Дорога зі Щастя

14:07, 7 березня 2022

02_cover.jpg

Львів перетворився на місто-прихисток. Театри, школи, фітнес-центри, фотостудії, інші установи стають притулком для людей, які їдуть від війни, що позбавила їх звичного життя та дому.

photo-k_1.jpg

Катерина Москалюк

журналістка, документальна фотографка

Знову мати дім

– Першими відвідувачами були дві мами та три доньки. Вони зі Щастя до Львова приїхали на машині «Лада», на «шістці». Уявляєте, що це за авто і як їм вдалось сюди дістатися?! – розповідає підприємець та дизайнер Микола Воронін.

Спільнота одного з фітнес-клубів Львова організувала притулок для біженців у перший день російського вторгнення. Тренери, спортсмени і навіть відвідувачі закладу стали волонтерами. Кажуть, їхня мета – щоб люди мали змогу відпочити від довгої дороги, набратися сил та придумати план дій на найближчий час. 

Bronks-Fitness-Hub-1.jpg
Усі фото: Катерина Москалюк

У спортзалі одночасно можуть прийняти 170 людей. Він облаштований двоповерховими ліжками, матрацами, ковдрами, одягом для дітей, речами для особистої гігієни та продуктами. У клубі є кухня, душові кімнати, опалення. Волонтери перуть одяг та білизну, щоб мешканці притулку жили у щонайбільшому комфорті. Декілька ресторанів зголосилися привозити сніданки, обіди та вечері.

У клубі приймають людей із домашніми улюбленцями. Залом бігають коти та собаки, а у ванній живе черепаха. Для дітей облаштували куточок із іграшками, книжками та розмальовками.

Але більшість мріє лише про те, щоб знову мати дім.

Наталя з Києва 

Наталя мешкає у Києві разом із донькою Дариною та онукою Алісою. У неї був сімейний бізнес – невелике кафе. Жінка не вірила, що війна розпочнеться, і навіть переконувала у цьому своїх знайомих; “тривожних валізок” не збирала.

Коли почалися обстріли, сім’я Наталі згуртувалася з друзями і переселилась із центру Києва в офісне підвальне приміщення на околиці. Рішення про виїзд прийняли на четвертий день війни.

– У моїх дітей просто здали нерви. У напівпідвальному офісі стало зовсім нестерпно. Дуже тяжко. Тяжко це все слухати і спостерігати. На секунду я пішла в магазин, коли на вулиці трішки засвітило сонце. Повернулась, а донька каже: “Все мамо, виїжджаємо”. Ми сіли в потяг і поїхали. Навіть не знали куди, – розповідає Наталя.

Поїзд був переповнений.

– Нас було 15 людей в купе. Люди лежали, сиділи. Хто у вагоні, хто у коридорі, хто в туалеті. Сідали навіть там, де не було місця, – пригадує жінка. 

Дорога до Львова зайняла три дні. Їхали через Чернівці.

У притулку Наталя розмовляє з дітьми, дивиться новини, гуляє з собакою, яку в центрі залишили інші переселенці.

– Лежить тут оця тварина – і вже якось легше, – каже крізь сльози Наталя.

Вони виїхали із Києва майже без речей.

– Ми не збиралися. Приїхали із тим, що взяли з собою у підвал. У сумку флешку з фотографіями закинула – і все. Запаслись речами лише для внучки – светрики, курточки, – говорить жінка.

Після перепочинку Наталя з дівчатами планує їхати в Мукачеве або інше місто на Закарпатті.

– Ми не знаємо, куди їхати. Нас жене страх. Головне, щоб подалі від війни.

Альона з Запоріжжя

Альона разом із чоловіком та донькою живе у Запоріжжі. У мирному житті – мерчендайзер. Щодня ходила торгівельними точками, спілкувалася. Ніколи не вірила, що у XXI столітті може розпочатися війна. Виїжджати з рідного міста чи закордон не збиралася.

У Запоріжжі було чутно вибухи. Місто сколихували денні й нічні повітряні тривоги.

