Традиційне українське житло та його символіка | Роман Сілецький

24 січня 2023 р.

Чому українці посипали дах землею? Коли в українських хатах з’явились димарі? Що таке "закладна жертва"? Яких ритуалівдотримувалися під час будівництва помешкання? Та в якому стані перебуває традиційна дерев'яна архітектура зараз?

Доктор історичних наук, професор кафедри етнології ЛНУ ім. І. Франка Роман Сілецький розповів про традиційне українське житло у новому випуску "Без брому з Віталієм Ляскою".

– Сформувалося уявлення, що традиційне українське житло – це хата-мазанка з солом’яною стріхою та квітковим орнаментом на стінах. Чи так справді було?

– Це частково стереотип. Для півдня України, для зони лісостепу, притаманна присадкувата хата, як печериця, білі стіни, два віконечка у фасаді і солом'яна стріха. Для зони лісу, а це Полісся, Карпати, таке уявлення не має нічого спільного з реальністю. Там хату будували зі зрубу, часто відкритого, не біленого, або смугастого, як на Підгір'ї чи Бойківщині. Дах двосхилий чи чотирисхилий, нерідко покритий тесом, браницею. Якщо поставити поруч хату з Поділля чи з Одещини і хату з Бойківщини чи Полісся, то людина, що не заангажована до цієї теми, візуально знайде мало спільного. Але насправді спільне є, бо йдеться про етнічну традицію. 

Серце етнічної традиції в житлобудівництві – це організація інтер'єру та горизонтальне планування. Українське народне житло на всьому етнічному просторі розселення українців є надзвичайно одноманітним. Це подивовує! І є яскравим свідченням етнокультурної єдності українського народу: від Закарпаття до Полісся, від крайньої точки на Волині до Харківщини чи Луганщини. 

– А якщо детальніше окреслити цю єдність та одноманітність, у чому вона полягає? 

– Передовсім це організація внутрішнього простору. В українській хаті справа чи зліва при вході – піч. З іншого боку – мисник, по діагоналі від печі стоїть стіл і лави розходяться. І навпроти печі біля причілкової стіни є піл – місце для спання. Опалювальний пристрій – це вариста піч. Невеликий виняток – лише на Лемківщині устя печі орієнтується не до чільної стіни, а до причілкової. 

007_30361066_Фотоотпечаток- Расписная печь_1

Розписана піч. 1925 рік, Чернігівщина

Фото: РЕМ, надала Оксана Косміна

Це найважливіші типологічні особливості українського житла. Решта змінні: будівельний матеріал, пошиття даху, декор інтер'єру. 

– А чи можемо знати, де є найдавніше збережене житло в Україні? Яким часом воно датується? 

– На щастя, можемо. У нас таких артефактів є дуже небагато. Це хата західнополіського села Самари Ратнівського району Волинської області, датована 1587 роком. Зараз вона у київському скансені "Пирогово" під Києвом. Це дерев'яна будівля, зведена в зруб, двосхилий дах, однокамерна, без сіней. Є ще кілька об'єктів XVIII століття, два з них у Львові – це хижі з Бойківщини. 

Дослідники, в кращому разі, мають справи з об'єктами XIX – початку XX століття. 

Повертаючись до хати з села Самари, однокамерної кліті: я був дуже здивований в 1998 році, коли десь за 70 км від Києва, в селі Феневичі, виявив житло середини ХІХ століття – однокамерне, зрубне, роблене лише сокирою (це видно за зарубками, не було жодної пили), яке мало чим відрізняється від тої кліті з села Самари. 

80-361-1010_Хата_1587_з_с._Самари_Волинь

Хата з села Самари

Фото: itinery.com.ua

– Попри те, що минуло кілька століть. Тут іще одна цікава річ, бо ми говоримо про етнологію, про збереження в натурі житла. Археологи часто знаходять залишки конструкції жител, і мене завше дивувало житлобудівництво трипільської культури, принаймні таке, як його інтерпретують археологи. Це двоповерхові житла, і часом інтерпретації досягають дуже цікавих характеристик: підвал, перший поверх, другий поверх, якісь несусвітні дахи. Чи це, з точки зору етнолога, відповідає практикам? 

– Я скептично ставлюся до двоповерхових жител. Коли ми говоримо, що українці мають своє коріння в трипільській культурі, то маємо на увазі передовсім культурогенез, культурні явища, вони нікуди не зникають. Тоді куди ж поділися ці двоповерхові житла? Ви ж пам'ятаєте, що слов'янські житла, відтак українські, починаються із заглибленого напівземлянкового житла. Думаю, все ще треба працювати над методиками. 

Археологи мають труднощі з реконструкцією того, що було на поверхні, тому я маю скепсис. І, врешті, в ареалі західнослов'янському та східнослов’янському немає прикладів вертикального розвитку житла. Подекуди є в Польщі, я не говоритиму про росіян.

– А дуже часто археологи, коли реконструюють слов'янське житло, звертаються до досвіду етнологів. Пригадаймо поліську стебкуназемне приміщення, у якому зберігали коренеплоди, поширене на Поліссі і слов’янське житло.

