Повоєнний Львів: житло “визволителям”, одяг з покійників, привілеї кадебістам | Роман Генега

21 вересня 2021 р.

Як відбувалася русифікація повоєнного Львова? Житло – “визволителям”, привілеї – кадебістам, їжа по картках – для окремих категорій.

Дефіцит одягу був гострим настільки, що на Личаківському цвинтарі масово розривали могили, щоб… зняти штани чи сорочку з покійників.

Впродовж кількох повоєнних років до Львова прибувало близько 30 тисяч осіб зі Сходу, переважно – з Росії. Радянська влада агресивно маркувала міський простір.

Що змінили у Львові перші і другі совіти? У "Без Брому" розповідає кандидат історичних наук, дослідник львівської історії радянського періоду Роман Генега.

– Пане Романе, доброго дня! Дякую, що ви з нами. Чи можемо говорити, що в період із 1939-го до 1941 року перші совіти знищили під корінь світ старої Галичини – в побутовому, сімейному, в усіх аспектах? Чи совіти тут два-три роки робили дещо інакше?

– Прийшовши сюди, радянська влада почувалася невпевнено, незручно. Якщо брати до прикладу Львів – в той час перейменували заледве 8 вулиць. Я б наголосив, що місцеве населення, якоюсь мірою, навіть мало надію на радянську владу – подекуди зустрічало їх із квітами, принаймні не агресивно. Щоправда, через кілька місяців це перемінилося на 100%, коли почалися репресії. 

Я спілкувався зі своїми родичами, які добре пам'ятали це “визволення”. І вони розповідали, що очікували червоних українських козаків, а їхали переважно якісь узбеки і т. д. Не було козаків. 

Звертали увагу, що та Червона армія була дуже нещасна, рушниці на шнурках висіли. Забігали в городи і їли все, що бачили. При тому таке, що наші і не їли, а вони змітали все. Збідована була та армія. Тож і думали – як вони там той соціалізм і комунізм будують, якщо вони самі такі нещасні?!

an7-691x900.jpg
Карикатура Едварда Козака з часопису "Лис Микита" Фото: photo-lviv.in.ua

Дуже була низька освіченість тих людей. Добре ілюструє той період Мілена Рудницька у своїх спогадах. У той час вона зустрічалася з багатьма людьми, інкогніто тоді перебувала в Галичині. Дуже добрі спогади Гавриїла Костельника, хоча там і не вказані деякі прізвища в цілях безпеки. 

Це були переважно молоді люди. Поводилися з місцевими дуже виклично. Наприклад, заходили в приміщення у верхньому одязі, не знімали шапки. Коли сідали в трамвай чи інший транспорт, штовхалися, могли жінок, дітей відштовхнути, щоб самим сісти. Дуже нав'язливі були: познайомився з тобою, міг без запрошення прийти в гості, в одязі заходив і сидів. Місцеві галичани не знали, що робити. Ну і вже цілі легенди про те, як вони ходили в Оперу...

– В нічних сорочках.

– Маємо підтвердження. Зокрема, дочка Ватутіна у своїх спогадах розказує про те, що “наши люди здесь оконфузились”. Сучасний російський дослідник моди Васильєв також згадує про ті елементи, що вони ходили в нічних сорочках і кирзових чоботах. Я вже мовчу про те, що вони не знали, як користуватися побутовими речами, як-от біде, могли використовувати його за іншим призначенням. 

Згодом, якщо говорити про повоєнний період, аж до 1960-х років, у пам'ятках, які вивішували в житлових управліннях і які були нормою для виконання, зазначалося, що не можна рубати дрова в помешканні на паркеті, не можна знімати бойлери. Якщо такі речі винесли аж в оголошення, то вони були масовими і не поодинокими. 

Аби нас не звинувачували в упередженості, до позитиву я б зарахував кілька елементів, зокрема те, що, якоюсь мірою, відбувалася українізація система освіти. Теперішній Львівський національний університет тоді отримав назву Франка, Львівський державний університет. Були створені нові школи. Більшість населення в 1939 році у Львові становили поляки, було багато польських шкіл. Українські школи перестали бути рідкістю. 

68.jpg
Львівський університет імені Івана Франка, 1930-ті роки Фото: lia.lvivcenter.org

Згодом після війни ту систему освіти вони продовжували плекати, ніби українську за змістом. Але робилося це дуже хитро – якщо українських шкіл у Львові була більшість, то в російськомовних школах було більше учнів. 

Про це не наголошують зараз, кажуть, що вони нам привезли освіту, культуру. Я завжди згадую про дослідницю з “визволителів” Матюхину, яка зараз у Києві. Вона у своїй праці, яка вийшла в Польщі, у Кракові, польською мовою, каже, що офіцери привезли сюди культуру.

– Принесли цивілізацію.

– Хоча, з огляду на різні спогади, якраз офіцери не були еталоном освіченості, радше навпаки. 

Вже після війни вони поводилися впевненіше, як переможці, і русифікація проходила у більших масштабах. 

