Фіри із трофейними німецькими кіньми, 400-тисячний житель і перші "сталінки". Побутові хроніки Львова: 1950

"Парашутистки", які босоніж ходили вулицями Львова

Латка на лікті або коліні робітника чи службовця, босоногі селянки-"парашутистки" з клумаками за спиною, окраєць хліба, змочений водою і посипаний цукром, як неабиякі ласощі для дітей, на початку 1950-х були радше нормою. Але життя вдавало, начебто й нічого не сталося. Зранку молоді хлопці розносили свіжий хліб із булочної до помешкання львів’ян, потім під’їжджав візочок з бідоном і молочниця підносила молоко до кожних дверей. За доставку платили 50 копійок. У ті часи ще безпечно було залишити біля дверей набіл для покупців, а покупці безпечно клали гроші, не боячись, що їх поцуплять.

До мешканців квартир часто приходили й селянки з тлумаками, так званими "парашутами". Пропонували молоко, сир, сметану, овочі та фрукти. Кожна продавчиня мала свою "пані", яка купувала в неї продукти впродовж багатьох років. І хоча рівень життя був далеко не довоєнний, порівняно з іншими містами Радянського Союзу Львів був культурніший і заможніший. Інерція побуту й культури минулої Європи давалася взнаки.  

Навчені сумлінно працювати, люди просто не могли інакше. Тільки-но взимку випадав сніг — двірнички збирали його у бляшані балії зі шнурком і скидали в каналізаційні люки. Деякі поляки, власники кам’яниць, сподіваючись на повернення попередніх часів, влаштовувалися на роботу до свого колишнього будинку двірниками, щоб підтримувати чистоту. Старі ліфти були доглянутими, пізніше частину з них знищили, бо радянські стандарти — ГОСТи — не збігалися з європейськими. Останні довоєнні ліфти із дзеркалами, плюшевими канапами, килимами й різнокольоровими ліхтарями зникли власне наприкінці 1950-х, бо ця розкіш теж не вписувалась у концепцію радянсько-пролетарського побуту. 

А ще не вписувалось звертання — навіть поміж двірничками — на "ви" і "пані". Щоправда, наступне покоління двірників, яке прибуло з навколишніх сіл і тулилося в напівпідвалах задля міської прописки, за мізерну платню вже служило не з любові до порядку. Тож блиск у львівських під’їздах поступово зникав, скло переставало пропускати світло, а повітря набувало стійкого аміачного запаху. Тротуари мели рідше, а сніг нагромаджувався у льодяні кучугури. Так Львів втрачав багатовікові звички побутової культури.    

"Ми вас звільнили, а ви від нас товари ховаєте!?"

<p>Гість Львова на проспекті Свободи, 1955 рік</p>

Окрім культурного зубожіння, на львів’ян від нової влади раптом звалилися ще й так звані боргові цінні папери. Газети захоплено розповідали, з якою радістю люди купували облігації державної позики. Насправді аж до 1958-го громадян буквально змушували до цього. Грошей, звісно, майже не повернули. Із 25 млрд боргу без жодних обіцяних відсотків вкладникам віддали тільки 1 млрд  рублів. І це було аж 1974 року. За 100-рублеві облігації тоді давали десятку, тому діти бавилися ними.  

А в 1950-х львів’яни виживали по-різному. Що могли, як-от взуття, одяг і навіть килими, на продаж виготовляли вдома. Приватно працювали і лікарі, і перукарі, і кулінари, і сантехніки. Хатні мініцехи були популярними, хоч і дуже ризиковими. За таке кустарне виробництво могли запроторити до в’язниці. Тож двірникам часто давали хабара за мовчанку. Зрештою, підпільні цехи в радянському Львові проіснували до кінця 1980-х, поки не легалізувалися в кооперативи. 

