Назад
Вільні повинні боротися за полонених
Катерина
Прокопенко
Її чоловік – легендарний командир полку «Азов» Денис Прокопенко. Його полон і необхідність боротися за чоловіка спонукали Катерину до дій. Так вона стала однією із засновниць Асоціації родин захисників «Азовсталі». Разом з іншими жінками щодня привертає увагу України та світу до полонених оборонців Маріуполя. Катерина Прокопенко й Аліна Михайлова – цьогорічні лауреатки премії «Світло Справедливості».
1.
Перші спогади: мами часто немає – вона в лікарні, і Катерина шукає її у кімнатах, питає тата. Коли дівчинці виповнилося шість, мама померла.

Діти часто й образливо нагадували їй про смерть рідної людини, казали, що Катерина якась не така. Тому дівчинка хотіла стати сильнішою, особливо фізично. Сила фізична гартує характер та волю. Тато дивився з Катериною багато фільмів: про звитяжні бої і подвиги, про лицарів і супергероїв. Про тих, хто захищав людей, народи чи й увесь всесвіт від зла. Дівчинка теж хотіла бути тією, хто бореться зі злом та несправедливістю:

– Образи цих героїв від дитинства зі мною, вони надихали мене завжди залишатися на боці добра.
Біля себе я намагалася мати таких людей: дужих і стійких, щоби тягнутися до них.
Катерині не сиділося лише за партою, тож бабуся віддала її у всі можливі секції. Особливо вона любила тхеквондо. Спершу хотіла навчитися захищатись від тих, хто її ображав, а згодом через мистецтво боротьби почала двобій із власною внутрішньою драмою.
– Ця зовнішня сила, яку я здобувала, дала мені і внутрішню силу. Спорт до сьогодні є моїм стабілізатором. Мені не треба психолога, поки я можу бігти та плисти, – каже вона. Окрім спорту, Катерина почала малювати, як тато і мама. Втім у художній школі вчителька була нею незадоволена, бо Катерина малювала щось своє, коли перед учнями клали яблуко чи ставили чашку. Але це не завадило дівчині стати ілюстраторкою.
Ілюстрація Катерини Прокопенко
2.
Катерина вчилася дуже добре, на роликах роздавала листівки, досліджуючи вулички рідного Києва й заробляючи собі на скейт. Хотіла вступити на бюджет і подала документи в кілька вишів. Обирала, покладаючись на інтуїцію, ставлення до студентів і впорядкованість у закладі. Так дівчина опинилася на міжнародних відносинах у Київському столичному університеті імені Бориса Грінченка.
Це був 2012 рік. Країна наближалася до миті, яка змінила все. Катерина вивчала краєзнавство, дипломатичний етикет, міжнародні інституції, світову історію. Замальовки в її простому скетчбуку ілюструють, якою вона була і чим цікавилася: як її почали хвилювати соціальні теми, захист старших людей, тварин, екологія і волонтерство.
3.
На Майдан вона прийшла разом із групою студентів після того, як 30 листопада «Беркут» розігнав протестувальників:

– Мене вразило, що можна отак прийти й побити беззбройних людей, незахищених, коли сам у повному екіпіруванні. Система вирішила показати свою силу, але там і не було сили – самі м’язи, зброя й батоги. Люди йшли захищатися. Ми допомагали, як могли.
Вірили, що це кінець російської і радянської історії в нашій країні. Так мене відштовхнула російська культура, яка була несправедливістю.
Тими днями Катерина познайомилася з багатьма молодими людьми, які, зрештою, ставали активістами, добровольцями, майбутніми госпітальєрками й азовцями. Але Дениса Прокопенка, майбутнього командира полку «Азов», вона зустріла не там і не тоді. Вони познайомилися через рік після початку війни. Спершу Катерина не знала, що він військовий, командир роти в «Азові». А коли дізналася, то ще більше заповажала. Вони зійшлися світами та поглядами. І їй дуже закарбувалося в пам’яті його обличчя. Профіль героя, як вона каже, точно такий, як з фільмів, на яких вона виросла.
Денис та Катерина, 2023 рік. Фото Олександра Маслова
4.
До Маріуполя, де базувався полк, Катерина приїжджала раз на місяць. Це були щасливі дні побачень і прогулянок до моря:

