"Писати про історію — це і вигода, і необхідність", – Петро Яценко

12:16, 16 квітня 2024

книги

Перша книга Петра Яценка вийшла 2002 року. Тоді, коли, як каже автор, українські письменники почувалися в Україні ніби "рідкісні хамелеони в кутку зоопарку". З того часу українська література вийшла з андеграунду й активно пропонує українським читачам різноманіття жанрів і тем. 

Історичний  роман Яценка "Нечуй. Немов. Небач" про Івана Нечуя-Левицького 2018 року отримав першу премію Міста літератури UNESCO. Повість "Союз Радянських Речей" здобула номінацію "Дитяча Книга року BBC — 2021". А 2023 року світ побачила книга "Прес, чорнило, три гармати" — оповідь про друкаря Івана Федоровича. 

Сьогодні Петро Яценко служить в ЗСУ, обіймає посаду керівника пресслужби Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. "Локальна історія" поцікавилася у письменника як писати про історію та який висновок можна зробити після розмов з російськими військовополоненими.

Володимир Молодій.jpg

Володимир Молодій

журналіст

— Чому обирайте історичні теми і чим вони вам цікаві?

— Я родом зі Львова, жив у районі Варшавської вулиці, звідти всього 20 хвилин пішки до Оперного театру. Коли живеш у такому історичному місці, то щодня ходиш старими місцинами. Малим я багато блукав околицями й досліджував їх. Лише потім дізнавався, що наприклад, ходив місцями, де вбили тисячі євреїв. Поруч із моїм будинком взагалі було єврейське гетто. Львів спонукає до того, щоб вивчати історію. Це той випадок, коли місце може формувати людей. Я ходив у гості до свого дідуся в центральну частину міста і запитував  його чому, наприклад, під облізлою фарбою видно польські чи єврейські літери? Що за старі вивіски там були, яких крамниць? Мене завжди таке дуже цікавило.

Робота з історією має практичну вигоду і необхідність. Вигідно писати тому, що якщо розповідати лише про актуальні речі, то минає час і їх перекривають більш актуальні теми. Така поточна історія часто потім переосмислюється. Тому краще писати про речі, які вистояні часом. Наприклад, книжка "Союз Радянських Речей" — це моє дитинство і майже парубочий вік. Коли Радянський Союз зазнав краху мені було 13 років, але дуже чітко запам’ятав той час.

А щодо необхідності, то я писав "Нечуй, немов, небач", бо мені прикро, що дуже багато наших діячів є недооціненими. Ми про них знаємо значно менше, ніж могли б. У часи Союзу їх ховали на маргінес. У прекрасного письменника Нечуя-Левицького є лише один-єдиний невеличкий музей — у його рідному селі Стеблів. І дуже скромне поховання. А все через його слова, що Росія і її культура нам не потрібна. Він, як бачимо, цілковито мав рацію. Тому такі речі варто актуалізовувати.

IRAS8559

Петро Яценко

Усі фото Ірина Середа

Крім того, зараз досліджувати історію досить легко. Адже багато інформації є у відкритих джерелах, навіть не треба сидіти в архівах й здувати пил із документів. Тому що до нас дослідники вже зробили багато роботи. Чимало документів оцифровано. І наша сила в тому, що можемо швидко дістати дуже багато інформації. Проблема тільки в тому, щоб якісно її опрацювати, порівняти, зробити висновки. Часто ці висновки не могли зробити дослідники радянського періоду, бо ті не лягали в лінію партії чи якийсь дозволений наратив. А зараз нас це не обмежує. 

Тому я дивуюся, що так мало людей цим займається. Адже можна використати дуже багато літератури, задіяти багато відсканованих стародруків, переглядати матеріали кількома мовами. Я шкодую, що не знаю ще французької і німецької мови. Але англійська та польська допомагають побачити, як до певних проблем підходили, як їх розглядали у світі, а не тільки радянській капсулі.

— Наскільки Львів зручний для українського письменника? У минулому тут переважало польське і єврейське населення. Наприклад, коли Станіслав Лем описує Львів, то там небагато українців.

— Лем згадує і про українців, та в нього була своя "польська бульбашка". У Львові русини були в меншості. Чимало українських міст русифікували чи полонізували. Львів був особливо багатонаціональним містом. І ця єдність культур, їхнє співжиття творили неповторну атмосферу. Спочатку зникли німці, потім євреї, потім поляки. 

— Наскільки складно писати про Львів?

— Писати про Львів дуже легко. Бо тут, де не копни, всюди є якась історія. Історії фонтанують, як нафта, що дуже близько до поверхні. Тут буквально сусіда чи сусідку про щось спитаєш, або й взагалі випадкова людина на вулиці підійде, як у мене не раз було, і маєш просто неймовірні історії. Тут пригоди, трагедії, драми наскиртовані дуже щільно. Тому просто неможливо не писати.

— Як ви опрацьовуєте ці "нафтові фонтани"? Чи буває, наприклад, що інформації навіть забагато?

