Міф про добробут радянської людини від фотографа Роберта Капи

<p>Роберт Капа</p>

Народження легенди

Чоловік, що відомий як Роберт Капа, спочатку мав ім’я Ендре Ерньо Фрідман. Народився він у Будапешті 1913-го, тобто за рік до початку Першої світової війни. А вже 18-річним пішов у вільне плавання світами. На початку 1930-х в Угорщині ширились радикальні праві настрої. Це змусило юнака єврейського походження і з лівими поглядами покинути батьківщину. За однією з легенд, – а їх у житті майбутнього фотографа буде багато, – він тікав, маючи з особистих речей лише шматок угорської салямі. У Берліні, де втікач нарешті зупинився 1931 року, він почав студіювати політологію. А щоби заробити собі на життя – найнявся лаборантом у відому тоді фотоагенцію Dephot.

Професія фотожурналіста на той час тільки зароджувалася. На межі 1920–1930-х масового поширення набули компактні камери Leica й Contax. Їх можна було заряджати дешевою 35-міліметровою плівкою. Талановиті й амбітні фотографи оцінили можливість працювати швидко й майже непомітно. А ілюстровані журнали, що один за одним з’являлися в міжвоєнній Європі та Америці, охоче купували знімки з актуальних подій.

<p>Ґерда Таро</p>

Прихід до влади нацистів 1933 року змусив Ендре Фрідмана переїхати до Парижа. Там він увійшов до кола письменників, художників та фотографів, які перебували під сильним впливом сюрреалізму. Можливість гратись із реальністю, представлення звичних предметів у неочікуваних контекстах або з незвичних ракурсів – це справило сильне враження на молодого Ендре. У Парижі він познайомився з Ґердою Таро і закохався. Разом пара вигадала Роберта Капу. За легендою, це був неймовірно успішний американський фоторепортер, який встигав у гущу подій, коли інші лише пакували валізи. З іменем "знаменитого американця" Фрідман та Таро розсилали свої репортажні знімки. Редакції їх охоче купували. Невдовзі оману розкрили, однак легенда на ім’я Роберт Капа вже народилася.

Псевдонім закріпився за Фрідманом, у таланті якого не сумнівались. З часом він навчився гратися у документальну правдивість фотографії. Як автор він спрямовував погляди саме на ті фрагменти реальности, які хотів показати. А інколи й сам доповнював її ледь помітними штрихами, здатними повністю змінити уявлення про події.

Сюрреалізм війни

У 1936 році Капа потрапив в охоплену громадянською війною Іспанію. Там він зробив свою найвідомішу світлину – "Смерть республіканця". На фото зображено бійця урядового загону, який падає уражений кулеметною кулею. Дещо розмита фігура в незграбній позі, яскраво-біла сорочка на тлі сірого неба, гвинтівка, що випадає з рук. Усе це створило, на думку критиків, найзнаковішу й найчастіше відтворювану військову фотографію усіх часів. Згодом дослідники звернули увагу на іншу світлину, що тоді залишилася непоміченою: на тому самому місці Капа сфотографував падіння зовсім іншого бійця. Це дасть підстави для дискусій про автентичність "Смерті республіканця", але станеться це значно пізніше.

Роберт Капа сприймав війну в Іспанії дуже особисто. Серед бійців інтербригад він знайшов багатьох друзів і багатьох втратив, Ґерду Таро також, яка там працювала фотографинею. Таро загинула під гусеницями республіканського танка. Трагічна смерть зробила з неї першу в історії жінку фотокора, яка загинула під час виконання своєї роботи.

Саме в Іспанії у Капи з’явилася ідея колись відвідати СРСР. За його спогадами, сталося це під враженням від винищувачів із червоними зірками, які в небі Мадрида билися з літаками зі свастиками.

