"Усе XVIII століття — містифіковане", — історик Володимир Маслійчук

"Українським землям у ту епоху не пощастило"

— XVIII століття можна назвати переходом від однієї епохи до іншої. Що це був за період в історії?

— Я прихильник "тривалого" XVIII століття. Вважаю, що воно почалося від вибору гетьмана Івана Мазепи на Коломаку 1687 року й закінчилося лише у 30-х роках XIX століття. Можемо говорити, що XVIII століття — це час творення імперій, передусім на Сході Європи. Йдеться і про Російську,  і про Австрійську. Російська перетворилася на імперію 1721 року після оголошення Петра І імператором Росії.

У цих умовах імперіями керували монархи з абсолютною владою. Згодом відбулося велике зіткнення цього абсолютизму з тубільними аристократіями, які прагнули відвоювати свій простір. Пізніше це протистояння переросло в модерні національні рухи.

Українським землям у ту епоху не пощастило. Вони були розділені між трьома імперіями — не забуваймо і про Кримське ханство, і про Причорноморські фортеці, які підпорядковувалися Османській імперії до 80-х років XVIII cтоліття. Колишні козацькі автономії починали все дужче інтегруватися до складу Російської імперії. Запорізьку Січ було знищено.

— Як можна охарактеризувати політику Російської імперії щодо Гетьманщини впродовж усього її існування?

— Її можна окреслити словом "інтеграція" чи "інкорпорація". За Петра І розпочато внутрішні реформи, аби інтегрувати Гетьманщину до Російської імперії. Вони відбувалися із перемінним успіхом. Це помітно, наприклад, за посадою гетьмана. Петро І наважився скасувати посаду після смерти Івана Скоропадського, якого обрали замість Мазепи. Згодом її знову відновили в особі Данила Апостола. Відтак повторно скасували. Зрештою, через 16 років по смерті Апостола Кирило Розумовський знову став гетьманом. Перед нами — неодноманітність політики. Але врешті вона закінчилася певною інтеграцією. 

Ми не повинні дивитися на ці процеси в чорно-білих кольорах. На той час українські землі були поділені регіонально. Політика інтеграції їх об’єднала — непостійне хитке Запоріжжя з Гетьманщиною, Слобожанщиною. Потім приєдналася Правобережна Україна. Стало зрозуміло, що люди на цих просторах розмовляли однією мовою, мали спільне уявлення про минуле. Так в імперії на українських землях почало формуватися те, що ми тепер називаємо модерним національним рухом.

— Для українства ця інтеграція була м’якою чи все ж їй чинили опір?

— Імперія реалізовувала великі проєкти, але не сприяла добробуту особистості, придушувала вияв особистої свободи. А для формування нації це одна з найбільших трагедій. 

Українські землі інтегровували, не лише забираючи політичну владу в козацької старшини, гетьмана та ліквідовуючи полково-сотенний устрій. Приєднання відбувалось і на побутовому рівні. Змінювали одяг вищих верств суспільства, підходи до реальности, освіту, Церкву. Усі ці речі були дуже важливими для того часу. Стверджувати, що зміни сприймали безболісно й не чинили спротиву, неможливо.

Ми маємо чимало прикладів опору: лунали вимоги повернути права й вольності, відновити гетьманство. Тоді ж з’явилася елітна верства, яка нібито інтегрувалась в імперське суспільство, але все одно прагнула повернутися до старого ладу. Їм потім дорікали: як ви, отримавши звання, почесті, освіту від імперії, все ще хочете повернутися до попереднього життя? Нерідко ці люди жили у столиці. Нагадаю, що "Енеїда" Котляревського теж видана в Петербурзі. Наші національні постаті теж пов’язані з імперськими столицями, серед інших — Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш.

Найяскравішим представником цього явища є, певно, Василь Капніст — чиновник високого рангу, поміщик зі значним володінням, який 1791 року здійснив місію до Берліна. Тривалий час вважали, що це фальсифікація. Але сучасні дослідження доводять, що місія все ж була. Є дані, що він намагався вести переговори із прусським королем про те, щоб утворити незалежну козацьку Україну за допомогою Пруссії.

"Україна, Малоросія, приєдналася до Великоросії на добровільних началах — як рівна з рівною"

— Чи можна вважати Гетьманщину за правління Кирила Розумовського автономією?

— Так, він доклав до цього певних зусиль. Кирило Розумовський був вихованцем саме імперської доби. Він здійснив нетривалу подорож закордонними університетами й був президентом імператорської Академії наук. Більше часу проводив, звичайно, в Петербурзі, аніж у Глухові. Але також прагнув створити князівство на кшталт Шотландії у Британській імперії. Розумовський відбудував колишню гетьманську столицю Батурин, провів низку реформ, намагався у Глухові створити парламент. Найуспішнішою була судова реформа Розумовського. Вона передбачала відтворити шляхетські порядки Речі Посполитої, поділити суди на три гілки. 