– Стебки, передовсім ті, які будували окремо, на обійсті (бо були також такі, які входили в комплекс житлової хати), візуально майже не відрізняються від житла, за винятком розмірів. В етнологів є таке поняття – тепле приміщення. Це означає, що між вінцями зрубу зроблена прокладка з моху і стеля присипана шаром піску чи землі. Це тепле приміщення, незалежно від того, чи є опалювальний пристрій. Так-от стебка і власне хата – це два теплі приміщення. Якщо в стебці зробити більше віконечко і поставити піч, це вже житло. 

– Арабські мандрівники VIII-IX століть н. е. описували будівництво житла і конструкцію даху. Кажуть, що насипали на дах землю, щоб утеплити. Чи справді так було? 

– Це реальна інформація. Пережитки цієї традиції збереглися до ХХ століття. У слов’янському житлі не було стелі, дах був присипаний землею або плитами дерму, він виконував одночасно функцію і даху, і стелі. Оскільки вогнище горіло відкрите, печі не можна було зробити у напівземлянці. 

В українському народному житлі цей спосіб утеплення залишився. Вже навіть респонденти, які жили в тих хатах, не розуміли доцільності цієї традиції і казали "від пожарУ". Від пожежі дерев’яну хату присипання стелі землею навряд чи зберегло б, а от як утеплення стелі – це було дуже дієво. 

До слова, етнологи зафіксували на Поліссі дуже цікаву річ, яка тісно пов'язана з цією традицією. Робили штучний шар дерму: коли зробили зруб і стелю, зверху на горищі висипали кілька возів вологого піску. І в цей пісок розсипали овес. Він проростав, згодом засихав, бо не підливали. Його корінці скріплювали пісок. І цей штучний дерм значно утеплював житло. Це залишки традиції, про яку писав араб. 

– Якщо ми говоримо про динаміку планування житла, то йдеться здебільшого про однокамерне житло. А коли ця система – одна кімната, сіни, кухня – почала з'являтися? 

– Якщо довіряти археологам, то перші ластівки горизонтального планування маємо з часів Київської держави, так званий давньоруський час. Археолог Роман Юра (1927–1977) виявив житла, що мали сіни, у яких була збільшена горизонтальна камерність. 

Хоч однокамерна кліть зберігалася дуже довго, особливо в лісових районах, передовсім на Поліссі. Навіть у ХІХ столітті у Чернігівській, Київській губерніях нараховували чималу кількість жител, які не мали ані сіней, нічого – це була просто кліть. 

– Поговорімо про систему опалення. Коли з’явилися димарі? Наскільки я розумію, тривалий час традиційна українська хата була курною? 

– Так. Димарі не є новим явищем. У міських житлах вони з'явилися значно раніше, тобто у міщан, знаті. Врешті, різні прогресивні явища в народне житло, як і в інші ділянки народної культури, йшли з міста, вздовж важливих доріг, залізниць. 

У різних місцевостях України перехід до напівкурного, чи білого, чистого димовідведення протікав із різним ступенем інтенсивності. Найдовше курне житло зберігалося в лісових районах – Карпати, Полісся, частково Волинь. В лісостепу прогресивніше, екологічніше димовідведення з'явилося значно раніше. На півдні України навіть не було умов для курного житла. 

003_Хата_1514-7

Село Пакуль, Чернігівщина, 1908 рік

Фото: РЕМ, надала Оксана Косміна
040_Хата_1514-96

Село Баничі, Чернігвщина, 1908 рік

Фото: РЕМ, надала Оксана Косміна

Система опалення українського житла пройшла, як і саме житло, тривалу і цікаву еволюцію. До кінця ХХ століття в нашій літературі кочував стереотип, що українське житло таке оригінальне, таке найкраще в світі, і наша вариста піч походить ледь не від трипільських часів… Я насмілився трохи розворушити цю проблему і почав дуже ретельно займатися системою опалення. Виявилося: те, що ми називаємо в трипільському житлі піччю, лише нагадує піч. Це насправді не піч, оскільки і конструкція, і функціональне призначення відмінні від варистої печі. Та піч, яку ми бачимо в українській класичній хаті ХІХ століття, і ті печі, які були у трипільців і навіть у ранньослов’янських житлах, між собою майже нічого спільного не мають. Хіба що загальний абрис. 

І це вкладається в схему розвитку системи опалення в контексті інших слов'янських народів. Ми не могли одразу перейти до інноваційних технологій. Спочатку було відкрите вогнище, потім напівзакрите, зокрема в ранньослов’янських житлах і навіть в часи давньої Русі. І десь у XII столітті з'явилася вариста піч. 

Цікаво, що в українців ще в ХІХ і на початку ХХ століття можна було виявити в житлобудівництві всі три типи – і відкрите вогнище, і напівзакрите, і піч.

– Вони паралельно побутували в різних регіонах?

– Два перших опалювальних пристрої – відкрите і напівзакрите вогнище – вже стали пережитками. Вони були настільки рідкісні, що їх мало хто фіксував. В експедиціях мене завжди дивувало, чому ніхто зі шанованих попередників на це не звертав уваги. Вочевидь, це і на початку ХХ століття була велика рідкість. 

Відкрите вогнище я з колегою виявив на Поліссі, на Волині, в Карпатах. Знову ж – як пережитки. Але всі про них пам’ятали. Тобто в нас була нормальна схема розвитку, така ж подібна, як у білорусів, поляків, чехів, словаків, лужичан. 

