Побачити судженого

Звідки лають — звідти доля

Найперше дівчата намагалися дізнатися імʼя судженого. Для цього писали "квитки" — папірці з іменами. Їх приліплювали до країв тарілки, наливали в неї воду й пускали запалену свічку у горіховій шкаралущі. До якого імені свічка пристане, так будуть звати й чоловіка. На ніч клали "квитки" з іменами під подушку або за пазуху й, прокинувшись ранком, наосліп витягували записку з іменем нареченого.

До сьогодні найпопулярнішим ворожінням є запитування у першого стрічного перехожого його імʼя. Вірили, так будуть звати й майбутнього чоловіка. Хрисанф Ящуржинський так описує в журналі "Київська старовина" за 1888 рік звичай, популярний серед київської молоді: "В Києві є прекрасна церква святого Андрія Первозванного. От у цю церкву напередодні Андрія збирються баришні, що хотять вийти заміж. Деякі баришні ходять навкруги церкви й запитують кавалерів: "Як ваше ім’я?" Семинаристи називають себе: Неон, Урван, Феогнід, Каздой, Гавведай, Протоген і Філолог (такі імена дійсно є у святцях). Потім підходять до юнаків, які називають себе Коефіцієнт, Перпендикуляр, Радикал. Виявилося, що це студенти-математики".

Паралельний світ озивається на питання або заклики дівчат різними звуками, вважали. Якщо опівночі вийти на поріг хати й крикнути: "Доля, озовись!", то твоя доля подасть знак. Почуєш спів пісень — попереду радість і щастя, звук транспорту — чекає далека дорога, з якого боку загавкає собака — туди заміж підеш. Людмила Березка з села Мала Мечетня Кривоозерського району на Миколаївщині розповідає: "Як на Андрія повечеряють, то треба було дівкам позбирати всі ложки зі столу, вийти на кут хати й потарахкати ними — звідки загавкають собаки, звідти й жених буде. І моїй мамі все справдилося: весь час собаки озивалися з півночі, так вона туди в сусіднє село й пішла заміж".

Діалоги з Долею

На Поліссі дівчата клали до пазухи перший спечений на вечерю млинець і йшли до воріт кликати: "Доля, Доля! Озовись!" На Харківщині ставили на ушули воріт горщик із гречаною кашею і запрошували Долю: "Іди до мене кашу їсти!". На Святвечір та Щедрий вечір дівчата закликали Долю з ложкою куті. На думку дослідників, колись в такий спосіб "годували Долю" — тобто приносили їй пожертву хлібом і стравами із зерна.

На Андрія готували переважно вареники з різними начинками. Кожна дівчина примічала: який хлопець візьме приготовлений нею вареник, той і є її суджений. Популярним було ворожіння на балабушках — булочках, які кожна дівчина робила собі персонально, замішувала тісто водою принесеною з трьох криниць в роті. Надія Левицька з села Ясинувата на Одещині розповідає: "А в 12 часов ночі дівчата ворожили, хто перший піде заміж, хто ще рік дівуватиме, а хто так без пари й злишиться. Найбільше ворожили по балабушках. Кожна дівчина викладала на лавку чи заслонку свою балабушку й заводили собаку. Чию першу вхватить, та перша й заміж піде. Чию понюхає, покачає і кине — то ту дівку хлопець кине".

"Приснися мені у сні"

Щоб побачити судженого, дівчата клали під подушку Калиту, приписуючи їй магічні властивості: "Кусають Калиту і в цей же вечер треба класти її під голову, коли спиш, то присниться "хто тобі буде судьбою". Під подушки клали також замок з ключем, сподіваючись побачити вві сні, хто його прийде відкривати — той і буде сватати. Або робили з вишневих, вербових гілочок місточок: хто переведе через місток, з тим будеш вік жити.

Дівчата мріяли побачити уві сні свою пару. Для цього треба було біля колодязя прямо по снігу посіяти насіння маку або льону, заскородити спідницею або фартушком, примовляючи:

Андрію, Андрію,

Я на тебе мак сію,

Запаскою волочу,

Бо дуже заміж хочу.

Приснися мені у сні,

 Хто буде мене брать навесні.         

Після цього дівчина, не озираючись і ні з ким не розмовляючи, лягала спати. Вірила, що суджений обов’язково присниться їй цієї ночі.

