Софія Федорцева "«Березіль» на мандрівці". Матеріал газети "Діло" 1930 року

Нераз згадується в нас про найбільший український театр “Березіль”, у Харкові, та точніших даних про нього загал наш не знає. 

“Березіль" державний драматичний театр; названий від місяця березіля, в якому його засновано. Керманичем цього театру, головним художнім керманичем-режісером є галичанин Лесь Курбас. Він створив його та зняв на небувалий у нас досі мистецький рівень. Це перший екппериментальний театр на Україні, конструктивістичного напрямку. Головним художником у ньому Вадим Меллєр: поруч з ним працюють над деякими постановками також інші художники. 

Весь колєктив разом із технічним персоналем має понад 100 душ; коли-ж врахувати в це ще й деяких студійців, які теж беруть участь у виставах і дістають постійну платню, то всіх буде 130 – 150 душ. Студією кермує сам Лесь Курбас, який вчиться сценічної гри. До інших предметів належать там: наука плястики, акробатики, постановка голосу, наука української мови і деякі загальносвітні предмети (нпр. наука чужих мов).

Березільці у пошуканці знання ґрупуються у культурні гуртки, де уладжуються реферати та дискусії, спільно студіюють театральне майстерство. У “Березіля" кипить невпинна праця. Коли зайти ранком у театр, побачимо, як у фойє відбутються одні проби, а рівночасно на волі та коридорах ідуть вправи. Тут “студієць” робить драму, там актор опрацьовує ролю, інший зосереджено-задуманий розвязує якусь проблєму, еляборант (майбутній режісер) з ґрупою студійців приготовляє власну скомпоновану сцену, яку опісля „здаватиме" Курбасові. Невпинна культура української мови викликає ріжні дискусії й балачки на тему правильної вимови. 

Найбільше освічує актора сама праця над ролею: постепенна та систематична. Не переживання її в собі, а зовнішня її форма, передумана до всіх подробиць жесту, різко виявлена. 

Натуралізм уже переможений. Замало передати переживання так, як воно могло би виглядати в житті, а треба вишукати максимум живучости, вбрати її в відповідню форму, виявити якнайбільш чітко. На те істнує тренаж, на те плястика, щоб володіти тілом, щоб воно було гнучке, щоб могло “розвязати” себе в жестах, щоб актор ліпив із нього, неначе різьбар із глини. 

Березільський актор не признає суфлєра, бо в вистудіюваній, до найбільш витончених деталь грі, суфлєр лише перешкаджав би. Те, що вражає в постановках це згармонізована цілість, система, плян якої підчас праці над пєсою треба придержуватися. Гра актора, костюми, відповідна передача слова згідно з музичним ритмом, ансамблева гра складається на повноту вражіння. 

“Березіль” театр, що невпинно шукає нових засобів гри. Із цією метою актор проходить плястики, співу, а навіть акробатики. 

При “Березілі” є драматична студія під проводом Леся Курбаса; там виховуються кадри молодих акторів та режісерів. Актор березільської школи ціниться па Вкраїні дуже високо; передовсім для кіна, тому, що метода гри, якою користуються березільці надається до фільму. ВУФКУ дуже багато користає із березільських акторів. З наших галичан працюють у “Березілі": Бабіївна Анна, Крушельницький Маріян, Гірняк Йосиф і Бучма Бронислав. Всі вони великі любимці публики. 

На репертуар останнього сезону склались пєси: “Народній Малахій" і “Мина Мазайло" Куліша, в постановці Леся Курбаса. “Заповіт пана Ралка” Цимбала (ставили два молоді режісери Скляренко і Дихтяренко) і “Диктатура” Микитенка. 

Цю останню пєсу, яка закінчила сезон, грали в Харкові лише тричі; вона пройшла з величезним успіхом при вщерть переповненій салі. Критика з ентузіязмом зустріла нову постановку “Березіля”, як новий здобуток театрального майстерства. Постановка “Диктатури” замітна тим, що майже вся пєса основана на музиці, де актор, музика, прожектор і оформлення так суцільно й гармонійно звязались зі собою, що дають величаву виставу. Глядач майже не помічає, коли актор зі слова переходить у спів і навпаки. Недаром писала одна з харківських ґазет: ..Велика перемога “Березолю”. 