– Тут ви не згадали росіян. Наскільки традиційна будівельна архітектура українців відрізнялася від російської? – В контексті стосунків і сучасних подій хотілося б усе заперечити. Насправді все не є однозначно. В Росії є три крупні етнографічні зони: північноросійська, середньоросійська і південноросійська. Житло північноросійської і середньоросійської зон відмінне від українського житла. 

У південноросійській етнографічній зоні житло є майже ідентичне українському. Але тут треба пам'ятати, коли і хто заселив ці терени. Українці, які сюди масово переселялися, принесли готові житлобудівні форми. 

– Така собі колонізація. 

– Так. Це очевидні речі. 

– А якщо повернутися до етнології і пройти шлях будівництва житла від задуму до реалізації? Очевидно, крім практичних, було багато символічно-ритуальних речей. І передусім – вибір будівельного матеріалу. Зрозуміло, в кожному регіоні надавали перевагу доступному матеріалу, але, водночас, у цьому була і певна символіка. 

– Ви підводите до моєї конячки – будівельної обрядовості. Перш ніж про це говорити, я мушу зробити кілька коротких зауваг. У людини, яка вперше знайомиться з будівельною обрядовістю (це умовний термін – йдеться про комплекс звичаїв, обрядів, прикмет, гадань), виникає враження, що це набір випадкових забобонів, які між собою не пов'язані. 

Українське народне житло пройшло тривалу еволюцію, і воно формувалося приблизно в перших століттях нашої ери, тоді воно було заглиблене в землю – напівземлянка. Воно довго змінювалося і вилізло з землі десь на рубежі І і ІІ тисячоліть, тобто йдеться про XI-XII століття. І це не був одноактний процес. 

Також треба пам’ятати, що будівельна обрядовість формувалася паралельно з розвитком житла. Але будівельна культура змінювалася, еволюціонувала значно швидше, натомість духовна культура, світ звичаїв, вірувань, обрядів, був значно консервативнішим. Тому не дивно, що саме явище в матеріальній культурі змінилося, а його духовний супровід зберігається досі. 

Будівельна обрядовість була пов'язана з дохристиянськими віруваннями і уявленнями. Вона формувалася в умовах панування ідеології родового суспільства, якому притаманний культ предків, уявлення про потойбічний світ, що містився унизу. 

Якщо врахувати перелічене, то стає зрозумілою логіка різних звичаїв, обрядів, гадань та повір’їв. 

В українців, як і в інших слов’янських народів (принаймні в східнослов’янських, західнослов’янських, частково навіть південнослов’янських) головним будівельним матеріалом традиційно було дерево. Застосовували дві будівельні техніки – зрубну і каркасно-струкову. Коли обирали будівельний матеріал, то дерево мало мати символічні характеристики. 

Гуцули кажуть, треба було вибрати мудре і чисте дерево. Це дерева, які не мали природних і набутих дефектів, а також які підпали під класифікатор – придатне чи не придатне. Ці класифікатори були пов'язані з різними повір’ями. Наприклад, українці уникали певних видів деревини. Зокрема, досі можна почути про осику, що її не брали, бо дерево прокляте. Хоча повір'я про осику мають християнський характер. 

– Нібито на ній повісився Іуда. 

– Мій колега проаналізував дві сотні поліських хат, і у 15-20 % із них застосовували осику. Правильно зрізана осика робилася твердою як залізо. До речі, коли таку осику рубали, то нічого не сипалося, це дуже міцне і добре дерево. 

Також не можна було використовувати дерев, які мали природні аномалії – різні нарости. Дерев-близнят теж не можна було брати. Крім того, набуті дефекти – дерева, вирвані з корінням, поламані вітром, вдарені блискавкою. Все це, як вірили, загрожувало різними нещастями. 

Існували певні ритуали на зрубання дерева. Перше дерево рубали на підвалини, на пеньок зрубаного дерева клали гроші або шматок хліба. Везли дерево лише коренем вперед. 

– Як вибирали місце для будівництва житла? Вочевидь, теж були уявлення, де можна, а де ні. 

– Місце мало бути "чистим". Всі території, що були пов'язані з похованнями, демонологічними проявами, знахідками кісток, були нечистим місцем. Вибір площі для будівництва житла був дуже відповідальним етапом. На початках збирали інформацію в односельців, родичів. 

Наступний етап – гадання, які були дуже різноманітні. Деякі загальнослов’янські, деякі загальноукраїнські, деякі локальні. Найпоширеніше з них, відоме у майже всіх слов'янських народів (українців, сербів, болгар, білорусів, росіян, поляків): на облюбоване місце виводили вола, корову чи вівцю і відпускали пастися. Де тварина лягала відпочивати, там, вважали, є добре, благословенне місце, бо це благословенні тварини. Вони часто фігурують у різних слов’янських, зокрема українських, обрядах. 

Було ще таке гадання: маркували чотири точки – чотири кути хати – насипали туди попелу або борошна, клали по шматку хліба, або пекли спеціальні палянички, і залишали на ніч. Якщо того ніхто не зачепив, не з’їв, не було слідів, тобто все залишилося не порушеним, то це було чисте місце. В іншому випадку посували точки і продовжували гадання. 

