Чепуріння калиною і паприкою: як українки доглядали за своїм тілом

"Щоби не прозвали вонючкою"

У багатьох традиційних культурах світу саме молоді, незаміжні жінки мали ретельніше за інших приділяти увагу своєму зовнішньому вигляду та гігієні тіла. Відповідаючи нормам краси, можна було вдало вийти заміж, а отже, покращити соціальний статус. Натомість старше покоління пошлюбленого жіноцтва вже не мало потреби привертати уваги протилежної статі, а тому надмірний догляд за собою могли вважати недоречним.

А от для хлопців та чоловіків їхня зовнішність не була визначальним чинником у реалізації шлюбної стратегії. Краса, догляд за тілом – це речі, що традиційно асоціювали саме з жіночим началом. Чоловічу привабливість сприймали через призму мужности, спроможности матеріально забезпечити родину та бути її захисником.

Тогочасний канон краси серед українців відповідав такому стандарту: середній зріст, середня вага, чорняві або русяві, чорноброві, світлошкірі, зі здоровим рум’янцем. Уявлення про красу диктував і щоденний спосіб життя: важка землеробська праця потребувала фізично дужих, з міцною статурою людей. Зважаючи на це, гладких або занадто худих привабливими на вважали.

Основними ознаками дівочої краси були біла шкіра та рум’янець. Вірили, що здоровий колір обличчя можна отримати, якщо вмиватися водою, у якій настоювали освячені крашанки. Рум’янець наводили калиною або ж намазувати "лице оливою з паприкою, воно на холоді пече й лице рум’яніє", як занотував Володимир Гнатюк у "Пісні про покритку, що втопила дитину".

Рудих в українській культурі вважали негарними. Тому якщо на обличчі було багато ластовиння, дівчина забілювала його сметаною. Чорні брови, як ще один необхідний атрибут краси, могли підмальовувати вуглинками з печі. А блиском для губ слугував жир, він же захищав від тріщин на морозі.

Неприємні запахи тіла мали блокувати запашні трави. "Дівчата обтикуються цвітами, в пазуху кладуть м’ятку, щоб від них добре пахло", – знову натрапляємо у В. Гнатюка. А от поганих запахів цуралися: "Цибулі або часнику не з’їли би перед виходом на вулицю за жодні гроші, бо бояться щоб їх не прозвали вонючкою".

Також чи не повсюдно по Україні вірили в особливі властивості любистку. "Любисток використовується дівчатами як засіб для збудження до себе симпатії молодих людей, – йдеться у “Трудах этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край”. – Любисток дівчата носять під пахвою, думаючи, що через це швидше сподобаються чоловікам".

А от косметики селяни не купували. Це вважали непотрібною розкішшю і марнотратством. Наприклад, косметичне мило сприймали як "панський" атрибут, а звичка мити руки з милом або користуватися парфумами часто викликала сміх і презирство. "У культурі ХІХ століття саме вживанню декоративної косметики були притаманні негативні конотації непристойної звички. Макіяж був атрибутом жінок легкої поведінки, акторів чи загалом людей, пов’язаних зі сценою", – писала Владислава Москалець у дослідженні "Штучна краса: використання косметики в Галичині на початку ХХ ст.".

"Голову мили в “борщу”

Українці милися у балії. Орієнтовно раз на тиждень, а то й рідше – залежало від пори року та певних народних забобонів. "Рідко милися, перед святами (перед Паскою, перед Різдвом, перед святою неділею). Милися у цебрі, як хто хотів, як хто був "заношений". В хаті милися (діти у той час ішли у другу хату)", – писала Ольга Остапик у книзі "Польові матеріали з експедиції на Гуцульщину".

Ознакою жіночої, точніше, дівочої привабливости була довга, товста коса. Українці вірили, що у волоссі зосереджується життєва сила. Тому побутувала низка заборон, пов’язаних із волоссям та доглядом за ним. Наприклад, не можна топтати ногами свого волосся, бо голова болітиме. А стрижену чуприну треба було викидати "на воду, щоб росла довга – як вода" або "під вербу – буде скоро рости, як верба".

