Сергій Білокінь. In memoriam

Він, може, першим почав займатися усною історією Розстріляного відродження. Благо у 1960–1970-ті ще живими були недобитки справжньої української інтелігенції, що повернулися з концентраків і доживали “вільне” життя у більшій зоні. Сергій Іванович цих людей лагідно називав мої “бабусі” і “дідусі”. Вони стали його університетами. Бібліограф Федір Максименко, історик архітектури Стефан Таранушенко, бібліолог Юр Меженко, СВУвці Борис Матушевський і Всеволод Ганцов, львівська мисткиня Ярослава Музика. Він листувався з низкою видатних істориків і мистецтвознавців: Поліною Кульженко, Євгенією Спаською, бував у Марії Трубецької, спілкувався із вдовою неперевершеного київського мистецтвознавця Федора Ернста, листувався з визначним архівістом, директором архіву Давніх актів Віктором Романовським, який жив на Кубані. Сьогодні ці листування незамінне джерело з історії нашої правдивої культури. Він тільки частково то все видав.

Другим джерелом були генетичні родинні корені та вплив шістдесятників. Батько – професор ботаніки й директор Ботанічного саду Фоміна (університетського). Діди і прадіди мали священницьке коріння на Київщині. Дід був священником у селі Кожанка під Васильковом. Ще школярем Сергій Іванович відвідував знаковий для шістдесятництва Клуб творчої молоді Білокінь С. Клуб творчої молоді «Сучасник» // Київ і кияни: Матеріали щорічної науково-практичної конференції. Вип. 10. К.: Кий, 2010. С. 248-298. Його ж. На зламах епохи: Спогади історика. Біла Церква: О.Пшонківський, 2005. 336 с., де познайомився з Євгеном Сверстюком, Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Лесем Танюком, Ліною Костенко. Суттєво на нього вплинула Алла Горська – справжня лідерка київського Руху опору. Ніби як згадка про ті часи в кімнаті Сергія Івановича висів портрет її чоловіка Віктора Зарецького – Білокінь у білосніжному костюмі, як на показі мод у Кардена. Емоційне сприйняття молодого юнака художником, який модерністично прикрашав портретованих.

<p>Стефан Таранушенко "Дерев&rsquo;яна монументальна архітектура Лівобережної України&raquo;", перевидання 2017 року&nbsp;</p>

Ще в юнацтві він почав збирати свою бібліотеку, яка сьогодні є, можливо, найкращою приватною книгозбірнею з українознавства у державі. Він зберігав повний рукопис “Архітектури Лівобережної України” Стефана Таранушенка, що вийшов у видавництві “Мистецтво” в утричі скороченому обсязі Таранушенко С.А. Наукова спадщина: Харківський період. Дослідження 1918-1932 рр. [Вид. 2.] / Упоряд. О.О.Савчук, М.М.Красиков, С.І.Білокінь. Харків: Вид. Савчук О.О., 2011. 692 с., 702 с. (Серія «Слобожанський світ». Вип. 1). Але повністю його перевидав у наші дні видатний харківський видавець Олександр Савчук. 

Білокінь то все не збирався залишати собі, тільки віддати по смерті українському народові. Він підписав угоди з Інститутом рукопису НБУВ Національна бібліотека України імені В.Вернадського і НАУКМА Національний університет "Києво-Могилянська академія" про передачу на збереження своєї архівно-книжкової колекції. Просив про незначне – створити історико-культурний центр Сергія Білоконя в межах державних установ і зберігати його колекцію як цілість. Та хіба ж вона такого не заслуговує? Сподіваємося, може, хоч тепер, по смерті, відповідні владні структури прислухаються до бажання небіжчика.

Білокінь збирав фактично нелегальні архіви, які не мали потрапити на державне зберігання, бо походили від осіб, яких більшовицька влада трактувала як “ворогів народу”. Завдяки жертовному ставленні до проблеми Сергій Іванович зберіг від знищення документи, що мають національне значення. Ці архіви часто пов’язані з його книжковими колекціями. Після відновлення Незалежности Білокінь привіз десятки коробок архівних документів і видань української діаспори та ще збільшив свою колекцію. Він не продавав цих книжок, як деякі спритні ділки й літератори. Увесь свій книжково-рукописний спадок він призначив на користь і славу української нації.