Знакова подія – це “Процес 59” в 1941 році, де було багато знаних підпільників, згодом частині з них вдалося врятуватися. Зокрема, Дмитру Клячківському, якому якраз приписують створення УПА, один з перших її командирів. Більшовики у тих репресіях не шкодували нікого. 

z1543865254a14i.jpg
Кирило Студинський і Михайло Грушевський. Рибний заповідник у Конончі, 9 червня 1927 р. Фото: zbruc.eu

Зокрема, під час проведення Народних зборів 28 жовтня 1939 року було виголошено чотири доповіді. Кирило Студинський мав доповідь про входження Західної України до УРСР. Мар’ян Панчишин, лікар Шептицького, виголошував про владу на Західній Україні. Юстин Шкалубина, звичайний селянин, говорив про приватизацію великих поміщицьких землеволодінь. Василь Садовий – про приватизацію промисловості і банків. Так-от, двоє з них – Кирило Студинський і Юстин Шкалубина – були заарештовані, ледь не заплатили своїм життям. Кирилу Студинському вдалося якось вирватися, я не знаю, яким чином він домовився. А Шкалубина в 1940 році був репресований і, згідно з кримінальною довідкою, у 1943 році загинув у таборах. Попри те, що вони були висунуті на високі пости. 

Кирило Студинський разом із Петром Франком і Михайлом Донцем, актором опери, були заарештовані в липні 1941 року і одобрені Хрущовим і ЦК КПБУ України до розстрілу. Я бачив телеграму, яку надіслали на одобрення до Москви, після чого Франко пропав, невідомо – чи розстріляли. Родичі Донця домагалися інформації і виявили, що за наказом Меркулова його розстріляли у вересні в Києві. Перед тим, як німці захопили Київ. Є документ, що їх засудили до розстрілу як націоналістів.

– Всезагального спротиву не було, а репресії, зокрема жахливі вбивства в червні 1941 року, торкнулися 20 000 людей. Чому радянська влада, не маючи фактично аж надто великого спротиву тут, все ж нищила цю еліту?

– Вони прораховували політику набагато вперед. І Коновальця перед тим... І вміло поглиблювали розкол в ОУН. Вони думали наперед і знали, що ОУН – найструктурованіша підпільна організація з доброю сіткою, що покривала всі західні області України. Вони розумілися на тому впливі, який націоналісти мали на Заході України, і розуміли загрози, які вони могли б у майбутньому становити. Я думаю, що ще однією причиною є антилюдська політика тоталітарного режиму: краще кількох розстріляти, ніж потім розбиратися. У випадку розстрілів у тюрмах – всі вони були без доказів, без рішень суду.

– Абсолютно хаотичні.

– Одиницям вдалося врятуватися. Ті репресії в майбутньому збільшили приплив людей до антагоністів радянської влади і посилили опір.

– 1944 рік і повоєнні роки дуже серйозно змінили Львів демографічно – євреї загинули в часі німецької окупації, поляки масово виїздили на Захід – і ми маємо величезну кількість “нічийного” житла. Як радянська влада давала собі з тим раду, як вона перерозподіляла житловий фонд? І чи були це речі системні, чи на початках хаотичні? Захоплювали помешкання хто міг і де міг.

– Були різні випадки. Добре ви зауважили, що демографічна ситуація змінилася докорінно – у Львові залишилося заледве 1000 євреїв, які пережили Голокост. Це підтверджують і місцеві джерела, Ян Хонігсман у своїй монографії називає таку цифру. Потім кількість євреїв зросла, але це вже було за рахунок приїжджих зі Сходу. Ті люди – українці і поляки, які добре розуміли і бачили, що таке радянська влада, – добровільно виїхали з відходом німців. Ті, що мали надію на те, що Львів все ж таки буде польським, ще залишалися. Але їх до 1947-48 років поступово добровільно-примусово витискали. 

photo-1-21.jpg
Інтер'єр львівської квартири 1930-х років, що належала заможній єврейській родині Галлетів, вул. Княжа, 16. Квартира дісталась родині капітана КДБ у 1944 році Фото: modernism.lviv-online.com
photo-1-22.jpg
Фото: modernism.lviv-online.com

Тому залишилася величезна кількість, мільйони квадратних метрів нічийного житла. 25 000 вільних квартир. У перші роки їх заселяли доволі спокійно. Краще житло, звичайно, припильновували партійні функціонери. Потім, коли надлишок житла швидко танув, почалися серйозні проблеми. 

І це було пов'язано з тим, що кожного року до Львова близько 30 000 осіб приїжджало зі Сходу, в основному з Російської Федерації, були і зі сходу України. Тож Львів повоєнний – то фактично було російське місто, повністю російське місто. Про це також мало говорять. Кажуть, мовляв, ми звільнили Львів для вас – українців. Ні, я ту фразу заперечую. 

Львів став українським з 1960-х років, коли відбувалася індустріалізація, місцеве населення перетравило той конгломерат, Львів став більшим і більше українців стало. А десь до кінця 50-х років Львів був російським, російськомовним містом. 

У 1950-х із 380 000 мешканців Львова (дані, звичайно, не точні, тому що я орієнтуюся на місцеву статистику Львівської міської ради, перепису не було) місцевих було тільки 80 000 – це поляки і українці. А решта – всі приїжджі. 

Росіян рахують, що було 100 000. Але я думаю, що і євреї українською не говорили, і ті, що зі Сходу приїхали, спілкувалися російською мовою і трактували себе радше росіянами, ніж українцями. Одиниці мали національну позицію. Тому це місто було таке російське. 