Через мізерні зарплати частим явищем були крадіжки на роботі, а крадене продавали на барахолці. Фактично всі товари на початку 1950-х були страшенним дефіцитом. Натовп "визволителів" у шинелях штовхався у чергах із криками: " — Ми вас звільнили, а ви від нас товари ховаєте!?" Але які це були товари — ні власної легкої промисловости, ні імпортного одягу. А оскільки вдягатися у кравців чи в ательє було дорого, часто люди носили латане вбрання. Чоловіки не соромилися латаних штанів і піджаків. Приїжджі жінки ходили в так званих лосьолках — капцях без підборів, які взували на білі шкарпетки. Дефіцит одягу плодив банди грабіжників, які могли роздягнути людину до нитки. Траплялося, що задля одягу навіть могили і склепи грабували. Поважного віку львів’яни казали, що цей вандалізм привезли новоприбульці зі Сходу.

У жінок — зачіска "вєнчік міра", у чоловіків — набріолінений чуб

Щоб галичани не надто вирізнялися з-поміж пролетарського оточення, місцевим вчителькам, приміром, не рекомендували носити капелюшки, перстені й сережки. Чоловікам-службовцям не радили пов’язувати краватки і вкладати капелюха; носити портфель і парасолю — це теж вважали ознакою буржуазности. Об’єктом глузування російських переселенців нерідко ставали старенькі польські пані. Вони ходили здебільшого в чорному одязі, у капелюшку з вуаллю та пером, ведучи на повідку  песика. " — Смотрітє, вон пані пошла!" — тицяли пальцями "нові" львів’яни й реготали.

Однак львів’янки носили капелюшки ще до середини 1960-х, і не лише старші жінки, а й дівчата. Власне у 1950-х популярними були маленькі "менінгітки", які доповнювала зачіска "вєнчік міра" або хімічна завивка. Робити завивку здебільшого ходили до перукарів додому. А ще львів’янок вирізняв, надаючи особливого шарму, в’язаний одяг. Посеред вулиці чи парку запросто можна було зустріти жінок зі своїм в’язанням, які теревенили, постукуючи спицями.

Загалом 1950-ті ознаменувалися особливою модою: відкриті плечі або високі рукави на ватних підплечниках, тонкі талії, спідниці до середини гомілки і мрія кожної дівчини — лякеркилакові туфлі. А у хлопців вважали шиком зав’язувати яскраві строкаті краватки, щоб ті сягали нижче ременя, і мати штанини завширшки 20 см із відпрасованою "стрілкою". Тоді ж і дівчата почали вдягати штани, боязко, лише у своїй компанії. Появу молодої жінки в штанах в інституті чи на роботі вважали справжнім викликом. Спідньої жіночої білизни в сучасному розумінні тоді не було. Жінки носили трико, чоловіки — кальсони. Труси шили сатинові, чорні або темно-сині типу "піонер", які нарекли "сімейними". Школярки і студентки під тиском суворих мам вдягали байкові, з начосом панталони й ходили рівненько, щоб, не дай Боже, не визирнули рожеві або жовті краї. Проблемою були і бюстгальтери — незграбні вироби радянської промисловости фактурою та кольорами радше нагадували шмати для військової техніки. Коли наприкінці 1950-х у крамницях виставили східнонімецькі мережані шовкові трусики та ліфчики — це було диво! Однак для більшости радянських жінок така розкіш була недоступною. 

У 1957 році з’явились стиляги: вузькі штани-дудочки, довгі, ледь не до колін, піджаки, взуття на грубій підошві ("платформа" ще не казали), цигарка в зубах й довгий набріолінений чуб. Цей стиль вважали ідеологічно шкідливим, тому дружинники безжалісно виганяли стиляг із танців, ресторанів, кінотеатрів. Це здебільшого була молодь зі сходу України чи з Росії, бо корінні львів’яни дотримувалися консервативних батьківських традицій... Вихідці із сіл ще носили народний одяг, але радянські ідеологи вже працювали над цими "пережитками минулого і темноти", а головно — націоналізму. Натомість всіляко пропагували винаходи радянської промисловости, такі як чуні — грубе ґумове взуття. Жінки носили їх навіть взимку, взувають на туфлі. А парфумилися "Красною Москвою", "Піковою дамою" і "Дзінтарсом".

