Довга дорога на схід Леся Курбаса

Гірше хіба у Москві

"Дуже погане враження від Харкова: безнадійна мертва філістерська клоака, що трудно собі уявити щось гірше", — каже Курбас у 1926 році, згадуючи поїздку до столиці радянської України. Вочевидь, Харків для режисера видається чужим. Проте зовсім скоро він буде змушений переїхати сюди, разом із театром. 

— Але ж після цього він одразу додає, мовляв, гірше хіба у Москві! — реагує на ці слова, вступаючись за своє місто, Вікторія Склярова.

Вже кілька років вона водить Харковом екскурсії, розповідаючи про Леся Курбаса. Її знайомство з режисером почалося зі знайденого на вулиці портрета. Вона підібрала його під стінами театру Шевченка — колись саме у цих стінах жив "Березіль". А тепер так називається тутешня мала сцена. Вікторія припускає, що хтось викинув фотопортрет з театру, але жартома порівнює цю знахідку з іконами. Мовляв, ікон ніколи не знаходять, вони самі являються подорожнім у лісах чи озерах і знаменують собою зміни та одкровення. Вікторію ця знахідка врешті привела до екскурсійних маршрутів харківськими слідами Курбаса.

— Київ був більш традиційним та старовинним містом. А Харків — це індустріалізація, спрямування в майбутнє, творення нових сенсів, — розповідає Вікторія. — Театр Курбаса — це ж про нові сенси, нові форми. Тому їхня дорога сюди була логічною. Але так: їхній переїзд — це була ініціатива згори.

Ми зустрічаємося з Вікторією в одному з дворів на вулиці Сумській, неподалік від театру Шевченка. Сьогодні тут багато людей та національної символіки — якраз на 22 січня відкривають меморіальну дошку мовознавцю Юрію Шевельову. До мікрофона почергово підходять то вуличні активісти, то депутати міськради. Вони час від часу роззираються, чи немає хлопців з кувалдами — майже десять років тому такі знищили першу дошку Шевельову. 

Приблизно тоді ж, взимку 2012-го, вандали прийшли на харківський цвинтар та пошкодили пам’ятник Курбасу. З символічної могили режисера, де лежить горстка землі із Сандармоху, позбивали літери та викрали горельєф. 

— Курбас був одним із тих, хто сформував Шевельова, — каже Вікторія. — Ще підлітком Юрій приходив на Курбасові вистави. Тітка його друга працювала касиркою в театрі й проводила їх безкоштовно на гальорку. Більше того, вона домовлялася про гальорки і з касирками в інших театрах. 

До остаточного переїзду "Березіль" кілька разів гастролював у Харкові й за кожним разом збирав аншлаги. А тепер зали були порожніми, а відгуки у пресі — несхвальними. Юрій Шевельов ходив на першу харківську виставу "березольців" неодноразово. Його однаково дивувало і те, що відбувалося на сцені, і порожня день-у-день глядацька зала.

"Нечуване, небувале, безпрецедентне, але, що це було, сказати я не міг. Було ж мені неповних 17 років, — згадував Шевельов про виставу "Золоте черево". — Я — не зрозумів і захопився, харківська публіка не зрозуміла і байдуже пройшла мимо. Щовечора порожні крісла та поверхи. Усе тут було чуже — не рідна провінція, а чужий Захід, експеримент, вистава без психології та без політики. Публіці бракувало вміння аналізувати та вміння узагальнювати. Незвиклим було самостійне мистецьке мислення. Та ж не туди досі ходив Гриць, не так тирса шелестіла". 

Стало очевидним, що побудувати новий революційний театр у Харкові буде непросто. Курбас вирішує відступити та діяти м’якше. Він запрошує до театру інших режисерів, зокрема Валерія Інкіжинова, які пропонують невибагливій аудиторії комедійні жанри та доступніші форми. Це спрацьовує, і "Березіль" отримує свого глядача. 

Мандрівний митець

Лесь Курбас потроху завойовує столичну "філістерську клоаку" Харкова, яку має з чим порівняти. Останні 20 років його життя — це постійний рух все далі на схід. А кожна зупинка у цьому маршруті — це творення нового театру: від студентських гуртків до "Березолю".  