Року 1939 Капа емігрував до США. А вже за кілька років повернувся до Європи разом з американськими військами. Вершиною його кар’єри став репортаж із пляжу Омаха під час висадки в Нормандії 6 червня 1944 року. Саме ці світлини згодом надихатимуть Стівена Спілберга на створення саги про рядового Раяна. На вістрі атаки Капа фотографував розбиту техніку, переляканих солдатів, які ховалися від нищівного кулеметного вогню, та справжніх героїв, які, попри все, йшли в саме пекло. Того ж дня він надіслав три плівки до лондонської редакції. Однак схвильований юний лаборант перегрів їх. Врятувати вдалося лише декілька історичних кадрів.

Саме так описував ті події Роберт Капа та його редактор Джон Морріс. Мине понад 60 років, перше ніж з’ясується, що Капа висадився у тому секторі, коли спротив Вермахту вже було майже подолано. Він фотографував дії саперного підрозділу. "Танки" з його світлин насправді були інженерними машинами. "Перелякані солдати" – саперами, які розбирали німецькі загородження. Жодних свідчень про нібито зіпсовані плівки так і не знайшли.

Показати "простих росіян"

Після війни Капа довго не міг віднайти себе в нових реаліях. Якось 1947 року він зустрівся зі своїм давнім знайомим – письменником Джоном Стейнбеком, уже знаним автором гостросоціального роману "Грона гніву". Вони обговорювали ситуацію із СРСР, якому обидва симпатизували. Колишній союзник опинився по той бік залізної завіси. Письменник і фотограф дійшли висновку про необхідність показати американцям "справжніх росіян" – їхній побут, радощі та нещастя.

31 липня 1947 року вони розпочали свою 34-денну подорож Радянським Союзом. Відвідали Москву, Київ та декілька прилеглих сіл, Сталінград і Грузію. Враження від побаченого Стейнбек описав у "Російському щоденнику", який проілюстровано світлинами Капи. У цій книзі письменник нещадно критикує радянську бюрократію, іронізує над культом вождів, а тон його заміток нагадує дописи сучасних блогерів про туристичні поїздки до КНДР.

<p>Роберт Капа та Джон Стейнбек у Москві, 1947 рік</p>

Проте загалом "Російський щоденник" вийшов радше прорадянським. Стейнбек та Капа показали "простих росіян" миролюбними та привітними людьми, які важко працювали, аби подолати травми, які завдали їхній країні "фашисти". Сталінський терор і антигуманна політика залишилися поза кадром.  

Вже після розпаду СРСР були оприлюднені внутрішні радянські документи. Це звіти співробітників Всесоюзного товариства культурного зв’язку із закордоном, які супроводжували американських гостей, та секретне повідомлення міністра держбезпеки УРСР про візит Капи й Стейнбека. Документи засвідчують, що радянські спецслужби гостям не довіряли, підозрюючи їх у співпраці з ЦРУ. Можливо, небезпідставно. Тепер відомо, що принаймні на початку 1950-х років Стейнбек пропонував шефові ЦРУ свої послуги зі збирання інформації. Через підозри в антиамериканській і комуністичній пропаганді письменник перебував під наглядом ФБР. Очевидно, роблячи дрібні послуги для розвідки, він хотів захиститися від можливих переслідувань.

Під час радянського вояжу Стейнбек був мовчазним і обережним у висловлюваннях. А от Капа – навпаки. Через балакучість та надмірне висловлення симпатій до СРСР місцева контррозвідка вважала його досвідченим шпигуном, який намагався приховати збирання цінної інформації. "Складає враження людини, яка свою місію в Україні використовує, щоб зібрати дані, які можуть цікавити тільки досвідченого розвідника", – йдеться у спеціальному повідомленні міністра держбезпеки УРСР Сергія Савченка. Також агенти зробили висновок, що Капа знає російську мову, але приховує це.

До того ж цілком у дусі своєї багатої уяви Капа вигадав власну українську історію: що народився він на Закарпатті й до війни неодноразово відвідував Ужгород, де нібито проживає його дядько-комуніст.

