Порожні п’єдестали та культурна притомність нації. Віра Агеєва

Зносити виявляється легше, аніж заповнювати, порожні п’єдестали й плями на місці зірваних меморіальних дощок засвідчують очевидну кризу наших стосунків із минулим, невміння подолати болісний розрив із традицією. Один із важливих аспектів цієї проблеми – ставлення до радянської доби, до величезного доробку митців ХХ століття. Бездумна радикальність несамовитих борців зі злополучним привидом комунізму не може не лякати. З-поміж останніх прикладів – депутатська вимога негайно позбавити Київ згадок про Павла Тичину, Миколу Бажана, Василя Блакитного, Амвросія Бучму, низку інших діячів того покоління. Не заморочуватися, вибудувати якнайпростішу чорно-білу картину світу  і окреслити навколо стерильну пустелю.

Сама поява таких ідей засвідчує катастрофічний рівень української гуманітарної освіти. Тож чому наявність у доробку, мабуть, що всіх наших радянських класиків петлюрівського призову віршів про Сталіна не заслуговує таврування? 

Насправді після збройної поразки вони мусили співіснувати з переможцями, але водночас робили все можливе для розвитку української культури й української тожсамости. УНР програла збройно, але змогла вибороти культурний (а почасти й політичний) суверенітет. Колаборація – це співробітництво з окупантами, натомість провідні українські діячі зробили неймовірно багато якраз всупереч загарбникам, напрацювали стратегії культурного спротиву й зуміли зберегти національну ідентичність.

Це Василь Еллан-Блакитний і його однопартійці-боротьбисти проводили політику українізації, засновували періодику, культурні інституції, законодавчо усталили освіту українською мовою, зрештою, 1922 року домоглися входження України в СРСР як самостійної держави, а не автономної республіки в складі Російської федерації, чого хотіли московські керманичі.

Це Павла Тичину називали тоді бардом Центральної Ради: він стояв поруч із головним отаманом Симоном Петлюрою на урядовій трибуні біля Софії, він виголошував реквієм пам’яти загиблих під Крутами, полемізував у численних своїх поезіях з імперськими претензіями. Знамените тичининське “од Достоєвського звільни!” зостається вкрай актуальним і сьогодні, акурат зі столітньої історичної перспективи. 

Поема Павла Тичини “Золотий гомін” якраз і увічнила момент, коли Київ ураз опинився на середохресті грандіозних цивілізаційних зрушень. Тичина виводить розповідь про українське воскресіння й піднесення у неозорі космічні обшири: гомін над Києвом – це відлуння гармонії небесних сфер, а прикметник “золотий” пов’язується одразу з цілим каскадом значень. Революція започаткувала перехід від мертвотного закостеніння, несамовладного анабіозу – до руху, який уособлює життя, причому рух цей відбувається по вертикалі, д’горі, від профанного до сакрального, від землі / чорнозему до небесної блакиті.  Із подиву гідною віртуозністю увесь текст перетканий жовто-блакитними барвами розмаяних над столицею прапорів. Ці кольори автентичні, пов’язані з українськими просторами:

Над Києвом золотий гомін,
І голуби, і сонце!
Внизу –
Дніпро торкає струни…

Для Тичини жовта частина прапора знаменує не так хліборобський вимір країни-житниці, як вишнє божественне сяйво, Дніпро ж додає широку синю смугу, а голуби (тут відлунює отой поетовий “Голуб-Дух”) виступають посередниками між верхом і низом, сакральним і людським. Проте джерела золота / сонця, золотого воскресіння не лише  в небесах. Вони – в історії, в пам’яті, яка ніколи не втрачалася: золоті човни припливають з давнини, бо знесені всі кам’яні загати й перепони, бо, колись замулені й заморожені, – “золоті джерела скресають під землею”, відновлюється обірваний зв’язок часів і епох.

<p>Микола Бажан (1904&ndash;1983)</p>

Це Микола Бажан зміг у знаменитих “Чотирьох оповіданнях про надію” осмислити трагічний досвід 1933 року, загнану в підсвідомість, непроговорену травму українського народу. Це Бажанова “Дебора” стала спогадом про Голокост, про травму тепер уже Другої світової. І це його “Будівлі” та “Боги Еллади” засвідчили творчу потугу нації, її величезні мистецькі здобутки, увиразнили обриси успадкованої в поколіннях традиції.

Упродовж усіх радянських десятиліть не припинявся культурний спротив імперії. Не з доброї волі окупантів виходили твори вітчизняних класиків, відкривалися музеї, театри, видавництва. Усе це ставало можливим завдяки чиїйсь подвижницькій праці й незмінному бажанню будь-що-будь іти проти течії.  

Можна згадувати безліч “спецоперацій”, блискуче виграних у радянські десятиліття. До прикладу, українізація опери. Опера вважалася мистецтвом особливо елітарним, тож коли “Мадам Баттерфляй” Пуччіні, “Травіата” Верді, “Лоенґрін” Вагнера та інші класичні речі зазвучали українською, московські й петербурзькі оглядачі нетямилися від обурення. А що перекладали тоді найкращі наші поети (скажімо, інтерпретації Максима Рильського здобували всезагальне визнання), то успіх був тим очевидніший. 

