Війна і LIFE: фотомандрівка американки Марґарет Бурк-Вайт на Закарпаття

Показати гітлерівську агресію

Рік 1938. У Європі зростала напруга, пов’язана з посиленням позицій нацистів і анексією нових територій Німеччиною. Журнал LIFE відрядив до Чехословаччини свою фотографиню Марґарет Бурк-Вайт, із якою працював уже два роки, і письменника-реаліста Ерскіна Колдвелла. Їм дали завдання: створити ілюстративно-документальну розповідь про наслідки панування нацизму в Європі.

Європейські держави не хотіли конфронтації з Німеччиною. Вони пішли на компроміс із Гітлером і погодилися на угоду в Мюнхені, котра легітимізувала захоплення Судетів. Репортажі та фотографії мали прояснити читачам і глядачам за океаном реальний стан справ у різних регіонах республіки.

Роком раніше, 1937-го, Бурк-Вайт і Колдвелл уже працювали в тандемі – вони підготували фотоальбом «Ви бачили їхні обличчя» (You Have Seen Their Faces). Книга розповідала про життя в поселеннях американського Півдня та проблеми його мешканців. Видання викликало чималий резонанс у США. У редакції LIFE передбачали, що новий вояж письменника та фотографині виявиться таким же успішним.

Творча колаборація авторів LIFE в Чехословаччині тривала майже пів року, від березня до серпня 1938-го. Дослідників мало цікавили архітектура та природа. Вони зосереджувалися на людях, акцентували увагу на соціальному стані, приглядалися до настроїв місцевого населення. А в повітрі вже відчувалися майбутні переломні події. Вони мандрували, спостерігали, фіксували. Марґарет – на плівку фотоапарата, Ерскін – у записнику.

Фотографії Марґарет Бурк-Вайт після відрядження вийшли на сторінках журналу LIFE. А згодом більшість світлин потрапили до книжки «На північ від Дунаю» (North of the Danube). Видання побачило світ 1939 року.

Серед 64 світлин – прекрасні портрети людей, зрідка – пейзажі й архітектура. Кілька фотографій показують присутність нацистів у Чехословаччині. 

Ерскін Колдвелл підготував вісім репортажів. У двох із них – «Дороги Ужгорода» та «Хліб в Ужку» – йдеться про життя тодішнього Закарпаття.

«П’є каву і читає газети. А потім вечеряє»

Подорож Бурк-Вайт і Колдвелла розпочалася в Ужгороді – головному місті тодішньої Підкарпатської Руси.

«Ужгород, столиця Підкарпатської Руси, далекосхідний район Чехословаччини, раптово ожив о п’ятій ранку. Сонце вже було теплим і яскравим над дахами будинків. Жінки з дітьми збиралися в лінію на березі річки, де сиділи навпочіпки у воді, щоб милити та прати одяг, а діти, засмаглі йа голі, плескалися на мілинах. Хлопці та чоловіки тягли візки дров з пагорбів за містом, уже виконавши значну частку повсякденної роботи. Криві, звивисті дороги Ужгорода, що тягнулися, як сліди равликів на мокрому піску, наповнювалися селянами, господинями, пастухами, коровами, кіньми, возами, вівцями, козами, купцями та торговцями. На деяких залитих сонцем поворотах дороги сиділи жебраки, простягаючи тремтячі руки й плачучи через певні проміжки часу, аби привернути до себе увагу. Вранці за поспіхом і метушнею жебраки залишаються непоміченими», – так починався перший розділ репортажів у книжці «На північ від Дунаю».

Мандрівників із Заходу захоплював стихійний ринок в Ужгороді, де продавали овочі, фрукти, квіти. Товар хаотично був розкладений у кіосках та на тротуарах, аромат плодів наповнював вулиці. Мандрівники стежили за національною мішанкою населення, яке розмовляло різними мовами й намагалося порозумітися під час торгів. 

«Пізніше вранці, між шостою та сьомою, господині почали торгуватися і купувати по-справжньому, вибираючи кружок сиру з одного кіоску, розраховуючись за масло в іншому та купуючи пучок цибулі на бордюрі. Вони придивлялися і торгувалися, нюхали та куштували, порівнювали й купували. Дружини чеських залізничників і німецьких банкірів стояли пліч-о-пліч з дружинами єврейських купців і ромів-торговців. Німець і єврей, чех і ром, кожен своєю мовою, схвильовано розмовляли з русинськими селянами, які мало їх розуміли, маючи бажання продати їжу та квіти. Селяни в спокійному очікуванні стояли біля своїх кіосків і мовчали, доки жінки не були готові купувати і платити, говорячи до них русинською мовою провінції», – описує Колдвелл.

Окрім ринкової штовханини, у якій переплелись люди та тварини, репортер описав почутий на вулиці Ужгорода діалог між іноземцями та місцевими чоловіком і жінкою. Прибульці пропонували виїхати до Канади на заробітки. У той час такі «вербування» та заманливі пропозиції були доволі поширеними. Мешканців усіх куточків Підкарпатської Руси приваблювали обіцянками отримати в далеких землях будинок із клаптем землі. 

«Усі дороги Ужгорода опівдні були схожі на дороги безлюдного місця. Це безфабричне місто з двадцятьма п’ятьма тисячами мешканців живе по-своєму. Його громадяни пересуваються дорогами, а не тротуарами, бо в Ужгороді є всього кілька автомобілів. Це місто працює з п’ятої ранку до полудня. До другої години воно п’є каву і читає газети, а потім вечеряє. Відтак відпочиває до п’ятої години ранку, щоб потім знову працювати три години. О восьмій годині пообідати й піти спати», – описує Колдвелл.

