Бомбочки та фойси Бранзолії

13:22, 3 вересня 2021

Lid.jpg

Українців спокушали Бразилією, розповідаючи небилиці про цісаревича Рудольфа, Нову Австрію і рай на землі. Натомість на них чекали непрохідні дикі ліси, голод і гірке розчарування. Але вони збудували нове українське життя під піньорами. І їх зараз півмільйона.

Бразилійські українці – одна з найзагадковіших і наймовчазніших діаспор світу. Сто тридцять років історії – а Україні й досі байдуже до цього.

марина-гримич-793x509 (1).jpg

Марина Гримич

докторка історичних наук, письменниця

"Горіла сосна, палала"

Історія української спільноти у Бразилії бере з 1890-х років. Коли з галицьких і буковинських сіл почали масово виїжджати до Канади та Бразилії селяни в пошуках вільної землі та щастя для своїх дітей. Бразильські еміграційні агенти проявляли немалу проворність та вигадливість, щоб переконати українців їхати не до Канади, а саме до Бразилії, малюючи у своїх оповідях справжнісінький рай.

Rudolf_von_Österreich-Ungarn,_1862.jpg

Рудольф Габсбург-Лотаринзький у військовому однострої, 1862 рік

Фото: uk.wikipedia.org

Одна легенда напрочуд добре прижилася у селянському середовищі і благоговійно передавалася з вуст в уста. У ній йшлося про те, що кронпринц Рудольф, єдиний син Франца Йосифа І та Єлизавети Баварської, який наклав на себе руки, насправді живий. Він виїхав до Бразилії, щоб створити там царство щастя і справедливості – "Нову Австрію". Цісаревича галичани любили, щиро плакали, коли він загинув, і охоче повірили в побрехеньку. 

До цієї байки додавали й інші, зокрема, про мавпочок, що працюють замість людей. Так селяни й кинулися у подорож до Бранзолії (такий топонім коротко побутував у галицькому фольклорі ХІХ століття).

Невдовзі після приїзду українці з’ясували, що потрапили не в рай, а в пекло – кинуті напризволяще у непрохідних лісах, із диким звіром, зміями, без елементарних засобів до виживання. 

Попервах давали собі раду тим, що збирали листя чаю мате і продавали на базарах аргентинцям. Ті скуповували його тоннами для популярного напою мате, що згодом прижився і в українців під назвою "шімарон". Це не лише надзвичайно тонізуючий напій, а й соціальний звичай, подібний до "викурювання люльки миру". Приходиш у гості – там гарбузик із видлубаною серединкою  (бомбочка) і соломинка (куя). Шімарон передають по колу з рук у руки. І спробуй відмовитися!

У перші роки українців рятували від голодної смерті горішки з місцевої сосни – пінейрос, яку вони назвали на свій лад "піньором". Тепер це один із символів української спільноти Бразилії.

Волиняни_1.jpg

Емігранти з Волині у Бразилії, 1930-ті роки

Фото: volynpost.com

"Піньорчик" – обов’язковий атрибут весільного обряду тамтешніх українців. Гілочку, прикрашену стрічками та паперовими квітками, подібно до нашого "гільця", встромляють у коровай. За старим звичаєм, дружка виконує танець із весільним хлібом, перш ніж передати його на краяння. "Затанцьовування" короваю і досі можна побачити на українських сільських весіллях. 

130 років українською

Локальна говірка містить багато слів португальського походження, перероблених на український манір. Наприклад, головним знаряддям праці в ручному землеробстві є інструмент, схожий на косу, тільки із загнутим, як у мачете, кінчиком ножа. Називається "фойса". А місцеві українці утворили з нього дієслово: "Пішов на ро’си (поле. - Ред.) фойсувати".

Місцем розселення українців у Бразилії є переважно три штати на півдні країни – Парана, Санта-Катаріна, Ріо-Ґранде-до-Сул. Клімат у цій місцевості подібний до українського. Неформальною українською столицею є Прудентополіс. Більшість населення – бразильці українського походження. 

