Дмитро Яворницький: "козацький батько", який кинув виклик світовому сходознавцю

Колоніальний чиновник 

Про Дмитра Яворницького ще за радянських часів писали книжки й знімали документальні фільми. За кількістю присвячених йому досліджень дніпропетровського історика можна порівняти хіба що з Михайлом Грушевським чи Володимиром Антоновичем. Водночас окремі сторінки його біографії, зокрема період дворічного перебування на Сході, досі залишаються малодослідженими.

У радянську епоху утвердився міф про те, нібито Яворницького покарали засланням до узбецького степу за його українофільство. Цю легенду ввела до наукового обігу літературознавиця Марія Шубравська — авторка першої наукової монографії про Дмитра Яворницького. Вона писала, що нібито в 1891 році через "прояв антипатії до московської історії у лекціях" міністр народної освіти Іван Делянов заборонив Яворницькому викладати в усіх навчальних закладах Російської імперії. Лише завдяки заступництву впливових друзів у Петербурзі (а їх Дмитро Іванович справді мав чимало) опалу вдалося пом’якшити — йому "запропонували поїхати у трирічне відрядження" на посаду молодшого чиновника з особливих доручень у канцелярії Туркестанського генерал-губернатора. "Заслання в Туркестан було логічним завершенням заходів царизму, спрямованих на обмеження діяльності вченого", — писала Шубравська, посилаючись лише на статтю друга історика Василя Строменка в катеринославській газеті "Южная заря" 1913 року. Окрім цієї статті факт існування такої заборони у 1891-му досі не підтверджений документально.

Посада молодшого чиновника з особливих доручень дорівнювала класному чину колезького асесора із правом на дворянство та річним утриманням 800 рублів на рік — не надто багато, але значно краще, ніж у гімназійного вчителя. У той час історик викладав у жіночих гімназіях Санкт-Петербурга та активно друкувався в багатьох часописах, проте в якийсь момент він залишився без роботи. Матеріальна скрута змусила його замислитися про державну службу в Туркестані ще у 1890 році, про що свідчать листи історика. По допомогу з працевлаштуванням Яворницький звернувся до свого земляка Семена Сукачова — голови обласного суду в Ташкенті, наближеного до генерал-губернатора Олександра Вревського. "Я не забув Вашого доручення й дуже радий, що Ви залишаєтесь при колишньому бажанні. Від самого мого приїзду до Ташкента я весь час приглядався й розпитував кого слід, з метою влаштувати для Вас таке становище, щоб, отримуючи пристойне утримання, Ви могли мати й певний вільний час, оскільки дуже хотілося б, аби Ви продовжували наукові заняття. А попрацювати тут є над чим. Лише тут історик знайде розв’язання багатьох найважливіших питань нашого давньоруського життя", —  писав Сукачов Яворницькому.

Призначення Яворницького на посаду розтягнулося майже на два роки — головно через його неквапливість. Одночасно листуючись із Сукачовим, він просив відомого полтавського діяча Григорія Маркевича "закинути за нього слово" перед директоркою Полтавського інституту шляхетних дівчат. Оскільки Туркестанське генерал-губернаторство підпорядковувалося Військовому відомству, чиновницька служба в його канцелярії регламентувалася військовими статутами. У разі призначення Яворницький мав відбути на посаді три роки без права дострокової відставки. Обтяжувати себе такими зобов’язаннями, перебуваючи за тисячі кілометрів від України, історик не бажав, тому до останнього намагався знайти роботу десь ближче до улюбленого Запорожжя. У дещо маніпулятивній формі у лютому 1891-го він писав Маркевичу, що вже "має запрошення до Ташкента", але "… якщо Ви твердо обіцяєте прийняти мене з початку навчального року викладачем Вашого інституту з історії або з красного письменства й літератури, то я негайно, щойно отримаю Вашого листа, відмовлюся від пропозиції в Ташкенті й чекатиму того щасливого дня, коли побачу Полтаву і знайду в ній для себе спокій. Якщо ж Ви відповісте мені ухильно або навіть відмовите — я негайно вирушаю до Ташкента".

У той самий час у канцелярії генерал-губернатора не розуміли, чому Дмитро Іванович постійно зволікав: то не надсилав необхідних для його призначення документів, то забував вказати зворотну адресу на конверті, через що листи доходили до нього лише за кілька місяців. Зрештою терпець почав уриватися: Сукачов уже натякав Яворницькому, що "залізо треба кувати, поки воно гаряче". Однак роботи в Полтаві "козацький батько" так і не отримав, тож урешті погодився вирушити до Узбекистану.