– Хто очолював процес будівництва? Чи майбутні мешканці самі будували, чи залучали майстра-будівельника? 

– Зазвичай будував майстер-будівельник. Навіть якщо говорити про таке житло, як хата-мазанка, то й воно потребує певних умінь і навичок. Будь-хто житла не збудує. Я вже не кажу про житло з дерева, зруб, це вже було точне виробництво і там майстер мав мати великий досвід, уміння, щоб усе це виміряти. 

До майстрів у народі ставилися з великим пошанівком. Вважали, що майстер належить до так званих "непростих", це людина, яка володіє надприродними  можливостями. Може закласти хату на добро чи на зло. Переказів про подібні історії, які трапилися з майстрами і односельцями, є дуже багато. Вони досі в пам'яті людей. 

До майстра треба було ставитися дуже шанобливо, чесно з ним розраховуватись, не шкодувати могорича, не докучати з непотрібними порадами, бо за це непоштивий господар міг поплатитися. Хоча треба сказати, що майстри часами з того безсовісно користали. Зловживали. 

– Популярним явищем під час спільних робіт була толока при зведенні житла. Чи це було повсюдне явище? 

– Практично завжди збирали толоку, коли будували житло. В останній перед пандемією експедиції я відвідав Покуття. Там був дуже оригінальний спосіб будівництва. На початку, коли встановили стовпи, відразу робили конструкцію даху. Уявіть собі, скільки людей  треба запросити на толоку, щоб зробити конструкцію даху. Як нам розказували респонденти, це могло бути 40-60 осіб, адже її треба було підняти і встановити. 

Толока – це була безоплатна допомога. Господар оголошував цю толоку, і мало хто міг злегковажити. Бо людина, яка не прийшла без поважної причини, автоматично втрачала право самій скликати толоку. 

Люди приходили на толоку з інструментом або без, працювали, скільки було потрібно, ввечері чи в обід, а коли закінчили роботу, господар мав почастувати всіх обідом. Багатші з горілкою, а то ще й з музиками. 

– У слов'янських житлах часом трапляється така річ, як закладна жертва в одному з кутів, і це переважно тварини. Наскільки традиція закладної, чи будівельної, жертви дотривала до ХІХ-ХХ століття? 

– Навіть до ХХ століття. Що означає закладна жертва? Українське, чи слов’янське, житло починалося як заглиблене, тобто треба було викопати котлован, а це означало, що людина, яка його копала, цей давній слов’янин, влазив у царство мертвих. Ці уявлення характерні для всіх індоєвропейських народів. Згадайте грецьку чи римську міфологію: де було потойбіччя? Для того, щоб задобрити мешканців цього підземелля, відкупитися від них, майстер мав щось їм покласти. Що було найбільшою цінністю? Їжа. Це хліб, або зерно, або м’ясо. Українці різали півня або курку, рідше вівцю. Згодом їх замінили на гроші. 

Житло вже давно стало наземним, а в Карпатах навіть не копали ям для фундаменту, як в інших регіонах, бо ґрунт там кам’янистий. Але лишилась традиція, що треба щось покласти, тож почали класти в кути. Але в тих районах, де закопували кутові стовпи, клали в ці ями. Причому це було дуже непомітно, на тому не акцентували, потім дублювали те саме в кутах підвалу. 

Про тваринну жертву, зокрема про півня, я записував у 1997 році на Київщині. На жаль, ті села в Іванківському районі були дуже понищені. І ще в кількох селах записував, що рубали півня, тобто відрубували голову і кров лили в ямку. 

Надійні відомості про криваву тваринну жертву – з Гуцульщини і Полісся. 

– Найархаїчніші регіони. 

– Там збереглося найбільше архаїки, резервації давньоукраїнських та давньослов’янських старожитностей. 

019_Избы на площади_1514-46

Село Олешня, Чернігівщина, 1908 рік

Фото: РЕМ, надала Оксана Косміна

– А якщо ми говоримо про час, чи була якась регламентація, коли можна було будувати житло, коли це було оптимально? 

– Час, як і дерево, дуже ретельно обирали: коли починати будувати хату, коли до нової хати увійти. В піст намагалися не починати робіт. Наші предки були дуже винахідливими. На Покутті і Гуцульщині не можна було починати будівництво в переступний рік. Обманювали долю в такий спосіб: якщо дуже хотіли будувати саме у переступний рік, то слід було зазначити пляц до Євдокії – до березневого старого нового року. 

Також заборонялося розпочинати будівництво у певні фази Місяця. Найкраще – це коли фаза під повню, – щоб усе росло, прибувало. Коли молодик, не будували, і коли старий Місяць. І, не дай Бог, у так звані сходні дні, коли Місяця не видно, бо не буде в хаті нічого вестися. 

Дні тижня ділили по-різному. Були скоромні і пісні, хлопські і бабські, парні і непарні, тяжкі і легкі. Як правило, позитивними для початку будь-якої роботи вважали вівторок і четвер, зрідка суботу. Франко писав про Нагуєвичі, що понеділок там – це був дуже важкий і поганий день. Ці дні ще називали фаральними. В Римі це були дні, призначені пам’яті про померлих, – понеділок, середа, п'ятниця. 

