Бачванські руснаки: карпатська душа на балканських рівнинах

Хто такі руснаки?

<p>Руський ґазда, початок ХХ століття</p>

Руснаки — народна самоназва, яка походить від слова "Русь" і є аналогом до "русина". На Закарпатті тривалий час вживали саме "руснак". Поки у XIX столітті будитель Олександр Духнович не запровадив у широкий вжиток слово "русин" як спільну назву з русинами Галичини.

Руснаки — не просто етнографічна група, а справжній мікронарод. У сучасній науці так називають невеликі етнічні спільноти чисельністю до кількох сотень тисяч осіб. На піку чисельності, в другій половині XX століття, у Югославії було 25 тисяч руснаків. За останнім переписом 2022 року у Сербії їх залишилося 11 483 особи. 

Бачванські руснаки (саме так вони себе називають, важливо не плутати їх із польськими лемками чи словацькими русинами-українцями) від самого початку були селянами. Вони переселялися на ці території, щоб працювати на землі, і протягом двох з половиною століть залишалися хліборобами.  

Бачка — це рівнинний край у північній Сербії між Дунаєм і Тисою. До кінця XVII століття він перебував під османським пануванням, але після австрійських завоювань став частиною Габсбурзької монархії. Після вигнання турків країна потребувала нових поселенців, які б розвивали господарство, обробляли поля та заселяли спустошені території. Влада Австрії почала активну колонізацію. У Бачці оселилися німці, угорці, словаки, серби, а в 1746 році сюди прибули перші руснаки — греко-католики зі Закарпаття та Пряшівщини.

17 січня 1751 року імперська влада ухвалила рішення переселити 200 руснацьких родин до покинутого села Керестуругорською Keresztúr, що означає "хрест". Саме воно стало головним осередком руснаків, яке пізніше назвали Руським Керестуром. Згодом руснаки оселилися в недалекому Коцурі, а вже звідти розселилися по всій Бачці й навіть у Сремі, за Дунаєм. Саме тому їх часто називають "бачвансько-сремські руснаки".

Руснаки були працьовитими й господарськими. Вони вирощували пшеницю, кукурудзу, соняшник, а згодом і червоний та зелений перець, який став символом регіону. У Руському Керестурі навіть проводять фестиваль паприки — один із найвідоміших місцевих свят.  

Життя в Бачці було значно легшим, ніж у Карпатах. У горах земля неродюча, роботи багато, а доходи мізерні. У рівнинному краю руснаки розбагатіли, одягалися в якісний фабричний одяг, жили у добротних хатах. 

Бачванська говірка і наречена з Горніци

Руснаки оселилися в Бачці серед різних народів — сербів, угорців, німців, словаків, хорватів. Невелика громада мала свою віру, мову та традиції. Щоб зберегти свою ідентичність і не розчинитися серед інших, їм потрібен був культурний і духовний центр. Греко-католицька церква відіграла ключову роль у збереженні руснацької громади. У XVIII–XIX століттях шлюб між представниками різних конфесій був рідкістю. Оскільки змішані шлюби не підтримувала жодна з церков, руснаки здебільшого одружувалися між собою або привозили наречених із Карпат. Край своїх предків місцевою говіркою називали "Горніцею".  

Греко-католицька церква не лише об’єднувала руснаків, а й допомагала зберігати їхню культуру. У ті часи більшість шкіл були церковними, навчання велося при храмах. Перші місцеві інтелектуали були або священиками, або вчителями-дяками. Саме вони сприяли розвитку освіти й писемності. Одним із визначних релігійних і культурних діячів був Гавриїл Костельник — греко-католицький священник, письменник і науковець, який створив граматику бачванської говірки. Чимало слів у мові руснаків запозичено з угорської та сербської мови, але в її основі залишилася українська — мова, якою говорили перші переселенці в XVIII столітті.

До 1918 року руснаки та їхні родичі в Карпатах проживали в одній державі — Австро-Угорщині. У них тривалий час була спільна греко-католицька єпархія — Мукачівська. Вони читали ті ж книжки, мали тих самих будителів, навчалися у спільній культурній традиції. Зв’язок із рідним краєм не переривався, просто між двома частинами однієї спільноти пролягали сотні кілометрів.