До кінця травня 1892 року Яворницький вже мав дістатися столиці Туркестанського краю та приступити до виконання обов’язків. Невдовзі по приїзду в місцевих виданнях починають друкувати його розвідки з місцевої історії — першою була стаття "До питання про початок міста Ташкент" у газеті "Туркестанские ведомости" за 21 липня. Згодом історик запорозького козацтва звертався до таких тем, як вплив Сходу на давньоруське життя, біографію Тамерлана та походження "сартів"Так в Російській імперії називали тюркомовне корінне населення Середньої Азії. 

Того ж літа генерал-губернатор Вревський відрядив Яворницького в подорож Туркестаном із завданням укласти історико-археологічний путівник. Спочатку автор планував надрукувати його в журналі "Исторический вестник" як розлогу статтю під назвою "Подорожній щоденник археолога від Баку до Ташкента", однак у підсумку праця вийшла окремою книжкою на початку 1893 року під назвою "Путівник Середньою Азією від Баку до Ташкента в археологічному та історичному відношеннях".

Дмитро Яворницький vs Арміній Вамбері

Під час відвідування мечетей Гур-Емір та Шахі-Зінде в колишній столиці Імперії Тимурідів — Самарканді, Дмитро Яворницький зробив сенсаційну заяву: що видатний Арміній Вамбері насправді ніколи тут не бував! Цю новину було надруковано 18 жовтня в "Правительственном вестнике" — газеті, де зазвичай друкували офіційні урядові повідомлення:

"Оглядаючи старожитності в Самарканді, дослідник дійшов висновку, що описуючий їх відомий мандрівник Вамбері, вочевидь, ніколи в Самарканді не був. Хоча Вамбері й говорить, буцімто йому доводилося підвергати небезпеці життя і переодягатися дервішем, щоби проникнути до Самарканду, але, по повірці, з’ясовується, що у цього мандрівника немає вірного опису жодної мечеті. Так,  напр., в мечеті, Шах-Зінде — ані вузької стежки до неї, ані описаного двору, ані мармурових сходів, геть не існує; в мечеті Гур-Емір, де спочиває прах Тимура, жодна подробиця за описом не відповідає дійсності, починаючи двором мечеті і закінчуючи підземеллям, до якого замість вузьких і довгих ведуть усього в 7 сходинок… Подібні помилки в описі Самарканду дають підставу припускати, що Вамбері не доїхав до нього і описує це місто за слухами".

Арміній Вамбері був всесвітньо відомим угорським сходознавцем-тюркологом, поліглотом та визнаним експертом із Середньої Азії. У 1862 році він одним із перших європейців побував у закритих тоді для Заходу Бухарі та Самарканді, подорожуючи під виглядом мандрівного монаха-дервіша. Свої пригоди він описав у книзі Travels in Central Asia, що вийшла в Лондоні 1864 року. Вона миттєво стала бестселером і була перекладена багатьма європейськими мовами. Російський переклад з’явився в Петербурзі вже наступного року.

<p>Стаття у газеті "La Temps" за 23 жовтня 1892 року</p>

Професора Вамбері вважають одним із символів вікторіанської епохи. За легендою, саме він надихнув Брема Стокера на написання роману про Дракулу — навіть був прототипом професора ван Гелсінга. Будучи переконаним англофілом, він водночас дотримувався жорстких антиросійських поглядів. Про Росію Вамбері висловлювався як про «азіатську деспотію, де лише інтелігенція та правляча династія мають наліт "європейськості", в той час як більшість її населення становлять азіати з подвійними стандартами, які страждають у сто разів більше на всі хвороби й вади, що ми зазвичай приписуємо східним народам». Через відверту критику Росії та її загарбницької політики в Петербурзі Вамбері таврували русофобом. Його вважали одним із головних публічних ворогів імперії. Саме тому під час геополітичного протистояння з Британією за панування в Азії російській пропаганді було важливо знецінити авторитет угорського вченого. Як за кордоном, так і всередині країни росіяни часто організовували кампанії з його дискредитації, називаючи Вамбері "брехуном" і "бароном Мюнхгаузеном", який нібито ніколи не бував на Сході.