Крім днів, зважали також на пору доби. Зазвичай роботу із заснування житла починали до сходу сонця, і до полудня, доки сонце підніметься в зеніт, треба було закласти підвалини. В обід нічого не робили – бо різні демонологічні персонажі з’являються опівночі та опівдні. Також не можна було продовжувати роботу після заходу сонця. Як тільки сонце зайшло, хоча був світловий день, припиняли будь-які роботи. 

– Скільки часу займало будівництво хати в ХІХ столітті? 

– Це не був швидкий процес. Місяць і довше.

– Повернімося до будівельної обрядовості. Як святкували завершення будівництва? Скажімо, обряд з деревцем.

– Це приклад, коли в нас залишився звичай, а його основа втрачена. Його роблять за традицією – "бо так робив мій батько, так робив мій дід". Суть будівельного деревця полягала ось у чому: коли на даху встановили крокви, поприбивали лати, тоді майстер вивішував на сторону від сонця обрядове деревце. Найчастіше це був вершечок сосни або ялини. 

Досі кажуть, що це "квітка", тобто що робота закінчена і майстри мають сідати до столу, бо зараз буде могорич. Донині залишився результат переосмислення цієї традиції. Самі майстри кажуть, що крокви та лати – половина хати. Тобто до завершення ще дуже далеко. 

Щоб розуміти, що таке будівельне деревце, ми маємо знову повернутися на дві тисячі років назад. Ми говорили про ідеологію родового суспільства, що кожна важлива подія, акція в житті наших далеких предків мала спиратися, попри все інше, на сприяння і підтримку їхніх попередників. 

Це деревце первісно встановлювали на початку будівництва. Чому? Технологія зведення житла змінилася. Скажімо, коли зводили напівземлянку, то починали зі встановлення сох. Це основа, на якій тримався дах. І, до слова, в багатьох місцевостях України ще донедавна, коли починали будувати хату, то заштиркували десь біля покуті ялиночку. (Мої студенти привозили такі фотографії з Бойківщини ще кілька років тому.) Таке роблять далеко не всюди. А ще це може бути хрестик, збитий зі сирих паличок, обгорнутий різним зіллям. А потім ту "квітку" дублюють, коли є крокви. 

Ця "квітка" – це сигнал для предків. За ним відразу слідує запрошення. Коли на Гуцульщині чи на Поліссі заснували підвалини, туди заштиркували деревце, а на покуті розстеляли рушничок, клали буханець хліба, іноді запалювали свічку. Це ніщо інше як запрошення – аби заручитися сприянням своїх дідів-прадідів, покійних родичів. 

Але оскільки технологія будівництва тепер інша, змінилися конструкції і змістилися етапи, то це обрядове будівельне деревце чіпляють, коли з'являється конструкція даху. В багатьох місцевостях до цього деревця прив'язували квітки, стрічки. Фіксували випадки, коли там прилаштовували посудину з кутею. Або ж колоски із зажинку, які призначалися також покійнику. 

Присутність предків і супроводження ними будівництва було двочленним. Їх запрошували, коли вже покривали хату, коли вже ця “квітка” заважала, її знімали. І їх відправляли – не будеш же тримати предків тут. Її не можна було викинути: або спалювали, причому супроводжували гарною формулою – нехай іде з димом до Бога; або сплавляли водою чи ховали на горищі і там зберігали. Це була сакральна річ, до якої ставилися, як до старої ікони, з нею не можна було нічого робити. 

Ця традиція досі зберігається. Як і багато речей в сучасному індивідуальному будівництві. Практично всюди на новобудовах, на воротах, які будують, є квітки. Коли копають фундамент, то під бетон кидають монетку, "бо так треба". 

– А ті обрядодії, що пов'язані з новосіллям, які у нас зараз присутні, які часто називають забобонами, наскільки відповідають традиційним віруванням? Скажімо, пустити першим у хату кота.

– Люди досі, облаштувавши помешкання в багатоквартирному будинку, що роблять? – посвячують його. Ви можете пояснити це з точки зору здорового глузду? "Бо так робили, і ми так робимо". Ми говорили про те, що майстер робив задобрювальну жертву, щоб відвернути від себе небезпеки. Бо він робить котлован, він будує, і для нього це небезпека, щоб хтось не впав по голові з небіжчиків, кому щось не подобається. 

Згадаймо, що первісна хата була в котловані. Традиція, що вона може бути небезпечною, бо вона із землі, не зникла. Було таке повір’я, що людина, яка першою увійде до нової хати, до року неодмінно умре. Таке було і в Білорусі. Як правило, намагалися впустити старенького батька, матір чи діда. Ті дуже неохоче йшли, бо знали це повір'я. Тому думали, як цю небезпеку можна оминути. Зараз найпростіше покропити свяченою водою. 