<p>Лесь Курбас, 1910-ті роки</p>

У 20 років цей самбірський хлопець потрапляє на філософський факультет до Віденського університету. Тут Курбас студіює славістику та германістику, плануючи записатися до театральної студії. Його батьки Ванда та Степан були мандрівними акторами з багатим досвідом бідного життя. Вони застерігали сина від подібних театральних планів. Попри острахи батьків, Курбас активно знайомиться із західною театральною культурою. Відень пропонує йому небачений досі театр, повний експериментів та постійного пошуку нових форм.

Європейське студентство Курбаса триває лише рік — через смерть батька йому доводиться перевестися до Львівського університету, щоб бути ближче до родини. Тут він одразу приєднується до аматорської студії, де отримує перші ролі та схвальні рецензії у пресі. Паралельно з цим Курбас організовує театральний гурток при університеті та робить перші кроки у режисурі. Але й тутешній філософський факультет він не закінчує — його заарештовують під час демонстрації після вбивства у липні 1910 року українського студента Адама Коцка, через що відраховують з університету.

Невдовзі Лесь Курбас потрапляє до театру Гната Хоткевича. Потім приєднується до театру "Руської бесіди", у якому раніше працювали його батьки. Тут він закохується у старшу заміжню актрису Катерину Рубчакову, що зрештою призводить до спроби самогубства. Курбас стріляє собі в груди, лікарі його рятують, але не наважуються витягнути кулю. Народжується легенда про те, що решту життя режисер живе із кулею в серці.

З початком Першої світової Курбас організовує стаціонарний театр у Тернополі, ставить п’єси Котляревського, Старицького та Винниченка. Вже за рік, 1915-го, його запрошують далі на схід — до київського театру Миколи Садовського. Але молодий Курбас не знаходить собі місця серед етнографічно-побутових корифеїв та організовує з іншими молодими театралами свою студію. 

Наступні десять років Курбас проводить у Києві: саме цей період його творчості називають "експериментальним". Він одним із перших використовує кіно, як частину спектаклю, активно грає зі світлом та тінями, його актори імітують механізми. Режисер ставить "Царя Едіпа" Софокла, шекспірівського "Макбета", шевченкових "Гайдамаків".

У березні 1922 року Курбас позичає у поета Михайля Семенка кілька карбованців, щоб оплатити оголошення в газеті "Пролетарська правда" про організацію Мистецького об’єднання "Березіль". У ньому, зокрема, запрошують молодь приєднуватися до лав нового театру. Поза тим, режисер знімає кілька фільмів на Одеській кіностудії, але скоро втрачає інтерес до кіно. Жоден із його фільмів не зберігся.

Зрештою, у 1926 році Всеукраїнська театральна нарада ухвалює рішення про переїзд "Березолю" до столиці радянської України і матеріальне забезпечення театру. 

Театральні традиції

Назвати театр "Березіль" придумав сам Курбас. Але спершу він оголосив конкурс: хто запропонує найкращу назву, отримає пляшку іспанського червоного вина. Молодий та романтичний Павло Тичина запропонував свій варіант — театр "Сад". 

"Якщо театр — "Сад", то ми хто тоді — садисти?" — кепкували актори. Тоді Курбас висунув варіант, взятий зі свого ж перекладу вірша норвезького поета Б’єрнстьєрне Б’єрнсона. І хоч в оригінальному вірші йдеться про квітень, Курбас переклав його як березень. Перші лінійки цього вірша зрештою стали маніфестом театру:

Я вибираю березіль —
Він ламає все старе,
Пробива новому місце,
Він зчиняє силу шуму,
Він стремить.

Усі зійшлись на "Березолі". Призове вино випили разом.

Цей вірш сьогодні висить одназу на одному із бокових входів до харківського театру Шевченка. Поруч вахтер із телевізором, купою ключів на цвяхах та іконою Богородиці, яка гіпнотично переливається яскравими кольорами, немов неонова реклама.  

