Місто з префіксом екс

Твердиня на скелі

Історія фортеці у Скалі-Подільській — колекція трагедій і катастроф. Польські історики стверджують, що ще в XI столітті на місці укріплень був давньоруський дитинець. У XIV столітті дерев’яно-земляний форпост зруйнували татари. Відновити фортецю і збудувати церкву випало князям Коріатовичам. Князь литовський Вітольд Великий відібрав у Федора Коріатовича низку міст, серед них і Скалу. Ображений Федір із дружиною мусив утікати за Карпати. По смерті Вітольда місто перейшло в королівську власність, отримало маґдебурзьке право, відійшло у прижиттєву власність кам’янецькому старості Станіславові Лянцкоронському. Та невдовзі східні зайди спалили місто й замок. Лянцкоронський взявся за відбудову. Швидкий розвиток артилерії зумовив спорудження мурованого замку бастіонного типу. Роботи вели коштом містян, яких на два роки звільнили від міського податку. 

Дитинець був захищений стрімкими скелями (тому і Скала) та річкою з трьох боків. З четвертого, південного, викопали глибокий рів, звели мури й округлу порохову вежу. Вона найкраще збереглася з усього комплексу. Десь тут була в’їзна брама із звідним мостом на ланцюгах. Він став символом міста, зображення є на міській печатці того часу. 

Кам’янець, якому Скалу тоді вважали рівнею, лишався нескореним, а надзбручанська твердиня зазнавала поразки за поразкою. Турки спалили більшість будинків, пошкодили замок. Козацько-селянські війська захопили замок і вигнали залогу. Особливих руйнувань споруда зазнала тоді, коли нею володів трансільванський князь Д’єрдь ІІ Ракоці. Люстрація того часу повідомляє: "Замок, вимурований на скалі й обведений навколо муром, цілковито запустів". Чи не єдиний випадок, коли фортеця постраждала, але не підкорилася, стався під час яничарської облоги. 

Після того як турки 1672 року захопили Поділля замок вже не відбудовували. На його території діяла мечеть. Околиця знелюдніла. У XVIII столітті, коли турки вже не були загрозою, Скала радше нагадувала село. Люстрація стверджує: "Скала жодної оселі купців іншої народності не має, лише юдеями, котрі оренду тримають і крамниці з дрібними речами, заселена". Староста Адам Тарло відремонтував мури й вежу. Тут звели чи відбудували пізньобароковий палац з білокам’яним декором і великими підвалами. Незабаром пожежа, спричинена ударом блискавки, звела усі старання нанівець. Місцеві неквапливо розбирали залишки фортеці собі на огорожі. На зорі відновленої незалежности один ґазда навіть обклав замковим камінням басейн для гусей. Блукаючи тут, треба дивитися під ноги: у високій траві легко не помітити підвальких проваль і залишків окопів. Глибокі ями біля західної та північної стін — сліди діяльности сучасних "золотошукачів".

Міська рада в готелі

Більшість туристів має стійку асоціацію: "замок — скарб — підземний хід", — з бонусом у вигляді привида. Скарбів тут так і не відшукали, але чорні археологи ще в 1990-х ретельно "вивчили" територію. Тоді ж спеціальна місія з Німеччини ексгумувала останки загиблих в околиці вояків Райху й кудись перевезла. Що ж до підземель — у міжвоєнні роки місцевий житель Олесь Степовий писав, що з порохової вежі вели ходи на всі боки. 

Навпроти замку, нижче від греко-католицької церкви, – криничка Королівська. Начебто сюдою, Чорним шляхом зі Львова до Кам’янця, яким татари гнали полонених в ясир, князь Данило Романович із почтом ішов платити гарачданину ханові. Тут його застала зима. Князеві слуги чи то викопали, чи то розчистили стару криницю. А потічок, що біжить біля замку до Збруча, називають Чорними криницями.