Відповідно, вони з собою привезли і всі навички – і в їжі, і в одязі, і в манері спілкування, які були притаманні для них на Сході.

– Очевидно, вони почали потужно маркувати місто в урбаністичних площинах.

– Вернімося ще до житла. Коли фонд почав вичерпуватися, вони згадали про житлові норми, які були затверджені ще Радою народних комісарів в 1930-х роках: на кожну людину – 13,5 кв. м житлової площі. В той час кухню, туалет, ванну не рахували житловою площею, лише кімнати. Але цього їм не вистачило, тому у Львові норму  було зменшено до 9 кв. м. Та й цього виявилося замало – тоді зменшили до 7,5 кв. м, і ця норма протрималася довше. 

За всі ці квадратні метри платили комірне. Воно було невелике – 44 копійки за метр квадратний. При тому, що орденоносці, учасники війни платили 50%. А також, якщо не було належних побутових умов і інфраструктури, ця плата ще зменшувалася, але не могла становити менше як 5,5 коп. за кв. м. Тобто якщо у вашому районі не було магазину, їдальні, кравецької майстерні – мінус 10%. Якщо ти живеш у підвальному приміщенні, де немає світла, – одразу мінус 50%. Була система знижок, але навіть цих копійок люди не платили, були страшенні борги. Совєтська бюрократія і хаос були притаманні одразу в тому періоді.

– А за якою процедурою можна було отримати житло?

– Житло можна було отримати тільки в тому випадку, коли ти мав запрошення від якоїсь організації чи міністерства на роботу у Львові. Якщо ж ти сам приїхав, мовляв, Львів – гарне місто, то житла не отримував. Були спеціальні скерування, після чого люди зверталися у міську раду. Всім розпоряджалася міська рада. 

Коли в 1946 році вільного житла у Львові було вже значно менше, запроваджують чергу – вона протрималася аж до розпаду СРСР. Це був спеціальний журнал, проштампований печатками міської ради, зшитий. І в цей журнал, в ту книгу черги, всіх записували спеціальні люди, які займалися розподілом житла, але тільки зі згоди виконкому міськради. В листопаді 1946-го цю книгу черги на житло запровадили, і за місяць у неї було записано до 3000 осіб. 

Звичайно, житло можна було й купити. Була чорна біржа, де продавали помешкання, – люди знаходили вихід.

– А купити в кого?

– В поляків, які виїжджали і мусили залишити те житло. Але робили це хитрим чином: за кілька місяців до виїзду поляки прописували й підселяли до себе потенційного покупця, який платив гроші. І коли поляк виїжджав, то той, хто з ним жив, успадковував його помешкання. Часто з меблями, адже люди не мали змоги все вивезти. 

Ще була така сама схема при обміні – формально ти міняв 1-кімнатну квартиру на 3-кімнатну з доплатою, вселявся, доплачував різницю. Станом на 1946 рік середня квартира на 60 кв. м коштувала 15 тисяч рублів.

– При середній заробітній платі?

– При умовній середній зарплаті на 1946 рік (це ще до реформи) – 1000 рублів. Чиновники отримували 2000 рублів, звичайні люди – десь 600 рублів.

– Якщо ми говоримо про перше повоєнне десятиліття у Львові, то часто українці з-за лінії Керзона сюди переселялися?

– До них було досить лояльне ставлення радянської влади. Я ще не з’ясував, з чим це пов’язано. Бо в цілому до галичан ставилися підозріло – їх не брали на роботу, вважали бандерівцями, бандитами, в кожному бачили негативну конотацію. 

А тут – ті. Приїжджим з-за лінії Керзона навіть надавали місце, щоб вони могли побудувати на околиці Львова особняк, давали позики в банках, чого не робили для місцевих. 

– А чи були частими конфлікти між власниками старих кам'яниць, які залишились тут, і новоприбулими, які претендували?

– Безперечно, було багато конфліктів, деякі закінчувалися трагічно – ламалися в двері, поляки не пускали, стріляли через двері. Для людей, які пройшли війну, вбити когось не було проблемою. Були випадки, які потрапляли навіть у пресу. Звичайно, тих військових заарештовували. 

На тлі квартирного питання було багато конфліктів, деякі закінчувалися трагічно – ламалися в двері, поляки не пускали, стріляли через двері

Були випадки, коли обманним шляхом шукали якихось старших жінок, які там мешкали. Тому що коли радянці вдруге прийшли до Львова, вони зобов'язали всіх перереєструвати своє житло і отримати ордери. Зокрема і мешканців кам'яниць. Частина документ отримала – це давало їм підставу ще деякий час там прожити, а потім їх все одно виселяли. 

А деякі – з переконання тих же чиновників, мовляв, та не треба, не спішіть, не оформляйте того ордера, – лишилися без житла. Бо потім – ордера нема, то до побачення, квартира не ваша. 

Деякі розумні люди, які мали великі оселі, переселялися в напівпідвальні приміщення, здогадувались, що потім все це буде реквізовано, і таким чином рятували собі життя. Квартиру, звичайно, втрачали, але їх принаймні не репресували, як це бувало, коли житло сподобалося якимось військовим чиновникам. 