Гетьманування Розумовського цікавіше своїми проєктами, аніж втіленням. Він прагнув підпорядкувати собі Київ, який виходив за межі гетьманської компетенції, владнати справу із Запорозькою Січчю. Це саме той гетьман, який намагався владарювати в тих межах, у яких дозволяла імперія.

Але буду відвертий: Кирило Розумовський не викликає захоплення. Ця людина володіла величезними ресурсами. Він не заснував приватних шкіл, істотно не долучився до благодійности… Він дав блискучу освіту своїм дітям – серед них був майбутній міністр освіти Олексій Розумовський. Але на низинному рівні майже не було освітніх ініціатив.

Розумовський до підпорядкованого собі простору ставився як просвітник, секуляризатор, а не як людина, яка будувала цей простір. Натомість дуже цікавим було його оточення. Чи не найяскравіша персоналія — Семен Дівович, який написав "Розмову Великоросії з Малоросією". Ця праця доводить, що Україна, Малоросія, приєдналася до Великоросії на добровільних началах — як рівна з рівною.

— Чи справедливо, що тоді Гетьманщина з військової держави перетворилася на цивільну?

— Це відбулося до Розумовського. Але частково так. До 1783-го зберігали козацькі полки. Росія потребувала армії, адже поряд була Османська імперія. Війну з османами сприймали як засадничу для Російської імперії.

Регуляризовувати службу почали за Петра І. Відтак це тривало. Полки з часом ліквідували, але часто на їхній базі створювали інші частини, регулярні війська. Тобто Гетьманщина справді перетворювалась на цивільну, але на її теренах поширювалась загальноєвропейська тенденція, коли помісне військо замінювали регулярним.

Трансформація козацького війська — цікава. Був виборний козак, який мав спорядження, вмів воювати. Були люди, які теж начебто послуговувалися козацькими привілеями, але не воювали. За часів Розумовського лубенський полковник Іван Кулябка навчав козацьких дітей початкової грамоти і поводження зі зброєю. Такими були спроби реформувати козацьке військо. Але його долю вирішили на користь регулярної армії.

— Як козацька старшина сприйняла ліквідацію Гетьманщини?

— Бурхливо. Тільки-но гетьманство було скасоване, розпочалися процеси, спрямовані на відновлення гетьманської влади. Найбільше це виявилося під час наказів щодо Комісії із запровадженню "Нового Уложення". Катерина ІІ хотіла створити конституційний орган. Вибори серед старшин свідчили, що вони хотіли наголосити на правилі своєї рівности із благородними станами, почасти бажали відновлення прав. Вони були зацікавлені в навчальних закладах, бо завдяки освіті тоді досягали соціального статусу.

Це були дуже цікаві процеси і вони відбувалися через три роки після скасування Гетьманщини. Згодом набули утилітарних ознак — коли козацька старшина захотіла зрівнятися із загальноросійським дворянством.

"Сковорода — людина своєї доби"

— Гетьманщина мала зв’язок з Європою, зокрема через освіту. Його було втрачено?

— За Петра І товари, вироблені в Гетьманщині, зобов’язали продавати через північні балтійські порти або Архангельськ, а не через звичні Україні шляхи. Це означало зміну руху всього. Європу пізнавали через Москву, Петербург, через Росію. Ця зміна помітна на інтелектуальному рівні у XVIII столітті. Раніше європейські впливи йшли через Києво-Могилянську академію, через землі тодішньої Речі Посполитої. А відтоді Європу пізнавали через великі російські столиці, все інше — зась.

Ця імперська риса лишилася на дуже довгий час. І в XX столітті основні європейські інновації йшли до російських столиць. Центр імперії відтягував найкращі кадри, найвпливовішу частину суспільства.

Якщо говорити про Сковороду, то теж бачимо, що він пішов до столиці, бо хотів збудувати кар’єру. Мислителя часто зображують як некар’єриста. Однак якщо ми подивимося на загальну картину, то він діє абсолютно кар’єристично. Спочатку трохи повчився в Києво-Могилянській академії, відтак вирушив співати до Петербурга…

— Сковороду сьогодні часто сприймають як такого собі гіпстера-неформала. Чи справді це було так?

— Згоден щодо гіпстера. Сковорода вималюваний такою людиною, яка може жити дуже вбого. Але коли ми ознайомимося із його листуванням, то дізнаємося, що це далеко не так. Він просив надіслати дуже дорогого сиру зі столиці. Виявилося, він вживав вино, мав годинника. Це свідчать про розкіш. Він не є уособленням того життя, яке описував (а часто і сповідував).