Найелегантніша споруда — костел Успіння, який 1719 року звів Валентин Межеєвський. На його стіні — меморіальна таблиця на честь Адама Міцкевича. Пошта на розі вулиць Грушевського та Богуна начебто діє ще від 1809 року. Якщо так, то це найдавніша світська споруда містечка. Хоча архітектура будівлі для того часу не є характерна. На вулиці Січових стрільців — колишній банк. Його сусід — ексконсервна фабрика, споруджена на підмурівках давньої синагоги. У 1920-х звели Нову синагогу на вулиці Міцкевича, яку також використовували як Єврейський народний дім товариства "Сафар Берураг". Польська громада мала імпозантний Дім польський — тепер це Будинок культури. Досить скромний двоповерховий будинок на Грушевського — колишній магістрат. Сучасна ж селищна рада переїхала на вулицю Франка, у красиву споруду колишнього готелю.

П’ять Аґенорів

<p>Граф Аґенор Ґолуховський, 1875 рік</p>

Наприкінці XVIII століття Скалу придбав Юзеф Вінцентій Ґолуховський1734–1806. У містечку народився його онук Аґенор Ромуальд1812–1875, міністр внутрішніх справ Австрії, а пізніше намісник Галичини. Його володіння в цій околиці сягали 40 тисяч морґів. Син Аґенора Ромуальда — Аґенор Адам1849–1921 — був міністром закордонних справ Австро-Угорщини. За дружину він узяв принцесу Анну Наполеону Мюрат1863–1940, правнучку маршала Йоахіма Мюрата та королеви Сицилії Марії Анунсіати Кароліни Бонапарте, молодшої сестри Наполеона. Так, того нам відомого. Подружжя мало трьох синів. Всіх назвали Аґенорами: Аґенор Марія Йоахім, Войцех Аґенор і Кароль Марія Аґенор. Всі троє офіцерами пройшли Першу світову війну. Найстарший, Аґенор Марія Йоахім1886–1956, був останнім ординатором Скали аж до вересня 1939 року. Іменем першого з Аґенорів у Тернополі назвали одну з центральних вулиць, а у Львові йому поставили пам’ятник.

Ґолуховські звели собі нову резиденцію. Робили це довго, поетапно — і закінчили орієнтовно 1875 року. Палац був одноповерховий, у формі підкови. Складався із трьох корпусів, прикрашених гербами Ґолуховських і їхніх дружин. Будівлі оточував ландшафтний парк площею 50 гектарів, із великими газонами та краєвидами на долину Збруча. За бувальщиною, дерева тут висадили у формі імені коханої одного з Аґенорів — ймовірно, Анни Мюрат. Біля лівого крила садиби стояла неоготична вежа-капличка. Інтер’єри прикрашали каміни, різноколірні кахлеві печі, родинні портрети й меблі у стилі Луї Філіпа. Бібліотека налічувала кілька тисяч томів — всі в однакових твердих палітурках. Все це згоріло під час Першої світової.

Аґенор ІІІ, той, що Марія Йоахім, прагнув відреставрувати маєток. Стартувати під наглядом Кристини Толлочко-Ружинської планували у вересень 1939 року. Не судилося. Архітектор Стефан Богданович, який мав займатися відбудовою, загинув на початку війни на півдні Польщі. Німці влаштували в маєтку табір примусової праці "Ліґеншафт". Руїни палацу розібрали у 1970-х, на їхньому місці постала турбаза "Збруч".

До нашого часу від панської розкоші збереглося небагато: парк, що радше схожий на ліс (хоч є пам’яткою природи загальнодержавного значення), ошатна необарокова вартівня, огорожа графських стаєнь, самі стайні, перероблені на житлові приміщення, і симпатичний флігель-замочок, у якому діє лікарня. Для більшости місцевих і туристів це все – лише малоцікаві споруди на шляху до підперезаної залізними обручами липи, якій понад 560 років. Уже згаданий аматор-літописець Олесь Степовий стверджував, що саме під нею Михайло Грушевський освідчився своїй першій дружині Марії з Вояковських. У Скалі вони й пошлюбились. У 1950-х директор місцевого плодорозсадника хотів продати липу й кілька білих тополь на дрова. Бухгалтер підприємства Олександр Вербін обурився варварству — і кинувся під сокиру, притулившись до дерева. 