Прикметним епізодом стали гастролі видатного російського тенора Леоніда Собінова. Він прийняв умову харківської влади, яка не згоджувалася на повернення до російських версій; завідувач літературною частиною столичної опери Микола Бажан трохи допоміг поставити фонетику, і Собінов співав класику українською. Ще й писав згодом, що звучить вона органічно й легко.

Коли спробувати відповісти на питання, чому в Україні те так, як у Білорусі, чому ми встояли перед загрозою поглинання метрополією, а наших сусідів поставили на коліна, то серед інших пояснень (існування протонаціонального державного утворення Гетьманщини, потужність козацького міфу у формуванні моделі тожсамости тощо, тощо) важливо брати до уваги і виборений в добу УНР культурний суверенітет та всі ті здобутки, якими завдячуємо ХХ століттю. 

Усі наші спроби модернізації культури завжди пов’язувалися з її європеїзацією, орієнтацією на Захід, а не на Росію. Так було при самому початку ХХ століття, коли Леся Українка реінтерпретує в українському контексті засадничі міфи,  на яких ґрунтується європейська цивілізація, – християнські та античні сюжети. 

<p>Максим Рильський (1896&ndash;1964). 1928 рік</p>

Так було в двадцяті роки, коли в ході численних дискусій вітчизняні інтелектуали протиставляють, – скористаємося вимовними метафорами Миколи Хвильового, – фаустівську “психологічну Європу” – російським “калузьким нетрям”; коли було зроблено так багато, аби  Україна повернулася до тих витоків, від яких її послідовно відлучали у ХІХ столітті, аби спільне небо Європи означилося  і над нашими просторами. Київські неокласики, як-от Максим Рильський, Микола Зеров, Віктор Домонтович, перекладають античних і західноєвропейських авторів, утверджують урбаністичні цінності. Потужного заряду двадцятих нам вистачило, – попри всі зачистки й нищення, – аби перетривати часи великого терору, подолати наслідки радянізації та розпочати демонтаж імперських наративів.

Причому використовувалися найменші можливості, найменші послаблення цензурного чи поліційного тиску. Згадаймо, до прикладу, так званий малий ренесанс років Другої світової. Гітлерівці стояли під москвою, зляканий режим мусив піти на мінімальні поступки.  Нині часто звучали вірші, написані в 1941, в обложеному Києві або на фронті, рядки Тичини, Рильського, Бажана. Вони виповідали тоді таки українську волю до перемоги, говорили в імені українського народу – і тому цілковито суголосні нашим сьогоднішнім відчутятм і переживанням. 

“В нас клятва єдина  і воля єдина. 
Єдиний в нас клич і порив: 
Ніколи, ніколи не буде Вкраїна
Рабою фашистських катів!”. 

Бажанові рядки таки актуальні сьогодні, як і знамените Тичинине: 

“Я єсть народ, якого правди сила
Ніким звойована ще не була!”. 

В тридцять сьомому за таке давали розстрільні вироки, в сорок першому мусили толерувати, бо Україна взяла на себе найбільший тягар війни, бо без українських воїнів виграти її було ніяк.

Скориставшись мінімальною лібералізацією, спробували дечого домогтися. 1944 – ще йшла війна! – найвищі державні органи, уряд і центральний комітет керівної партії, ухвалюють рішення про видання Української Радянської Енциклопедії. Зараз легко одгетькати й вичистити з бібліотек та з культурної пам’яти ці ваговиті томи, заплямовані, мовляв, неприйнятною ідеологією. Енциклопедичний проект започаткував у двадцяті ще нарком Микола Скрипник.

Після 1933 все зупинилося, але Бажан вважав це видання справою свого життя. Енциклопедія могла вийти лише з означенням “радянська”. Її головний редактор вважав за краще вмістити інформацію про тих чи інших українських діячів із неуникними ідеологічними ярликами, аніж приректи на цілковите забуття. Це був рух проти течії, коли доводилося обстоювати й узгоджувати в найвищих кабінетах мало не кожну кому. Так, видання нестерпно заідеологізоване. Але чи не тому ми зберегли культурну пам’ять, що таки стали енциклопедичним народом? Чи не тому так активно розвивається вітчизняна Вікіпедія, що маємо в минулому УРЕ?

У контексті війни цікаво згадати ще один епізод. Микола Бажан та Олександр Довженко розробили проект заснування ордена Богдана Хмельницького. Бажан доповідав про це в Кремлі Сталінові. Існували вже нагороди, іменовані на честь російських полководців. І от Сталін вручав також орден, на якому ім’я Хмельницького було написане за українським правописом, українською мовою. Так, це малі справи, це краплі, які точили камінь. Але йдеться про темні часи, коли й такі речі вимагали тихого героїзму, послідовної готовности йти проти течії.

Ми часто судимо про діяльність радянських митців, інтелектуалів, не беручи до уваги основоположного факту: вони жили у чужій державі, творили національну культуру всупереч централізаторській імперській політиці. Зараз путін говорить про “адіннарод”. Так нічого ж нового! Вся радянська доба пройшла під гаслом злиття націй і творення "нової історичної спільности – радянького народу". І  в тому, що злополучна спільність таки не утворилася, що ми зберегли свою національну тожсамість, – заслуга поколінь українських патріотів. Це наш безцінний спадок, це наша культура. Тож порожні "пушкінські" й "александроневські" п’єдестали є чим заповнити. І тим самим повернути культурну притомність нації.