Дивіться під ноги, як Павло Нечитайло

Панський маєток на березі Дністра

Сім’я Нечитайлів постійно переїжджала. Одна з домівок малого Павла була в панському маєтку в селі Гринчук неподалік Кам’янця-Подільського. Будівля стояла серед великого парку на березі Дністра, мала великі вікна, ліпнину й масивні арки над верандою. Усередині діяла сільська школа. Її директоркою, а заодно і вчителькою російської літератури була Павлова мама. На першому поверсі містились шкільні класи, а на другому — колишній панський кабінет із рипучим паркетом і невеликим балконом. Літніми вечорами батьки брали малого сина і спускалися до річки ловити рибу. Та будівля залишила Павлові одні з найсвітліших дитячих спогадів.

У середині 1980-х сім’я Нечитайлів переїхала на північну околицю Кам’янця-Подільського. Поряд стояв цементний завод, який формував не лише робочі місця для дорослих, а й атмосферу дитячих розваг.

Павло жив звичним для бешкетника життям. Неподалік пролягала залізниця. Він із друзями клав на рейки цвяхи, щоб потяг перетворив їх на наконечники для стріл. Як і у справжніх шибеників, забави не завжди були невинними. Особливо коли до цього долучалася радянська пропаганда. Малий Нечитайло з друзями любив гратися "у партизанів". А що ти за партизан, якщо не хочеш пустити під укіс німецький потяг? Павло з друзями будував на рейках різні перепони. Але диверсійних навичок хлопчакам бракувало, тому жоден поїзд не постраждав.

— Тоді було безліч цих геройських, партизанських фільмів. Ми всі хотіли бути партизанами, бо кожен мав книжку про їхні подвиги чи відважних піонерів. Уся ця естетика мусила знаходити вихід. Тому, окрім намагання звести з рейок поїзда, ми гралися у тортури, один на одному перевіряли різноманітні катування, — пригадує Павло.

Похмура індустріальна атмосфера кінця 1980-х гармонійно накладалася на актуальні теми тогочасся. Одна з них — серійні вбивці. Павло пригадує, що в дитинстві дітей лякали історіями про маніяків.

— Тоді говорили і про Чикатила, і про Онопрієнка. Був ще такий одіозний маніяк Анатолій Сливко. Він любив катувати піонерів у чистеньких піонерських формах. Був піонервожатим і знімав усе це на любительську камеру. Селище цемзаводу, з похмурим, величезним монстром-заводом, із високими трубами, дуже відповідало такій гнітючості.

На початку 1990-х сім’я Нечитайлів переїхала ближче до середмістя Кам’янця-Подільського. Для Павла почався період Старого міста й містянських принад.

Пісні цьоці Марусі

Павловий батько Олександр Нечитайло родом із Миколаївської области. Він завжди наголошував на своєму козацькому походженні, казав, що Нечитайли — з Бугогардівської паланки. 

У післявоєнні роки Олександр Нечитайло закінчив історичний факультет Одеського університету. Він не мав наукових амбіцій, але безтямно залюбився в археологію. Ще коли Нечитайли жили в панському маєтку, батько брав сина з собою на розкопки. За рік до того, як народився Павло, неподалік села Гринчук розкопали давньоруське городище. Нечитайло-старший водив туди малого, і вони разом збирали стінки давніх горщиків. Він часто повторював синові: "Дивись під ноги!".

— Археологія у мене, звісно, від батька. Він багато їздив в експедиції. Постійно вчив збирати черепки. Для мене це було магією: він може по тому черепку визначити, з якого це часу! Я довго цього не розумів і дуже хотів навчитися. Про людей, які займаються археологією, я в дитинстві думав, що це каста недосяжних.

Від батька Павло успадкував спостережливість і терпіння, а від матері — завзятість і непохитність:

— Мамин рід по дідовій лінії — шляхтичі Ясніцькі зі Слобідки-Рихтівської, величезного села на Поділлі. Ясніцькі мають свій герб і багато гонору. Усі вони були палкі й нестримні, часто із загостреним почуттям справедливости.

Коли йдеться про людей, які сформували Павла в дитинстві, то він чи не найчастіше згадує цьоцю Марусю — сестру своєї бабусі. У малому віці Марія перехворіла на поліомієліт і мала слабкі ноги. Відтак стала нянькою для всіх дітей у родині. Символічно, що її прізвище було Співак — вона й гарно співала.

— За сімейною легендою, коли я тільки-но вчився сидіти, то вона мені співала, а я їй підспівував. А вже коли був школярем, то просто на слух переймав ті пісні. Просив її співати, потім повторював і записував у зошит.

У початкових класах Павло пішов до музичної школи опановувати гру на трубі. Наспівував вчителеві пісні цьоці Марусі, а він переводив їх у ноти. До десяти років хлопець умів грати кількадесят старих пісень. Деякі з них, наприклад, "Приймак", стали частиною репертуару гурту "Пропала грамота".