Ось чому заява Яворницького тоді привернула увагу не лише в Росії, а й в Європі. Про нього тоді писали французька La Temps, британська The Guardian, а також австро-угорська преса. Кореспондент будапештської Budapesti Hírlap зауважив, що "нападки на Вамбері є давнім спортом росіян", і що спроби Яворницького дискредитувати всесвітньо відомого угорця виглядають "абсолютно недолугими". Сам Арміній Вамбері закиди українського історика проігнорував. Критика Яворницького описів Вамбері врешті потрапила й на сторінки його "Путівника".

"Путівник по Середній Азії" від дослідника козацтва

Яворницький був істориком козацтва, а не сходознавцем. Проте це не завадило йому написати у доволі короткий термін книжку на 200 сторінок про Середню Азію. У вступі до свого путівника Яворницький зазначав, що писав його із метою "дати в руки освіченій людини книжку, де він би міг знайти короткі історичні, археологічні і почасти етнографічні відомості" про цей край. Праця була надрукована коштом Туркестанського генерал-губернаторства та розповсюджувалася через Ташкентську публічну бібліотеку.

У путівнику Яворницький описував місця й пам’ятки, що трапляються мандрівникові під час подорожі Закаспійською залізницею від Узун-Ада до Ташкента. І це не випадково: збудована у рекордно короткі терміни та відкрита 1888 року Закаспійська залізниця стала справжнім предметом гордості царської Росії та своєрідною "дулею в пику" Британії. На урочисте відкриття пасажирського руху уряд запросив журналістів з різних країн світу — щоби показати світові "справжнього володаря" Середньої Азії. У 1890 році за сприяння генерала Анненкова — керівника залізничного проєкту, подорож від Баку до Ташкента здійснив і відомий французький фотограф Поль Надар. Свою мандрівку він зафіксував у серії світлин, що принесли йому світову славу. Завдяки цим фотографіям ми маємо змогу побачити подорож Середньою Азією такою, якою її бачив Яворницький.

<p>Обкладинка "Путівника" Дмитра Яворницького</p>

Запросили тоді й Армінія Вамбері, проте в останню мить Петербург все-ж таки скасував його участь і оголосив угорського професора персоною нон ґрата.

Марія Шубравська зауважила, що "Путівник по Середній Азії" був написаний у стилі попередньої праці історика — монографії "Запорожжя в залишках старовини та переказах народа", що вийшла 1888 року. В ній автор, крокуючи місцями колишніх Вольностей запорожцівТак називалися володіння Запорозької Січі, на мешканців яких поширювалися її права і свободи, у формі тревелоґа описував козацькі пам’ятки та їх історію. Оповідання мало форму живої розповіді, без якоїсь чіткої прив’язки до структури. Опосередковано цю гарно ілюстровану книжку можна вважати також першим історичним путівником по Придніпров’ю.

Колеги сприйняли працю Яворницького доволі прохолодно. Рецензенти закидали авторові некритичне ставлення до використаних джерел та чималу кількість фактологічних помилок. І. Житецькій вважав, що "Запорожье" "не є ані науковою працею, ані подорожніми нотатками, ані лірикою в прозі": «Що ж являє собою твір пана Еварницького, виданий у двох томах з очевидно серйозною метою ознайомити публіку з долею знаменитої спільноти? Усе і ніщо: усе — в сенсі цікавого опису "Запорожья в остатках старины и преданиях народа", і ніщо — в сенсі суворо наукової книги з топографії краю та історії "славного війська запорозького низового"».

На відміну від попередньої праці, "Путівник від Баку до Ташкента" не мав претензії на науковість. Дмитро Іванович вже не був скований рамками академічності та міг дати волю своєму літературному талантові, хоч його книжка геть не була схожою на популярні в ті часи "бедекери"Baedecker — німецький видавець довідникових путівників про різні країни світу («бедекери»), що користувалися надзвичайною популярністю у XIX столітті.

Під час написання путівника Яворницький переважно опирався на праці класичних авторів — Діодора, Страбона, Геродота, Арріана та Квінта Курція Руфа (тобто на ту літературу, що входила до навчальної програми гімназій). Як і попередній твір Яворницького, путівник містив як неточності, так і доволі фантастичні твердження. Історик пояснював, що назва річки Амудар’я походить від слова аму "що по-китайські означає хліб" та перського дер’я "ріка", отже перекладається як "Хлібна річка"За загальноприйнятою версією, гідронім походить від назви середньовічного міста Амуль в Туркемністані, крізь який проходила ріка. Не менш оригінально він пояснював походження назви "сартів" — міського населення Середньої Азії, яких у Російській імперії помилково вважали окремим тюркомовним етносом. Опираючись на свідчення античних авторів Птолемея та Амміана Марцелліна про населення за Яксартом (сучасна Сирдар’я), Яворницький пояснював: «"Очевидно, що слово "сарт" походить від назви річки Яксарт і, вочевидь, виникло таким чином: спочатку прибережний житель річки Яксарт у відповідь на запитання, звідки він, міг казати: "Я з Яксарта", а згодом — коротше: "Із Яксарта", "Я — сарт"».