Тримали в сарайчиках курей, кіз і навіть свиней

З харчів теж буквально все було дефіцитом, окрім бичків у томаті. До крамниць за борошном шикувалися звечора, вночі тримаючи чергу. У магазині на вулиці Шевченка продавали голубине м’ясо. Робітник на початку 1950-х отримував на місяць 300 дореформених карбованців, а вже від березня 1957-го — майже 600 крб, та і цього було вкрай мало. 

Тож люди, і не лише вихідці з сіл, намагались заводити домашнє господарство. На околицях скрізь садили городи, а в сарайчиках навіть поблизу центру тримали курей, кіз, а також свиней. У робітничих районах, наприклад, на Богданівці (де завод Львівсільмаш) майже на кожному подвір’ї на Різдво або Великдень різали свиней, смалячи туші паяльними лампами.

29 жовтня 1950 року львів’ян вразила перша обласна сільськогосподарська виставка. Її відкрили у Стрийському парку і її експонати докорінно відрізнялися від масової колгоспної продукції. Надалі такі виставки стали ярмарками з харчами дешевшими, аніж у магазинах. Доволі дешевим було харчування у громадських закладах: буфетах, закусочних, пельменних тощо. Загалом 1955 року у Львові працювало 415 кафе,  ресторанів і їдалень. Але цього не вистачало, особливо на підприємствах і в навчальних закладах. Там бракувало стільців, відвідувачів обраховували, готували абияк, зате — дешево. Ресторани були доступними навіть для студентів, але і з відповідним рівнем обслуговування. 

Згори на санях вулицею Шевченка і тролейбус на залізничний вокзал

На початку 1950-х Львовом ще їздили фірипідводи, запряжені трофейними німецькими кіньми (битюгами), які з пивзаводу на Клепарівській розвозили бочки з пивом. Фірами підвозили до крамниць продукти, возили вироби промислових підприємств, їздили комунальники, збирачі старих шмат та роми. Найбільше фір приїжджало на Краківський базар, який містився за кілометр від нинішнього, на площі Святого Теодораза нічним клубом "Малевич". Селяни привозили свій крам, продаючи його просто з фір. Гужовий транспорт не заважав, бо іншого у 1950-х на вулицях Львова було дуже мало. 

Одразу по війні львів’ян обслуговували усього 3 рейсові  автобуси,  таксі не було. До 1960 року вже курсувало 262 автобуси, 30 вантажних і 350 легкових таксі. А приватних автомашин із 350 на початку десятиріччя  збільшилось до 2 тисяч наприкінці тих років.

27 листопада 1952 року львівські газети писали: "Сотні людей повиходили на вулиці Львова, щоби на власні очі побачити відкриття першої тролейбусної лінії довжиною 7,3 км, і захоплено спостерігали, як на вулиці міста виїхав перший тролейбус. Він курсуватиме за маршрутом № 1  "Залізничний вокзал — площа Міцкевича". Ціни на квитки залежатимуть від відстані і становитимуть від 20 до 50 копійок". 

У листопаді 1953 року відкрили другий тролейбусний маршрут завдовжки 3,3 км — від площі Кропивницького, Городоцькою до рогу вулиці Окружної (Богданівка). У березні 1954 року відкрили тролейбусний маршрут № 3 завдовжки 7 км, який продовжив другий маршрут до льотного поля. А за літо  збудували лінію четвертого маршруту довжиною 8,8 км — від площі Міцкевича до промислової зони на Стрийській. Улітку 1957 року від центру провели лінію до  Нового Львова. Тролейбуси курсували з інтервалом 7—8 хвилин. До кінця десятиліття уже з-понад пів сотнею тролейбусів і сімома маршрутами Львову потрібне було нове тролейбусне депо на 100 місць.

Бронзові окантування тротуарів і квітковий портрет Шевченка 

Тим часом на центральних вулицях і навіть околицях Львова залишалась бруківка. Радянські новації, Бог милував, оминули й архітектуру в центрі. У 1951—1952 роках, зберігши канони ампірного стилю, надбудували четвертий поверх пошкодженої війною кам’яниці Гауснера-Віоландапроспект Свободи, 1/3, а 1956-го на місці зруйнованої Ізби СкарбовоїФінансового управління звели будівлю механічного технікуму. Нині це економічний факультет Львівського університетупроспект Свободи, 18. Так урбаністичні щелепи австрійського Львова отримали хіба що дві радянські, не досить якісні пломби.