Парана.jpeg

Членки жіночої секції Лесі Українки при українському центрі в Куритибі (штат Парана), 12.08.1937

Фото: ukrinform.ua
Прана_1.jpg

Українські емігранти, котрі прямували до штату Парана

Фото: istpravda.com.ua

Процеси асиміляції розпочалися тут досить пізно, десь у 1990-х роках. Тож заходиш у наші дні до прудентопольської крамнички й не знаєш, як правильно попросити щось португальською. А тут звідкись вигулькує дівчисько, яке найняли спеціально для того, щоб спілкуватися з відвідувачами українською мовою. 

Уявіть собі: діаспорі вже 130 років і її не "підживлювали" нові еміграційні хвилі, а тут ще й досі в околицях є люди, які погано говорять португальською!

Українська ідентичність тут досі потужна. На жаль, часто не від хорошого життя, а через патріархальний уклад і несприятливі  соціально-економічні умови життя.

Довгий час нашими земляками у Бразилії опікувалася Українська католицька церква, надаючи духовну підтримку, певний соціальний захист і українську освіту. Збереження мови та ідентичності було б неможливим, якби не вона. Це, напевно, найуспішніший український місіонерський проект. 

Бразилія.jpg

Відзначення 130-річчя української еміграції до Бразилії. Місто Куритиба (штат Парана), 2021 рік

Фото: ukrinform.ua
Cerimonia_de_bencao_dos_alimentos.jpg

Українці освячують великодні кошики біля церкви у Куритибі (штат Парана), 2006 рік

Фото: wikipedia.org

Таємниця бразильської житниці

На відміну від "Української Канади", українсько-бразильська діаспора поки що дала своїй країні небагато визначних діячів науки, культури, політики. Проте залишила вагомий слід в історії Бразилії в інакший спосіб.

Рослинність Бразилії.jpg

Природа Бразилії

Фото: bbc.com

Українцям разом із поляками належить історична місія впровадження практики вирощування пшениці у Бразилії. Зараз ми знаємо її як одну з найбагатших світових житниць, а сто років тому такого не було навіть у найсміливіших мріях.

 А починалося усе дуже сумно. У листах на батьківщину українські піонери писали: "Сіє ся жито, гречку, ячмінь, горох, просо; пшеницю майже ніхто в нас не сіє, бо дуже птахи з’їдають".

Ще одна проблема: привезене з України зерно на нових ґрунтах не приживалося, пшениця родила вкрай погано. Однак українці хотіли мати "свій хліб", тому рік за роком уперто продовжували сіяти. Шляхом помилок і втрат ця сільгоспкультура таки стала хай і не основною, проте стабільною у селянському господарстві. 

А "королевами" українського поля у Бразилії були місцева чорна квасоля та кукурудза. У народній пісні, створеній у перші роки перебування на чужині, люди співали:

Браття мої, браття, браття рідненькії,
Які ми тут бідненькі – бідні-біднесенькії.
Не мам що їсти, лиш чорна фасоля,
Бо ми відрікли ся у Галичині поля. 

Зміна "зернової" дієти на "бобову" українцям давалася нелегко. Але вже в 1920-х роках Петро Карманський писав: "...засвоїли собі наші поселенці чорну фасолю, котра становить ураз із рижом і мукою з мандіоки щоденну їх поживу". До речі, маніоку українці прозвали "манжохою".

Паранська хата.jpg

Традиційна українська хата. Оселя п. Коваля, колонія Коста Карвальо (штат Санта-Катаріна), 2009 рік

Фото надала авторка

Іще один внесок українців, знову ж таки, з поляками, в історію Бразилії – знаменита дерев’яна "паранська хата". Нещодавно її внесли до переліку об’єктів культурної спадщини штату Парана. 

