Три кольори мої, три кольори

Не бути у гніві

Хто був тим майстром, який уперше розфарбував керамічні вироби в жовтий, зелений та коричневий на білому тлі? Дослідники ще досі не знайшли відповіді. Адже в минулому більшість гончарів не підписувала своїх виробів. Це було звичайне ужиткове начиння. Відомо, що найдавніші згадки косівської кераміки датують XVIII століттям. А місце її народження – село Пістинь, що на Косівщині. Околиці Косова багаті на глину, тож і гончарство тут розвивалося з давніх часів. Слугувало головною візитівкою міста.

Традиція занепала в радянський час. Але вже у 1990-х знову розквітла.

Як і в кожному ремеслі, так місцеві майстри мають низку практик і секретів. Наприклад, перш ніж почати роботу, треба бути в гармонії зі собою. Не тримати зла, не гніватись. Гончарі кажуть, що від внутрішнього налаштування залежить те, наскільки добре вдасться створити керамічний виріб. Робота з глиною – справа не з легких. Не вся глина придатна для творення керамічних робіт. Важливо знайти справжню, а відтак формувати вироби. За давньою технологією, гончарі повинні були завозити глину до свого помешкання та залишати її «простояти» декілька років.

Спочатку створюють форму з глини на гончарському глиняному колі. Далі виріб підсушують і поливають поверхню «побілкою». Для цього використовують окремі види місцевої білої глини. Згодом висушують виріб та розфарбовують. Дуже активно у традиційній косівській кераміці використовують червону глину. Її частіше можна знайти в Карпатах. Але застосовують її не для гончарування, а щоб задекорувати виріб до першого випалювання.

Мелодія на піску

Базар у Косові тішить купецьке око: дерев’яні скриньки й орли, посріблені ложки, вишиті сорочки та білі лляні сукні. Довгі ряди домотканих ліжників з овечої шерсті. А он там — рундучки, щільно закладені старовинними жіночими прикрасами: герданами та “кризами”. Поряд — килими й верети. Красуються різнобарвні давні гуцульські строї: запаски, кептарі та крисані.

Окрему частину косівського базару займає мальована гуцульська кераміка. Тут місцеві майстри та гончарі продають свої авторські керамічні вироби. На прилавках густо розкладено крам. А яке різноманіття найменувань! Посуд, куманці, скульптурки, кахлі, глечики, макітри, декоративні тарілки, кахлі, свищики, збанчики, цукернички, дзвоники, писанки, плесканці. Майстри охоче запрошують до себе кожного, хто проходить повз. Пропонують торкнутись мальованих кахлів чи потримати в руках «пташок-свищиків». Паралельно утаємничують у професію.

— Ось ці дзвоники звучать мелодійніше, аніж тамті, – розповідає один із майстрів. Він показує на тонкі декоративні дзвоники, підвішані у старому базарному рундучку. – Їх я роблю з глини, де менше піску. А в тамтих, —  показує на інший виріб, – більше піску. Тому й мелодія інша.

Він витягає з торби ще декілька штук та обережно прив'язує на нитку.

— Послухайте хвильку, як звучать косівські дзвоники на вітрі, — і ніби медитуючи,  прислухається до мелодії, що шириться торговицею.

Цієї суботи на базарі не так людно, як зазвичай. Зранку в Косові була сильна гроза, тому не всі крамарі вийшли торгувати. Людей теж  мало. Але це дає можливість краще роздивитися товари. Базар у Косові розпочинається щосуботи о четвертій ранку і триває до полудня. Так є вже понад 40 років. Від 1990-х років базар розташований на території села Смодна, тому часто можна почути «смоднянський ринок». Хоч для більшости він – косівський. Попри розмаїтий крам, ринок найбільше славиться локальною керамікою. За нею приїжджають з усієї України. Тут свої керамічні вироби продають майстри з усього Косова та навколишніх сіл.

Не для декорацій у сервантах

Сергій Дутка – один із небагатьох молодих гончарів. Йому – 34. Мешкає у селі Рожнів, неподалік Косова. Сергій поєднує у своїх роботах традицію та новаторство.

— Я люблю експериментувати з кольорами, формами, візерунками, сюжетами, але дотримуюсь певних традицій, – каже молодий гончар. Він вправно володіє унікальним косівським розписом і має власну інтерпретацію сюжетів. У його приватній майстерні – справжній мікросвіт химерних тварин: носороги, динозаври, саламандри й жуки.

Сергій запрошує долучитися до творення керамічної тарелі.  Спершу він місить в руках глину. Поволі та акуратно розтирає її на столі. Далі сідає за гончарне коло та показує, як формується виріб. Проте каже, що найважливішим елементом при створенні будь-якого керамічного виробу є піч. Від неї залежить кінцева форма витвору.

Сергій використовує переважно традиційні барви – зелену, жовто-охристу та коричневу. Його надихають прадавні карпатські сюжети, які він вдало міксує із власним уявленням про світ. Молодий майстер виробляє здебільшого ужиткову кераміку.

— Якщо в побуті ми будемо частіше використовувати нашу косівську кераміку, то це найкраща її популяризація. Вона не стоятиме лише для декорацій у сервантах.