В історичному центрі з площі Осмомисла наприкінці 1950-х перенесли ринок, частково упорядкувавши там сквер. А на пустирі, що залишився, працював здебільшого київський зоопарк. Згодом там облаштували автостоянку, потім був ринок "Добробут", на місці якого тепер планують звести супермаркет. Також наприкінці 1950-х із однієї з найдавніших дільниць, площі Святого Теодора, забрали барахолку та перенесли на стадіон "Торпедо" на Золотійпотім вона переїхала до Рясного. А продовольчий базар — на місце сучасного Краківського ринку. Львів’яни довго звикали, бо вважали, що він далеко від центру, тож у перші роки ринок фактично животів. Колишній худобо-сінний ринок Підзамче у 1950-х залишався єдиним у Львові, де продавали живу худобу.

Увесь лівий бік проспекту Чорновола був пустирем зі ставками. Заболочений став з очеретом був ще і на місці теперішнього готелю "Львів". Загалом у цьому районі містилася більшість із майже 60 водойм Львова. Згодом майже всі забудували. 

Цілком європейський вигляд у 1950-х мали газони вздовж львівських тротуарів. Вони були загороджені акуратними металевими парканчиками, які вже в 1960-х за вказівкою партійного цабе безжально потрапили на брухт. Тоді ж зникли бронзові окантування тротуарів на проспекті Ленінанині — проспект Свободи, які слугували не лише для краси, але й для ознакування країв тротуару у вечірній час.  

Справжнім дивом, викладеним із живих квітів, були великий портрет Кобзаря на проспекті Шевченкана місці теперішнього пам’ятника Грушевському і величезний годинник під мурами Бернардинського собору. До того ж стрілки годинника завжди показували точний час. Схожий квітковий годинник 2011-го відновили трохи північніше. 

Газові ліхтарі, парки та поливальні машини 

Тоді ще й аж до початку 1960-х Львів освітлювали газові ліхтарі. Комунальні працівники традиційно запалювали їх за допомогою довгої жердини з ґнотом, а на площі Ринок до них підіймалися драбиною. 

У ті часи у Львові облаштували чимало нових парків. До робіт залучали містян, як казали раніше, добровільно-примусово. У 1951—1952 роках на місці колишнього лісу, вирубаного під час Першої світової, створили Шевченківський гай — на схилах відкритих балок безладно висадили тисячі дерев різних порід. У 1953 році на місці пустиря, якому загрожувала ерозія, урочисто відкрили типовий радянський Парк культури і відпочинку ім. Б. Хмельницького. У 1957 році заклали парк на Левандівці, улітку 1958-го відкрили озеро у Глинній Наварії.

Уздовж алей у львівських парках традиційно стояли скульптури шахтаря з молотком, колгоспниці зі снопом і спортсмена з веслом. А до 1956-го ще стояли гіпсові Ленін і Сталін. На клумбі біля виходу з Парку культури навесні викладали з квітів портрет Шевченка. Для танців у парку відвели майданчик за металевою сіткою, прозваний "кліткою". Фокстрот і танго, не говорячи про рок-н-рол, були неофіційно заборонені, тому танцювали вальс, польку і па-де-грас. Свої фізіологічні потреби львів’яни справляли в темних закутках парку, бо не всі наважувалися зайти до загиджених туалетів. Вони теж були характерною радянською традицією. У другій половині 1950-х на вулицях Львова з’явилися поливальні машини. 

Заборона звукових сигналів і сміттєзвалища в місті

Місто у 1950-х роках розросталося швидше, аніж це передбачав держплан, і через хибну стратегію архітектори припускалися помилок. Промислові зони, що розвивалися на базі старих заводів і фабрик, опинилися всередині міста. Через це в жовтні 1957-го заборонили заводські гудки підприємствам і тоді ж — звукові сигнали водіям машин та електротранспорту. 