Значний відсоток житла у Львові надавали працівникам карально-репресивних органів – поза чергами чи книгами, вони мали певні квоти. Спочатку цим займалася міська рада, а потім вони мали свої житлові організації. 

Значний відсоток житла у Львові надавали працівникам карально-репресивних органів – поза чергами чи книгами

– Ми згадували про нищення майна, нерозуміння – що є в квартирі і для чого. Наскільки це були масові речі і чи можемо говорити, що інтер’єр помешкань другі совіти фактично знищили, не розуміючи його цінності?

– Такі випадки були доволі масовими. До слова, про офіцерів. Я можу оперувати тільки тими фактами, які вийшли за межі соціального осуду, вийшли на той рівень, що їх розглядали у міській раді. 

Наприклад, близько десятка випадків, коли радянський офіцер жив у помешканні на одному поверсі, а на іншому тримав свиню, чи на балконі – курей і козу. Звичайно, що всі інші від цього страждали, писали скарги. І такі випадки були непоодинокими, якщо вже про це писали в пам’ятках, які висіли на будинку. Їх виносили для загального огляду і застерігали, що так робити не можна. 

Дуже багато було випадків з газом, бо вони не вміли користуватися колонками, водонагрівальними котлами, що були досить поширені у Львові, а в Радянському Союзі такого не було. Приїжджі виривали труби, грілися відкритим вогнем, то все коптилося, деколи вибухало. Всі ці речі, звичайно, не приносили користі Львову, нищився житловий фонд. Я вже мовчу про те, скільки було спалено паркетів, художніх витворів. Частину меблів вивезли до Києва і Москви. Академія наук України була умебльована завдяки Львову, туди неодноразово посилали меблі. 

Приїжджі виривали газові труби, грілися відкритим вогнем, то все коптилося, деколи вибухало. Близько десятка випадків, коли радянські офіцери тримали на балконі курей та кіз

– А як другі совєти маркували простір публічний? Ви згадували вже, що у 1939 році заледве вісім вулиць перейменували. Очевидно, пізніше ситуація змінилася?

– В 1944-му вони вже були впевнені в собі. В липні одне з перших розпоряджень міської ради – зняти всі вивіски вулиць, магазинів, ресторанів і зробити їх згідно з новим зразком, затвердженим міськрадою. Деякий час назви залишалися старими. 

В кінці 1944-го відбулося перше масштабне перейменування вулиць Львова – змінили назви близько 300 вулиць. В основному це були радянські назви загальносоюзного значення – вулиця Уральська, Московська і т. д. Частка українських вулиць була близько 10% серед перейменувань першої черги, і вони мали нейтральне значення. Наприклад, вулиця Чернігівська чи Київська. 

Друга черга перейменувань – в 1945 році для кількох сотень вулиць, і знову частка українських назв у межах 10%. Потім у 1946-му – третя черга, трохи зростає кількість українських вулиць, близько 20%. І остання черга перейменувань – 1950 рік. Коли вже вважалося, що 90% вулиць перейменовані. 

Нагадаю, що вулиць у Львові на той час було близько тисячі. Були також точкові перейменування, коли до якоїсь нагоди перейменовували – Жовтневої революції, чи після вбивства Галана вулиця його імені з’явилася. Таке траплялося і раніше, не чекали масштабних перейменувань.

– Чи можемо говорити, що перейменування вулиць було елементом не лише радянізації, а й русифікації?

– Безперечно, тому що багато тих назв етимологічно були радше з російської історії, ніж з української. Ба більше, йшла мова і про назви районів Львова, зокрема Залізничного району, який є дотепер, і він мав бути  Железнодорожным. Українською мовою, але етимологія російська. Проти цього виступив навіть Ярослав Галан, який був апологетом російського світу і взагалі більшим росіянином, ніж самі росіяни. Навіть він казав, що у Києві є Залізничний район, то чому у нас має бути Железнодорожный?! Дослухалися, лишили в спокої.

А щодо вулиць, то вже розійшлися – тут і російські лікарі, і російські письменники. Звичайно, віддали данину “дозволеним” українцям – Франко, Шевченко. При тому, що вулицю Франка об'єднали з чотирьох чи п’яти вулиць – зробили її масштабною, центровою. А решта все – зась. 

Також були перейменовані ресторани. Наприклад, ресторан “Люкс” отримав назву “Москва” (був на початку вулиці Коперника). Кінотеатри були перейменовані відповідним чином.

– Очевидно, споруджували і нові пам'ятники.

– Пам’ятники – це теж маркер радянського Львова. Хотів би наголосити, що вони дуже швидко все перейменували і не панькалися, як ми зараз з декомунізацією, щоб нікого не образити. Вони про це не думали і перейменували так, як їм було потрібно. 

Втім, деякий час люди ще вживали старі назви. Я навіть бачив офіційні документи міськради, у яких писали стару назву у дужках. За таке не карали. Етимологія вулиць працювала на більшовицьку владу. 

Щодо маркерів епохи, що сильно дратувало приїжджих і радянську владу, – то це вуличне освітлення, ліхтарі. На той час було близько 1500 ліхтарів, неодноразово порушували це питання в міськраді, що ті рудименти старої епохи мають бути знищені. Що і було зроблено – швидше, ніж встановили нормальне вуличне освітлення, старі ліхтарі вони знищили. 

