Місто Моцарта. Інтерв'ю з диригенткою Оксаною Линів

– Коли Ти почала займатися музикою? Чим захоплювалась у дитинстві?

– Музикою я захоплююся з раннього дитинства. З п’яти років відвідувала музичну школу. Великий вплив на мене мали батьки: обидвоє здобули музичну освіту. У нас вдома часто звучала і класична музика, і український фольклор. Тато організував родинний ансамбль. Пам’ятаю, коли хтось приходив у гості, ми влаштовували домашні концерти. У нас на полицях було багато літератури про композиторів, платівки із класичною музикою, альбоми – це закарбувалось у моїй пам’яті. Я завжди бачила різницю між тим, як є в мене вдома, та в моїх однолітків. Тато керував хором у бродівській церкві, я там співала. Мені було 16–17 років. Відповідно, хорова музика теж вплинула на мене.

– Торік інтерв'ю записано у 2020 році у рідних Бродах Тобі вдалося провести один із заходів фестивалю LvivMozArt. А якими Ти пам’ятаєш Броди свого дитинства?

– Наш будинок розташований на околиці, тому моє дитинство було ніби в місті, але водночас поза ним. Я пам’ятаю красиву природу, великий сад і поле за вікном, а також березові та соснові ліси. Ми з друзями багато бавилися, бігали, насолоджуючись волею. Музична школа є в Бродах, тож в історичній частині міста я теж проводила багато часу. Пам’ятаю цей спокійний ритм життя, моменти тиші, які мені й нині допомагають не вигоріти. Мій графік – шалений, усе до дрібниць розплановано – ночівлі в готелях, постійні перельоти, прем’єри в різних містах. Думка про цю бродівську тишу додає мені спокою та рівноваги.

Колись у дитинстві і Броди здавалися мені великим містом. Коли я приїхала до Львова навчатись у Національній музичній академії, то відчула різницю, бо Львів був значно більшим. Мені знадобилося кілька місяців, щоб адаптуватися. Спочатку постійно запізнювалась на пари, бо заняття відбувалися у різних корпусах і я блукала.

Час у Львові був насиченим. Поза навчанням я працювала. Пішла у львівську Оперу суфлеркою, давала приватні уроки музики, створювала прикраси разом із дизайнеркою Оксаною Караванською.

– Пам’ятаєш свій перший успіх у музиці?

Навчаючись у Львові, я подала заявку на престижний конкурс диригентів імені Густава Малера в Німеччині і пройшла відбір. Заявок було майже 350, а запросили виступати тільки 16 диригентів. Я була щаслива, що мала змогу представляти Україну. Це були фантастичні відчуття – мені вдалося привезти додому третє місце! Окрім нагороди, я також отримала можливість протягом шести місяців стажуватися при Бамберзькому симфонічному оркестрі, у Баварії. Це стажування відкрило для мене море можливостей. По-перше, ми, студенти, дуже вільно почувались, з’явився простір для розвитку. В Україні я отримувала стипендію приблизно 20 євро, а там нам платили 800 євро. Це дало свободу і час. Я зробила стрибок. Але водночас розуміла, що стажування закінчиться, і старалася шукати нові можливості. Подалася на навчання до Дрезденської музичної академії. Там я провчилась ще чотири роки.

– У яких містах Тобі доводилося жити та працювати? Яке стало близьким?

– Після навчання у Дрездені я поїхала до Одеси. Головний диригент Одеської опери Андрій Юркевич запросив мене на прослуховування. Опера якраз тоді отримала статус національної, це був новий етап, і вони шукали свіжу кров. Я подиригувала там кілька вистав, отримала схвальні відгуки. Залишалася ще на сезон, а потім іще на сезон. Загалом в Одесі я провела аж п’ять років.

