Радянський шпигун в українському авангарді. Віктор Петров-Домонтович

09:54, 11 жовтня 2021

1920.jpg

Він – таємний агент, який мусив жити на вістрі повсякчасної небезпеки. Його життя стало грою, а ставкою у грі – саме життя. Енкаведист, що цілком органічно почувався у середовищі українських письменників-емігрантів. Радянський розвідник, нагороджений за сумлінну службу високим орденом Вітчизняної війни, і водночас автор однієї з найгостріших книг про злочинну сутність радянської системи. Це все про одну особу – Віктора Петрова-Домонтовича, одного з найвизначніших українських прозаїків XX століття

Bez nazwy-1.jpg

Віра Агеєва

літературознавиця, літературна критикиня, докторка філологічних наук

Модерн і голод

Віктор Петров народився 10 жовтня 1894 року в Катеринославі. В офіційних радянських автобіографіях він писав – "у родині вчителя". Та це був вимушений евфемізм. Насправді його батько Платон Петров був священиком і теологом.

У неповні 20 років Петров перебрався до Києва – 1913 року вступив на історико-філологічний факультет Університету Святого Володимира. Тоді Київ був одним з осередків українського модерну. Молоді бунтарі зважувалися на відвертий епатаж і поривали з традицією. У київському театрі Соловцова ставили п’єси авангардних драматургів. Навесні 1916 року до Києва приїхав Лесь Курбас і дебютував у "Мазепі" Юліуша Словацького. А вже за рік його театральна студія розпочала постановки драм Лесі Українки, Олександра Олеся, Володимира Винниченка. У підвалі готелю "Континенталь" містилося поетичне кафе "ХЛАМ": "Художники, Літератори, Артисти, Музиканти". 1918 року Павло Тичина читав там вірші з тільки-но виданих "Сонячних кларнетів".

Портрет бібліотека.png
Усі ілюстрації: Марина Плохотнюк

Петров не мав змоги тільки вчитися у Києві, який зруйнувала громадянська війна. Упродовж 1918–1921 років він 15 разів змінював роботу. Викладав у школах, вів різноманітні курси. Під час голоду 1921–1922 років працював завідувачем Горобіївської семирічної школи.

Голод був штучним. Голодував і Київ. Навколо міста стояли чекістські "заградотряди". Непокірну уенерівську столицю прагнули поставити на коліна. Віктора Петрова разом із Миколою Зеровим, Освальдом Бургардтом запросили викладати у провінційній Баришівці. Зарплату давали натурою – неймовірна на ті часи розкіш.

Містечко під Києвом стало ледь не мистецькою столицею. У Баришівці зблизилися естетичні та творчі позиції майбутніх неокласиків. Віктор Петров потоваришував із Зеровим, заприязнився з Павлом Филиповичем. Познайомився із Софією Зеровою – зародилося кохання на все життя.

Любов Петрова та Зерової змогла вціліти в несамовитій кількості складних випробувань і трагічних колізій. Їхні стосунки відображені в московських листах-споминах Петрова, у яких він бережно нотував дати, зустрічі – беріг "любовну пам’ять".

– Дорога, люба, мила Соню! Як шкода, що цього року перед твоїми іменинами і в день твоїх іменин ми не побачимося, і коробка цукерків, перевернувшись, не впаде зі столу, і конфети не розсипляться по підлозі, як це було двадцять три роки тому… Життя багато разів розламувалось і шматки розсипалися, але завжди і в розсіяних шматках життя була цільність, і при всіх змінах одне залишалося незмінним, і це завжди незмінне в моєму житі – моє відчуття любові до тебе, – ідеться в листі Віктора Петрова, датованому 11 вересня 1953 року.

Дебют із "Ведмедиком"

Перший роман Домонтовича вийшов 1928 року – "Дівчина з ведмедиком". Його можна прочитати як захопливу й екстравагантну любовну історію. Водночас це й роман про ірраціональність історії, про зміну культурних орієнтацій, про трагічну розколотість людини, якій випало жити у кризову добу.

16-річна Зина любить іграшкових ведмедиків не так через сентиментальні спогади про дитинство, як через можливість змоделювати у взаєминах із цими безмовними істотами владну зверхність, сваволю непокори, вихід за межі дозволеного. Ставлення героїні до іграшкових звірят переноситься і на людей. Інженер-хімік Іполит Варецький, один із численних у прозі Домонтовича вчених-раціоналістів, потрапляє репетитором до благопристойної родини радянського урядовця Тихменєва. Та невдовзі він стає покірним учнем, навіть слухняною іграшкою, якою маніпулює Зина.