 Якщо під Новий рік зазирнути до криниці, то у воді можна побачити все, що тебе чекає. Криницю обирали для ворожінь не випадково, адже вона вважалася межовим локусом, своєрідним каналом звʼязку між світами. На Багату кутю на Коростенщині дівчата клали дрючки на цямрину криниці й дивилися, "як обростуть інейом ранєнько до схуд сонца, то за багатого замуж пойдеш".

На півнях, парканах і дзеркалі

Ольга Гогулинська, родом із села Білоусівка Савранського району на Одещині, згадує ворожіння на півнях: "Вносили кожна свого до хати і ставили дзеркало, воду і пшеницю. Якщо півень подивиться в дзеркало, значить буде дивитися за чужими молодицями. Якщо буде пити воду, буде пʼяниця. Якщо буде клювати зерно, значить буде хазяїн. А як нагадив, то це до прибутків, буде багатий, самий лучший чоловік".

Дівчата ворожили, рахуючи кілки парканів: "вдівець — молодець, вдівець — молодець". На якому слові паркан закінчиться, за того й піде дівчина заміж. В Ясинуватій перевʼязували девʼятий кілок і ранком дивилися: гладкий кілок — чоловік буде бідний, сучкуватий або в корі — заможним або начальником. Аналогічно ворожили по дровах, які намагалися без дозволу "позичити" у сусідів.

Вдавалися і до небезпечних практик. Для цього треба було подивитися в дзеркало й там побачити свого судженого та все майбутнє життя. Голе тіло без хрестів, обручок, намиста позбавляє того, хто ворожить, ознак приналежності до світу людської культури й наближає до сил паралельного світу. Тому ворожіння із дзеркалами з одного боку вважалися максимально правдивими, з іншого — дуже небезпечними. Адже боялися, що задзеркалля як шлях до потойбіччя, спроможне втягнути й не відпустити людину.

На Чернігівщині дівчата робили це напередодні Водохреща у погребі, тобто, максимально наближеному до інфернального простору місці (село Новий Дирчин Городнянської громади). За дописом 1929 року до Етнографічної комісії Української Академії Наук на Одещині до таких практик вдавалися й хлопці: "Парубок або дівка против Нового року вночи годин у 10 роздіваєця до гола, одно шоп в хаті й шоп там никого ни було. Ходе по хаті доки ни буде 12 годин ночі. Коли уже 12 годин, видчиняє двері у сіни, каже: "Сужене-наречене прохаю подати мини руку". Цим узнають чи скоро одружиця. Багато цих звичаїв, та гаданів, та вірувань ще залягли на селах".

Коли "ідіть" краже, ніж "сідайте"

Як атрибут ворожінь використовували взуття — символ шлюбу. Скрізь в Україні побутувало перекидання дівчатами чобота через хату. "Дивилися, куди халявкою повернеться, отуди в ту сторону заміж піде". На Поліссі дівчата по черзі ставили свої чоботи від столу до дверей й слідкували: чий чобіт першим опинявся біля порога, та скоріше й піде заміж. На Київщині дівчата "палали пояси", складали у ночви й трясли їх, аж поки вони не випадали — чий випав першим, та першою одружиться найближчим часом.

Ворожили також на розтопленому воску або олові. Його вливали до миски з водою. По контурах застиглої маси ворожили: собака — сподівайся жениха, дитина — чекай байстрюка, хрест віщував смерть. В такий же спосіб тлумачили тіні від спаленого паперу або сіна, спроєктовані на стіну.

Популярним способом дізнатися найближче майбутнє вважалися підслухані розмови. Ольга Гогулинська пригадує: "Ми ходили до сусідів попід вікна і кричали: "Де ваші колючі?" Одні казали: "У пшениці, щоб ви були гарні молодиці". Другі: "На кілочку, щоб ви були в віночку". А один противний дід нам казав: "У вівсі, щоб ви посивіли всі"". Якщо в хаті казали "сідайте", то це означало, що сидітеме у дівках ще рік. Якщо ж хтось сказав "діть", то вийде заміж протягом року. Підслуховували дівчата й коло хліва: "Як рохне свиня, то скоро прийдуть сватати, якщо ж вона тихо себе поводить, не сподівайся сватів".