Нас боронять боги: як в Одесі шукають нові смисли і нових героїв

Від Ахілла до українського прикордонника

— Чесно кажучи, ми сумнівалися, чи витягнемо фізично, адже істотно зменшився склад співробітників: дехто виїхав, дехто мобілізувався. А потім подумали: "Люди на фронті нас захищають, а ми боїмося відкрити якусь виставку?" Звісно, її тема літала в повітрі — нас боронять боги.

Оксана Грицюта, в.о. завідувачки відділу експонування археологічного музею, стоїть у невеликій залі, єдиній відкритій для відвідувачів у класичній будівлі XIX століття. Тут з 6 серпня діє виставка "Зміїний: острів, що боронять боги". Основний фонд музею налічує близько 200 000 одиниць. На самій же виставці — кількадесят. Пані Оксана каже, що, на жаль, більшу частину речей, пов'язаних зі Зміїним показати не можуть, тому що основна частина фондів — у сховищі.

— Викручувалися, як могли, — додає вона і вказує на деякі прекрасні екземпляри. Наприклад, посудини для збору води, знайдені на Зміїному. Чи частину мармурового вівтаря або підніжжя статуї з присвятою Ахіллу, що прикрашали іменний храм героя на острові.

Власне, легендарна історія Зміїного і його геополітичне значення стали передумовою для цієї виставки. Все починалося із греків та їхнього міфу про непереможного Ахілла, героя Троянської війни, для якого його мати богиня Фетіда підняла острів з вод Чорного моря. У греків він звався Левке (білий), нам же відомий як Зміїний. 

Сюжети з життя давньогрецького героя відтворено на виставці у простий спосіб — графічними чорнофігурними настінними аплікаціями, що копіюють еллінські зображення. Тобто способом "викручувалися як могли", як пояснювала Оксана Грицюта. "Воїн, що готується до битви" ілюструє участь героя у Троянській війні, зображення зняте з кратерапосудини для змішування вина з колекції Археологічного музею. "Переміщення Ахілла на острів Левке" — міф про створення острова, зображений на амфорі з колекції Британського музею.  

Левке — єдиний острів у Чорному морі. На ньому моряки відпочивали дорогою до причорноморських полісів, куди везли вино і де скуповували зерно, адже Північне Причорномор'я було житницею майже для всього Середземномор'я. Легітимізували давньогрецьку присутність тут їхні боги.

— У IV столітті до Різдва Христового капітани почали йти навпростець на Херсонес, і по дорозі зустріли острів, побудували там маленький храм. Мореплавцям треба було пояснити своєму населенню, грекам, що це земля від богів, — пояснює Євгенія Редіна, наукова співробітниця музею.

Зміїний став стратегічно важливим і для України: на початку 2000-х через потенціал видобутку нафти і газу, а у 2022-му — у ході захисту територіальної цілісності нашої держави. 

Інтенсивне українське життя на Зміїному почалося понад 20 років тому: тут відкрили поштове відділення, створили інфраструктуру, а згодом — навіть філію музею, де зберігали знайдені на розкопках і у приострівних водах речі. На сьогодні це все недоступно й частково втрачено: супутникові фото показують, що півбудівлі зруйновано, а даху немає. Що росіяни винесли чи знищили у музеї — невідомо, документація обліку залишилася там. Науковці до острова доступу не мають.

З лютого 2022-го Зміїний став для українців сакральним.

— Ми зробили незвичний для себе висновок: Зміїний має героїчну давню історію, яка дуже перекликається з героїчними сучасними подіями. Його міфологія пов'язана з постаттю Ахілла. А ось український прикордонник — подібна постать — охороняє острів і Північне Причорномор'я, — пані Оксана показує на поштову марку із знаменитим написом "Русскій воєнний корабль".

Що сталося з островом після російської окупації — на виставці ілюструють фотографії Віталія Юрасова.

— Одна з цілей цієї експозиції — привернути увагу суспільства до злочинів РФ, що знищує культурні надбання загальнолюдської історії як у випадку із Зміїним, — додає пані Оксана.

Уся візуалізація виставки — це спільна роботи команди археологічного та Одеського художнього музею, колаборація яких обумовлена проєктом "Спадщина. Простір для роботи" фонду "Партнерство за сильну Україну". Цей проєкт охоплює 14 інституцій із прифронтових та деокупованих територій, які пов’язані із меморіалізацією та ідентичністю. 

— Спочатку ми запросили 30 організацій взяти участь у навчальній програмі, де вони могли би пропрацювати свої ідеї під менторством досвідченішої організації, — пояснює Тетяна Олійник, консультантка з питань культури та ідентичності фонду. 

Після теоретичної частини майже половині учасників вдалося дати мікрогранти, які вони опрацювали протягом літа, як у випадку із Одеським археологічним музеєм. 

Позбавити фльору глорифікації

Ментор археологічного музею — Одеський національний художній музей, якому завдяки ритму, заданому попереднім директором Олександром Ройтбурдом, вдається утримувати статус однієї із найпомітніших культурних інституцій в Україні.

— Нашим завданням було допомогти з експозицією: це друк, дизайн, — пояснює консультант з експонування Володимир Чигринець. — Проєкт став одним із наших улюблених цьогоріч, оскільки нам подобаються ті візуальні рішення, які ми знайшли. Також це було занурення в зовсім інший світ — світ археологів, зі своїми матеріалами і специфікою.

Водночас Одеський художній продовжує переосмислювати історію та ідентичність, як власну, так і усього міста. Цьогоріч йому виповнюється 125 років і до цієї дати приурочена виставка "Музейна історія" — результат кількарічної роботи з оцифруванням і атрибуцією архіву.

— Ми взяли за основу негативи 1920–1930 років, коли директором був художник Цві Емський-Могилевський, — розповідає Валерій Коршунов, куратор виставки і координатор публічної програми. — І побачили багато паралелей із періодом директорства Ройтбурда. Обидва були керівникам у дуже складний час, коли парадигма суспільства і політична кон'юнктура змінювалися, коли треба було змінювати наратив.

Співпадіння справді знакові. Емський-Могилевський значно поповнив колекцію музею, збираючи картини у Москві, Ленінграді та інших містах. Ройтбурд поповнював збірку завдяки зв'язкам із художниками. Емський-Могилевський залишив музей після арешту 1937 року: після доносу студента його розстріляли за шпигунство. Ройтбурд пережив атаки місцевого політикуму, помер 2021-го. Після директорства обох почалися Друга світова і повномасштабне вторгнення Росії.

Зали в художньому музеї без денного світла: вікна забиті фанерою задля безпеки. Тут душно і навіть дещо макабрично. Проте ніхто не оскаржує безвіконня: внаслідок ракетних ударів 5 листопада 2023 року у музеї повилітали шибки і двері. Ще досі ремонтують адмінбудівлю і стоїть розкуроченим паркан. Але така атмосфера не впливає на продуктивність працівників, середній вік яких 23 роки.

— Протягом повномасштабного вторгнення ми рефлексуємо, як працювати, — каже Валерій Коршунов. — Адже ми були осередком радянської пропаганди і формували радянську музейну систему, що діє й досі. Ми не хочемо її приховати, але бажаємо позбавити фльору глорифікації.

Попри невдоволення певної частини Одеси і області, Художній музей не зраджує курсу — бути українською інституцією, яка пропагує українську культуру. Доказ тому — постійні виставки українських митців, зокрема львівських художників Марґіт та Романа Сельських з колекції Едуарда Димшиця.