З пістолетом і хлібом в Ужок

Після Ужгорода Бурк-Вайт і Колдвелл подалися до сіл поблизу Ужоцького перевалу, звідти – до Мукачева, Воловця, відвідали Міжгірщину, Хуст, Ясіню. На світлинах Бурк-Вайт і в текстах Колдвелла почали відображатися зовсім інші настрої. Особливо тоді, коли вони добиралися в село Ужок.

«Ще в Ужгороді, який є чимось на зразок форпосту самої цивілізації, кожен думає, що Ужок насправді є кінцем світу… Коли ти вперше бачиш жителів Ужка, то розумієш, чому дехто вважає, що це кінець світу. Водій таксі в Ужгороді був там раніше, і одного разу йому було достатньо. Він розповів, що не міг спати три ночі після того, як був в Ужку. Замість того, щоб знову туди їхати, він зробив нам зустрічну пропозицію – розповісти про Ужок, щоб це позбавило нас неприємностей і бажання їхати туди. У цей час навколо нас на вулиці зібрався чималий натовп, і ми закликали таксиста ще раз підрахувати ціну поїздки. Це дійшло до досить значної суми крон, і він вирішив, що все-таки поїде», – інтригує Колдвелл.

Таксист попросив американських документалістів зачекати його п’ять хвилин. А згодом прийшов із несподіваними запасами.

«Невдовзі він повернувся з пістолетом і коробкою патронів. Але, на додаток до цього, приніс ще п’ять буханок чорного хліба. Власник місцевого готелю, який кілька хвилин тому був у натовпі, приніс три буханки хліба і передав їх нам із виглядом людини, яка бажає вам добра в подорожі на каное довкола світу. За мить прийшов чеський поліцейський, який стояв на тротуарі й слухав нашу розмову з таксистом. Він вручив нам дві буханки хліба. Раптом ми потрапили в якесь сліпе хвилювання і, самі того не помічаючи, вбігли в магазин й купили оберемок хліба. Єврейський комірник подарував нам три додаткові хлібини, коли ми заплатили за ті, що купили. Коли ми запитали його, чому він дав нам хліб, він просто сказав – тому, що ви їдете в Ужок. Кілька разів під час поїздки ми запитували водія: чому ми веземо стільки хліба до Ужка? І, крім того, чому власник готелю, поліцейський та комірник дали нам хліб, щоб ми його туди доставили? Його єдина відповідь полягала в тому, що нам краще дізнатися про це, коли ми туди потрапимо», – описує Колдвелл.

Далі в тексті змальовано майже апокаліптичну сцену роздавання хліба місцевим жителям в Ужку. Під час поїздки автори зупинилися у двох кінцях села, і там селяни їм практично з рук виривали хліб, тікаючи зі здобиччю до своїх хат. Ті, кому не дісталося жодного шматка, змітали хлібні крихти з автомобільного салону.

«Портрет мене»

«На північ від Дунаю» – своєрідний тревелог. Текст складається із окремих розділів, які разом формують загальне відчуття метушні та напруги. Втім книжка не змогла повторити того успіху, котрого досягло перше спільне видання Бурк-Вайт і Колдвелла. 

Критики зазначали, що в текстах Колдвелла немає глибокого аналізу історичного контексту. Він не здійснив серйозної спроби пояснити складність регіону, у якому економічними та соціальними зв’язками переплелися чеське, словацьке, угорське населення із корінним етносом. Ані репортажист, ані фотографиня не мали знань про цей регіон і не володіли контекстом – на відміну від досвіду роботи на півдні Америки.

Зображення Бурк-Вайт подають у виданні як доповнення до тексту і вони з’являються між різними розділами. Критики зауважили в кадрі пасторальні сцени із селянами, котрі вдягалися і працювали так, як робили це, здається, іще з часів Середньовіччя. А також мальовничі місця, дивовижні для американської авдиторії. І водночас – нацистську присутність. Поява гітлерівців, очевидно, загрожує зруйнувати цей укорінений спосіб життя. 

Нацисти у книжці присутні на задньому плані. Увага Бурк-Вайт зосереджена на зображенні сільської гармонії, втілена у традиційному аграрному суспільстві.

Ця подорож вплинула не лише на професійне життя двох авторів, а й на приватне. Повернувшись до США, вони одружилися. Згодом видали у співавторстві ще одну книжку «Скажіть, це США» (Say, is this the U.S.A.). Їхній шлюб протривав до 1942 року.

Марґарет Бурк-Вайт продовжила кар’єру у LIFE. Під час Другої світової війни знімала в Росії, Північній Африці та Італії. Була першою жінкою, яку армія США акредитувала як воєнну кореспондентку і вона разом із армією перетнула кордон Німеччини. Фотографії Бурк-Вайт були настільки вражаючими, що редакція LIFE відійшла від традиції уникати жахливих аспектів війни й публікувала їх на шпальтах. 

Року 1946 Марґарет вирушила до Індії. Вона зробила фотографію Магатми Ґанді біля прядки. Цю світлину вважають однією з найвідоміших у її творчому доробку. Та фотосесія виявилася для Ґанді, можливо, останньою – 1948-го його вбили.

У 1949–1953 роках Бурк-Вайт фотографувала життя в Південній Африці під час апартеїду, а також війну в Кореї. 

У середині 1950-х медики виявили у Марґарет хворобу Паркінсона. Вона почала відходити від професійної фотографії. 

Року 1963 Бурк-Вайт опублікувала автобіографію «Портрет мене». 

Померла в Коннектикуті 1971-го, на 67-му році життя.