Після Першої світової війни все змінилося. Австро-Угорщина розпалася, а Воєводинаавтономний край Сербії, розташований на північ від Дунаю стала частиною Югославії. Закарпаття відійшло до Чехословаччини, а між ними з’явилася ще й третя держава — Угорщина. Руснаки виявилися відірваними від історичної батьківщини.  

Під загрозою зникнення

Греко-католицька церква досі залишається важливим осередком культури та традицій. Саме завдяки їй руснаки змогли зберегти свою ідентичність на чужій землі. Сьогодні греко-католики Сербії мають окрему єпархію, яка об’єднує руснаків і українців Воєводини. Її центр розташований у Руському Керестурі. Однак, як і сама громада, вона переживає кризу. Чисельність вірян скорочується, адже кількість руснаків і українців у регіоні зменшується.  

<p>Руснацька відпустова святиня &mdash; греко-католицька церква у присілку Водиця Руського Керестура</p>

За останнім переписом в Сербії 2022 року, рідною мовою руснацьку визнали близько восьми тисяч осіб, що на чверть менше від загальної кількості руснаків. Себто асиміляція відбувається і в цьому напрямку. 

У змішаних подружжях діти переважно спілкуються сербською, хоча дехто може чутися далі руснаком. Що меншою ставатиме меншина, то більше буде змішаних родин, адже у колі руснаків вибір пари стає дедалі обмеженішим. 

Інший прискорений спосіб асиміляції пов’язаний із переїздом у чужомовне середовище. Це, мабуть, головна загроза для маленьких національних громад. Адже в іншому місті, регіоні чи країні немає ні своєї церкви, ні школи, ні середовища, яке би підтримувало національне буття, що може призвести до зникнення "руської бешеди"руснацька говірка.

Попри те, що нині руснаків у Сербії залишилося менше дванадцяти тисяч, вони продовжують підтримувати і розвивати свою культуру. У кожному селі, де вони мешкають, діють культурні товариства. Щороку руснаки видають 10-15 книжок, мають власну щотижневу газету "Руске слово", а на Воєводинському телебаченні виходить руснацька програма. Є свій культурно-мистецький журнал "Шветлосць" ("Світло") та християнський часопис "Дзвони".  

Але все це — результат зусиль минулих десятиліть. Сьогодні ситуація змінюється, і не на краще. Руснацька освіта переживає серйозну кризу. Колись руснаки мали три середні школи, де навчання велося рідною мовою з першого по останній клас. Сьогодні у двох із них — у Коцурі та Дюрдєві, — бракує дітей у руснацьких класах. Відтак першокласників і другокласників об’єднують у спільний клас. Якщо така тенденція продовжуватиметься, через кілька років руснацька паралель у цих школах може зникнути.  

Схожа проблема і в університеті. Раніше на руснацьку філологію в Новосадському університеті щороку поступали 10-15 студентів. Тепер їх лише кілька, відповідно скорочується й кількість викладачів.

Руснаки — унікальна спільнота, яка найближча до українців за походженням, мовою та історією, але про них мало хто у нас знає. В Україні роблять певні кроки для підтримки руснацької культури. Наприклад, матеріально підтримали переклади світової поезії руснацькою мовою Михайла Рамача, одного з провідних інтелектуалів громади. 

У 2013 році вийшла книга Олександра Гавроша "Блукаючий народ" — 300-сторінковий репортаж про життя руснаків у Воєводині. Українські науковці, зокрема Олекса Мишанич та Любомир Белей, працювали над дослідженням руснацької культури та історії. А письменник Андрій Любка переклав роман Миколи Шанти "Паннонське чудовисько", що розповідає про історичну долю цього народу. 

Торік у Новому Саду видали листування академіка Олекси Мишанича з руснацьким письменником Михайлом Ковачем. У 2025-му готують до друку листи єпископа-просвітителя Діонісія Няраді та митрополита Андрея Шептицького.

Щоправда, це лише зусилля окремих ентузіастів, яким не байдужа ця тема. Немає цілеспрямованої підтримки руснацької культури чи системної співпраці. 

Руснаки зуміли не лише зберегти свою мову й традиції. Вони створили літературу, дослідили власну історію, залишили по собі унікальний культурний спадок. Їхні зв’язки із Закарпаттям та Галичиною не припинялися навіть тоді, коли між ними пролягли сотні кілометрів і державні кордони. Однак тепер перша українська діаспора потребує дослідження, популяризації і підтримки.