– На Верхній Хортиці щось підривали. Було страшно. Сирена застала нас на вулиці – бігли в укриття, бачили вибух, – пригадує жінка.

Бомбосховище облаштували у школі. Інколи перечікували тривогу вдома.

Альона з донькою Євою виїхали із Запоріжжя евакуаційним потягом. На виїзді наполіг чоловік на сьомий день війни, оскільки дуже переживав за 8-літню дитину. 

– Ми хотіли залишитись, хотіли бути разом із усією родиною, з батьками. Утім чоловік прийняв рішення відправити нас, де безпечніше, – пояснює Альона.

До виїзду з міста підштовхнула страхітлива думка, що мости через Дніпро підірвуть. Жінці, щоб виїхати із Запоріжжя, довелося проїжджати два мости. Пригадує, довго стояли у заторах. Дорога зайняла добу.

Дівчата взяли із собою лише речі першої потреби – маленьку сумку та рюкзачок. Підшукати притулок допомогла подруга, яка приїхала до Львова раніше із трьома дітьми.

Чоловік залишився вдома як волонтер, допомагає облаштувати лікарню. 

– Засипали пісок у мішки, щоб закрити проходи, заклеювали вікна, – розповідає Альона.

У Львові жінці вперше від початку війни вдалося відчути себе у безпеці та виспатися. 

Каже, що не будує жодних планів і не знає, куди рухатись далі. Допомагає витримати лише дитина поруч.

– Я виїхала тільки заради доньки – щоб їй було спокійно і вона не бачила цього всього, не слухала постійну повітряну сирену. А інакше я б залишилась. Запоріжжя – моє рідне місто, мій дім.

Вікторія з Києва

У Вікторії велика родина – батьки, чоловік, донька, сестра з чоловіком. І домашні улюбленці – собаки. У мирний час вона працювала у Києві в логістичній компанії.

Рішення виїхати прийняли на шостий день війни. Дві ночі провели у підвалі, потім перебралися до сестри у приватний будинок біля школи із укриттям. У бомбосховище було годі пробитися. “Укриття вже було переповнене”, – розповідає Вікторія.

Їхній будинок у Києві розташований біля виїзду на Житомирську трасу. Добре чули вибухи з боку Гостомеля.

Виїжджали без чоловіків. О восьмій ранку приїхали на вокзал і сіли в евакуаційний потяг, котрий їхав із Харкова. Взяли лише найнеобхідніші речі. Донька Крістіна прихопила набір для рукоділля. Дівчинці десять років, любить робити браслети та каблучки з бісеру.

– Ми збиралися залишатися до кінця, але психологічно стало важко. Почався дефіцит медикаментів, продуктів, хліб ми вже пекли самі. Стало страшно за дитину, – зі сльозами говорить Вікторія.

– Ми взяли лише документи, один комплект змінного одягу, навіть білизну вдома забули, тому що зрозуміли, що у валізу треба вмістити все життя. Перепаковували доти, доки не залишилася легка сумка і наплічник, – пригадує.

Вдома у Києві залишились чоловік та батько. Тато пройшов Афганістан – тепер нічого не боїться. Він вирішив боронити свій дім, своє місто і свою країну.

Донька Крістіна ніжно обіймає маму, коли на її очах виступають сльози. Вікторія має родину в Німеччині, планують поїхати туди.

– У тебе було повноцінне життя, і раптом ти поневіряєшся, як жебрак… Дуже сподіваюсь, що зможу повернутися додому.

Ірина з Харкова

Ірина каже: вже й не пригадає, яким було її життя до війни. У мирний час займалася власним бізнесом, мала квартиру та машину. У війну не вірила.

– Навіть коли розпочались обстріли, я подумала: напевно, просто лякають, щоб ми пішли їм на поступки. Але коли літає авіація, коли ракети падають куди завгодно… Інколи потрапляють у житлові будинки, – розповідає Ірина. Вона шокована, що бомби скидають на звичайні доми, у котрих зносять по чотири поверхи. 