— Я  міг би сидіти і писати щодня, бо до повномасштабної війни був професійним письменником. Почав писати роман про Львів 1950-х років. Це історія про віднайдення свого коріння, про місто одразу після початку радянської окупації. Це час, коли ще не повністю стерся довоєнний Львів , але сюди вже прийшли інші люди й живуть по-іншому. Цей період у радянських книжках описаний зовсім не так, як би нам хотілося. Тому зараз важливо писати, як було насправді. Але, на жаль, я не можу продовжувати цю роботу через службу.

Також я почав писати про Львів початку 1990-х. Це наче недалеке минуле і ми все про нього знаємо, але це не так. Колись я працював над онлайн екскурсією Підзамчем. Це була частина проєкту — я розпитував свідків, які жили на Підзамчі, про історію цієї дільниці у 1990 роки. Інколи люди розповідали дуже цікаве. Їхні історії я використав як основу для книги. Насправді, ми вже призабули, які були автомобілі в той час, яким було місто, що ми слухали, що носили, які звички мали. Це те, що скоро зникає і може здаватися не особливо цінним. Але наші діти вже цього не знатимуть. Я написав частину цієї книги і зараз вона лежить у довгій шухляді… Це розповідь про львівського супергероя 1990-х. І оскільки місто далеко не в найкращому стані, то й супергерой відповідний.

— Це якось корелюється з модними тоді американськими бойовиками?

— Це корелює з тим, що нам всім тоді бракувало героїв. А вони були, в основному, гопниками. Це був такий незакритий гештальт — потрібен хтось, хто прийде і змінить місто на краще. Львів, зрештою, нікого не дочекався, але дивним чином таки змінився. Такі історії я б хотів писати. І сподіваюся, що в мене колись ще буде можливість завершити цю.

— Зараз у вас взагалі немає можливості й часу писати?

— Мені потрібна, як і будь якому автору, тиша. Треба хоча б місяць спокою для того, щоб принаймні зробити якийсь заділ. Я займаюся зараз роботою з військовополоненими. Для літератури це також дуже цікаво. 

— Які історичні часи під час написання текстів приносять вам найбільше задоволення?

— Я отримую задоволення від будь-якого часу. Та особливо — коли працював з матеріалом про Федоровича, це XVI століття. Мені дуже подобається знаходити паралелі з нашим часом. У характерах, поведінках, у тому, чим українське суспільство тоді відрізнялося від тих, хто жив на Московщині. У нас була розвинута судова система, існувало право міст, значно краще ставлення до жіноцтва тощо. Те, як люди поводилися, про що думали — усе це відрізняло нас від московитів. І це дуже наочно показують історії людей, які жили в час друкаря Федоровича. Чимало фактів з того часу вказують на те, що люди жили так само, як і сьогодні. Наприклад, у Львові в 1570-х роках можна було купити апельсини. Так само були епідемії, війни і пожежі, але люди з усім давали собі раду. Тому важливо не ставитися до минулих часів зі зверхністю. Не можна вважати, що тоді нічого не існувало, а люди були дурні, забиті й обмежені.

— Наскільки складно в історичній літературі тримати баланс між історичними фактами й вигадками?

— Вигадка дає можливість сконструювати дійсність там, де ми не знаємо фактів. Я вигадую лише на основі фактів. Про епоху, яку досліджую, я беру всі джерела, які тільки можу знайти й опрацювати за короткий час. Про звичаї, ціни, одяг, про те, що їли і як відпочивали, що консервували на зиму, як добували вогонь і як освітлювали приміщення... Щоб це дізнатися, насамперед читаю спогади сучасників. Потім конструюю моменти, яких бракує в історії про героя.

— Тобто конструюєте те, що би могло статися з великою ймовірністю?

— Так. І не намагаюся вигадувати просто з повітря, лише в межах історичної правди.

— Як часто отримуєте критику від істориків?

— Книжку про Федоровича перед публікацією читав історик Ігор Цеунов та інші дослідники. На диво, зауважень було небагато. Переважно запитували, чи справді таке було? У книзі є різні приказки, історії, міфи й кулінарні рецепти. Всі рецепти я взяв з тогочасних книг.

Я цікавлюся, зокрема, історією техніки. Написав книгу "Сила пари" про парові двигуни на теренах України. Це нон-фікшн про те, як винайдення парового двигуна і його поширення змінило життя у XVIII—XIX століттях, вплинуло на культуру, емансипацію жінок і все, чим ми є зараз. І наскільки розвиток людства залежав від примітивної на перший погляд, але насправді дуже технологічної речі. Та крім техніки мені цікаво все, що стосується життя у тій епосі, яку досліджую. Звісно, це складно, бо потребує завантаження у дуже багато матеріалів, потрібно перечитати їх, виокремити найосновніше, зрозуміти де і як це можна застосувати й насамкінець — перетворити на художній текст.