З початком червня виїхав “Березіль” на гостинні виступи; почали від Херсону. Херсон це спокійне цровінціональне місто. У порті замітнішого руху не видко. Спочивають баржі, спочивають лодки, колишеться анґлійський вантажили корабель. Тут ставив “Березіль” пєси; “Прольоґ”, “Гайдамаки" і “Мина Мазайло”. Крім театральних постановок актори “Березіля” враз зі своєю орхестрою виїздили на фабрики, де для робітників, підчас другого сніданку, давали концерти. На програму такого концерту складались: короткий вступ про український театр, вокальна частина, рецитація літературного твору і комічний монольог. У Херсоні на будівельно-перевозній фабриці дуже гарно приймали робітники наш концерт, дякуючи нам сердечно за мило проведений час. 

<p>Акторка Софія Федорцева, режисер Лесь Курбас і письменник Микола Куліш</p>

Після двотижневого побуту в Херсоні, виїхали ми до Запоріжжя. Їхали пароплавом “Фрунзе”, який закупив “Березіль". Поїздка ця залишилася нам глибоко в памяти. Прегарні краєвиди та чарівна погода, що дозволила нам цілу добу любуватися ними, дали нам цілу низку сильних вражінь.

Пливемо здовж Дніпра. Світить сонце. На берегах зеленіє очерет, посеред якого колись козаки увихались на чайках. Минаємо українські села. До пароплаву доходить запах із Дніпрових островів і берегів. Це запах лозини та річного зілля. Спокійно, тихо і чарівно. А на пароплаві шум і гамір. Березільська молодь жартує, сміється, любується видами, а ці наймолодші весь час лиш знімаються. 

Під вечір причалюємо до малого села, де саме зібралася громада селян. Здержуємо пароплав і даємо концерт. Селяни слухають здивовані, навіть пробу “Каменярів” Франка приймають уважно, а найбільш подобається їм наша орхестра. Витають нас щиро, дякують сердечними словами, просять ще заграти. Одначе час нам у дорогу. 

А на другий день уранці причалили ми до міста Запоріжжа. Це вже не те, що Херсон. Місто рухливе, завдяки сусідству Дніпрельстану. Заїздимо в готель, теж під назвою “Запоріжжя”. Готель гарний з усіма вимогами комфорту. У вечір доводиться грати в літньому театрі, положеному серед гарного саду, де кожного дня відбуваються концерти. Публика уважно приймає наші постановки. Пять днів з черги йде пєса “Прольоґ”, опісля оперета “Мікадо”, яку публика зустрічає з великим ертузіязмом. Звідсіля теж виїзджаємо на фабрики. Тими концертами здобуває собі “Березіль” велику симпатію у робітників. 

З Запоріжжа поїхали ми у Дніпрельстан. Година їзди пароплавом. По дорозі сям-там серед води виринають ґранітні скелі; це Дніпрові Пороги. Вже здалека доходить до нас гук динамітних вибухів – це розсаджують скелі. Минаємо скелю т. зв. “Крісло Катерини ІІ.”, з якою звязано багато переказів і вїзджаємо до пристані Дніпрельстану. Перше, що вражає це могутні залізні підйоми для переношування тягарів, колєйки, навантажені будівельними матеріалами, як мчать зі свистом і бетонна фабрика. 

Коли ми вийшли з пароплаву, дають нам провідника інжініра. Цей показує нам усе та пояснює. Найбільш, що мене вражає, це дно Дніпра. Воно ґранітне. суворе, і дивно стає, коли ходиш тепер по ньому. Подумати, що так недавно ще плили сюди могутні води! А тепер, на тому місці, людські постаті, мов муравлі проперчують відпорний граніт, щоб покласти фундамент під турбіни для елєктрифікації. Бачу величаву гать, якою скували Дніпро. Він пливе тепер вузьким річищем, реве і лютує, немов бунтується, що так насильно накладають на нього кайдани. 

