"3 1/2 мілїона русинів мусять мати хоч один свій унїверситет"

08:10, 1 липня 2021

1920.jpg

Наприкінці ХІХ століття свій національний розвиток галицькі українці порівнювали з підростанням молодого організму. Тож коли в австрійському парламенті перепитували, чому русини постійно висувають нові вимоги, то у відповідь чули, що їхні вимоги подібні до одягу юнака – зважаючи на буйне  підростання, йому щоразу треба шити нове вбрання. На початку ХХ століття таким "вбранням" стала справа заснування українського університету у Львові

8_i-v1592984134.jpg

Святослав Липовецький

публіцист

"Не лише науковий, але й національний заклад"

Сто років тому польський географ Ромер пояснюючи, де пролягають етнічні кордони на Західній Україні, сказав: "Етнографічна лінія між поляками і українцями в Галичині проходить через подружнє ліжко, а місто Львів лежить якраз по самій середині того ложа". Втім взаємини між двома національностями були далекими від сімейної ідилії, і протистояння охоплювало різні сфери, освітню також. 

Ще від XVII століття між собою конкурували "руська" братська школа та польський колегіум єзуїтів. Коли ж Галичина відійшла до Австро-Угорщини, то 1784-го Габсбурги заснували у Львові університет з німецькою мовою викладання. Відтоді окремі українські кафедри існували на богословському факультеті, а після Весни народів 1849-го відкрито кафедру української мови та літератури на філософському відділі. Її очолив відомий діяч "Руської Трійці" Яків Головацький, який згодом навіть посів ректорське крісло. У 1862 році з’явилися дві українські кафедри і для правників.

6...jpg

Медаль з нагоди заснування Габсбургами Львівського університету 1784 року. Польська громада рахувала час заснування університету від колегії єзуїтів

Усі фото надав автор

Попри це Західна Україна йшла шляхом полонізації. Спершу 1861-го Коронний Край Галичини та Володимирії отримав власний сейм, а 1867-го – фактичну автономію з намісником, якого призначали з середовища польської шляхти. Незважаючи на формальну гарантію рівності обох мов, 1866-го польську запровадили у шкільництві, а 27 квітня 1879 року її визнали урядовою в університеті, хоча українцям дозволили звертатися та отримувати відповіді рідною мовою. 

Ситуація дещо змінилася на хвилі польсько-українського порозуміння, що увійшло в історію як "нова ера" – 1894-го в університеті відкрили кафедру історії України. Щоправда, під назвою "всесвітньої історії зі спеціальним оглядом історії Східної Європи", адже, як висловився міністр фон Ґауч: "Рутенська історія не може вважатися конкретною наукою". Нову кафедру очолив 28-літній Михайло Грушевський, який задля цього приїхав із Києва.

Молодому Грушевському судилося одразу очолити українську академічну науку – незабаром по його приїзді помер професор української літератури Омелян Огоновський і за висловом наддніпрянця: "На мене спало, так сказать, наукове представництво галицької України". Звісно, що за такого стану неможливо було вести мову про якийсь окремий університет, але українці вели.

Виступаючи 1893-го в палаті послів, громадсько-політичний діяч Галичини, історик, педагог Олександр Барвінський заявив:

"Заснування у Львові руського університету, котрий для народу мусить мати значення не лише наукового, але й національного закладу, показується цілком вмотивованим не лише зі становища руського патріота, воно також з австрійського погляду має державний сенс"

Тоді ж у Львові відкрили медичний факультет, і створення окремих кафедр могло стати початком поділу закладу на польський та український. Однак цей план розбився об дійсність – українці могли проявити себе в Інсбруці чи Ґраці, де деканом медичного факультету та професором працював офтальмолог Михайло Борискевич, або ж у Празі, де ректором Німецької вищої технічної школи обрали фізика Івана Пулюя, а ректором Карлового університету – біохіміка Івана Горбачевського. Втім отримати кафедру у Львові було складно. 