Критики Яворницького часто закидали йому упередженість, якої він не зміг позбутися й у своєму путівнику. Його сторінки рясніли орієнталістськими наративами: текінців (туркменів) він називав ледачими й підступними, сартів — жадібними й хитрими, а мусульманок у паранджі — "тим, що в Малоросії називається опудалом на горосі". Сьогодні важко сказати, чи міг український історик уникнути вихваляння російської колонізації Середньої Азії, перебуваючи на державній службі, але саме такі рядки знаходимо у його праці: "Яка величезна і водночас мертва пустеля! ... А дай їй пити, і вона в тисячу всяких голосів заговорить, тобто, говорячи інакше, зроси тільки цю пустелю водою, і то буде одна з найбагатших для російської колонізації ділянок землі, на якій з'являться і люди, і звірі, і птахи, і ліси, і трави... І ми твердо віримо, що такий час скоро чи нескоро настане, і тоді потягнеться сюди наша русская Русь, тоді зазвучить тут наша плавна російська мова, розіллється наша могутня широка пісня, вкорениться наша свята православна віра. І в кого тільки є жива душа, у кого тільки є живе серце, той не може не співчувати цьому…"

Після виходу путівника Дмитро Іванович здобув офіційне визнання влади. Його нагородили орденами Святого Станіслава ІІІ ступеня та Бухарської зірки, фірманомГрамотою бухарського еміра, а також подякою від цесаревича Миколи (майбутнього імператора Миколи ІІ). Тим часом у Петербурзі вийшла друком його нова монографія, присвячена Іванові Сірку. Сам історик упродовж всього часу перебування в Азії не покидав досліджувати козацтво. Значну  частину своїх доходів він витрачав на історичну літературу і оплату праці помічників, які переписували для нього документи в архівах Москви й Петербурга.

Коріння козацтва в азійських степах

Дмитро Яворницький так і не відбув повністю свого трирічного терміну в Туркестані. У квітні 1894 року він узяв відпустку та поїхав на Південь України, після чого до Ташкента більше не повертався. Судячи з листа Сукачова, Яворницький мав намір достроково залишити службу, проте в такому разі мусив би відшкодувати генерал-губернаторству прогонні та підйомні гроші — майже його річної зарплати. До завершення офіційної відпустки Сукачов радив історику "навіть не заїкатися" про відставку й замість цього оформити якусь медичну довідку, щоби піти через хворобу й уникнути боргу.

Ще під час подорожі Туркменістаном та Узбекистаном Яворницький звернув увагу на спільні риси тюркських кочовиків і запорозьких козаків: виголені чуби й шаровари, широкі пояси, викривлені шаблі, а головне — любов до свободи та військової справи. Для себе історик зробив відкриття, що велика кількість українських слів, як-от джура чи тютюн, має тюркське походження. Це надихнуло дослідника запорожців шукати коріння козацтва не в Україні, а в азійських степах.

У передмові до другого видання першого тому "Історії запорозьких козаків" Яворницький зазначав, що доповнив свою працю раніше невідомими матеріалами про "великий зв’язок між життям тубільців Середньої Азії та запорозьких козаків". З позиції мовознавця-аматора він доводив, що слово "козак" походить від самоназви киргизів-кайсаків, виводячи його етимологію чи не від самих арійців. І хоча вчений мав рацію щодо тюркських коренів слова "козак"тюрколог Омелян Пріцак вважав, що воно походить від qasah — тобто самотній, не обтяжений родиною, навряд чи можна погодитися з його тезою про зародження феномену козацтва серед половців або киргизів.

Опосередковано Дмитра Яворницького також можна вважати натхненником музейної справи в Узбекистані. У 1893 році він опублікував статтю "До питання щодо започаткування в Самарканді музею старожитностей" та  долучився до опису колекцій відомих меценатів Леона Борщевського та Акрама Аскарова. Згодом ці зібрання увійшли до фондів Самаркандського крайового музею, сьогодні відомого як Державний музей історії та культури Узбекистану. Біля його витоків стояв і сам Яворницький — майбутній багаторічний директор Катеринославського музею.