 

Що сильно дратувало приїжджих і радянську владу, – то це вуличне освітлення, ліхтарі. На той час було близько 1500 ліхтарів, неодноразово порушували це питання в міськраді, що ті рудименти старої епохи мають бути знищені

Решітки на вікнах, на думку радянської влади, робили місто буржуазним, вважали, що їх треба викорчовувати. З вузькими вуличками вони не могли нічого зробити. Тризуб у Нептуна прибрали як символ націоналізму, аж за часів незалежності він з'явився знову. Приймали цілком абсурдні рішення.

Ще одним таким маркером були пам’ятники. За них взялися аж в 1950 році, напевно, не вистачало коштів. Тобто до того часу стояли старі польські пам'ятники. На їхнє місце спочатку запропонували поставити якісь вази, зокрема замість пам'ятника Собєському, поки не облаштували там фонтан. 

86467_ca_object_representations_media_3218_large.jpg
Пам'ятник королю Яну Собєському. Львів, 1939 рік Фото: uma.lvivcenter.org

Також понищили всі сакральні пам’ятники, фігурки, які були по Львову, в костелі Магдалини зрізали хрест. До слова, тільки недавно його встановили. Нищенням пам'яток займалися організації, які були поруч, у випадку з костелом – Політехнічний інститут. Але, дякувати Богові, вони зберегли той хрест, тож потім його відреставрували і повернули.

154894421042f.jpg
Одна із найдавніших світлин костелу Марії Магдалини, здійснена ще до його перебудови Ю. Захаревичем. Фото 1860-1870 рр. Фото: photo-lviv.in.ua

Недалеко від церкви Магдалини була фігурка святого, постамент залишився, але так і відновили. Чи, наприклад, біля сучасної церкви Св. Андрія зараз є колона з вазою. Раніше там був святий Ян з Дуклі, який стояв на криниці. Недавно погодили реставрацію, думали, що повернуть, але вирішили не чіпати, так і залишилося.

До речі, біля церкви Андрія думали поставити пам’ятник Леніну – це була територія монастиря бернардинів. Але потім вияснилося, що місце для Ілліча має бути масштабнішим, тож вирішили розмістити його біля Опери. Це був довгобуд. Рішення про встановлення пам’ятника ухвалили ще в 1945-46 роках. Запрошували різних архітекторів, навіть Віру Мухіну, авторку пам’ятника “Робітник і колгоспниця”, що у Москві. Вона відмовилася. Врешті погодився Сергій Меркулов. Пам'ятник зробили в Митищах під Москвою – Ленін за трибуною. Постамент – це граніт із Вінниччини. Лише в 1952 році спромоглися відкрити цей пам’ятник. 

Того ж року з’явилася ще одна сакральна пам’ятка більшовиків – Пагорб (чи Холм) слави, як вони його називають. Чому я кажу “сакральна” – тому що вони багато запозичили від нацистів. Ще до відкриття вечорами робили смолоскипні ходи піонерів і комсомольців до цього місця. Про це писала преса, є архівні свідчення. Близько мільйона рублів вкрали під час будівництва того Пагорба. 

5406866_710ee3704fbbe8ef994719de92893c9c_wm-1-702x459.jpg
Демонтаж пам'ятника Леніну у Львові, 1990 рік Фото: photo-lviv.in.ua

Мене завжди цікавило, коли ми мешкали в гуртожитку і ходили додому пішки, як вони так гарно зробили те литво? Виявляється, його виготовили у Відні, Радянський Союз тривалий час ще перебував на території Австрії і користувався технологіями.

– Вже згодом відкрили так званий Монумент слави радянській армії.

– Це вже 1960-ті. Першим повоєнним пам’ятником був пам’ятник танкістам, в народі його називали “танк”, це був ІС-2. В 1990-х роках його дуже важко знімали. Ми, тоді ще студенти, якось запізнилися на пари. Постамент був настільки міцним, що його підірвали, перекрили рух. Танк віддали пластунам, може, він дотепер десь і є.

– Водночас 1944 рік змінив і зовнішній вигляд містян. Чи можемо говорити про масове поширення радянської моди? Якщо так – в чому вона полягала і чи не збіднів Львів?

– Звичайно, що причина зміни і моди, і харчування криється в людях. Якщо ми говоримо про те, що по війні Львів став російським містом, який складався з приїжджих, місцевих було менше, то й мультикультурне середовище Львова, яке було до того і яким Львів славився, потрохи відійшло в минуле. Львів перетворюється в радянське місто, яким його творили ті люди, які приїхали сюди жити. Це було притаманно і моді, і харчуванню. 

263.jpg
Портрет двох жінок з дитиною. Львів, 1945 рік Фото: lia.lvivcenter.org

Мода радянських людей відрізнялася від тутешньої. Треба пам'ятати, що це важкі повоєнні роки, вся промисловість була загострена на виробництво військової техніки, тож і мода також мала мілітарний стиль. Дуже багато людей, які сюди приїхали, мали елементи військового одягу. Насамперед це галіфе, їх називали шароварами, в солдатській книжці писали “шаровары суконные”. А ще чоботи, часто гімнастерка або наполовину галіфе, але цивільний піджак. Якщо це була людина демобілізована. 