Мені пощастило: на одну з моїх вистав випадково потрапив концертмейстер Ізраїльського філармонійного оркестру Ілля Коновалов. Йому сподобалось, як я працюю, він узяв диск із моїми роботами й дав його послухати генеральному музичному директорові Баварської опери в Мюнхені Кирилові Петренку. Дивовижно, але він запросив мене асистувати. Відчуття були просто "Wow!": такий шанс трапляється раз на мільйон. Я не лише асистувала, а й презентувала власні постановки та виступала як запрошена диригентка. Тоді, у 2014 році, я дебютувала з Моцартовою оперою "Милосердя Тіта".

Потім я подалась на конкурс головного диригента в австрійському місті Ґрац й виграла його. Це був новий рівень. Я пропрацювала у Ґраці три роки, але контракт не продовжила. Вирішила прийняти запрошення від інших опер та оркестрів. Тож коли криза, пов’язана з коронавірусом, мине, мене чекає робота в Америці, Франції, Британії, Швейцарії.

Тепер я мешкаю у Дюссельдорфі.  Хоча насправді ж постійно доводиться мандрувати між різними містами.

Яке місто особливе? Кожне – моє, кожне додає натхнення та сили.

Кумедно, що спершу я хотіла поїхати зі Львова, бо тоді музичне середовище було досить корумпованим. Без зв’язків я не потрапила б на жодну хорошу посаду, а працювати суфлеркою мені вже було замало. Тоді я прагнула вирватися. А тепер знову і знову хочу повертатися до Львова.

– Розкажи про своє знайомство із Францом Ксавером Моцартом. Коли Ти вперше дізналася про нього та його музику?

– Пам’ятаю, про це мені розповів мій добрий друг і колега Ярослав Мигаль. Я і не знала, що син Вольфґанґа Амадея Моцарта прожив у Львові майже 30 років. Мене здивувало, що цього в місті не популяризують. Ще більше здивувало, що за Радянського Союзу цю інформацію забороняли ширити. У радянській системі освіти пропагували російських композиторів: Модест Мусоргський, Петро Чайковський, Дмитро Шостакович. Натомість всього європейського, що могло свідчити про зв’язок із Західною Європою, уникали. А історія Франца Ксавера Моцарта – це прямий зв’язок із найвизначнішою музичною династією. І цей зв’язок припадав саме на Західну Україну, Львів. Думаю, якби Франц Ксавер поїхав жити до Москви чи Санкт-Петербурга, то там йому вже давно стояли би пам’ятники, а консерваторії мали б його ім’я.

Я була здивована, що літератури про Моцарта-молодшого вкрай мало. Мені допомогла книжка, яка потім стала настільною, – "Сини Моцарта" Вальтера Гуммеля. Знайшла її вже в німецьких букіністів. Дуже вразив музей Моцарта в Зальцбурзі: мене ніби блискавкою вдарило. Остання з кімнат присвячена синам Моцарта. Велику частину експонатів привезли саме зі Львова.

Франц Ксавер не був одруженим і не мав дітей. Його єдина спадкоємиця – баронеса Жозефіна фон Кавалькабо – після його смерті передала все, що мала, до новоствореного "Моцартеуму" в Зальцбурзі. Так більшість Моцартових рукописів здійснили цікавий шлях із Зальцбурга до Відня, з Відня до Львова і зі Львова знову до Відня.

– Що мотивувало Франца Ксавера переїхати до Львова?

– Є лист, у якому 17-літній Моцарт пише своєму другові у Францію: він прийняв запрошення одного графа, який запропонував йому роботу на Галичині. Тоді Франц Ксавер уже покинув Відень, тож просив, щоб товариш не дивувався, отримавши листа з Польщі.

Молодий Моцарт зізнався, що життя у батьківському домі стало нестерпним. Упродовж останніх трьох років він, як чужинець, змушений був сам заробляти на життя та на побутові речі. Водночас мама тримала його на прив’язі, як малого, і це йому не подобалося.

– Як на Франца Ксавера вплинули стосунки із домінантною матір’ю?

