинків для радянської еліти з'являється спеціальна ніша. В заможніших будинках – навіть окрема кімнатка, невелика – від 7 до 9 метрів квадратних, іноді без вікна. Але існувало спеціальне приміщення, в якому мала проживати хатня робітниця. Це приміщення розміщували біля кухні, щоб відокремити його від приватного простору родини. Поширення це явище набуло в 30-40-х роках.

– Якою була оплата праці хатніх робітниць? Ви кажете, що навіть робітники могли собі її дозволити? Були якісь норми чи це на власний розсуд вирішували?

– Існувала профспілка, яка дбала за права жінок. Їхнє становище було дуже складним. Основною перевагою цієї професії було те, що вони проживали на харчах і на житловій площі, на повному забезпеченні. Зазвичай людина, яка наймала хатню робітницю, мала забезпечити її житлом, їжею і навіть одягом. Хатні робітниці, які мешкали у великих містах, як-от Київ, Харків, у кого була вигідніша позиція, могли отримувати замість одягу компенсацію грошима. 

Стосовно оплати, то в маленьких містах трапляються у 20-х роках суми у 8 карбованців грошима. У великих містах жінка могла заробити від 20 до 40 карбованців, враховуючи те, що їй не треба було витрачати гроші на проживання.

– Дуже цікавим є приклад співіснування людей певних професій, фаху в межах одного будинку. Дуже цікава атмосфера. Зокрема коли ми говоримо про будинки, де жили письменники. Наскільки квартирне питання псувало письменників і чи підштовхували конфлікти намагання розширити площу, вижити сусіда та інші речі серед людей високого фаху, високої інтелектуальної думки?

– Письменники в спогадах намагаються оминати ці питання, оскільки це свідчить про те, що вони дбали про своє матеріальне становище. Для представників радянської еліти, творчої еліти наявність квадратних метрів у престижному будинку, наявність великого житлового середовища свідчило про лояльність до влади. Якщо ти такої лояльності не проявляєш, то хорошої квартири не отримаєш. І для багатьох радянських діячів культури, мистецтва, науки часто статус визначали не тиражі, не кількість концертів, а квадратні метри.

– І, відповідно, заради квадратних метрів можна було…

– ...йти на все.

– 1950-60-ті роки – новий етап у житловій політиці Радянського Союзу. Ера комуналок не минає, але поступово занепадає. Наскільки розумію, навіть радянське керівництво визнало, що це був вимушений і тимчасовий крок у розселенні людей в місті. Що змінилось? Чому радянська влада почала дбати про окремі квартири для окремих сімей?

– Я думаю, що багато змін сталося у світі. Тогочасне радянське керівництво, і навіть сам Хрущов, іменем якого був названий цей видатний радянський проект – хрущовки, – вперше усвідомили, що радянські люди заслуговують на краще житло. Тому вони взялись копіювати зразки такого найкращого соціального житла, швидко його впроваджувати. 

У 1957 році були введені зміни в законодавство, згідно з якими у людей не відбирали житлового простору, не ущільнювали. Уявіть собі, що проживає людина в квартирі, хтось з цієї квартири виселився, наприклад, до іншого міста, а хтось помер. І зразу у вас з'являється велика кількість “зайвих” метрів, на які завжди хтось претендує. Ще не винесли покійника, а черга вже стоїть. 

У 50-х такого зробити вже не можна було. І влада відмовилась від формування нових комуналок, тому що основним проектом стало дешеве житло, або, як ми їх називаємо, – хрущовки.

– Зараз у нас вони асоціюються з не надто комфортним житлом. Як до них ставились у 50-60-х роках? Чи сильним був поступ?

– Звичайно, це був крок вперед, особливо для людей, які, наприклад, пройшли адаптацію у місті 40-50-х років, коли була дуже серйозна житлова криза внаслідок Другої світової війни. Переселення у хрущовку для цих людей було неймовірною подією. Більшість респондентів пам’ятають її дуже добре. Багато з них переселялися з бараків, гуртожитків, підвалів, і, ясна річ, це було чимось неймовірним. 

Узагалі, коли ми говоримо, що хрущовки – це неякісне житло, то все ж таки потрібно пам'ятати, що в той час у світі панувала своєрідна мода на просте, дешеве помешкання. Багато проектів, сантехнічного обладнання, меблів були запозичені радянськими інженерами, архітекторами і стали своєрідною копією дешевого, простого соціального житла.

– Наскільки легко було отримати це дешеве, соціальне житло і хто його отримував?