– Я бачила, як місто змінювалося, розкривалося, обростало новим, як мінялися люди, ставали відкритішими. І бачила, яким важливим для міста став «Азов», який вже бився за нього.
Нарукавний знак підрозділу АЗОВ
Востаннє вона приїхала до міста за 11 днів до повномасштабного вторгнення. Усе повнилося тривогою, у людей роїлися питання, як воно буде. Іноземні журналісти, які заполонили Маріуполь, діймали перехожих запитаннями. Того дня «Азов» проводив вишкіл для містян. Катерина запам’ятала двох бійців, які показували на собі, як врятувати життя:

– Обидва загинули в боях за Маріуполь. Пам’ятаю їх усміхненими.

Її чоловік Денис «Редис» Прокопенко та заступник командира Святослав «Калина» Паламар по-військовому чітко відповідали на нескінченні «Чи буде війна?»: може бути різне, але вони готуються. Вони дадуть бій.

– І вони дали гідний бій, – каже Катерина. – Бо «Азов» – це місце, куди люди прагнуть і проходять надважкий добір. Бути в полку – це мрія.
Українські військові тримають прапор України
Вони билися, попри малу кількість зброї, попри перевагу ворога. І билися з честю.
5.
Маріупольський гарнізон тримав оборону три місяці.

– Життя змінилося, – пригадує жінка. – Ми вже були дружинами оборонців Маріуполя. Я стала дружиною командира. Ми збирали за списком все необхідне, щоб гвинтокрилами доставити це в Маріуполь. І ми знали, що в Маріуполі вже гинуть наші бійці. Ми не спали й думали лише про те, як врятувати хлопців.

Коли українці раділи звільненню Чернігівщини та Київщини, 15 квітня сили «Азову» й суміжних підрозділів морської піхоти здійснили прорив на металургійний комбінат «Азовсталь».

– Україна тоді втратила славетних воїнів, деякі досі в списках безвісти зниклих. Дуже страшно розуміти, що немає жодної можливості вивезти поранених та тіла загиблих. Найнестерпніше – відчуття безвиході, – згадує Катерина.

Тоді дружини захисників вирішили поїхати до Папи Римського просити про допомогу. Юлія Федосюк, Ганна Науменко, Ольга Андріанова та Катерина. Ще одна делегація жінок – три дружини й мати оборонців Маріуполя з «Азову», прикордонників та 36-ї бригади морської піхоти – тими днями поїхала до Туреччини, щоби просити президента Ердогана долучитися до порятунку військових. Інші продовжували виходити на мітинги в Україні та світі.

У Римі на них вже чекали сотні журналістів. Дівчата ніколи до того не давали інтерв’ю. Водночас їм довелося спілкуватися з журналістами, які запитували про неонацистів. І хоч українки вже були знесиленими від таких запитань, однак скрупульозно і вперто розвінчували кожен міт, який вигадали росіяни.

Папа довго не міг зустрітися з жінками, бо хворів. Врешті на відкритій церемонії черга дійшла до Катерини з Юлією Федосюк. Хоч у Понтифіка боліли коліна, побачивши жінок, він встав і вийшов їм на зустріч.
Дружини українських військових на зустрічі із Папою Римським, травень 2022 року
– Ми благали його врятувати захисників. Поїхати делегацією до Запоріжжя чи Маріуполя. Він сказав, що це можливо. Я не тямила себе від радості, тієї миті з’явилося надія, – Катерина хитає головою, бо все склалося геть не так.

Тими днями дівчата зрозуміли, що вони мають за будь-яку ціну привернути увагу світу й навіть своєї країни до звільнення і порятунку маріупольського гарнізону. Так почала формуватися організація, яка зрештою стала Асоціацією родин захисників «Азовсталі».

Катерина з дівчатами саме давали ще одне інтерв’ю, коли дізналися, що Денис Прокопенко вийшов з відеозверненням. Вісімдесят два дні вони обороняли Маріуполь й отримали наказ від вищого командування зберегти життя оборонців. Йшлося про вихід у полон.