Сергій Іванович усім дозволяв користуватися своєю бібліотекою. Я знаю десятки людей, які зверталися до нього із проханням покористуватися рідкісною книжкою, і він ніколи не відмовляв. А минав якийсь час, і Білокінь починав шукати, кому дав ту чи ту книжку. Пригадую, як він так загубив працю Володимира Щербини “Нові студії з історії Києва”, яка дісталася йому через авторову доньку. Він уважно стежив за публікаціями молоді й нав’язував з нею контакт. 

Зі мною він познайомився в історичному архіві на Солом’янці, коли мені було приблизно 18–20. Підійшов у відділ, де я працював, після прочитання моєї статті про київських фотографів у “Вечірньому Києві”. 

– Це перша стаття після відомого дослідження Сімзена-Сичевського, – сказав він на першій зустрічі і запросив до себе переглянути його бібліотеку. Відтоді ми понад сорок років співпрацювали в різних наукових справах.

Білокінь був видатним просвітником. Він перший відкривав забуту Атлантиду репресованого києвознавства й не тільки. У Музеї історії Києва у 1980-х роках відбувалися вечорі пам’яти Федора Сенгалевича, Сергія Шамрая, Ніни Шеліхової, Галини Алфьорової, Пилипа Клименка, Наталі Мірзи-Авак’янц, митців Розстріляного відродження, передусім Георгія Нарбута й Михайла Бойчука, художників Рисувальної школи Миколи Мурашка – Олександра Архипенка, Павла Ковжуна, друкарів Стефана та Василя Кульженків.

У добу так званої Перебудови, за часів СРСР, Сергій Білокінь організував у тоді ще режимному Інституті історії публічне обговорення постаті Михайла Грушевського. Конференцзала зібрала не менше тисячі зацікавлених осіб. З партійного боку виступали Рем Симоненко та Віталій Сарбей. Від національного – Сергій Білокінь і Ярослав Дашкевич. Завдяки доповіді останнього опозиція тоталітарному режиму отримала гучну перемогу. І цей акт можна назвати поверненням Грушевського до свого народу після десятиліть більшовицького остракізму.

<p>Сергій Білокінь виступає у великому залі київського Будинку художника, 11 грудня 1987 рік&nbsp;&nbsp;</p>

Сергій Іванович був активістом культурологічного клубу “Спадщина”. Виголошував доповіді, планував порядок денний. Фактично очолював там історичну секцію. Він був активістом Православного братства Андрія Первозваного, одним із чільних людей, що відроджували нашу Автокефальну церкву. На 100-річчя від дня народження Георгія Нарбута розпочав “Нарбутівські читання”, у яких брали участь усі найвидатніші дослідники української культури. У 1980-ті реабілітував Школу художників Михайла Бойчука. Виголосив центральну доповідь в Будинку художника на Львівській площі. Організовував києвознавчі вечори в Музеї історії Києва, де відбулося і перше публічне визнання та фактично суспільна реабілітація постаті Михайла Грушевського.

У 1990-х Білокінь одним із перших почав писати про необхідність реорганізувати історичну науку з партійних засад на засади національної історіографії. Він виступив публічно та видав статтю “Чи є в Україні історична наука?” Білокінь Сергій. Чи маємо ми історичну науку? // Наше минуле. Ч. 1. К., 1993. С. 4 –16., у якій висловив крамольну думку, що коли не визнають окремого українського історичного процесу, то чи можна казати про існування об’єктивної науки. Сказано це було ще в постсовєтському суспільстві, тоді ще лишалося тридцять років до повної дерусифікації і деколонізації українського культурного простору. Йому було трохи за сорок, він був повен сил. Мав ідею створити альтернативну АН УРСР структуру. Створив і очолив Наукове товариство ім. Петра Могили. Але й сьогодні таку альтернативу важко здійснити, а що казати про 1990-ті. 