А жінки також часто використовували в побуті чоботи, косметика на той час була ще не така досконала, як зараз. Місцеві мешканці зауважували, що приїжджі були сильно косметикою розмальовані, що впадало у вічі. Не в міру, а дуже яскраво. Також вони були в багатьох випадках без головних уборів. У нас тут були переважно фетрові капелюхи.

Дуже багато людей носили англійські вуса а-ля Гітлер. Здавалося б, вони мали б називатися німецькими вусами, але були суперпопулярні невеличкі вусики під носом. Преса тогочасна це ілюструє. 

Модні тенденції, що були популярними на Заході, повільно доходили до совєтських людей, зокрема і львів’ян. Нью-лук Крістіана Діора, який зробив революцію в моді, з’явився у Львові лише в середині 1950-х років, так званий вигляд жінки як пісочний годинник. Крістіан Діор використовував нові тканини, дуже тонку шерсть… 

І також саме йому завдячуємо тим, що з’явилося взуття на шпильках. До нас у Львів це дійшло значно пізніше. Кілька основних типів обцасів у Львові носили: англійський (середній, невеличкий), віденський (високий і середній), французький (високий і середній). От у нас популярним був англійський середній каблук, шпильок не було, хіба значно пізніше. 

Звичайно, що зовнішній вигляд приїжджих відрізнявся від вигляду галицької публіки, яка ще доношувала старі довоєнні запаси. З одягом була проблема, страшний дефіцит, можна їх якось і зрозуміти. Доходило до того, що розривали могили і роздягали покійників. Як згадує колишній декан історичного факультету Степан Арсентійович Макарчук, коли в 1953 році ховали колишнього декана Горбатюка, то він зауважив, що перед тим як віко труни закрили, двоє людей прийшли і розрізали одяг покійника, піджак, штани, гострою бритвою. Після чого відбулося поховання.

З одягом була проблема, страшний дефіцит. Доходило до того, що розривали могили і роздягали покійників

– Аби не було спокуси потім?

– Так. Архівні дані свідчать, що масово розривали могили на Личакові, це все смерділо...

– Страхітливі видовища.

– Настільки великий дефіцит, що люди не гребували такими речами. 

Були певні люди, бандити, скажімо так, їх називали раздевальщики. Вийти після 6-ї вечора десь погуляти самому було рівнозначно тому, що тебе пограбують. В парку Франка, Стрийському парку людей масово роздягали, причому зі зброєю – лишали буквально голих. З ними боролися, звичайно. Відбулися суди. Останній з судів відбувся у 1953 році, банду раздевальщиков заарештували. Часто злочинці були в формі міліції або НКВС, тому люди мусили коритися, коли їх роздягали. 

Слід наголосити, що по війні у Львові було дуже багато військових частин, і не було зрозуміло, хто це – чи бандит, перевдягнений у військову форму, чи справжні військові, які їдуть на фронт і їм все одно. Одяг був у дефіциті. 

Багато одягу продавали на львівських барахолках – це Краківський ринок, де тепер ринок “Добробут”, він тоді називався Краківський чи ринок Теодора, бо там була площа Теодора. Біля них був іще один ринок – Сольських, на площі Сольських. Часто плутали і казали – Сільських. Фактично це був один ринок, але у зв’язку з грандіозними планами, що там мала бути площа для парадів, цей ринок перенесли на вулицю Клепарівську, де було єврейське кладовище. Тепер ми знаємо цей ринок як Краківський. Кілька років по війні він був на тому місці, де зараз “Добробут”. Там була найзнаменитіша барахолка, де продавали і трофейні речі, які солдати й офіцери привозили з Німеччини. Це також великий ринок трофейного майна, зокрема чорнобурки. Їх називали горжетками. Горжетка – це коли тварина повністю з лапками, з головою, очима. 

Було смішно дивитися, коли продавчиня в якомусь магазині була обвішана тими жоржетками, про що неодноразово йшлося в журналі “Перець”: що більше хутра, то більше мисливців – саркастично жартували. Така горжетка коштувала 5000 рублів. 

– Львів до 1939 року – це місто культури, культурного дозвілля, нічного життя. Яким це все постає у 1944 році? Які були розваги у тогочасних новоприбулих львів'ян?

– Розваги, якщо порівнювати з сучасними, були дуже мізерними. Лише кілька знакових речей, де можна було трохи відпочити від буднів, – це насамперед кіно, театр, філармонія, меншою мірою – іподром. Це, до слова, було єдине місце, де працював тоталізатор, можна було офіційно робити ставки. Коней у Радянському Союзі тоді любили, привозили з різних регіонів, проводили кінні змагання. 

Найважливішим мистецтвом, як казав Ленін, було кіно, тому йому надавали значення. Тим паче, що у кіно впроваджували інновації: з'явилося стереокіно, кольорове кіно. Радянський Союз пас задніх у виробництві фільмів і технологій. Вони все копіювали в основному в німців – те, що їм вдалося захопити як трофеї, не лише плівки, а й технології. 