За даними дослідників історії народної архітектури півдня Бразилії, до кінця ХІХ століття дерев’яні будинки тут не були поширені, незважаючи на достатню кількість деревини з лісів. Бідніше місцеве населення (індіянці, "кабокло") зводили мазанки й використовували дерево лише для каркаса. А багаті португало-бразильці будували хати з каменю та цегли.

православна церква в Бразилії.jpg

Українська православна церква Петра і Павла в селі Ґонсалвес Жуніор, 2009 рік

Фото надала авторка

Поява дерев’яних жител пов’язується з нашими земляками, серед яких було багато чудових майстрів-будівельників та столярів. Перші хати із вертикально збитих дощок з’явилися тут наприкінці 1890-х років, а мода утвердилася в першому десятилітті ХХ століття.

Під українським, польським і частково німецьким впливом зводити дерев’яні будинки почали навіть ті іммігранти, які мали на батьківщині традицію кам’яниць, зокрема італійці.

Дах паранської хати гострий, під кутом 30 градусів. У дощові сезони така конструкція допомагала уникати затікання води в щілини. Піддашшя служило додатковим житловим простором, де переважно спали діти. Паранська хата часто мала ґанок – "варанду", – який у хорошого господаря був різьбленим.

Чорношкіра Матінка Божа

Українці Бразилії, що проживають у сільських поселеннях, які тут звуться колоніями, можуть похвалитися винятковою збереженістю народного календаря. Він відрізняється від "материнського", тобто того, що в Україні, хіба що наявністю додаткового свята - Апаресіди - чорношкірої Матінки Божої, покровительки Бразилії. 

NS_Aparecida.png

Апаресіда – чорношкіра Матір Божа

Фото: it.wikipedia.org

У 1717 році троє рибалок виловили з річки Параїба-до-Сул статуетку чорної Богородиці в розкішно оздобленій мантії. Невдовзі було помічено, що фігурка творить чудеса. З 1745 року містечко Апаресіда є національною святинею. А в 1929 році Папа Пій ХІ проголосив Діву Марію з Апаресіди небесною покровителькою Бразилії.

Українська спільнота не залишилася байдужою до чорношкірої Матінки Божої, а свято на її честь ввели до офіційного літургійного календаря.

До речі, українці Бразилії також мають свою покровительку на ім’я Матінка Божа Коралів, і "родом" вона з містечка Антоніо Олінту. Її можна назвати українсько-бразильською Мадонною.

Однією із характерних рис сільської українсько-бразильської спільноти є особлива набожність, яка підтримується не лише величезним авторитетом української церкви, а й загальнобразильською звичаєвістю.

Окрім традиційних служб Божих і релігійних святкувань, українські сільські райони можуть похвалитися унікальними звичаями. Один із них – "мандрівна каплиця". Головним атрибутом ритуалу є дерев’яна модель, хатинка з іконою Божої Матері. Згідно зі звичаєм, каплицю щодня переносять з одного дому в інший у межах однієї сусідської громади – "Дітей каплиці". Кількість хат, серед яких "мандрує" ікона в хатинці: одна ніч - один дім. Увечері до оселі сходяться всі "Діти каплиці", читають Святе Письмо, "відмовляють вервицю", моляться, співають. 

Серед сільського населення поширені також прощі, паломництва. 

Традиційний план українсько-бразильської хати обов’язково передбачав одну нежитлову кімнату, що призначалася для духовних цілей. Зокрема для звичаю мандрівної каплиці. 

В ній розташовувався домашній вівтар, що складався з групи ікон або іконографічних зображень на стіні і столу з фігурками та іншими сакральними предметами.

"Полтава" з Куритиби

Життя українсько-бразильської спільноти у великих містах є інакшим, ніж у колоніях. За неофіційними даними, містян в українській громаді 20 %. Як правило, це інтелігенція та службовці, і вони переважно португаломовні. 

У Куритибі, столиці штату Парана, є українська школа, де дітей навчають читати й писати українською мовою. І вони це роблять чудово, проте учні майже не розуміють сказаного та написаного. Натомість сільські діти околиць Прудентополіса спілкуватимуться з вами українською, при цьому не маючи уявлення як нею писати та читати.