Та й практична організація будь-якої наукової чи культурної структури не була сильною стороною Сергія Івановича. Він був людиною не колективної, а індивідуальної вдачі. Пам’ятаю, як відомий меценат діаспори Мар’ян Коць дав йому кошти на видання, власне відновлення, журналу доби української революції “Наше минуле”. Білокінь видав перший номер і на цьому журнал знову завмер. А зміст його нагадував не часопис, а збірник архівних документів.

Друкована спадщина Сергія Білоконя величезна. Адже напередодні Незалежности в покажчику до його сорокаріччя Сергій Білокінь. Бібліографічний покажчик. – Київ, 1989. – 65 с. зафіксована 341 авторська позиція. І переважно це були газетні статті та енциклопедичні гасла (приблизно 300 їх було лише в одному енциклопедичному довіднику “Київ”, а їх Сергій Іванович розписував як одну позицію).

Не було жодного періодичного серйозного видання з історії, де б не друкували Сергія Білоконя. Сергій Іванович намагався не пропускати жодного номера й був відданим автором улюбленого часопису.

Систематично з’являлися його статті в журналах “Слово і час”, “Артанія”, “Ант”, “Вісник книжкової палати”, “Сучасність”, “Православний вісник”, “Пам’ять століть”, “Образотворче мистецтво”, “Визвольний шлях” (Лондон), “Український історик” (Нью-Йорк), “Альманах Укр. Народного Союзу” (Джерсі Сіті), “Студії мистецтвознавчі”, у музейних щорічниках “Київ і кияни”, “Лаврський альманах”, “Конотопська старовина”, “Батуринські читання”, “Сіверщина в історії України”, спеціалізованих і відділівських збірниках Інституту історії України НАНУ, в ювілейних збірниках на пошану тощо. Це навіть не половинний список усіх видань, не рахуючи газет. Часто це були великі за обсягом публікації на три-чотири друковані аркуші, іноді коротенькі шкіци, друк якогось невеликого, промовистого документа.

Сергій Білокінь почав з дослідження особи Георгія Нарбута Назвемо лише деякі його праці в царині нарбутознавства: Білокінь С. До питання про історизм у творах Г.Нарбута // УІЖ.–1971- №3 (120).– С.11-113 (перша наукова стаття); Його ж. Георгий Нарбут// Исскуство. – 1977.– №2.– С.62-67; Його ж. Шляхетних ліній плин// Україна.– 1982.– №11 –11 липня.– №28 (1328).– С.22-23; Його ж. Талант Георгія Нарбута // Вітчизна.– 1982.– №8.– С.203-206; Його ж. Нарбутівські сюжети // Жовтень.– 1983.– №7 (425).– С.91-97; Його ж. Літопис життя й творчості Георгія Нарбута // Сіверщина в історії України: Зб. наук. праць. Вип. 3. [Матеріали Дев'ятої науково-практичної конференції (м. Глухів, 26-28 травня 2010 р.)]. К.; Глухів, 2010. С. 263-281. – найвидатнішого художника доби національного відродження за часів УНР. Досліджуючи не стільки мистецькознавчу складову, скільки державотворче історичне значення його творчости для українства. Нарбут надихнув його збирати живу інформацію від свідків доби. Потім він шкодував, що не запитував у своїх “дідусів” та “бабусь” і про інших людей доби. Бо покоління визвольних змагань невдовзі вигасло. Попри те, що Нарбутом цікавився і видавав його репродукції як мистецтвознавець Платон Білецький, по-справжньому в науковий контекст доби його ввів саме Сергій Білокінь. Шкода, що не вийшло його узагальненої монографії або хоч би збірника нарбутознавчих статей.