Пагурок — неоготичний обеліск Аґенорові-наміснику, який його вдова Марія спорудила поблизу порохової вежі замку — простояв до 1976 року. Його скинули під час розширення дороги. Під обеліском знайшли гравюру із зображенням Скали та сувій пергаменту з портретом і гербом. Артефакти передали до Тернопільського краєзнавчого музею. За незалежности на місці обеліска насипали кенотаф героям УПА. Родинна усипальня Ґолуховських збереглася дотепер, хоч і дуже понівечена. Її начебто у 1960-х намагалися підірвати. Роботи припинили після того, як від вибуху загинув солдат. У склепі каплиці довгий час діяв магазин з продажу гасу й дизпалива. Добре зберігся масивний паркан споруди — перед ним до активної декомунізації стояла радянська зенітна гармата.

Передвоєнне блаженство, повоєнна розкіш

Року 1907 Скала пережила катастрофічну пожежу, після якої довго оговтувалася. У 1920-х навпроти костелу звели казарми і Школу військ охорони прикордоння — тепер дитячий садочок. Поділля було найпівденнішим закутком міжвоєнної Речі Посполитої, польським "південним полюсом" — і намагалося отримати з цього розташування якнайбільше. Місто оточували сливові (морелеві, як тоді казали) сади. Ягоди в сезон здавали на склади "Центросоюзу". На полях сусідніх сіл вирощували тоді ще екзотичну кукурудзу. У Збручі ловили щук. 

Скалу, як і кілька інших населених пунктів на Борщівщині (Устя Єпископське, Окопи, Горошова), вважали курортом. Для відвідин треба було заздалегідь взяти дозвіл у старостві, для фотографування — ще й у прикордонників. Влітку 1939 року жителі Скали чули серію якихось вибухів з боку радянського Гукова, бачили, як вовтузяться вздовж берега радянські селяни. Подейкували, що там будують "лінію Сталіна". Та з цього боку тривоги майже не відчували. 

Якийсь І. Головацький описував тогорічну відпустку у Скалі: «Радіо не грає (акумулятор буде за тиждень), до найближчої випозичальні книжок 25 кілометрів. Якось так по-вакаційному блаженно". Він же залишив також найколоритніший опис Збруча біля міста: «Гнилозелена вода пливе спокійно, підстрибуючи де-не-де на камінні-мілині. І як де Пан Біг створив для зеленоногих жаб рай, то над цією подільською річкою. Очерет пахне розпареним болотом, тихо хитаються віття безсмертних українських верб, удалі шумить вода на мілині як водопад. Сонце вперлося в яр Збруча, зібравши промені прожектором. Шкварне полуднє. Пахне вогка земля, пахнуть "курудзи" (як скорочено люди кажуть) тим добре відомим запахом із царини фізіольоґії. Нараз дві кукурудзи підносяться з землі й починають рухатись. Це два товариші-ґранічери в зелених шапках (округлих, салдатських), в таких самих чоботах, з довгими багнетами як за Шевченка. Навіть форма не змінилася! Товариші розглядають другий бік далековидом. Потім знуджено відвертаються, сходять униз до самітної хатини й обривають собі вишні. Хата покинена, сумна. А сто метрів від неї починається село. Та все це ціле село відгороджене від ріки високим кам’яним муром. Майже символічний китайський (чи совітський) мур. Самі мешканці села лупали берег, формували камені й відгороджували себе від гнилого світу».

Друга світова так драстично проїхалася через Скалу, що залишила її майже без жителів. Більшість дослідників пізнішого часу відзначала, як важко збирати свідчення старожилів. Велетенський кар’єр на виїзді з містечка перетворився на братську могилу вояків УПА. Вчителька історії Оксана Ундерко записала страшні спогади про ті часи. Тіла розстріляних повстанців виставляли на вулицях на пострах жителям. Коли вони вже майже розкладалися, комунальник прибирав їх, прив’язуючи за руку чи ногу до коня. Тварину пускали центральною вулицею аж до кар’єру. 

Двадцять перше століття принесло Скалі дві найхимерніші споруди. Першим з’явився дивацький готель "Тридев’яте царство" (екс-"Веста") в яру нижче від Нової синагоги: асиметричні, фантасмагорійні напливи бетону та каміння, кожен куток прикрашений як не скульптурою, то вазою. З колишньої контори асфальтового заводу, типового радянського паралелепіпеда без прикрас, вибрунькувався замок у стилі луарського ренесансу. Розцяцькована споруда під високим дахом мала запрацювати як готель під Євро-2012, та щось не склалося — і вона всі ці роки стоїть пусткою. Туристів псевдозамок вражає більше, ніж реальні руїни.