Констанція Моцарт після смерті Вольфґанґа сама господарювала. Зайнялася рукописами, заопікувалася виданням та виконанням творів покійного чоловіка, до того ж ще й сама виховувала двох синів. Очевидно, цей досвід на неї вплинув, і вона чітко проявляла свою домінантність у сім’ї.

Францеві Ксаверу було некомфортно вдома. Коли він отримав пропозицію з Галичини із гонораром більшим, аніж отримав би у Відні, то погодився. А для графа Баворовського було престижно запросити для навчання дітей самого Моцарта.

Спершу Франц Ксавер жив у Підкамені. Із перших листів ми дізнаємося, що він пошкодував про своє рішення поїхати до провінції. Дуже на все нарікав. Звісно, їсти й пити було достатньо, окрім того, він працював із двома здібними ученицями. Водночас Франц Ксавер зізнався, що життя на Галичині для нього надзвичайно самотнє та нудне. Йому не підходив клімат, він був відірваний від творчих контактів, не міг примусити себе закінчити навіть мініатюри. Почувався надзвичайно пригніченим. Усе змінилося, коли він приїхав до Львова й потрапив у центр уваги. Своє 20-ліття він святкував великим сольним концертом. Коло знайомств значно розширилося, його постійно запрошували на прийняття. На одному з таких заходів він познайомився з родиною Кавалькабо. Згодом він викладав музику їхнім дітям – спочатку старшій доньці, а потім і молодшій.

– Він вирішив залишитися у Львові, бо закохався у Жозефіну Кавалькабо?

– Це – вирішальний чинник. Стосунки Франца Ксавера та Жозефіни переросли у справжнє кохання. Я багато чого зрозуміла, коли перечитала його щоденник, який він вів упродовж двох із половиною років своєї європейської подорожі. Позаяк Жозефіна Кавалькабо була заміжньою, то він не міг їй відкрито писати всього в листах, тому багато своїх думок та переживань нотував у записнику. Є записи, у яких він згадує момент їхнього зближення, а також день, коли він хотів якнайшвидше прийти додому й сісти за фортепіано, аби повністю поринути у спогади, коли вони "були поруч і коли їм не потрібні були жодні слова".

У щоденнику є записи, коли Франц Ксавер після 11 років розлуки відвідав свою матір у Копенгагені. Він написав, що передав матері подарунок від Жозефіни. Занотував: "Чому я наділений такою гіркою долею, що не можу мати вас обидвох поруч? І мою матір, і тебе. Чому я повинен вибирати і постійно прощатися?".

Є також листи Констанції Моцарт до її італійських друзів, у яких вона розповідає про те, що син перехав до Галичини. На її думку, це неправильне рішення для його життя та кар’єри: він би досягнув значно більшого успіху, якби жив в одній із європейських культурних столиць, наприклад, Відні чи Парижі. Але він туди не поїхав, бо надзвичайно прив’язаний до своєї баронеси. А вона не є вільною і не може поїхати за ним. Тому він змушений залишитися у Львові, де "пропадає його ім’я й талант".

– Розкажи більше про роль Франца Ксавера у створенні Товариства Святої Цецилії, яке стало основою для сучасної філармонії у Львові.

– Франц Ксавер Моцарт отримав велике натхнення під час європейського турне, коли відвідав понад 60 міст. Ці гастролі були неабияким випробуванням, адже він вирішив спробувати свої сили як концертний музикант, взявши до кишені ім’я батька та свої композиції.

Саме щоденник допомагає зрозуміти, наскільки непростим було життя музикантів під час концертів у XIX столітті. Він власними силами і за власні кошти організовував переїзди з міста до міста. Мусив проходити маршрути за численними адресами й заносити промоційні листи, знаходити собі оркестри, концертні зали, розсилати запрошення. У багатьох містах оркестри погоджувалися виступати безкоштовно, так вшановуючи ім’я та творчість його батька.