Білокінь відкрив для ще постсовєтської України історика мистецтва і києвознавця Федора Ернста. Відстежив його всебічні зацікавлення в історії архітектури, вивченні малярства, музейництва, принциповість у захисті пам’яток архітектури й мистецтва. Сергій Іванович наголосив на внеску Ернста у творенні канону українського мистецтвознавства, творення національної термінології, збереження культурної спадщини народу. Це один із його найулюбленіших персонажів. Про Ернста він писав протягом 40 останніх років [vi]. З архівом Ернста він працював ще від кінця 1960-х років. Вінцем стала вступна стаття до знаменитого “Київ. Провідник” Федора Ернста – найкращого путівника Києвом усіх часів. Харків’янин Олександр Савчук у 2019 році його перевидав.

Павло Потоцький – ще один улюблений персонаж Сергія Івановича. Йому він присвятив одну з перших своїх книжок Білокінь С. ‘Музей України; Збірка П.Потоцького’: Доба, середовище, загибель. К., 2002. 251 с.; Його ж. Книжкові колекції ‘Музею України’ (Збірки П.Потоцького) // Вісник Книжкової палати. 2002. № 12 (77). С.34-36; 2003. № 1 (78); № 2 (79). С. 44-47; Його ж. Музей України (Збірка П.Потоцького): Дослідження, матеріали. К., 2006. 476 с.; Генерал Павло Потоцький – фундатор Музею України // Скарбниця української культури: Зб. наук. праць. Вип. 8. Чернігів, 2007. С. 12-34. Творець (колекціонер) Музею України, полтавець, який в добу Скрипника перевіз свою колекцію з Петербурга й одержав для зберігання цілий флігель у Києво-Печерській лаврі.

Білокінь був відкривачем для сучасної України забороненої спадщини Михайла Бойчука та його художньої школи. Цій тематиці він знову ж таки віддав майже все своє творче життя. Писав не лише про Бойчука, а й про його учнів: Софію Налепинську-Бойчук, Тимофія Бойчука, Василя Седляра, Івана Падалку, Оксану Павленко.Зустрічався і збирав спогади ще живих бойчукістів.

Сергій Білокінь спричинився до повернення в українську культуру Михайла Грушевського. Його можна розглядати, як одного із перших грушевськознавців ще підсовєтських часів в Україні. Стаття в “Літературній Україні” зрушила ідеологічні устої комуністичної влади. Спровокувала навіть виступ Щербицького на захист російсько-більшовицького панування в Україні. Неперевершеним внеском у грушевськознавство є видрук “Споминів” Михайла Грушевського доби української революції, які потрапили до його колекції через друкарку великого історика. Вони вийшли у журналі “Київ” у 1989–1990 роках, і досі їх ще не перевидали. Та й саму “Історію України-Руси” читач почав читати з подачі Сергія Білоконя в тому ж таки журналі Білокінь С.З епістолярної спадщини: Листи М. Лисенка до М. Грушевського // Музика. 1989. № 5. С. 20-22: 2 іл.; Його ж. Михайло Грушевський // Що залишимо у спадок? К., 1990. С. 131-150; [Післямова] // Грушевський М. Історія України. [Кн. ] II. Факсим. вид. Таллінн, 1990. С. 576-577; Його ж. Українські медалі Яніса Струпуліса // Нотатки з мистецтва. Філядельфія, 1990. Кн. 30. С. 41-42; Його ж. Видання ‘Споминів’ М.Грушевського: історія рукопису та видання // Український археографічний щорічник. Вип. 15. К.: Укр. письменник, 2010. С. 697-713..