Німці вже в 1940-х роках мали кольорове кіно, фірма Agfa. Таке кольорове кіно, як ми зараз бачимо, а не двокольорове чи як в Радянському Союзі у фільмі “Потьомкін” червоний прапор розмальовували вручну на кожному кадрі. У німців була технологія повнокольорового кіно, навіть парад Перемоги, який вони знімали у 1945 році, був зроблений на трофейній плівці Agfa. Кілька німецьких кольорових фільмів потрапили до Радянського Союзу, зокрема “Барон Мюнхгаузен”, де він літав на ядрі. Голлівуд відставав навіть в якійсь мірі. 

Другий фільм – це “Дівчина моєї мрії” режисера Георга Якобі і з Марікою Рек у головній ролі, знятий у 1944 році. Режисер уже бачив, що нацисти програли війну, і там в крупному плані ніде нема свастики. Навіть у залізничників, де вона обов'язково мала бути на формі, її замазали. Легкий фільм, де дівчина танцює, купається, напівроздягнена, частину елементів цензура повирізала, коли фільм йшов у прокаті, показували без титрів, без назви. Підписали, що цей фільм взято як трофей. 

“Дівчина мрії” зібрала таку касу, що була еквівалентна річному заробітку всіх кінотеатрів. Я переглянув усю радянську пресу з 1944-го до 1955 року – ніде не згадано про цей фільм. Зате в архіві я знайшов документи, де йшлося про те, що цей фільм неймовірний, з грифом “секретно”, що рветься плівка, а люди хочуть його побачити, йдуть на нього. Це був кольоровий, звуковий фільм, він настільки приваблював, що газета “Правда” і київські газети писали “это девочка не нашей мечты”. Але ніхто не зважав. Навіть у фільмі “17 миттєвостей весни” йдеться про той фільм, що Штірліц дивиться його якийсь-там раз і вже він йому нібито набрид. 

Ще трофейними називали всі фільми, які захопили в Німеччині, навіть американські. Був протест американського уряду: ми ж союзники, а чого ви трофеєм “Тарзана” називаєте? Фільм “Тарзан” був другим за популярністю після “Дівчини моєї мрії”. Було лише кілька серій, тому що почалася війна, американці зняли ще більше, але німці вже не закупили у зв'язку з військовими подіями. 

Одну з головних ролей зіграв Джонні Вайсмюллер, олімпійський чемпіон з плавання, він придумав характерний крик, який дотепер асоціюється з Тарзаном. 

Ще був американський фільм “Три мушкетери”. Цікаво, що музику до нього написав один із трьох братів Покрасс. Двоє залишилися в Радянському Союзі, а один – Самуїл – втік на Захід. Він також є автором відомого хіта “Красная армия всех сильней”. Саме він написав музику до цього кінофільму. І її аж до середини 1950-х років виконували  львівські оркестри, настільки була популярною. 

90% кінофільмів були російськомовними. 

З 1950-х років починається ера індійського кіно. Два найпопулярніші фільми – “Ураган” і “Бродяга”. І з того часу вони мали стабільну аудиторію. Аж до розпаду СРСР.

Ще одна цікавинка – кінотеатр Лесі Українки, навпроти “Жоржа”, друга його назва – “Новини дня”. Він демонстрував тільки кінохроніку. Тоді радіо і телебачення лише виходили на орбіту. Кінохроніку, спортивні новини, все, що відбувалося у світі, в Союзі, демонстрували в тому кінотеатрі. Спочатку квиток коштував 5 рублів, після реформи знизили ціну до 2 рублів. 

Попри такі низькі ціни, квиток було нереально дістати. Існував чорний ринок квитків у кіно, переважно таким займалися безпритульні діти. Ціна квитка доходила до 25 і навіть 50 рублів. Страшенні гроші. Якщо зарплата була 500 рублів, це суттєво.

– А як змінилася інша сфера розваг львів'ян, зокрема сфера громадського харчування – кафе, ресторани, буфети? Як змінився раціон, чи меню?

– Прийшовши до Львова, радянська влада принесла з собою систему громадського харчування, яку перевірили в Радянському Союзі. Перші повоєнні роки – це карткова система. 

Забув наголосити, що в харчуванні діяла карткова система до 1947 року. Було чотири категорії населення, які забезпечували картками. Перша, найпривілейованіша, категорія – це робітники. Вони мали найбільше хліба – від 500 до 800 грамів, які щодня отоварювали. Місячна норма на інші продукти в карточках, наприклад: 1,8 кг м’яса, 1,8 кг макаронів, 400 грамів олії.

Потім службовці, потім утриманці і прирівняні до них, і четверта категорія – діти до 12 років. Кожна категорія мала свою норму хліба і продуктів.

Видавало карткове бюро, що було у міськраді, друкували у Житомирі, щоб уникнути фальшування. Картки – це були фактично другі гроші. Ними розплачувалися під час ремонту взуття, пошиття одягу. Володіти карточками понад норму було щастям. Ними могли непогано оперувати. 

На всіх карток не вистачало, давали їх лише тим, хто працював, що були до Львова запрошені. Вважалося, що десь 50% мешканців Львова можуть і без карточок нормально прожити. Хоча там були і скарги, але видавали насамперед “своїм”. 

Існували також карточки на одяг. Тут було три категорії – утриманці і діти були з'єднані в одну. Різнилося тим, що кожній категорії присвоювали певну кількість купонів – робітникам 120 купонів, службовцям – 100 купонів, дітям і утриманцям – 80 купонів. Коли ти йшов, мав спеціальну рознарядку на костюм, який коштував 80 купонів. Були по 10, 5 купонів, як гроші. Мило коштувало 2 купони. Карткова система існувала до 1947 року. 