Катерина з посестрамиа не знали про політичні домовленості. Але знали, що може чекати на українських військових у Росії: катування, знущання й позасудові страти. За виходом азовців тоді спостерігали всі:
– Ви ж бачили, як оборонці вчинили. Це був гідний вихід із піднятою головою і не за власним бажанням, а за наказом, – нагадує жінка.
Акція-нагадування про українських військовополонених, грудень 2023 року
Дружини захисників деякий час зберігали режим тиші, щоби не нашкодити військовим. Про те, де чоловіки, вони могли дізнатися хіба що з російських пропагандистських каналів. Але теракт росіян проти ночі 29 липня 2022 року в Оленівці, куди спеціально перемістили азовців, усе змінив. Відтоді їхні дружини та мами почали виходити й добиватися до міжнародної спільноти, буквально кричати про жахливу страту, організаторів якої мусять покарати, а поранених та жінок – негайно евакуювати до України. Розуміння, що кров воїнів на руках міжнародних організацій, які нічого не вдіяли, не давало заснути.

До того як Катерининого чоловіка та інших командирів перевезли до Туреччини, а потім повернули в Україну, вона розуміла, що може статися і так, що не побачить Дениса наступні 15 років чи й більше. Пожиттєвим терміном росіяни погрожували командирам полку.
6.
Катерина має страх, що, ставши медійним обличчям, вона ніби закриває собою інших дівчат. Для неї Асоціація родин – це не вона, а вони. Ба більше – навіть лише оборонці Маріуполя. Вона ж – тільки голос, яким стала.

Тепер Асоціація – це велика спільнота жінок, які їздять з адвокаційними місіями по всьому світу, нагадуючи про тих, хто в полоні. Вони збирають гроші, щоб підтримувати родини і самих військових, яких звільнили. Вони консультують сім’ї і допомагають за окремими запитами:

– Також ми готуємо книжку з історіями кожного оборонця. Виставки, забіги, зустрічі – все, що допоможе нашому голосу лунати гучніше.
Ми повторюємо світу, міжнародній спільноті: як наші військові боролися за демократичні цінності вільного світу, так і вони тепер мають боротися за них.
Якось на одному з виступів Катерина сказала те, що нині є сенсом її життя, і тим, що робить її організація: «Живі повинні боротись за полеглих, здорові – за поранених, а вільні – за полонених».

Відколи Денис Прокопенко повернувся до війська, подружжя рідко бачиться. І поки чоловік там, вона намагається організовувати для дівчат цікаві події, спортивні заходи:

– Мені до душі, коли людям подобається розвиватись і вони щасливі від цього. Нещодавно записала нас на бокс до тренера з Маріуполя – Едуарда. Кажу, дівчата, уявіть, коли ваші хлопці повернуться з полону, впевнена, що вони будуть раді, побачивши вас сильнішими.

Крім того, вони проходять вишколи, вчаться копати, поводитися зі зброєю і виживати в екстремальних ситуаціях. Для Катерини тепер це найважливіше – навчитися вижити та врятувати інших.

– Нещодавно ми бігли п’ять кілометрів із двадцятьма перешкодами. Дощило, земля під ногами перетворилася на кашу. Нас бігло п’ятнадцять, з дуже різною підготовкою: хтось швидший, хтось повільніший. Але ніхто нікого не кинув. У нашій підтримці – наша сила. Тепер для мене це найважливіше: щосили бігти, підхоплювати інших, битися за тих, хто бився за нас. Скільки би це не тривало. Так чинять гідні люди, які борються зі злом.
Текст:
Віра Курико
Дизайн та розробка:
shum.design
Михайло Шкільник – натхненник премії
про премію
Нагороду вручають з 2010 року. Її лауреати – українці та українки, які мужньо слідували своїм переконанням та обстоювали ідеали демократичного суспільства.
Лауреати 2023
Церемонія нагородження відбулася 19 січня 2024 року.
Євген Сверстюк
Леонід Фінберг