Але були інші варіанти. Можна було впустити дитину – хлопчика до 7 років. Дитя до 7 років, мовляв, душі не має і йому жодна нечиста сила не страшна. За ним заходили всі інші. А можна було підставити життя якоїсь тварини – кота, зрідка собаки. Собаку, якого першим пускали до хати, західні бойки називали полазником. Можна було півня, можна було пару тварин. Ці тварини мали побути в домівці якийсь час, або навіть переночувати, і потім можна було заходити з хлібом. Хліб теж був дуже сильним оберегом. Як казала одна жінка: "Я йшла першого разу з хлібом, взяла буханець під пахву. А що мені з хлібом може зашкодити?!" Брали також образ, яким батьки благословляли на шлюб, заходили з ним до хати. 

В новій хаті треба було потрактувати покійних родичів, а вселення намагалися робити під поминальне свято. Найкраще це було на Дмитра, Михайла, могла бути Покрова або Введення. До входин, або влазин, замовляли в церкві службу Божу за всіх живих і поминання за всіх померлих. Іноді після цього йшли на кладовище, "запрошували" батька, матір, діда, бабу. Але казали, що покійні самі знають, коли їм прийти. Вважалося, що вони неодмінно будуть на входинах. 

Перший, хто виголошував казання, згадував про них – що вони тут є. Після гостини, коли всі розходилися, з недоїдками вчиняли, як на Святвечір – нічого не прибирали, це все ночували. Бо прийдуть Ті. Іноді лампу чи свічку запалювали на цілу ніч. Вранці недоїдки можна було віддати лише корові або курям чи, якщо був, волові. Свині, козі, коневі, собаці їх не згодовували. 

– Окремі частини житла мали сакральну функцію. Я натрапив на таку інформацію, що під хатнім порогом закопували, ховали, нехрещених дітей. 

– Так, і не лише під хатнім порогом. Те саме робили під окапом даху. Коли я це читав, не дуже вірив. А напередодні Помаранчевої революції мені трапилася нагода поїхати на середнє і західне Полісся, там знімали етнографічний фільм, мене запросили консультантом. І ми заїхали в село Кишинів. Я там уже був, але раніше цього не виявив. 

Отож, я потрапив на одне цікаве обійстя – хата і стебка. Під тильною стіною, під окапом, щось таке, як дві могилки, з дерев’яними хрестиками. І бабуся пояснює, що тут було поховано двох немовлят, які народилися мертвими. Це дуже добре ілюструє заборону будувати будь-що під північним окапом. Навіть не можна там лягати і стояти. Те саме стосується порогу, хоча реальних фактів я не фіксував, це відомо з літератури. Очевидно, що це вже давно минувшина. 

– Найсакральнішою частиною хати було покуття? 

– Покуття і піч. Ці два місця були локусами. Зрештою, на покутті чіпляли ікони. А тепер там ще чіпають фотографії померлих родичів – діда, баби. Піч – це є і локус предків, і канал контактів із потойбічним світом. 

– Також особливу увагу приділяли сволоку? 

– Сволок у хаті – це не є аж такий давній елемент. Первісно сволок – це кладь, яка була на сохах. До сволока ставилися по-особливому. По-перше, дерево вибирали суперретельно. На місці зрубу освячували цей сволок. Він мав виходити до сонця лише прикореневою частиною. Це називалося "голова". На сволоку, коли його вже поклали на хату, не можна було ні цукати, ні підтесувати. Всі різьби, які робили на ньому, – інформація про те, хто та коли будував цей дім, – робили до його встановлення. 

Нерідко різьбою прикрашали два кінці сволока: той, що виходив на двір, і той, що був у сінях. На Поліссі і в Карпатах ми виявили дуже цікаву річ: та частина, яка виходила на вулицю, мала форму антропо- чи зооморфної істоти, іноді з рогами. В селі Ігнатпіль на середньому Поліссі ми бачили дуже цікавий сволок у хаті середини ХІХ століття, який, окрім морди з ріжками, мав ще й ніжки в сінях. Це був сволок з рогами і ногами. 

Зі сволоком пов'язані різні обрядодії, магічні операції. Скажімо, лікувальна магія. Сволок був сакральною частиною житла. Зрозуміло чому, бо від нього багато залежить. Уявіть собі, якщо сволок не витримує ваги землі, яка є на дошках, то все падає. До сволока ставилися дуже уважно і ретельно. 

– Ви казали, що піч була одним із тих сакральних елементів житла. Який вигляд піч мала у ХІХ столітті? Бо ми говоримо про певну еволюцію. Я пригадую свою сільську хату, збудовану в 1920-х роках, то там на кухні піч, яка переходить у п’єц вже в іншій кімнаті. 

– Конструкції печі були дуже різні. Було підвищення, причому різної конструкції – з каменю, глини, дерева, зруб, каркас, засипана землею пустота, з обаполів робили перекриття, змащували глиною, давали бите скло або череп’я розбитого посуду. І робили піднебіння, чи барабан, або склепіння, називають по-різному. Його робили напівкруглим, а потім вирівнювали. Це був куб, найпростіша піч. У львівському скансені таку можна побачити без жодних пристроїв для димовідведення. Зверху можна було лягати спати, відпочивати, стелити кожух. Це був найпримітивніший опалювальний пристрій без кухні, без братвур, без казанів. 

Вариста піч, село Чернишівка, Чернігівський район, Владивостоцька округа.

Вариста піч, село Чернишівка, Чернігівщина

Фото: РЕМ, надала Оксана Косміна
Піч з лежанкою, село Новотроїцьке, Чернігівський район, Владивостоцька округа.