Тепер вернімося до харчування. Система, яка існувала до того, була переважно унфікована, хоча діяли приватні невеличкі заклади харчування. Але в основному всі ресторани були перетворені в їдальні, залишили два чи три – ресторан “Брістоль” на площі Свободи, зараз не існує. Був готель і ресторан “Брістоль”, відомий тим, що там зупинялася ініціативна група з ліквідації Греко-католицької церкви. Один з учасників писав, що “все було по достатку подано, все нам гарно смакувало”. 

“Інтурист”, чи тепер “Жорж”, – це був один із найкращих ресторанів на той час. Там був коктейльний зал. Ресторан “Залізниця” – дуже примітивний, головна страва там – яйця варені, тож він не дотягував до рівня. Було ще кілька ресторанів, які змінювали назви, – “Спартак”, “Україна”, потім вони стали дієтичними їдальнями. 

Звичайно, радянська система була глибоко кастова. Міська рада мала свою їдальню – там, де зараз ресторан. Там харчувалось керівництво, крім того, вони могли собі додатково замовити продукти своїм же розпорядженням. Є документи, де йдеться про 300 літрів горілки, 100 пачок сірників, сир. Мали ще підсобні господарства, які допомагали розкрадати державну власність. 

Одного разу я знайшов документ, де кожному члену виконкому дали по поросяті. Тим не менше, цього директора все одно зняли, поставили іншого – він думав, що відкупиться.

Влаштуватися на роботу в заклади харчування було справжньою проблемою. Щоб постояти біля бочки з пивом, продавати, треба було заплатити близько 500 рублів. А в ресторан, шашличну – ще більше. За кожне місце платив керівництву, зокрема в одному з документів прочитав, що на день народження керівника одного з харчторгів одне кафе віддало 2000 рублів, інше – дві бочки пива… Тобто кожна людина, яка працювала в тій системі, мала дати щось. 

Досить популярними були обіди і сніданки у підвідомчих закладах. Наприклад, управління освіти харчувалось у дитячому садку чи школі, об’їдаючи тим самим дітей – вони щодня на сніданок, обід і вечерю йшли в навчальні заклади, і це у важкі повоєнні роки, коли діяла карткова система. 

Всі ці речі показували ту систему радянського господарювання, харчування, всюди треба було мати блат, щоб щось дістати, купити. В той же час керівництво було в значно кращих умовах. 

Наприклад, перший секретар Іван Грушецький: крім того, що він мав спеціальне забезпечення, перші секретарі районів щоразу присилали йому якісь свіжі продукти з районів, він окремо дивився кіно, яке йому привозили кінопересувкою, без цензури, спеціально для нього та інших його чиновників. Коли скасували карткову систему і розібрали всі продукти, які були, вони повернули собі свою карткову систему, де було написано “за красиву радянську торгівлю”, і отримували ці продукти звідти. 

Звичайно, невдовзі навіть ті приватні нюанси, які ще діяли, – якісь невеличкі кафе, знівелювалися і Львів перетворився в типове радянське місто, де система громадського харчування пропонувала якісь щі, свєкольнік. Вже не було тієї системи харчування, коли попри те, що йшла війна, у Львові пили натуральну каву.

Навіть доходило деколи до абсурдів: склади були заповнені чаєм, твердим сиром, горілкою, якої у Львові не споживали. Тобто та система, яка ще залишалася, – вони не замовляли, не була затребувана велика кількість чаю, бо у нас пили каву. 

Микола Козирєв на одному зі своїх засідань каже: вони ж люблять каву, не треба їм пропонувати чай. Для чого веземо його сюди, його ж тут не п'ють. Та з часом, коли радянська влада вже вбулася, всі ці речі, які відрізняли Львів від інших міст, знівелювалися і воно перетворилося на типове радянське місто.

– Пане Романе, дуже дякую вам за надзвичайно цікавий екскурс у повсякденне минуле радянського Львова. Будемо сподіватися, що ці теми, пов'язані з побутовою історією, дозвіллям, відпочинком, будуть досліджувати і показувати суспільству.

Схожі матеріали

Міфи та українська вишивка | Оксана Косміна

Міфи та українська вишивка | Оксана Косміна

800x500 obkladunka Yaremenko.jpg

Історія Києво-Могилянки | Максим Яременко

Записати.PNG

Історія у цифрову добу: Експерти розповіли, як інтернет-технології допомагають популяризувати пам’ять про минуле

800x500 obkaldunka Okarunskuy.jpg

Як неформали вплинули на українську історію | Володимир Окаринський

800x500 obkladunka Lupoweckuy.jpg

Міжвоєнна Галичина | Святослав Липовецький

800x500 obkladunka Kebyladze.jpg

Спадок гомо совєтікуса | Вахтанг Кебуладзе

800x500 obkladunka Kwit.jpg

Українська мрія Дмитра Донцова | Сергій Квіт

800x500 obkladunka Grucenko.jpg

Коли з’явилась українська мова | Павло Гриценко

800x500 obkladunka Kogut.jpg

Що (не) приховують архіви КДБ? | Андрій Когут