Колгосп із шампанським

Капа і Стейнбек прибули до Києва 6 серпня 1947 року. Крім стандартного туристичного набору – Лавра, Софія, художній музей, театр – американцям продемонстрували побутові та індустріальні об’єкти. Поруйновані війною та відновлені ринок, хлібзавод й навіть нічний клуб "Рив’єра". Гостей зустрічали представники української творчої інтелігенції Олексій Полторацький, Олександр Корнійчук та Юрій Смолич. Про українську столицю Джон Стейнбек записав такі враження: "Схоже, що свого часу це було дуже красиве місто. Київ набагато старший за Москву".

А портрет українців у нього вийшов ось таким: 

Стейнбек багато писав про важку долю американських фермерів. У цьому радянські спецслужби побачили можливість вклинити свої месиджі у професійні інтереси письменника. Їм треба було переконати його в ефективності колгоспної системи, яка швидко відбудовується за підтримки держави. З цією метою американців відправили у триденну подорож до двох колгоспів імені Тараса Шевченка – в села Лютіж та Музичі Київської области.

Саме тут Роберт Капа зробив більшість своїх українських світлин. З художньої точки зору виконані вони бездоганно. Психологічні портрети селян, жанрові замальовки під час танців у клубі, картини сільського побуту та збирання врожаю. Видно, що Капа вкладав у них весь свій талант. Щоб досягти найвищої якости зображень, він комбінував різні техніки й формати, експериментував із композицією та освітленням. Хотів створити документальний пам’ятник Людині. Але сьогодні, споглядаючи ці світлини, впадає у вічі їхня сюжетна та ідейна подібність до творів соцреалізму.

Зрозуміло, що американцям в Україні демонстрували типові "потьомкінські" села. Кожна сім’я тут будувала або вже побудувала нові ошатні будинки. Селяни, господарі цих будинків, розливаючи в келихи грузинське шампанське, вели з гостями дискусії на теми міжнародної політики, атомної зброї та становища американського селянства. Стейнбек описав свою героїчну боротьбу з морями горілки й борщу, горами смаженої риби та м’яса. А тим часом за кілька десятків кілометрів звідти траплялися людоїдства, селяни вмирали від недоїдання. В Україні лютував Голодомор 1946–1947 років.

Своя гра

В одному з радянських звітів згадано іронічну репліку Роберта Капи на адресу підставного колгоспного бухгалтера. Безперечно, Капа, до всього іншого майстер покеру, здогадувався, що товариші ведуть не зовсім чисту гру. Але мети вивести їх на чисту воду він явно не мав. Співробітники МДБ, які переглянули кожен негатив, що відзняв Капа, конфіскували лише світлину "доволі виснаженої відвідувачки" художнього музею та сфотографованої дорогою до колгоспу погано вдягненої селянської родини. Сам Капа згадував лише про вилучення фотографій німецьких полонених та портрета безпритульної божевільної дівчинки, які були зроблені у Сталінграді.

15 серпня 1947 року літак із Капою та Стейнбеком вилетів до Москви. Книга, яку вони видадуть згодом, американський читач сприйняв доволі стримано. До радянського читача вона дісталася аж у роки перебудови. У тексті "Російського щоденника" роль Капи зведена до майже комічного персонажа, який на багато годин займає ванну кімнату і взагалі поводиться ексцентрично. Однак саме візуальна історія про радянську людину, яку створив Капа, яскраво домінує у цьому спільному проєкті. 

Невдовзі після повернення з СРСР Капу захопили відрядження до гарячих точок планети. Під час однієї з таких подорожей, супроводжуючи французьких солдатів у Північному В’єтнамі, фотограф наступив на протипіхотну міну. Він любив казати: якщо ваші фотографії недостатньо добрі, отже, ви перебуваєте надто далеко. Того разу він надто близько підійшов до реальности. Загинув 40-річний фотограф 25 травня 1954 року.