Щодо турботи про спокій містян влада була послідовною, бо ще за рік до того своїм рішенням  заборонила галас, крики, гру на музичних інструментах від 24:00 до 8:00. Міліція стягувала штраф і видавала квитанції на місці порушень: до 3 крб — за незначні порушення громадського порядку, до 100 крб — за серйозні. Могли покарати і примусовими роботами до місяця або в’язницею.

Однак важка військова техніка, щоправда, лише вночі, ще їздила центром Львова до 1958 року. Бо ж ні об’їзних доріг, ні тим паче кільцевої не було. Однієї ночі через дві самохідні артилерійські установки, що рухалися вулицею Чорноморською, завалився будинок. Люди вціліли, їх переселили у квартири на Новому Львові, а руїни розібрали. Після цього випадку гусеничну й важку техніку в центрі  категорично заборонили, у тому числі й на урочистих парадах біля Оперного, а так звану залізну дивізію перевели під Яворів. 

А от за сміттєзвалища у 1950-х ще й не бралися. Їх на території самого міста було декілька: на Пасіках, Личаківській, на теперішній Таджицькій. А сміттєзвалище, влаштоване вище від сучасної церкви Андрія на вулиці Шевченка, тягнулося аж до Золотої. Потім люди поробили собі там городи. 

Житлова забудова та "індустріалізація" 

Житло у Львові 1950-х зводили за двома стильовими напрямами, між якими була прірва. З одного боку, для панів (комуністичного начальства) зводили комфортабельні будинки у стилі "сталінського ампіру". З іншого — для холопів (трудящих) будували бараки.  "Колійові доми" навпроти Приміського вокзалу на Городоцькій, які звела ще австрійська влада для львівських залізничників, були наче Букінгемський палац порівняно з двоповерховими бараками для радянських робітників. Такими у 1957—1958 роках частково забудували Пасічну, Виговського, Левандівку. Тим часом шикарні "сталінки", наприклад, навпроти Цирку на Городоцькій, на Гнатюка чи на Стрийській і досі популярно дорогі на ринку нерухомости.    

Ускладнила житлову проблему вже на початку 1950-х постанова уряду про перетворення Львова на індустріальний центр України. Комуністична газета "Вільна Україна" захоплено писала: 

<p>Панорама вулиці Інститутської (тепер вулиця Юрія Мушака)</p>

"Ми бачимо вже тепер контури майбутнього індустріального Львова. З відсталого, дрібнокустарного Львів перетвориться на місто великих заводів і фабрик ... Вони змінять обличчя міста." 

Отже, промисловість Львова стала на радянські рейки: завершували будівництво автоскладального заводу, куди обладнання везли з Німеччини. 12 лютого 1956 року з воріт Автобусного заводу виїхав перший автобус "Львів". Тоді підприємство й почало розширювати свою площу, згодом поглинувши іподром. В Освицькому гаю створили танкоремонтний завод і збудували казарми внутрішніх військ на вулиці Стрийській, 146. 

Тобто промислові підприємства потребували працівників, яких скеровували з усіх регіонів СРСР. Міськвиконком позачергово надавав житло тим, хто обіймав керівні посади, тобто демобілізованим офіцерам, міліціонерам, суддям, прокурорам тощо. Розселяли їх у найпростіший спосіб — ущільнюючи тих, хто мав понаднормову житлову площу. Від ущільнення звільняли лише посадовців у партійних органах, керівників підприємств, установ, орденоносців... А ще практикували "дроблення" старих польських помешкань: із великої квартири робили дві, три і навіть чотири малі. Від кінця 1950-х у нових типових проєктах площі квартир були не більше 45 м². Однак величезні черги на житло у Львові й далі обчислювали десятками тисяч. Багато людей аж до 1980-х років жили в підвалах та напів підвальних приміщеннях старих кам’яниць. Ще до середини 1950-х їх опалювали вугіллям. 

У квартирах з ванною воду нагрівали у спеціальних бронзових циліндрах, які підігрівали вугіллям або дровами. Потім їх витіснили газові колонки. Хто не мав ванної, купався у баліях або йшов до лазні. Цю моду привезли до Львова переселенці. Утім окремі райони залишалися хто без каналізації, а хто й без води та газу, як Богданівка.