Із миттям голови також пов’язували багато забобонів. Приміром, існувала заборона на миття у дні посту: середу, п’ятницю, а подекуди ще й у понеділок. Із матеріалів Ольги Остапик, зібраних на Гуцульщині, дізнаємося таке: "Голову мили мало, раз у тиждень. Заборонено було мити у середу та п’ятницю, не могли мити голову, ані чесати волосся. Понеділок  також сердитий день, пісний, милися в суботу. В неділю не можна». На Чернігівщині вірили, що "у неділю й п’ятницю жінкам гріх чесацця, квочки гребтимуцця у грядках». Тут же, за Борисом Грінченком, застерігали: "Не варто заміжній жінці до сонця і після заходу сонця чесати волосся, так як у темноті можна їх розгубити, внаслідок чого від наговору з’явиться болячка на руках і ногах – “волосяниця”.

Замість звичного нам шампуню наші предки використовували натуральні продукти. Наприклад, на Гуцульщині, як пише О. Остапик, "голову мили в “борщу” (бурякову закваску наливали у воду)" і "мастили голову маслом". Досить поширеними були відвари з ромашки, кропиви чи  деревію. Також мили голову курячими яйцями.

Небезпека "зопраних" сорочок

Розглядаючи тему гігієни тіла, не можна обійти увагою жіночу інтимну гігієну. Із наявних джерел та польових матеріалів відомо, що жінки активно використовували випари з трав, насамперед таких, як чистотіл, ромашка,  нагідки, меліса, череда, м’ята, рута, любисток, квітки півонії. До слова: ці та інші трави активно використовували і при запальних процесах репродуктивних органів, спричинених застудою, складними пологами, порушеннями менструального циклу тощо. Особливо популярними були відвари з меліси, яка, як вірили, лікує від 22 "жіночих" хвороб і водночас є чудовим дезінфікувальним та профілактичним засобом. Цікаво, що народна назва цієї рослини – маточник, ймовірно тому, що її найчастіше вживали якраз при хворобах матки.

<p>Дівчина з м. Кобиляки (Полтавщина), поч.ХХ століття</p>

Але не достатньо було просто вжити певні трави, важливою була також їх кількість у суміші. Приміром, на Поліссі перевагу надавали числам три, сім або дев’ять, але в будь-якому разі непарним: "Бог любить Тройцу, то треба три зіллі або дев’ять, не до пари, або сім, це воно лучше помогає". Варто звернути увагу на те, що непарні числа асоціювали саме з жіночим началом. Можливо, цей принцип і було покладено в основу творення суміші трав.

Окремо варто сказати і про інтимний догляд під час менструації. Наші прабабусі радили собі за допомогою підручних засобів або взагалі не звертали на це уваги, як не дивно воно може звучати сьогодні. Функцію жіночої білизни виконувала натільна сорочка, яка і вбирала менструальну кров. "Да, ото так і ходили без трусов, без нічого, не було трусов, ото сорочечку зашпилиш, так щоб воно не капало кругом. Протікає, ходили такі задрипані. Зараз, бачите, всякі є, а тоді якось і не було, шмаття якесь подложеш і всьо".

Гігієна тіла напряму пов’язана з гігієною одягу, тому коротко приділимо увагу й цьому питанню. Одяг шили з домотканого полотна, прали не часто – два-три рази на місяць, бо  процес  прання був довготривалим та трудомістким. Брудне замочували в цебрі, в окропі, у якому попередньо розводили попіл. Потім білизну вижмакували руками або прали на пранику, відтак викручували та несли на річку полоскати. 

Жіночі натільні сорочки, особливо ті, які мали плями крови, прали з певними засторогами та за правилами. Зокрема було заборонено кільком жінкам прати свої місячні сорочки в одних ночвах. Вважали, що після цього в однієї із жінок під час місячних крови буде удвічі більше, а в іншої вони можуть припинитися зовсім. Таку недугу, приміром, на Поліссі, називали "зопрання". До того ж вважали, що "зопреться" та жінка, чия сорочка лежатиме найнижче. Відповідно коли жінки разом прали місячні сорочки, то намагалися класти їх не шарами, а в рядок, або перекладали жіночі сорочки чоловічими штанами.

Як бачимо, народні уявлення та практики щодо гігієни значно відрізнялися від сучасних. Зокрема, догляд за тілом був здебільшого мітологізованим, із низкою обмежень і заборон. Краса асоціювалася з молодістю, тому підкреслювати принади обличчя традиція дозволяла переважно незаміжнім дівчатам. За відсутности засобів гігієни, косметичних препаратів українці обходилися тим, що було напохваті. Переважно це засоби рослинного, а подекуди і тваринного походження. До того ж ідеально чисте тіло в той час не було пріоритетним.