Полтава_1.jpg

Українські танцюристи готуються в клубі "Полтава"

Фото: bbc.com
Полтава_2.jpg

Гасло клубу: "Жити – це танцювати"

Фото: bbc.com
Полтава_3.jpg

У "Полтаві" навчають грі на українських музичних інструментах

Фото: bbc.com
Полтава_4.jpg

Відзначення Дня Незалежності України у 2018 році на території Меморіалу українській імміграції в Куритибі

Фото: bbc.com

Культурна складова діаспори різниться залежно від того, чи ми говоримо про село а чи місто. В українських колоніях вона досі реалізовується через традиційну, нерідко архаїчну культуру. У великих містах традиції плекають у культурних центрах через спів, писанкарство, народні танці, музику. 

Так, під час проведення Днів України в Куритибі у 2019 році взяли участь 16 фольклорних колективів і 29 народних майстрів. Найвідомішими танцювальними колективами є "Барвінок" та "Полтава" – обидва з Куритиби. У Прудентополісі є танцювальний ансамбль "Веселка". Минулого року в Україні з успіхом гастролювала група українських танцювальних  колективів з Бразилії, що взяли участь у Міжнародному фестивалі українського танцю й культури.

Made in Ucrania

Візитівками "української Бразилії" є письменниці Олена Колодій та Віра Вовк.

Helena-Kolody-Cruz-Machado.jpg

Олена Колодій (1912–2004) – бразильська поетеса українського походження, перекладачка, членкиня української діаспори в Бразилії

Фото: uk.wikipedia.org

Олена Колодій, чий стоп'ятилітній ювілей нещодавно  відзначили в Бразилії, – визначна поетеса загальнобразильського рівня, що писала португальською мовою. Народилася  в українській колонії, в родині одного з засновників першого в Бразилії українського товариства "Просвіта". 

В Україні більш відоме ім'я Віри Вовк - поетеси, літературознавиці, учасниці Нью-Йоркської літературної групи, перекладачки з німецької, французької, італійської та інших мов. 

Віра Вовк народилася в Україні, навчалася в Німеччині, а живе в Ріо-де-Жанейро. Вона представляє досить нечисленну повоєнну українську еміграцію до Бразилії, яка облаштувалася у великих містах. Представники цієї хвилі зробили важливий внесок розбудову громади та створення культурно-освітніх товариств.

"Made in Ucrania" - так називається фільм кінорежисера українського походження, зірки бразильської документалістики, власника кіностудії, директора Бразильської асоціації документального кіно Гуто Пашка. У стрічці зворушливо та великодушно розповідається про важкі будні далекої української колонії. В одній із них, в багатодітній сім'ї і народився Гуто Пашко.

Сьогодні в українсько-бразильському середовищі відбуваються і позитивні зміни. Нове покоління нащадків українських іммігрантів переважно позбавлені психологічних комплексів своїх батьків, які соромилися ототожнювати себе з бідною сільською спільнотою. Молодь пов’язує свою ідентичність із великою європейською державою, на яку звернені її погляди.

Та все ж українсько-бразильська спільнота і досі залишається однією із найзагадковіших і найменш досліджених діаспор світу.

Схожі матеріали

cover-1.jpg

Роман Ващук: “Важливо бути господарем своєї спадщини, а не її інструментом”

600+.jpg

“Західний фронт” української боротьби

6.jpg

“Це був наш Стах”: спортивні звитяги Євстахія Габи

600.jpg

Козак українського гумору

nebyliv-tekst-2.jpg

Небилівська канадіана

Без назви-1.jpg

Українські корені американської Квітки

600.jpg

“Багато людей не знають про те, яким жахливо зневажливим було ставлення до українців в Канаді”, – професорка Альбертського університету Оленка Білаш

600.jpg

Феномен “Нової Хати”. Яким був жіночий журнал на Галичині

600.jpg

Українці за океаном: від іммігрантів до діаспори