Головним же внеском Сергія Білоконя в історіографію, його основною синтетичною працею стала книжка “Масовий терор як засіб державного управління в СРСР” Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР: Джерелознавче дослідження. К., 1999.. Не випадково за неї 2002 року він одержав Шевченківську премію. У цьому дослідженні він науково обґрунтував терористичний характер комуністичної влади в СРСР, яка саме і була тим реальним “ворогом народу”. Щоб реалізувати свої фантастичні мрії, совєтсько-російський режим нищив цілі пласти людей. Кидав мільйонами у топку людський матеріал, який мусив піти в жертву нездійсненій доктрині. Білокінь написав низку знакових книжечок і студій меншого розміру, у яких продовжував розвивати проблему масового терору Білокінь С. Нові студії з історії большевизму, І-ІІІ. К., 2006. 312 с. (Книга складалася з трьох розділів: І. Озброєний чоловік як перший і головний ворог большевизму, С. 4-17; ІІ. Биківня і Вінниця в історіографії терору, С. 18-58; ІІІ. Паралельна історія УРСР: большевики і українська культурна спадщина, С. 59-203); Його ж. На шляхах інституціоналізації: До соціальної історії гуманітарних наук в Україні, ХХ ст. У Київі: Видавець Остап Ханко, 2009. 40 с.; Його ж. Більшовизм: механіка тотального винищення населення // Сучасність. 1998. Ч. 4. С. 58-89; Ч. 5. С. 71-95; Його ж. Джерелознавчі проблеми вивчення слідчих справ НКВД // Розбудова держави. 1992. Ч. 6. С. 29-37; Його ж. Масовий терор і голодомори як втілення протиєвгенічної політики більшовиків // Голод-геноцид 1933 року в Україні: Історико-політологічний аналіз соціально-демографічних та морально-психологічних наслідків: Міжнародна науково-теоретична конференція. Київ, 28 листопада 1998 р.: Матеріали. К., Нью-Йорк: М.П.Коць, 2000. С. 63-83; Його ж. Механізм масового винищення людей за більшовиків // Генеза. К., 1998. Т. 1-2. С. 126-133; Його ж. Теорія і практика большевизму: голодомор та інші типи й способи терору // ЗНТШ. Том CCLVI: Праці Історично-філософської секції. Львів, 2008. С. 394-422.. Вони мали не лише вузько тематичне, але й методично-джерелознавче спрямування. Голодомор був однією з центральних точок масового терору й цій проблематиці Білокінь присвятив низку фактографічних та концептуальних  публікацій Його ж. Теорія й практика: голодомор, різні типи й способи терору // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки: Міжвідомч. зб. наук. праць. Вип. 18: спец. Голод 1932-1933 років – геноцид укр. народу / НАН України. Ін-т історії України. К., 2008. С. 29-44; Голодомор в Україні у ХХ столітті: Матеріали Міжнародної наукової конференції. Будапешт; Ужгород, 2003. С. 80-100..

Власне всі тематичні напрями інтересів Сергія Білоконя так чи так у перспективі торкалися масового терору російської червоної держави проти українського мистецтва, бібліографії, духівництва, національної книги, києвознавства, краєзнавства й музейництва та загалом культурної спадщини. Окреслимо ці напрями дослідницьких інтересів Білоконя, у яких він працював протягом усього життя і у яких його внесок як історика-джерелознавця непроминальний. Він один із чільних дослідників історії УАПЦ та її ієрархії, дослідник діяльности Музейного містечка в Лаврі та її чільних музейників, писав про совєтські руйнування заповідника Києво-Печерської лаври, про дореволюційні київські музеї, відкрив значення Василя Різниченка як видатного краєзнавця і аматора історії, писав про спецхрани та нищення некомуністичної літератури в Україні (приміром, фундаментальною є його стаття про книжки, знищені на стадії верстки на початку 1930-х), про визначні кооперативні видавництва у 1920-ті (зокрема “Друкар” у Києві), про всі періодичні видання дореволюційного Києва (енциклопедичний довідник “Київ”), шістдесятників, про окремі періодики, бібліографів (Федора Максименка) і бібліологів. Сергій Білокінь – видатний джерелознавець, він встиг надрукувати таку кількість джерел, яку не під силу видати й інститутові. Сукупно його праці – це видатна енциклопедія української культурології.

По своїй натурі Сергій Білокінь був радше аналітиком, ніж синтетиком. Синтетичних праць він створив небагато. Але якості синтетика проявилися в його концептуальних статтях.

Сергій Білокінь назавжди залишиться у нашій культурі великою постаттю носія і дослідника національних вартостей, оборонця української культурної спадщини. Сподіваємося на видання його повної бібліографії, хроніку життя, яку автор склав перед смертю, видання неопублікованих праць, каталог бібліотеки й архіву.