Сковорода — людина своєї доби. На одному із заходів мені поставили питання, чи міг би він жити в іншу добу. Я відповів — ні. І навіть те, що за своєї доби він не жив у буцегарнях — дивно. Тому що в Російській імперії 40-х років XVIII століття існував паспортний режим. У часи Сковороди закривали монастирі, їхні володіння забирали. Людину, яка мандрувала без паспорта, могли просто ув’язнити. Це, власне, свідчить про початок формування інтелігенції. До того ж найкращим варіантом після навчання в Києво-Могилянській академії було стати священником. Він обрав собі шлях мандрівного вчителя, що було прибутковішим. 

Звичайно, ми маємо певний образ Сковороди. Але він не завжди правдивий. Навіть щодо єдиного його портрета є сумніви. Історик Олексій Сокирко вважає, що на єдиному полотні, який перед смертю філософа намалював художник Лук’янов, у Сковороди не зачіска, а перука. Тому що зберегтися у 70 років таким, яким він намальований, у той час було мало можливо.

Єдине з неформального — він залишив великий філософський спадок, який не входить у певні канони. Що ми можемо сказати про Георгія Кониського, Михайла Козачинського, які викладали філософію у Києво-Могилянській академії? Майже нічого. А про Сковороду — багато. Сковорода вигаданий, містифікований. Але й усе XVIII століття — містифіковане.

"Катерина була талановитою імператрицею. Але їй не місце в Україні"

— Якщо порівнювати тогочасну Російську імперію з Європою, де тривала епоха Просвітництва, чи можна сказати, що Росія відставала від прогресу?

— Основна європейська подія того часу, коли жив Сковорода, — це Французька революція. Вона практично ліквідувала старий лад. Так змінилося ставлення людини до самої себе, до навколишнього. Відбувалися великі відкриття та поділи Європи.

Дослідник Ларі Вулф говорить, що це час винайдення Східної Європи. Це вже інший світ, і люди, які живуть у цьому світі, наділені іншими рисами. Хто мандрує із Заходу, вважає землі на Схід від Ельби загалом дуже відсталими. Промисловий переворот, зміни в освіті, культурі в Російській імперії відбулися з істотним гальмуванням. Мій приятель жартує, що коли в Російській імперії 1861 року скасовували кріпацтво, у Парижі викопували метро. Це величезна прірва — там звільняли селян, а в європейській столиці будували швидкий транспорт.

— В Україні багато дискусій щодо пам’ятника Катерині ІІ в Одесі. Хто вона — засновниця міста чи окупантка?

— Ми повинні розуміти, що пам’ятники Катерині II чи Толстому, Пушкіну — це не пам’ятники творенню. Це імперський слід, маркування простору й культури. Усе це необхідно усунути з нашого простору. 

Катерина ІІ, безумовно, була талановитою імператрицею. Я часто наводжу приклад із біографії Сковороди, яку написав Михайло Ковалинський. Сковорода вважав, що коли людина не займається сродною працею, то ця людина без МінервиМінерва — богиня мудрости. Коли він гостював у знайомого, то, побачивши портрет Катерини ІІ, сказав, що ця людина з Мінервою.

Катерина ІІ, з одного боку, зіпсувала імперію, загнала її в борги. Але треба визнати, що вона інтегрувала величезні простори, впровадила грецький проєкт із приєднання Північного Причорномор’я, знищення Кримського ханства, вона ліквідувала козацькі автономії. Для людини з національною свідомістю українця — це величезна трагедія. Інша річ, що імперія ці землі об’єднала. Саме в імперії постає український національний рух. Просвітництво впровадили в добу Катерини ІІ.

Єдине, у чому я беззастережний — що всім цим постатям не місце в Україні. Вони — маркери панування імперії, які сьогодні видаються цинічними, брутальними. Тому що ми — інший світ, маємо своїх героїв.

— Чи можна сказати, що без козацтва не відбулося б українського національного відродження?

— Однозначно. "Енеїда" Котляревського сповнена Козаччиною, ностальгією за минулим. Якщо ми подивимося далі, як творили образ України, то козацька тема — одна з чільних у Тараса Шевченка: "Іван Підкова", "Тарасова ніч" і багато інших творів. Шевченко захоплювався Коліївщиною, Гайдамаччиною, які були спробою відновити козацький устрій.

Без козацького міту не було б сучасної України. Це не лише моя думка. Це думка одного з найкращих знавців української історії Сергія Плохія, який написав книгу "Козацький міф". Без Козаччини ми б не мали сучасного українського націоналізму, сучасної української держави. У далекій Галичині, де козацтва не було, національне відродження теж пов’язували з відтворенням пам’яті про козацтво.