Одеколон з автомата, телебачення і 400-тисячний житель Львова

Упродовж 1950-х років Львову адміністративно підпорядкувалася низка населених пунктів, які раніше належали районам Львівської области: Скнилівок, Підсигнівка, Сихів Пустомитівського району; Старі Збоїща, Великі Кривчиці, Малі Кривчиці Новояричівського району. Року 1955 ще додалось 1200 га: хутір Лисиничі з автобазою та дріжджовим заводом, село Козельники, хутір Богданівка, частина Брюховицького району. Самі Брюховичі підпорядковано Львову 1957-го, а Винники — 1959 року.  

До Львова почали їхати на розваги. У листопаді 1951 року у Стрийському парку відкрили дитячу залізницю. А навесні 1955-го — новий аеровокзал, започаткувавши недільні прогулянкові польоти над містом на Ан-2. До того ж лише для пасажирів із дітьми. Тоді ж у Львові з’явилися і дитячі кафе "Снігуронька" та "Пінгвін", у яких можна було поласувати морозивом. Ціни були доступними, тож там завжди після уроків товклися дітлахи. У листопаді 1957 року на вулиці Чапаєвапочаток Городоцької відкрився перший у Львові магазин дитячого харчування. А в січні 1959 року на вулиці Галицькій — перший спеціалізований магазин дитячих іграшок. 

Дорослі теж отримали цікавинки. У травні 1956 року на проспекті Шевченка відкрили перший у Львові парфумерний "магазин без продавця". Ще за два роки, кинувши 2 копійки в отвір великого блискучого автомата, встановленого в ЦУМінині "Магнус", отримував в обличчя порцію одеколону "Трійний". 

Епохальною подією було телебачення. На заводі кінескопів вперше в СРСР розпочали випуск  електронно-променевих трубок. Це було 1954-го, а в грудні 1957-го вийшла в ефір перша телевізійна передача львівського телецентру. Оскільки одну з найбільших тоді у Європі телестудій ще не завершили, то пряму трансляцію вели з Оперного театру.

Наприкінці 1957-го підприємство "Контакт" реорганізували в телевізорний завод, і у січні 1958 року він  випустив перші телевізори "Львів". У самих львів’ян телевізорів тоді було хіба що з десяток, за кожен сплачували щомісячний податок. Перші ефіри тривали дві–три години на день. Транслювали зазвичай концерти, кінофільми або пропагандистські бесіди. Свій внесок у радянську пропаганду зробила й газета "Ленінська молодь", випуск якої відновили з 1950 року.

У країні "рівних можливостей" плодилися продуктові і промтоварні магазини та склади з дефіцитними товарами для партійної "еліти".  З’явилися  перші валютні магазини, також  для неї. А багаті російські та єврейські родини наймали в прислугу дівчат із галицьких сіл. Ті мали відпрацювати декілька років, а за це отримували прописку й допомогу з працевлаштування. З такою ж метою молодь штовхали вступати в комсомол. Однак до КПРС галичан покликали лише через десятиліття по тому, як були знищені чи вивезені на Сибір останні упівці.   

Львів стрімко зросійщувався. Саме у 1950-х кількість етнічних росіян досягла свого піку — вони становили майже третину населення міста. При тому, що у прикордонних з Росією Чернігівській та Сумській областях їх було менше, ніж на Львівщині. Найвищої позначки сягнула і кількість євреїв — 28 тисяч, до того ж це були російськомовні євреї з радянських теренів. Якщо додати ще третину російськомовних українців-переселенців, то українців-галичан у Львові налічували лише приблизно третину. 8 вересня 1956 року народився 400-тисячний житель Львова.    

Тоталітарна комуністична влада будувала райдужні плани на перетворення "старого, відсталого, пансько-попівського" Львова на "радянський, передовий, промисловий". Немає сумніву, що тільки післявоєнна розруха і брак бюджетних коштів врятували серце Львова від перебудови. Адже азійські варвари мали абсолютно серйозні плани замінити "буржуазні будинки австрійських і польських часів" на "величні і світлі радянські". Важко навіть собі уявити, який би це був жах!