До Львова Ірина приїхала із сином евакуаційним поїздом. Розповідає, що найскладніше було добратися на вокзал. Їм пощастило – відвіз сусід. Багато знайомих йшли на станцію пішки, несучи речі з собою.

– Ми жили на Олексіївці (житловий масив на півночі міста. – Ред.). У нас обстрілювали будинок і ми переїхали до родичів у центр. Але щойно переїхали, обстріли почались і там. Ми витримали три дні. Це морально складно, тим паче – з дитиною, – пригадує.

У Харкові виникли перебої з харчуванням. Через декілька днів почали відчувати нестачу води.

– Стає все гірше і гірше. Не знаєш, що буде завтра. Гуманітарна ситуація страшна, а обстріли усе сильніші… В останні дні воєнні літаки кружляли прямо над нашим домом. Гуркіт такий, що будинок хитає, навіть у радіусі кілометра… Авіаудари відбуваються настільки швидко, що сирен немає. Ти просто чуєш, що щось гудить, вибухає. Але коли чуєш – вже пізно. Ми ночували останню ніч в підвалі, – пригадує жінка.

Ірина не взяла з собою майже жодних речей, окрім документів. На вокзал пішла з сином прямо з підвалу.

– Нам не могли привезти навіть хліба. І я зрозуміла, що просто не буде нічого, ні води, ні їжі. Десь вже перестало працювати опалення. Я розуміла, що у місті не можна залишатись. Але і їхати було нікуди. Я не знала, чи буде безпечно там, де ми опинимся завтра, – пригадує Іра. 

Вони з сином сіли на потяг, який їхав на захід України. Для них не було різниці, де опиняться – у Львові, Рахові, Ужгороді чи Тернополі.

– Тепер я сиджу, десь хлопають двері – і я здригаюсь. Розумію, що тут нічого немає, але в мене залишився інстинкт бігти в укриття. Залишився страх, що вони добрались вже сюди.

Багато родин з дітьми досі не хочуть залишати дім, сподіваються пересидіти бомбардування в укриттях.

У Харкові в Ірини залишилась старенька бабуся, яка не хотіла виїжджати. І кішка, за якою дуже сумує син.

– У мене немає жодного плану. Я не думала, що виїжджатиму, ніколи не думала.

Більше історій про те, що люди відчувають, чого бояться, що взяли з собою, тікаючи з дому, і чому залишалися у містах під бомбардуваннями, читайте на сторінці “Війна. Історії з України”. Команда редакторів, авторів, ілюстраторів, фотографів, транскрибувальників та перекладачів на волонтерських засадах почали збирати історії людей, щоб розповісти їх усьому світові. Історії наразі доступні українською, англійською, французькою, німецькою, іспанською, литовською, польською, чеською та шведською мовами.

Поширюйте ці історії та сторінки з ними серед ваших друзів та знайомих у цих країнах. Невдовзі у проєкту буде свій сайт, а наразі є Facebook-сторінка англійською мовою: https://www.facebook.com/war.stories.from.ukraine та Instagram українською, англійською, французькою, німецькою, іспанською, литовською, польською, чеською та шведською мовами: https://www.instagram.com/war.stories.from.ukraine/

Схожі матеріали

Jurij Prohasko 600.jpg

“Кожне покоління українців має травму від росіян”, – психоаналітик Юрко Прохасько

Halyna_Pahytiak.jpg

Київ об’єднав Україну

Путін в ролі Невського_960х560_1

Путін в ролі Нєвского. Нові російські історичні темники

165902-uk

Путін воює і програє свою останню війну. Тімоті Снайдер про поразку Росії

ук.jpg

Москва дістає старі ідеологеми: що таке "Малоросія" та "Новоросія"?

Pekar Valerij.jpg

“Наша остаточна перемога – це внутрішні зміни в Росії”, – Валерій Пекар

Рашизм 1200

"Рашизм: Звір з безодні". Уривок з книжки Лариси Якубової

budynok slovo.jpg

Нове життя будинку "Слово"

obkladunka Sydun 800x500.jpg

Як зростав російський імперіалізм | Данило Судин