Проходимо через провізоричний місток. Тут стоять рибалки та раз-у-раз витягають повні сіти риб. Спека неймовірна. Сонце припікає і ми вже втомлені. Але провідник веде нас далі. Показує шлюзи – гордість Дніпрельстану. Шлюзи це в ґраніті виконане провалля, повз яке проходитимуть пароплави. Вийшовши на дорогу бачимо багато новопобудованих домків. Тут живуть переважно американці, робітники й інженіри, які приїхали сюди будувати Дніпрельстан. Потомлені й голодні йдем покріпитися до фабричної кухні. Заходимо у велику салю, де харчуються робітники; все тут вариться й випікається фабричним способом. 

Звідсіля деякі йдуть, а деякі їдуть автобусом до Кічкасу. Це ніби село, ніби містечко, віддалене півтора кільометра від Дніпрельстану; там міститься театр, куди саме ми подалися. Театр положений на горбку, з прегарним видом на Дніпрельстан та Дніпро. В низу хатки Кічкасу, які в майбутньому заллє Дніпро, бо саме туди буде спрямоване його річище. 

..Березіль ставив у цьому театрі „Гайдамаків“ Шевченка. Саля виповнена робітничого публикою, яка уважно слідкує за ходом пєси. 

З Кічкасу. після вистави вернулися ми автобусом до Запоріжжа. Окружаючи Кічкас і Дніпрельстан їдемо понад Дніпром. Тут очарувало нас море світел Дніпрельстану відбитих у воді Дніпра. 

З Запоріжжа виїздимо в Дніпропетровське. Місто прегарно положене над самим Дніпром, усе в зелені, всі вулиці в бульварах і скверах, широкі й просторі, а на вулицях рух. Тут звиділи ми богатий український етноґрафічний музей. Поруч музею памятник Катерини II., яка зійшла з висот музейних хоромів і пишається серед камяних ідолів. 

У музею багато памяток з камяної доби. Найбільше розкопок дав тепер Кічкас при будові Дніпрельстану. Багато тут памяток із козацьких часів: портрети гетьманів, дорогоцінні козацькі жупани, шаравари, зброя, то-що. В Дніпропетровську виїздили ми теж на фабрики з концертами. В одній із них, більшій, де гартують залізо та будують мости для Дніпрельстану, дали ми концерти. 

Один із концертів випав саме в день початку свята місячника української культури і на те свято ми мали частину концерту виповнити нашою програмою. Після довгої промови про українську літературу виринуло від публики багато запитів. Майже всі вони торкалися питання про західню Україну. А коли довідались від конферансієра, що в трупі “Березіля“ є присутні артисти з Галичини, саля відгукнулась бурею оплесків. Звідсіля зробили ми прогульку на Дніпрові Пороги. Це останній рік їх істнування, бо вже в найближчому майбутньому заллють їх хвилі з Дніпрельстану і на поверхні води ніколи їх видно не буде. Вибрались ми лодками на Кодак. Плили за хвилями Дніпра, минали села, аж опинились у селі Чаплі. Звідсіля починається т. зв, “Кодацький Поріг”. Ще до нині лишилася з давніх часів, вздовж середини Дніпра гать чи рід загати з двох боків; туди колись була дорога для лодок, бо пускатись лодкою між пороги дуже рисковно; вода тут дуже рвуча. 

Старенький селянин, наш провідник, розказує нам багато переказів з козацьких часів, пояснює кожне місце, яке має свою багату минувшину. 

Повні вражінь вертаємо в Дніпропетровське. Там закінчуємо гостинні вистави і розїздимось кожне в свою сторону.

Передрук із:

Федорцева С. “Березіль” на мандрівці. Діло. 1930. Ч. 192. 31 серпня. С. 2–3.