Піч з лежанкою, село Новотроїцьке, Чернігівщина

Фото: РЕМ, надала Оксана Косміна

Ця піч стала дуже корисним винаходом, бо вона була універсальною. На відміну від опалювальних пристроїв ранньослов’янських жител, дуже ефективно обігрівала житло. Піч розжарювалася, її закривали, і вона довго випромінювала тепло. А напівзакриті вогнища, які були у ранніх слов’ян, часто будували без зв’язувального матеріалу. 

Крім того, піч відкривала колосальний арсенал способів термічної обробки їжі – печіння, сушіння, варіння, смаження. Тому у нас така багата кухня, бо у нас була піч. Вона мала еволюцію. Новації, пов’язані з піччю як опалювальним пристроєм, йшли з міста. 

Спочатку відокремилася функція обігрівання житла – з'явилися груби. Спершу в житлах козацької старшини, шляхти, згодом у селянському житлі. Іноді замість груби в окремій кімнаті чи навіть в тій кімнаті, де була піч, її функції виконувала лежанка – переобладнаний запічок, у якому робили камеру для опалу. Вона виконувала функцію невеликого обігрівального пристрою, щоб не тратити паливо на всю піч.

Функція лежанки у печі довго не протрималася. За моїми спостереженнями, до 1920-х років. З’являються інші елементи, які були етапом розвитку печі, – плити-голландки, так звані кухні-бляти. Вони хати не опалювали, а були призначені для приготування їжі. Це економило паливний матеріал і було зручно. Їх прибудовували збоку до печі, а найуміліші майстри вмонтовували у припічок. 

– З піччю пов'язані також і демонологічні уявлення. Вважали, що це локалізація годованця, домовика. 

– В печі була невеличка виїмка, куди загрібали жар. Це нагадує ранньослов’янське житло, коли на долівці біля опалювального пристрою робили ямку. Згодом почали робити це при стіні: відгороджували закапелочок, називали його "кубашка", "кубельце", "кубло", куди теж загрібали жар. І справді, тут нерідко народна демонологічна традиція поміщала домовика чи годованця. Є різні локалізації цього годованця. Одна з поширених – біля котрогось з елементів системи опалення. Це могло бути під піччю, збоку від печі, нагорі біля комина. Кажуть, домовик зверху біля комина спасався.

Це згадка про ті часи, коли у наших предків побутував звичай трупоспалення. Бо вогонь і дим були медіаторами, коли душа покійного переміщалася в потойбіччя. 

– Ці духи й опікуни хати, наскільки вони були злими? Чи треба було їх остерігатися? Бо тут, наскільки я розумію, є різні традиції. Російська традиція домовика показує дещо інакше, аніж українська. 

– Не можна говорити, що вони були злими. Дух-опікун вже за самою назвою – опікун. Він, як кажуть поліщуки, сприяв мешканцям хати, коли поважали його заповіти, моральні устої, коли з ним поводилися належним чином, зокрема годували під час поминальних свят. Але певних речей він не любив і міг за це покарати. Наприклад, він не любив, коли жінка виходила за межі оселі простоволосою. Чи не любив (у деяких місцевостях, зокрема на заході), коли його годували солоною їжею. 

– Ви казали, що стелі тривалий час не було. Коли вперше була зафіксована? 

– Важко сказати, бо ми не маємо джерел. Коли житла вилізли з землі, археологія стала безсилою, десь із XIV по кінець XVIII століття ми майже нічого не знаємо, за винятком писемних джерел. Етнолог Микола Приходько написав дуже цікаву статтю із доволі безликою назвою "Некоторые вопросы истории жилища на Украине". Попри назву, це безцінна стаття, тому що він тривалий час досліджував архіви і документи. Він знайшов чимало різних відомостей про житлобудівництво. Саме ця стаття заповнює низку лакун.

Про пласку стелю в народному житлі, коли вона з’являється, важко сказати. На Поліссі ще донедавна можна було побачити горбату стелю – зрубну. Казали, що це від злодіїв, але це давній пережиток, коли і стеля, і дах були суміщені. Я думаю, що в ХІХ столітті це були пласкі стелі. 

– А долівка була переважно глинобитною? 

– Так. І було дуже тепло і зручно. Уявіть собі: однокамерне житло, в хаті піч, жінка щось там порається, десь собі вода хляпнула, вона в суботу свіжою глиною підмазала. Більше того, в заможніших житлах ХІХ століття можна було спостерігати таку річ: хата з дерев’яною підлогою, а сектор навпроти печі глиняний, бо було дуже зручно і тепло. 

– Якою була система освітлення? 

– Із цим сумно. Це була лучина, яку робили найчастіше з липи або житньої смолистої сосни. Поліщуки використовували в минулому так званий посвіт. Це чотири дроти, підвішені до стелі, внизу на рівні грудей до них причіплена решітка, туди клали цю лучину, щоб вона горіла. Був мішок, промащений глиною, щоб не загорілося. Вона виходила через отвір у стелі, і в такий спосіб освітлювалася хата. 

В інших місцевостях такий посвіт був дерев’яним і забитим у стіну на зразок великої ложки чи лопати. Це дуже давні речі. Були різні каганці, які могли ставити на припічку. Лоєм заправляли, палили, і  так освітлювали житло. Згодом з'явилися гасові лампи. 