Цього дня на сцені монтують декорації, у напівтемряві снують актори. Готуються до репетиції "Маклени Граси" за п’єсою Миколи Куліша. Саме ця вистава була останньою для Курбаса у "Березолі", після неї режисера усунули з театру та почали переслідувати. Прем’єру теперішньої вистави запланували на 26 лютого — якраз на наступний день після 135-річчя Леся Курбаса вистава того дня не відбулася, напередодні Росія вторглася в Україну

Сьогодні у театрі працюють 170 людей, з них 50 — мистецька трупа. Усі коридори завішані портретами кількох поколінь тутешніх акторів. Є тут, власне, "березільці", потім — їхні учні, ще далі — учні учнів. Актриса Тетяна Турка представляє цю мистецьку тяглість. Вона прийшла сюди в 1989 році і першою її роллю була Уля, дівчина з "Мини Мазайла". Цю виставу в стінах "Березолю" грають вже десять поколінь акторів. З неї почався творчий тандем Леся Курбаса і Миколи Куліша. 

— Наш курс взяли сюди після навчання, — згадує Тетяна. — Коли ми ставили нашого "Мазайла", то ще були живі актори, які працювали з Курбасом, грали у його спектаклях. Дивитися на нашу гру приходили і Роман Черкашин, і Юлія Фоміна. Вони сказали, що наша вистава цілком у традиціях "березільців" і схожа на Курбасову. 

Тетяна розповідає про старого Мазайла, який захотів стати Мазєніним, після чого додає, що її мама теж змінила прізвище Турко на милозвучніше — Турка. Деякі сюжети у прикордонному Харкові тривають століттями.

М’ясорубка та ангели

Тетяна також займається музеєм театру, який розкинутий у коридорах на кількох поверхах. Вона має безліч інтимних театральних історій про давніх колег. Розповідає про актрису, яка вчинила самогубство просто на сцені, побачивши, що її коханий прийшов на виставу з іншою жінкою. Згадує про Курбаса, який вистрілив собі у серце.  

Ми зупиняємося біля стендів з афішами й інформацією про харківські вистави Курбаса. Режисер поставив тут п’ять спектаклів, зокрема й "Народного Малахія", написаного Кулішем. У цій виставі Тетяна також грала на малій сцені театру Шевченка. Їй дісталася роль дочки Малахія — Любуні, яка за словами того ж Шевельова, є "одним із кращих жіночих образів української літератури".   

— Її грала Валентина Чистякова, дружина Курбаса. Знаєте, чим тоді закінчувалася їхня вистава? — запитує Тетяна. — На сцені змайстрували величезну м’ясорубку. До неї заходили люди, а з м'ясорубки вже виходили ангели у світлих одежах.

Цю ідею актриса поширює на біографії репресованих березольців, яких перемолола радянська система. Під час розповіді про цькування Курбаса та його ув’язнення Тетяна раптом спиняється та починає плакати.

— Вони… його… катували, — каже вона здавленим голосом. — Я не знаю, чи треба зайвий раз називати імена людей, до цього причетних. Я б не хотіла, щоб ці імена пам’ятали. 

 У 1933 році Павло Постишев, один із організаторів Голодомору, викликав Леся Курбаса до себе. Він запропонував режисеру "змінити ідеологію" та публічно засудити Хвильового і Скрипника, які кілька місяців тому наклали на себе руки. Курбас відмовився, мовляв, йому пізно міняти свої погляди.

— Мені вас шкода! — сказав Постишев.

— Мені вас теж, — відповів Курбас.

Наступного дня, після того, як Курбаса усунули з посади директора та художнього керівника "Березолю", він поїхав до Москви. Ця втеча була спробою уникнути репресій. Там він кілька місяців працював у Московському державному єврейському театрі. Того ж року його затримали за звинуваченням у намірі вбити Павла Постишева. Після "зізнань" режисера відправили на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу, згодом перевели до Соловецького табору.

Актриса Тетяна Турка розмірковує про тогочасну систему, побудовану на фізичному та моральному насильстві.

— Читаю це все і не розумію, як вони далі жили, як залишалися людьми? — каже Тетяна. — Але Курбаса це не зламало. Навіть у таборах він організовує театр! Була одна сценка, у якій він грав. За сюжетом — він сидить біля фортепіано. Йому заламують одну руку — він грає іншою. Заламують обидві — грає підборіддям. Його відтягують — він продовжує ногою. Зрештою, відриває кришку від фортепіано і далі ніби грає на ній.

У листопаді 1937 року Леся Курбаса розстріляли в урочищі Сандармох, як і багатьох українських митців, які приїхали колись до столичного Харкова творити нове мистецтво для нової людини. За однією з легенд, Леся Курбаса та Миколу Куліша вбили одним пострілом, щоб зекономити кулі.