– Коли я відповідаю на це питання своїм студентам, мені дуже складно пояснити, що в Радянському Союзі формально люди все отримували безкоштовно – освіту, медичну допомогу і житло.

– Формально.

– Тому слово “отримували” тут не зовсім правильне. За цю квартиру було потрібно поборотися. І все залежало від здібностей людини, від ситуації, що склалась в місті, від позиції в радянській ієрархії. Для когось це могло перетворитись на складні муки, що могли тривати кілька десятиліть. Для когось – було простіше. Наприклад, можна було дати хабара і проскочити через квартирну чергу. До речі, дуже цікаве питання, це тактика, яку використовували люди для того, щоб вижити в цих умовах.

– З того, що простежується в документах, чи частими були випадки корупції?

– Вічними. Від початку централізованого розподілу житла постійно натрапляємо на скандали, пов’язані із незаконними діями. Це було і в 20-х, і у 30-х роках. Наприклад, у 1936 році була гучна справа в Києві, коли посадили працівників міліції та житлового комунального господарства за те, що займалися махінаціями.

– А чи можемо ми реконструювати розміри цих хабарів? Бо ми говоримо, що квартира в Радянському Союзі була безкоштовною, водночас, у певних випадках її можна було отримати за певну плату?

– Квартира в радянський час була безкоштовною, тому що формально ринку нерухомості не існувало. Але часто у радянської людини єдиною власністю, якою вона могла володіти, була саме квартира. Все залежало від конкретної ситуації. 

Я не можу сказати, про які суми йде мова. Це могли бути специфічні послуги, грошова винагорода. Ця корупція була на багатьох рівнях. Вона була і на рівні місцевого партійного осередку, на рівні міськкому, місцевого комітету на заводі чи в університеті, який розпоряджався рухом цієї черги. І, звичайно, вона була в середовищі житлових органів, які розподіляли приміщення.

– Скільки людей мало у власності квартири, скільки людей стояло в квартирних чергах, намагалося квартиру здобути?

– Скільки людей стояло в чергах, складно сказати, черга постійно змінювалась, залежно як йшло будівництво у різних містах. Зазвичай, коли родина отримувала квартиру, одразу ставала в чергу на наступну квартиру. Це була трішки дивна практика.

– Це для дітей?

– Для дітей, для себе. Тому що отримували мінімальне житлове приміщення, яке людей одразу не задовольняло. З часом діти виростуть. 

Як отримати, як стати на чергу – це теж особлива історія. Ми ще будемо досліджувати ці тактики і стратегії виживання. Нам потрібно це усвідомити, щоб зрозуміти людей, які жили у той час. Можна було прописати в квартирі тестя-ветерана, який би кожного дня дорікав, що ви живете на його площі. Це був крок для того, щоб отримати помешкання не через 20 років, а через 10. Можна було прописати ще когось в цю квартиру, можна було йти на додаткову роботу, потрібно було заглядати в очі своєму керівнику, щоб не втратити цю чергу, приносити йому якісь презенти, засвідчувати повагу.

– Зараз ми дивимося на наших чиновників, істеблішмент: у декларації – кілька квартир. Наскільки в Радянському Союзі була практика володіння кількома квартирами? Якщо ми говоримо про еліти.

– У той час влада пильно стежила за апетитами своєї верхівки та еліти. Якщо ти займаєш позицію секретаря райкому, то цілком можливо, що твоє помешкання буде чудове, але ніхто не дозволить тобі мати таку квартиру, як у секретаря обкому. Тому що ієрархія. І якщо, наприклад, партія дозволяє тобі їздити на “Запорожці”, то на “Волзі” ти вже не поїдеш. А якщо поїдеш, то тобою відразу зацікавиться відповідний орган. Тому володіння кількома квартирами було крайньою рідкістю. Але такі випадки були. 

Наприклад, у майже зруйнованому повоєнному Києві жили дуже підприємливі люди, які володіли більш ніж 10 квартирами. Вони здавали їх в оренду, записували їх на своїх родичів, підставних осіб. Хоча це радше виняток. Тоді вважалось, що одна родина може мати тільки одну квартиру. А весь бізнес, пов'язаний з орендою житла, був тінізований.

– Дякую, пане Мирославе, за таку розмову. Надзвичайно цікавий екскурс в історію нашого повсякдення, про яке ми дуже мало говоримо, але яке сформувало нас, наших батьків і попереднє покоління.

– Я вам теж дуже дякую.