– Якщо ми говоримо про однокамерне житло, очевидно, воно  невелике за розміром. Скільки людей там реально могло вміститися, спати? 

– Багато. Спали на печі, на лавах, на землі. В українців традиції великої сім'ї, на відміну від росіян, болгар чи сербів, довго не затрималися. У нас великі патріархальні сім’ї дуже скоро зникли. 

– Стають індивідуальними. 

– Якщо виникала велика сім'я, то будували хату, звичайно. Коли не було змоги збудувати, то були варіанти, коли переобладнували під житло комору, утеплювали її, ставили опалювальний пристрій. Це могла бути друга житлова кімната. Або щось добудовували. 

В українців у ХІХ столітті відомі варіанти багатокамерних жител. Там інтер'єр уже був інший, його і по-іншому називали. В поліщуків комора і сіни – це є хата. А якщо в житловому блоці є дві кімнати підряд – це вже не хата, це дом. На заході були інші шляхи розвитку житла. Тут часто робили дві хати через сіни, вони нерідко були рівноцінними. 

– А чи замикали хату? 

– Замки були – прості дерев'яні. Але якщо йшли надовго з хати, то було достатньо поставити зелену гілку під поріг, притулити до дверей, і це означало, що в хаті нікого немає. Часто не замикали. 

– Який вигляд мало традиційне обійстя? 

– Житло і господарські будівлі. Набір господарських будівель залежав від типу господарства, заможності селянина. Якщо говорити про усереднене обійстя, то мала бути будівля для зберігання продуктів землеробства, щось на зразок клуні, стодоли чи боїськ. І одна або більше будівель для утримання тварин – великої рогатої худоби, поросяти чи коня. 

012_Комора (кладовая) и погреб. Украинцы. Украина, Полтавская область, Миргородский р-он, Великий Байрак д. 1939_1067-17-1

Комора і льох. Село Великий Байрак, Полтавщина, 1939 рік

Фото: МЕА, надала Оксана Косміна

– Чи були особливості щодо розміщення житла стосовно вулиці? 

– Були. В українців орієнтація фасаду хати на сонячну сторону має характер етнічної традиції. І нерідко буває так, що є вулиця, а хата повернута до нею тильною стороною, бо фасад виходить на сонце. Це дуже добре для освітлення. 

На Поліссі є чимало так званих шляхетських сіл, де століттями жила дрібна українська шляхта. 

– Так звана ходачкова.

– Шляхетські села, на відміну від мужицьких, як правило, бідніші, бо їм давали гіршу землю. Але шляхетські села були забудовані безладно. Кожен шляхтич на своєму шматку землі будував як хотів. І ніхто не міг диктувати. На відміну від мужицьких сіл, які мали регулярну забудову. Шляхтичі навіть сміялися з мужиків. Казали: ви знаєте, чому у них так хати попри дорогу? Щоб їхав пан і канчуком у вікно стукав, на панщину гнав. 

До речі, відзначав цю обставину і польський етнограф Юзеф Крашевський у своїх "Спогадах Волині, Полісся і Литви" (1840). Він був у якомусь шляхетськоу селі, де вперше зауважив таке. 

– Насамкінець, ви згадували про Іванківський район, про знищення. Якщо загалом по Україні, в якому стані зараз перебуває традиційна дерев'яна архітектура і чи не може бути так, що за кільканадцять років усі ті речі ми зможемо побачити лише у скансенах? 

– Саме так. І найгірше, що скансени не мають достатньо коштів і можливостей, щоб виявити, привезти, музеєфікувати. Зараз знайти традиційну хату дуже важко. Я з колегами готував колективне дослідження про культурно-побутові традиції українців Волині. Виявити добрий об'єкт дуже й дуже складно. Ще років 20-25 тому це було легше зробити, а зараз дуже багато зруйновано, перебудовано. І якщо брати Київщину, зокрема Іванківський район, там багато сіл, якими я ходив, уже просто знищені. В одному селі знайшли хату, де на сволоку набитий напис "1819 рік". Того села вже нема – кацапи все знищили… 

Ілюстрації у цій статті взято з матеріалів Оксани Косміної.

Схожі матеріали

Міфи та українська вишивка | Оксана Косміна

Міфи та українська вишивка | Оксана Косміна

800x500 obkladunka Kowalewska.jpg

Портрети гетьманів | Ольга Ковалевська

800x500-Kylchuckuj.jpg

Чому відбувся Голодомор | Станіслав Кульчицький

800x500 obkladunka Yaremenko.jpg

Історія Києво-Могилянки | Максим Яременко

800x500 obkaldunka Okarunskuy.jpg

Як неформали вплинули на українську історію | Володимир Окаринський

800x500 obkladunka Lupoweckuy.jpg

Міжвоєнна Галичина | Святослав Липовецький

800x500 obkladunka Kebyladze.jpg

Спадок гомо совєтікуса | Вахтанг Кебуладзе

800x500 obkladunka Kwit.jpg

Українська мрія Дмитра Донцова | Сергій Квіт

Література 1920-их | Ярина Цимбал

Література 1920-их | Ярина Цимбал