Критика не скрізь була прихильною до нього. Часто, коли я читаю витяги з тогочасної преси, відчуваю, що його оцінювали подвійно упереджено. Критика починалася так: "Ми згадуємо, як 30 років тому у цьому залі виступав його батько…". Франц Ксавер хотів проявити свою індивідуальність у композиціях, але це не завжди було те, що хотіла почути публіка. Гадаю, його доля склалася би зовсім по-іншому, якби він мав інше прізвище.

Під час подорожі Європою Франц Ксавер відвідував різні музичні товариства. У щоденнику є декілька записів із Франкфурта та Берліна, де він відвідав пам’ятні концерти з нагоди річниці батькової смерті. Там він слухав "Реквієм". Його це так зворушило, що в щоденнику він записав: найбільше мріє повернутися до Львова і зробити щось подібне. Після двох із половиною років європейського турне він повернувся до Львова і дійсно створив музичне товариство. До нього увійшла міська еліта. Першим публічним виступом був "Реквієм" у Соборі Святого Юра. Партію сопрано виконувала Жозефіна фон Кавалькабо. Оркестром керував Кароль Ліпінський. Про цю подію написали навіть у Відні. Син з великою гордістю написав про це матері.

– Як він переживав батькову тінь на своєму житті?

Його авторитарна мама ще з пелюшок вирішила, що син має йти слідами батька й перейняти родинну славу. З раннього дитинства вона наймала йому найкращих вчителів. У 11 років він вперше виступив у театрі "An der Wien", куди запросили всю віденську еліту. Там звучали його композиції для фортепіано, хору, оркестру. Усе життя він виступав під псевдонімом "Wolfgang Amadeus Mozart Sohn" або "Der Jungere".

Свого батька він не знав. Франц Ксавер народився наприкінці липня 1791 року, а Вольфґанґ Амадей помер на початку грудня – йому було всього кілька місяців, коли батька не стало. Він міг пізнати свого батька тільки з розмов та портретів, які висіли вдома. Я відчуваю тут деяку життєву драму: він всюди чув його музику, мав його прізвище, але не міг перейняти його школу гри та композиції чи просто поспілкуватися з ним.

– Ти готуєш до друку листи, документи та щоденник Франца Ксавера.

– Для мене було цікаво опрацювати доступні оригінальні документи Франца Ксавера Моцарта. Вдалось зібрати 81 лист та щоденник. Зокрема, 43 листи – із Галичини. Шукала їх у різних місцях. Щоб подивитися на оригінал щоденника, а також отримати дотепер неопубліковані листи, я їздила до Королівської консерваторії у Брюсселі. Частина листів також зберігається у державній бібліотеці Відня.

– Чому це Тобі цікаво?

– Моцарт намагався ще більше з’єднати західноєвропейську музичну традицію зі Львовом. Не можна його оцінювати лише по тому, що він не став таким визначним, як батько. Він був насамперед педагогом і піаністом. Його учнем був Ернст Пауер – відомий піаніст-віртуоз XIX століття, який пізніше став професором Королівської музичної академії та Кебриджського університету.

Франц Ксавер Моцарт був сором’язливим. Наприкінці життя писав фактично камерну музику, меланхолійні полонези. На думку німецької піаністки Яри Таль, Франц Ксавер у чомусь випередив Шопена. Проте він не був кар’єристом, не вмів себе подати. Натомість присвятив своє життя почуттям до Жозефіні і Львову. Вже потім, повернувшись до Відня, він популяризував твори батька і став почесним капельмейстером новозаснованої організації "Моцартеум".

– Як розвиватиметься фестиваль "LvivMozArt"?

– Із таким великим фестивалем в Україні досить непросто. Ми не маємо сталого фінансування. Цього року через пандемію не зможемо провести фестивалю. Навіть я вже півроку не можу прилетіти до України. Сподіваюся, що наступного року все вдасться. Це буде ювілейний фестиваль: відзначатимемо 230 років від дня народження Франца Ксавера Моцарта. Також я маю мрію, щоби у Львові з’явився пам’ятник Моцартові чи його родині, аби Львів міг пишатися цим титулом міста музики.