7...jpg

Львівський університет і Тринітарський костел святого Миколая, 1910 рік

"В кінцї міг би хто спитати, на що нам унїверситету? — Коли 9 мілїонів Нїмцїв має 6 унїверситетів, 3 мілїoни Поляків має 2 унїверситети, то 3 1/2 мілїона Русинів мусять мати хоч один свій унїверситет” – звучало в останньому, з семи аргументів на студентському вічі 1899 року. Про вимоги українців польська преса написала, що вони "дикі та смішні".  

Якщо з кількістю професорів-українців були проблеми, то зі студентами – ні. У Львівському університеті у 1899/1900 навчальному році кількість студентів греко-католиків сягнула вже 545 осіб, що в півтора раза перевищувало кількість всіх студентів Чернівецького університету. 

Сецесія

Ситуація несподівано загострилася 1901-го – ректор Ридиґер виступив із пропольською інавгураційною промовою, декан богословського факультету Фіялек заборонив студентам заповнювати документи українською, а на засіданні філософського факультету декан Твардовський зупинив Михайла Грушевського, який, скориставшись формальним "утраквізмом" (двомовністю) навчального закладу, виступив українською мовою.

На віче, що відбулося 19 листопада 1901 року, зійшлося майже 600 студентів. Вони не лише порушили заборону збиратися в навчальний час, але й не допустили до аудиторії представників ректорату. 

Реакція була миттєвою – з університету відрахували 5 українців, але з такими сфабрикованими звинуваченнями, що обурені "академіки" зважилися на сецесію – всі студенти греко-католики покинули навчальний заклад. Подія викликала небувале зацікавлення в Європі – востаннє подібний масовий відхід студентів на теренах, що належали Австро-Угорщині, відбувся далекого 1549-го у Краківському університеті.

За перші два тижні громадськість зібрала в сецесійний фонд величезну суму – понад 20 тисяч крон. "Багато бувало в нас різних складок на різні цілі, нераз дуже важні, але ніяка справа, без жодної майже окремої агітації, не видавала таких результатів", – писав не без гордості український науковець та громадський діяч Володимир Гнатюк.

Хоча львівських студентів не прийняли в Чернівцях, але вони безперешкодно записувалися до університетів Кракова, Відня чи Праги, а листи на їхню підтримку надходили з різних куточків Європи.

"Зваживши, що українсько-руські студенти в боротьбі за свої справедливі права стрічаються з короткозорим шовінізмом – студенти швейцарських університетів висловлюють українсько-руським студентам у Львові свою симпатію і взивають їх, аби в культурній боротьбі ступали витривало аж до перемоги", – йшлося в заяві, яку в Цюриху підписали 112 студентів та 12 професорів. Подібні заяви надходили й від польського студентства

У липні 1902 року українці перервали сецесію і студенти повернулися до Львова. Однак відносний мир тривав недовго – через рік ректором обрали священика Яна Фіялека, з яким були найбільші клопоти на богословському факультеті. Українські студенти закидали новообраного ректора тухлими яйцями, а ректорат знову відрахував з університету кількох активістів. До протистояння долучилися і польські студенти, які заблокували українцям вхід до навчального закладу.

Наприкінці року відбулася і сецесія українських депутатів та знову не минулось без освітнього питання. Цього разу українців обурила відмова польського кола (фракції) відкрити українську гімназію у Станіславі (Івано-Франківську). Окрім того, що на політичній арені українці воювали на кількох фронтах – борючись також за виборчу реформу та організовуючи аграрні страйки – справа університету дедалі частіше виходила на перший план. 

"Польські націоналісти обсипали мене ріжними інсінуаціями в уличній пресі, жадали усунення з університету, віддання під суд і ин.", – підсумував в автобіографії 1901–1903 років Михайло Грушевський. 

1..jpg

Сутичка в 1906 році під час якої українські студенти забарикадувалися всередині університету. Сьогодні в цьому приміщення по вулиці Грушевського, 4 знаходиться корпус біологічного факультету Львівського Національного Університету ім. І.Франка

Б’єрнсон, Сенкевич та Коцко

Кількість українських студентів у Львівському університеті постійно зростала. У 1905/1906 н. р. їх було вже 856. (296 – на богословському факультеті, 328 – на правничому, 219 – на філософському та 13 – на медичному). 