Цьоця Маруся мала бібліотеку з добіркою української літератури. На канікулах Павло перечитував Архипа Тесленка та Панаса Мирного. На зламі 1980-х і 1990-х у виданнях почало з’являтися все більше історичних тем. Нечитайло зачитувався свіжовиданими путівниками про Кам’янець-Подільський, задивлявся тільки-но знятими фільмами про козаків.

Тодішній Кам’янець запам’ятався Павлові як майже цілковито російськомовне місто. Заводи сприяли русифікації. До міста переселяли професійні кадри з Росії та російськомовних жителів зі сходу. Однак Олександр Нечитайло хотів, щоб син ходив до українськомовної школи. Він брав Павла на перші патріотичні мітинги, навіть їздив із ним на демонстрації під Верховну Раду. В одній із поїздок хлопець мав книжку "Кайдашева сім’я". Після мітингу на ній підписалися кілька відомих політиків, серед інших — Степан Хмара. Цю книжку Павло зберігає досі.

У 1990-ті головне — не впасти

Розмову про 1990-ті Нечитайло розпочав з бійок. Він вважає, що тодішні діти були жорстокішими, ніж сучасні. У його школі до початкових класів ходили із розквашеними носами, а до старших — з розбитими головами. Павло покинув музичну школу, але не секцію боксу.

— У першій половині 1990-х агресію дуже схвалювали. Тоді я знову пішов на бокс. Тепер хлопці на секції порівняно з тими часами — просто зайчики.  

Спорт давав корисні навички для пострадянського побуту. Тренування допомагали встояти у бійках. Павло каже: якщо ти падав, то натовп копав тебе ногами. Нечитайло пригадує одну зі "стрілок" — тоді репетицію "Пропалої грамоти" перервав друг:

— Прийшов Гріша і сказав, що в нього "зустріч" і йому треба допомогти. "Зустріч" була на стадіоні. Ми прийшли, а там вже чекало безліч людей. Гріша ж привів тільки мене та ще одного хлопця. Ну і нас почали бити якимись киями. Я втік першим, а Гріша десь через дві хвилини. Підійшов до мене з отаким шматком скальпа і сказав: "Нічого, Паша, ми їм ще відомстимо".

Кам’янець-Подільський — як, мабуть, і кожне пострадянське місто — ділили на райони. Часто хлопці влаштовували бійки "стінка на стінку". Павло пригадує одну з таких "міжрайонних" сутичок у 1994 році:

— Всі райони зібралися біля Будинку культури. Нас мобілізували старші, нам було десь по 14—15 років. Взяли палки, нунчакидві, з'єднані ланцюгом чи мотузкою, палиці, дехто поробив собі обладунки з книжок, які мали захищати живіт. Ми прийшли, а там стояв такий здоровенний натовп, що я такого ще ніколи не бачив. Зрештою, бійки не вийшло: всі випили могорич і розійшлися.

Народження магії

Павло хоч і залишив музичну школу, але з музикою не покінчив. У студентські роки грав на гітарі й серед друзів мав багато музикантів. Одного дня зрозумів, що йому вдається створювати пісні, які подобаються людям. 

Якось знайомий панк привів Павла на прослуховування до гурту "Вовчі ягоди". Молодий гітарист сподобався музикантам, але повернувся до них аж через рік. Показав хлопцям власні пісні, і вони створили новий гурт. Назвали "Пропала грамота", бо всім подобався фільм 1972 року з Іваном Миколайчуком. І майже одразу поїхали на відбір "Червоної рути - 98".

— Неочікувано ми всім сподобалися і вийшли у фінал. У 1997 році фестивалю дали багато грошей, там вперше засвітилися "ТНМК", "Тартак", Катя Chilly, їх почали крутити по телебаченню. Ми вважали, що це наш квиток у шоу-бізнес. Почали дуже заморочуватися: записували дві пісні пів року. Поїхали на фінал у Дніпро, і виявилося, що в нашій номінації — акустична музика — переможців не визначали. А отже, не було й можливості розкрутитися. Потім ми розсварилися і розпустили гурт.

"Пропала грамота" повернулася аж 2004 року вже в Києві. Новий етап був натхненним, за наступні шість років гурт записав три альбоми й виступив на багатьох фестивалях. Павло згадує, що 2009-го їм навіть здалося, що нарешті вдалося схопити Бога за бороду. Групу запросили до Чехії у гастрольний тур із дванадцяти концертів, відразу після цього — на фестиваль до Польщі. Але успіх був оманливим. Усе пішло на спад.

— Нам треба було серйозніше підходити до музики як до продукту. А в нас була вільна творчість. Ми не мали стратегії розвитку. Успіх у музиці неможливий без жертовности. Я маю багато друзів-музикантів, які відреклися від усього заради музики. Лише такий вибір інколи виправданий. Оглядаючись назад, я би зробив усе по-іншому. Але я вдячний за ці часи, вони були по-своєму прикольні.

У 2009 році Павло Нечитайло з дружиною Яною Шпачинською створив дует Zapaska. Музикантам довелося змінюватися і підлаштовуватися.