Персонажів "Дівчини з ведмедиком" можна поділити на людей "вікторіанських" чеснот і бунтарів-авангардистів, які прагнуть перечити усталеним абсолютам. Зина – це "зразок порушення норм доброчинного поводження". Цій дівчині не пасує роль дбайливої дружини та турботливої господині. Із романтичним захватом неофітки вона жадає розхитати весь комплекс стереотипів старої епохи. Їй здається, що найсуворіша патріархальна заборона – табу на жіночу сексуальність та сакралізованість цноти – якраз і закривають жінці шлях до свободи.

У романі є персонаж, що має близьке до Зининого світовідчуття. Василь Гриб, людина "найнепотрібнішої" професії – філолог, який вивчає українську мову XIV–XV століть. Це Гриб підказує Варецькому, що дівчина "віддалась не так із почуття кохання, як тільки з бажання знищити самий натяк на шлюб". І коли наполягати на шлюбі, "вона почне думати, що їй треба зробити ще якийсь дальший, ще дивовижніший крок".

Зина цей крок зробила. Вона "віддалась двірникові", стала повією. Але всі ці спроби порвати з патріархальною жіночою несвободою оберталися лише новою залежністю. Шлях до звільнення був деінде. Фінал "Дівчини з ведмедиком" – найпохмуріший серед інших романів Домонтовича.

Лейтенант Z і письменник В.

Віктор Петров жив в епоху, коли письменник, інтелектуал мусив грати непитомі для нього ролі. Носити маски, які часом приростали до обличчя. Високочолий інтелектуал, філософ, археолог, літературознавець і письменник упродовж десятиліть був іще й розвідником, таємним агентом НКВС-КДБ. Домонтович вважав, що письменникові в рустикальній українській свідомості ореол мученика й жертви пасує незрівнянно більше, ніж "мовні ігри" з тоталітарною владою. Петров у такі ігри грав, він пішов на принизливу співпрацю. Але письменник В. Домонтович (Домонтович – не Віктор, він лише В.) жодних поступок ніколи не робив. Його творчість не має нічого спільного з соціалістичним реалізмом та радянськими цінностями. Що для української культури того періоду є майже унікальним випадком.

Наприкінці 1920-х років Домонтович був уже визнаним письменником і вченим. Утім період відносної свободи закінчувався. Далі в сюжеті – шпигунський, детективний поворот. У якому не бракувало втеч, переслідувань, навіть викрадень.

Із початком радянсько-німецької війни вже немолодому вченому доручили агентурну роботу на окупованій території. Перше завдання, із яким Петров з’явився в окупованому гітлерівцями Києві, – увійти до складу українського уряду, про який тоді точилися розмови. А принагідно й очолити його. Втілити цей задум не вдалося: після поразки під Москвою німці відмовилися від співробітництва з українськими націоналістами. Питання про незалежну українську державу зникло з порядку денного.

Петров також натякав, що він був причетний до підготовки замаху на самого Гітлера у Вінниці! Фюрера він таки не вбив – подробиці цієї місії невідомі.

В окупованому Києві Віктор Платонович був причетний до іншої доброї справи. Як переповідали в Інституті археології, Петров врятував від знищення цілий етнос. Суть у тому, що в Україні гітлерівці зіткнулися з "теоретичною" дилемою: як вчинити із караїмами? Караїми ніби належать до семітської групи, тому мали би бути знищені, як і євреї. Однак у програмних документах націонал-соціалістів про них нічого конкретного не було. У Києві скликали спеціальну конференцію, запросивши етнографів, істориків, а також представників окупаційної влади. І нібито саме професор Петров навів публіці археологічні й етнологічні докази того, що караїми походять від давніх хозарів, а також використав вирішальний для гітлерівських офіцерів аргумент: за царської Росії караїми мали дворянські титули – натомість євреї такого права були позбавлені. Цей виступ, кажуть, і переважив шальки терезів.

Шпигунство парадоксально відкрило Петрову простір свободи. Згодом він опинився в Німеччині й у вересні 1945 року став співзасновником Мистецького українського руху, який мав об’єднати всіх талановитих письменників еміграції. Написав там цілий том романізованих біографій, блискучої новелістики.

Таємниче зникнення

18 квітня 1949 року приблизно о 19.30 Віктор Петров вийшов зі своєї мюнхенської квартири в богемному районі Швабінг і безслідно зник. Наукове Товариство імені Шевченка та Український вільний університет звернулися до окупаційної влади. З’явилися різні версії зникнення, одна з них говорила про почерк Москви. Та розшуки професора нічого не дали.