У 1906 році на прохання українських студентів надати аудиторію для віча ректор Ґлюзінський заявив, що руської мови не розуміє й урядовою мовою в університеті є польська. Запекла суперечка між ректором та українською делегацією переросла в бійку між студентами двох національностей.

Відтепер усе частіше студентські віча супроводжувалися сутичками, а 23 січня 1907 року українці побили секретаря університету й під проводом наддніпрянця Павла Крата підняли над закладом синьо-жовтий прапор. Поліція заарештувала понад 100 академіків, але це не вгамувало пристрастей, навпаки – затримані організували голодування, а мітинги на їхню підтримку відбулися в університетах Австро-Угорщини. 

"Ми зробили те, що було нашим обов’язком, – нехай всі роблять так, і скоро буде лад. Нехай всі сповнять свій обов’язок так, як ми. Тож не величайте нас як героїв, але будьте всі героями!", –  після звільнення виступив з балкону "Народної Гостинниці" студент Ярослав Весоловський.

3..jpg

"Кривава імматрикуляція" в грудні 1907 року на шпальтах "NOWOSCI ILLUSTROWANE". Сутичку між студентами спровокував ректор, який незважаючи на правило відчитувати список студентів латинською, зробив це на польській мові

Справа університету вийшла далеко за межі Галичини, а до дискусії долучилися найвідоміші світові письменники, лауреати Нобелівської премії. Спершу норвежець Б’єрнстьєрне Б’єрнсон (лауреат 1903 року) написав на захист українських студентів статтю "Поляки як гнобителі". Опублікована у квітні 1907 року в одному з паризьких тижневиків, її передрукували й німецькомовні видання, зокрема й віденський "Die Zeit".

Редакція останнього, зважаючи на обурення поляків, запропонувала іншому нобелівському лауреатові (1905 року) Генрікові Сенкевичу викласти польський погляд на проблему. Менш ніж за місяць з’явилася відповідь, у якій польський класик висловився, що українські студенти під час арешту "влаштували голодування з вином та біфштексами". Студенти подали на Сенкевича до суду й письменникові присудили 300 крон штрафу.

Втім судовий розгляд не оминув й організаторів січневих заворушень – на лаві підсудних опинилися 17 студентів. Семеро підсудних отримали по місяцю арешту і ще один відбувся тижневим ув’язненням. Головний же винуватець – Павло Крат – спершу виїхав до Швейцарії, а потім перебрався до Канади.

Справу університету активно лобіювали українські депутати, чи як тоді називали "посли". А після того, як наприкінці 1907 року ректор зачитав акт імматрикуляції (посвяти студентів) не латиною, а польською – то до бійки дійшло і в австрійському парламенті. Коли ж галицький намісник Міхал Бобжинський погодився на збільшення українських кафедр – то в його бік полетіли яйця з польських рук. 

Чергове загострення настало 1910-го – не лише українці настирливо домагалися своїх прав, але й поляки вимагали від уряду визнати польський характер Львівського університету. На конференції польських та українських послів у прем’єр-міністра барона Бінерта вперше згадали про присутність в університеті озброєної польської боївки. А вже 1 липня 1910 року під час нелегального українського віча дійшло до кривавої сутички. 

"В часі віча наших студентів зачали польські студенти класти барикади з лавок, а наші студенти побачивши, що їх забарикадовують, вибігли з салі нарад і зачалась стрілянина з обох сторін, – пригадував голова Українського Парламентського Клубу Кость Левицький. – На побоєвищи стверджено: український студент Адам Коцко убитий, ранені чотири Українці, чотири возьні і два Поляки...".

4...jpg

Загибель Адама Коцка 1 липня 1907 року. Якщо віденські видання на першій шпальті звернули увагу на конфлікт між студентами двох національностей, то краківське видання вийшло під заголовком "Напад русинів на університет". Це відповідало й офіційній версії, яку озвучила влада – начебто Коцко загинув від рук товаришів

Польську версію озвучив галицький намісник Міхал Бобжинський: "На щастя в ранню годину було небагато польських студентів, але руські револьвери, навіть за найменшої причини, зачали стріляти на коридорі, і в загальній суматосі впав від кулі власних товаришів один із провідників авантюри, Коцко". 