— У "Запасці" ми дуже важко сходилися психологічно. У музичному плані ми обоє лідери, зі своїми ідеями. Водночас, коли разом граємо, відбувається щось дивовижне. З одного боку, музика — це конструктор, математика, а з іншого — магія. Її я найбільше ціную. І в нас з Яною ця магія виходить. У цьому дуеті я освоїв багато різних інструментів і врешті зрозумів, що клавіші та трубу я люблю більше, ніж гітару.

Щастя під ногами

Фраза батька — "Дивись під ноги!" — подіяла на сина. У старшій школі Павло перейшов у клас із поглибленим вивченням історії. Згодом вступив на історичний факультет Кам’янець-Подільського педагогічного інституту. Навчання продовжив у Києво-Могилянській академії. Захистив кандидатську з археології.

У 2016 році колеги з Інституту археології запропонували Нечитайлу очолити архітектурно-археологічну експедицію в рідному Кам’янці. Він вагався, бо вважав, що система чинитиме спротив змінам. Але все ж погодився. У перший же сезон на території міста розкопали ливарню із виробництва артилерійських гармат початку ХVІІІ століття, а також першу в Україні ливарню трипільського періоду, давню кав’ярню і перший брук.

— У той же сезон ми знайшли рис — вперше на материковій Україні. Копали турецьку башту й виявили цілу купу грудок — думали, що пшениці. Передали на експертизу до Німеччини, і німці сказали, що рис.

Розкопки виявилися успішними завдяки змінам, які обстоював Павло. Він почав відкривати площу великими квадратами. Археологам вдалося виявити багато нового в межах історичних фундаментів.

24 лютого 2022 року Павлові справи, як і мільйонів українців, перервала війна.

Гіркота дикого клена

Павло до останнього не вірив, що Росія здатна на повномасштабне вторгнення. Але коли велика війна таки почалася, то із рішенням не вагався.

— Я зрозумів, що мусить бути психологічна готовність. Якщо вже зібрався йти на війну, то йди не тому, що хтось там інший йде, а тобі дуже соромно, що ти не йдеш. Має бути дух, що тіло рве до бою! Мусить домінувати відчуття, що ти по-любому маєш піти. Маєш — і все. От таке відчуття в мене 24 лютого і було.

Дружина сприйняла Павлове рішення без докорів. Не відмовляла і не плакала. Яна поїхала з дитиною за кордон, а Павло наступного дня пішов до військкомату. 

Нечитайло хотів до ЗСУ, але потрапив у ТрО. Вже 26 лютого стояв на блокпості. Через кілька тижнів їх почали готувати до відправлення на схід.

Каже, перше, що здивувало у війську, — безліч чудових людей.

— Спочатку я думав, що буде купа гімна, як це буває у закритих чоловічих колективах. Але був шокований від того, наскільки толерантні люди там зібралися. До того ж з абсолютно різною освітою, різного віку, з різними бекграундами. Був бізнесмен із доходом триста тисяч на місяць, були звичайні роботяги, були хлопці, які спеціально повернулись з-за кордону, щоб воювати.

Після навчань Павло з побратимами поїхав на Полтавщину, далі — на Сумщину, у прикордоння. 

Навіть на війні Пало не забував про музику. Поміж виконанням військових обов’язків написав кілька пісень.

— У Полтавській області біля нашого блокпоста росли клени. І я собі занотував у записнику "гіркота дикого клена". Всі ми знаємо цей дикий клен, коли тримаєш його листочок в роті, як сірник, то можна відчути, який він гіркуватий. Через кілька місяців ми стояли вже на Сумщині в посадці — там також усе було в тому клені. І так між нарядами народилася пісня "Гіркота дикого клена".

Майже через рік служби Павло звільнився із ЗСУ за сімейними обставинами.

Кілька кошиків Нечитайла

В одному з інтерв’ю Павла запитали, ким він себе бачить після 60 років. Він відповів, що буде професором кафедри археології в університеті та гратиме улюблену музику з такими ж олдскульними чуваками, як і сам. Той план йому подобається і сьогодні. Лише по-іншому сприймає викладання в аудиторіях, бо надто любить свободу. Уже понад десять років Павло живе без роботи в офісах. Найбільшим привілеєм називає можливість керувати своїм часом.

Власний ритм життя допомагає Нечитайлові реалізовуватися і як музиканту, і як науковцю, і як радійнику. Павло створює подкасти для "Локальної історії", вони є одними з найбільш прослуховуваних.

— Пам’ятаю, наскільки 1990-ті й початок 2000-х були злиденними часами. Коли почалася війна, я дуже боявся, що злидні повернуться. Бо це найгірша психологічна атмосфера, у якій може перебувати людина. Навіть у лавах ЗСУ я не відчував такого розпачу, як на початку 2000-х, коли був студентом у Києві й абсолютно не мав грошей. Тому намагаюсь максимально розвиватися всюди, де можу.

Упродовж розмови Павло відкритий, товариський і часто усміхається. Його тішать археологічні знахідки, спорт, нова музика, яка магічно народжується в голові, і, звичайно, сім’я. Коли в горняті закінчується чай, Павло виходить у теплу сонячність свого рідного Кам’янця.