Перед таємничим щезненням Петров залишив у Мюнхені рукопис тексту "Українські культурні діячі – жертви більшовицького терору". Він писав про терор як принцип державного управління. Про те, що "насильство ставало методою" й "не було такої межі люті, перед якою спинилася б совєтська влада". У самій основі більшовицької доктрини "лежало не ствердження, а неґація, не творчий дух миру, а нищівна тенденція заперечення, покликаного стати загальним". Кожен міг опинитися у статусі жертви, незалежно від вчиненого, адже зв’язок між злочином і карою втратився.

Автор проілюстрував свої переконання епізодом із Михайлем Семенком. Лідер футуристів у 1930-х "із такою ж підкресленою навмисністю демонстрував свою лояльність, як 17 років тому свої черевики з перламутровими ґудзиками". Петров зазначав: у день оголошення першої радянської конституції Семенко зустрівся в ресторані з Максимом Рильським і кликав іти слухати промову Сталіна. Рильський волів лишитися допивати чарку – розлючений Семенко пішов сам. Врешті підкреслена лояльність не врятувала поета-футуриста.

Згадка про цей епізод не залишила сумнівів і стосовно самого Петрова: певно, і він розплатився життям за слово. Різні табори еміграції сипали звинуваченнями один на одного. У вбивстві запідозрили бандерівців. Друзі почали збирати спогади: про нього писали як про найбільшу інтелектуальну силу еміграції. 

Аж 1955 року один із західних археологів побачив у журналі "Археология в СССР" перелік радянських археологів. І серед них був Віктор Петров! Це означало, що він став радянським громадянином. Середовище мусило визнати: на Заході він займався шпигунством…

Юрій Шевельов стверджував: жодної інформації про їхнє середовище Петров у Москву так і не передав. Принаймні ніхто з втаємничених не зазнав жодних переслідувань.

Цікава деталь: коли вже в ліберальні 1960-ті роки до США приїхав молодий український поет Іван Драч, Шевельов попросив його передати в Києві вітання Вікторові Платоновичу. Драч виконав прохання, однак заприязнитися з Петровим не захотів. Ті вчинки йому здавалися непрощенними. А про письменника Домонтовича він просто дуже мало знав.

Домонтович, повернувшись до Москви, займався не лише археологією. "Гріхи" недбало виконаного завдання перед радянськими спецслужбами він, вочевидь, мав. Але, мабуть, йому вдалося переконати своїх роботодавців, що ці "гріхи" все ж несмертельні. Винагород він не отримав, проте й не був знищений.

Спецслужби досі стережуть таємницю Петрова

У життєписі Віктора Петрова, одного з чільних інтелектуалів ХХ століття, маємо змогу побачити лінії та точки розривів, розломи, кризи, дезінтеґрацію, розпад суб’єкта. Але водночас – елементи структури особистості, які таки забезпечували їй цілісність.

Що спільного між богемним київським модерністом, формалістом і естетом 1910–1920-х років, який, до того ж, дружив із багатьма "ворогами" держави, яких згодом знищили, і таємним агентом спецслужб у 1930-ті? Між людиною в німецькій військовій формі у першій половині 1940-х і професором-богословом наприкінці десятиліття? Врешті між самітником-археологом, автором десятків неопублікованих наукових праць і кавалером радянського ордена Вітчизняної війни у 1960-х роках?

Поза тим, Віктор Петров належав до тих небагатьох митців, яким вдалося уникнути належності до соцреалізму. За найбільш несприятливих умов він зумів зостатися оригінальним дослідником, знайшов можливість самореалізуватися в науці. І зрештою: крізь ціле життя йому вдалося пронести велике кохання, котре теж додавало цілісності цій розірваній біографії.

До архівної справи співробітника спецслужб Віктора Петрова доступ поки що закритий. Можна лише гадати, які таємниці вона приховує… Утім з романів В. Домонтовича про їхнього автора також можна дуже багато дізнатися. Утім це потребує пильного читання.

Схожі матеріали

cover_makovej.jpg

Осип Маковей: Як я продавав свої новели

Bez nazwy-2.jpg

Стара хата. Іван Керницький

ifv3x5zeuvubfkjup6o6zyux2vqvf6df-1.jpg

Богдан Лепкий: На порозі. Різдвяне оповідання

image-1-1.jpg

Андрій Чайковський: Краще смерть, чим неволя

c39dc776ba2418b1ee0a6befb46f861e-1.jpg

Ольга Кобилянська: Час

600.jpg

Уляна Кравченко. Із записок учительки

Untitled-1 (1).jpg

Марко Черемшина: Село потерпає

1prpp.jpeg

Осип Маковей: К.В.Д.

Mychaylo_Semenko (1).jpg

Михайль Семенко. Я палю свій “Кобзар”