Того ж дня польські студенти повибивали вікна у приміщеннях семінарії, інституті сестер-василіянок та "Народній Гостинниці". Поліція, яка прибула до університету, заарештувала 127 українців, з яких за півроку 101 опинився на лаві підсудних та отримав невеликі вироки. 

Боротьба за університет, за визначенням Костя Левицького, перетворилася на "альфу й омегу нашу національних змагань", а українські посли прийняли 1912-го заяву, що в парламенті не голосуватимуть за військові закони доти, доки не вирішать справи навчального закладу. Польське коло склало меморандум із зобов’язанням відкрити український університет "у відповідному місті Галичини до 10 років", але українців така невизначеність не задовольнила. 

Зрештою університетські баталії перервала Перша світова війна. Після неї пристрасті відновилися, але вже в новій державі – ІІ Речі Посполитій, яка замінила Австро-Угорщину. У перші роки українцям заборонили навчатися в Львівському університеті і вони самотужки частково втілили мрію про власний навчальний заклад, щоправда, "тайний". У нелегальному університеті на 4 факультетах навчалося майже півтора тисячі студентів, а їхні свідоцтва визнавали навчальні заклади Європи.

5...jpg

Справа "101 студента" на шпальті австрійського видання "Illustrierte Kronen Zeitung" за 17 лютого 1911 року. Всі затримані українці проходили в справі заворушення в часі якого загинув їх товариш Адам Коцко. Серед підсудних був й студент Лесь Курбас, який використає поезію норвежця Б'єрнстьєрне Б'єрнсона "Я вибираю Березіль" в назві свого театру-студії

Із промови голови "Академічної Громади" Михайла Галущинського на першому студентському вічі у справі університету (13 липня 1899 року): 

“Ми мусимо мати свій українсько-руський унїверситет, ось ізза яких причин:

1. З огляду на те, що утраквізм лише дурить Русинів-Українцїв, ми не хочемо утраквізму! Нам треба свойого власного унїверситету на рідній, українсько-руській мові.

2. Маємо середні школи, у яких ученики після законів не обовязані вчити ся польської мови. Коли однак прийдуть на унїверситет, мусять слухати зі шкодою для себе викладів на польській мові, та здавати на тій мові іспити. 

3. Українсько-руські ґімназиї потрібують відповідних учительських сил, які вчили би ся вже на унїверситетї в українській мові... — Уряди потрібують урядників виобразованих на українсько-руській мові.

4. Число студентів Русинів на львівському унїверситетї виносило в 1898/9 р. 553, та за остатнїй півpiк зросло о 50. Се число є доволї велике, — а вистарчає для окремого унїверситету, тим більше, що по заснованю унїверситету та ґімназий росло би воно раз-у-раз...

5. На можливий закид, чи українсько-руська мова є вже доволі виобразувана, досить показати на наукову роботу Товариства імени Шевченка. 

6. Коли ішло би о сили — досить вказати на співробітників наукових видань Товариства імени Шевченка...

7. В кінцї міг би хто спитати, на що нам унїверситету? — Коли 9 мілїонів Нїмцїв має 6 унїверситетів, 3 мілїoни Поляків має 2 унїверситети, то 3 1/2 мілїона Русинів мусять мати хоч один свій унїверситет”.

Схожі матеріали

CEO_мова.jpg

Азбучна війна, або як кирилиця мало до коша не пішла

Starchenko_foto.jpg

Про гризоти історика

800x500 obkladunka Yaremenko.jpg

Історія Києво-Могилянки | Максим Яременко

600.jpg

“Багато людей не знають про те, яким жахливо зневажливим було ставлення до українців в Канаді”, – професорка Альбертського університету Оленка Білаш

gimnazija.jpg

Богдан Лепкий "Матура"

Гальшка_СЕО_2.jpg

Гальшка Гулевичівна та Могилянка. Фактозвіряння життєпису найвідомішої української меценатки

Бабин яр.jpg

У школах змінять підхід до вивчення історії Голокосту та війни

600.jpg

Петро Могила: воїн, дипломат, святий

800x500 obkladunka Sereda.jpg

Галичина – український П'ємонт? | Остап Середа