Майстер планує налагодити співпрацю з локальними гастрономічними закладами, аби ті використовували керамічний косівський посуд.

Сергій Дутка – відомий гончар Косівського району. Окрім щоденної праці, чоловік часто проводить арттерапію з гончарства для воїнів та волонтерів АТО.

Гончарство – не тільки чоловіча робота

У майстерні Валентини Джуранюк горить світло. Надворі шурхотить листя. Пані Валентина відчиняє двері й одразу береться показувати керамічні вироби. Кахлі, баранці, птахи, свічники, бочівки, декоративні тарелі. Бачу скульптури козликів та бичків і навіть гуцульські люльки. На стінах – декілька ікон.

Пані Валентині – 82. Сьогодні вона гончарує як приватна майстриня. Каже, що бажання гончарувати тепер ще дужче. Жінка працює у традиційній техніці. Вона – одна з найвідоміших косівських майстринь, бо вміє поєднувати гончарування та ліплення.

— Коли я ще працювала в цеху, то зазвичай було так: чоловіки-гончарі сідали за гончарне коло та формували структуру виробу, а їхні дружини уже ліпили та розфарбовували. Я ж тоді працювала не в парі, а сама. Тому навчилась робити чоловічу роботу, себто гончарство.

Жінка сама розтинає фарби, у чому простежується особливий стиль майстрині. Вона розповідає, що її ранні роботи насичені червоно-коричневим кольором, проте зараз більше використовує зелену барву.

Важливим для гуцулів у творення косівської кераміки є наповнення сюжетних ліній. Це створює особливий почерк майстрів. На мальованій кераміці Валентини Джуранюк живуть казкові птахи й звірі, височіють гори і буяє природа.

Місця фіксування традицій

Колись у Косові було понад 250 майстрів. Сьогодні залишилося приблизно 70. Проте не всі працюють у традиційній кераміці. Зазвичай молоді майстри та майстрині намагаються шукати власні форми. Вони відкритіші до новацій та експериментів.

Косівський інститут прикладного та декоративного мистецтва – місце, що зберігає та продовжує традиції гуцульського ремесла. Студенти цього інституту охоче згадують про Марію Гринюк. Вона багато років присвятила тому, аби косівську кераміку внесли до нематеріальної культурною спадщини ЮНЕСКО. Сьогодні пані Марія працює над проєктом культурно-мистецького центру «Мальований дзбанок».

Ще одне місце фіксування традицій – Музей народного мистецтва та побуту Гуцульщини. Нещодавно тут створили важливий інтерактивний проєкт. Це експозиція із сучасним обладнанням й ігровими модулями. Вона ознайомлює відвідувачів з історією косівської мальованої кераміки.

Запорука жіночої краси

Чути, як у церквах служать недільну літургію. Пані Уляна важкими ключами відмикає двері. На голові – синя хустка. Вона пасує до її синіх очей. Жінка одразу прямує до свого робочого місця. Це косівський цех, де в 1960-х були створені перші творчі майстерні та запрошені найвідоміші гончарі того часу.  Уляна Шкром'юк одна з тих, хто не дає цьому мистецтву зникнути. Тепер на весь цех – ще троє жінок та четверо чоловіків.

Пані Уляна працює тут уже 50 років.

—Тут набагато комфортніше почуваюсь, аніж  вдома.

Вона майстриня художніх народних промислів. Лавреатка премії імені Катерини Білокур 2003 року. Каже, що в роботах, окрім традиційних кольорів, використовує синю барву. Цей колір потрапив до косівських гончарів з вірменської культури. До війни вірмени населяли сусідні Кути. Звідти і вкраплення синього у триколірну  традицію. Неймовірно, але у радянський час синій колір був суворо забороненим. Його часто поєднували із жовтим.

Пані Уляна показує своє робоче місце. Стареньке дерев’яне крісло, вкрите червоною ковдрою. Невеликий столик, на якому акуратно в ряд розставлені декоративні керамічні фігурки. Найчастіше на своїх виробах майстриня зображує тваринний світ. А ще – квіти… Багато соняхів та волошок.

— А то – мої котики. А ото – курочки й півники. Вдома ніколи не змогла би вбити курки. Я їх так люблю, що малюю на своїх виробах, – усміхається майстриня.

Проходимо далі цехом. Високі облуплені стіни. Тут холодно й темнувато. Жінка вмикає світло й показує керамічні печі, у яких висушують гончарні вироби. Поки йдемо, жартує, що глина – це запорука жіночої краси. Мовляв, жінка, яка працює з глиною, не може бути негарною.

— Виберіть собі дзвоники! Візьмете їх зі собою, – пропонує наостанок.

Показує на полицю, густо заставлену декоративними дзвониками різних форм. На кожному – свій орнамент. На одному – птахи та квіти, на іншому – жовтуваті соняхи. Загортає їх у клаптик газети, щоб не розбилися у дорозі. Виходимо. Надворі бовваніють гірські хребти. Густий осінній туман кутає гори. Тримаю у руці керамічний дзвоник. Він поволі гойдається на вітрі. Мелодія дзвінка. Прозора. Чиста.