— В одні з розмов ви розповідали, що описували моровицю під час ковіду, і це вам допомогло зрозуміти певні речі про пошесті в минулому. Даруйте за цинічне питання — як події сучасної російсько-української війни допомагають зрозуміти контексти минулих воєн?

— Коли я ще був школярем і студентом мене завжди цікавило яким чином у 1918—1919 роках українці, нібито, так бездарно "профукали" незалежність. Я думав, що тепер, мабуть, це вже неможливо. Тому, що люди змінилися, вже всі зрозуміли, що війна — це погано. Так, я був серед тих, хто висловлював такі наївні думки. Росія постійно з нами воює, просто відбувалися різні стадії війни, але коли розпочався етап відкритого вторгнення, вбивств, злочинів, геноциду і грабунків, то всі сумніви в тому, що росіяни не змінилися, відпали.

Хоч перед широкомасштабним вторгненням я не мав сумнівів, що воно станеться. Перечитував книгу спогадів Остапа Тарнавського про те, які порядки були під час Другої світової війни за німців, за совєтів, і чим ці два режими відрізнялися. Література такого типу здатна багато чого показати. Зокрема те, що навіть з XVI століття мало що змінилося. Просто тоді московити нападали на конях, а зараз роблять це на танках. Та вся їхня психологія з того часу залишилася незмінною. Та сама жага вбивати, катувати, мучити полонених. Та ж відсутність культури війни, або намагання перемогти будь-якою ціною, брехнею і підступом. Все ті ж недотримання законів війни й домовленостей чи елементарних правил гуманності. Все це було властиво московитам колись і властиво зараз.

— Ви кажете, що не мали сумнівів у тому, що повномасштабна війна почнеться. На чому ще вони ґрунтувалися?

— Якщо в радянський час в людей не було джерел інформації, існувала жорстка цензура, то зараз у кожного є "вікно у світ" через смартфон. Доступ до інформації допомагає аналізувати й розуміти невідворотні речі. Те, що як не ховайся і не накривайся ковдрою, це нічого не змінить. Що натомість краще готуватися, бо це відповідально і по-дорослому. Зараз, коли я спілкуюся з полоненими росіянами, то розумію, що їм насправді на все це начхати, навіть на своє життя. Вони, справді, як зомбі.

— А як людині може бути байдуже на своє життя?

— Для нас це важко зрозуміти, бо українці живуть в іншій культурі. У росіян історично людське життя дуже мало вартувало. Особливо, якщо це бідні люди з регіонів. Через алкоголь і побутове насильство в них є великі шанси загинути ще до 30-40 років. До того ж, культура смерті й рабства — коли вони готові без будь-яких сумнівів підкорятися наказам. Адже про що, наприклад, книжка "Муму" — про те, що раб без докорів виконує жахливий наказ господині. В росіян немає протесту, а якщо й буває бунт, то це просто виплеск емоцій, який ні до чого не призводить. Хіба тільки до загибелі тих, хто спричиняє цей бунт. Тому це, фактично, така декларація, що опір не має жодного сенсу.

— Як керівник пресслужби, чи маєте відповідь на питання, як такі знання про росіян і їхню культуру транслювати іноземцям на заході? І які меседжі для цього формулювати?

— До нас приїжджають журналісти, які все прекрасно розуміють. Більшість із них не потребує додаткових пояснень. Ясно, що є путінферштеєр чи росіяферштеєр"Путінферштеєр" (німецькою Putinversteher) — німецький політичний неологізм, що означає "той, хто розуміє Путіна". Росіяферштеєр — аналогічно, якісь ще з часів Союзу російські товариства, яким подобається та культура і вони мають до неї пієтет. 

Та питання у тому, що нам треба просувати власну культуру, аби вона стала відомішою в світі. Нам не треба щось заперечувати, потрібно утверджувати своє. А з цим є проблема. Хоч і все поволі змінюється. Моя перша книжка вийшла 2002-го, тобто більше 20 років тому. Тоді українська література в Україні була повним андеґраундом. Українські автори почувалися, як рідкісні хамелеони у кутку зоопарку, і до яких нікому немає діла. Зараз у нас є книгарні, книжкова промоція. Порівняно з початком 2000-х це дуже відчутно. Тоді я не міг уявити, що можна заробляти письменництвом, а в 2022 році я вже фактично жив з того, що писав і продавав свої книжки. Це дуже великий поступ за такий короткий час. Щоб українська література стала відомою і популярною на Заході — це питання часу і нашого захисту від агресора. І щоб у Німеччині через років 50 були товариства, які досліджують нашу літературу. Це все про те, як, коли і якою ціною ми виграємо цю війну.

— Чи бачите збільшення зацікавлення українців своєю історією впродовж останніх кількох років?

— Бачу це і по своїх книжках, і по книжці своєї дружини Анастасії Левкової, яка написала прекрасний роман про Крим "За Перекопом є земля". Менш ніж через рік після появи книги, продали понад 25 тисяч примірників. Це свідчить про те, що зараз всі ми кинулися читати, шукати і розуміти своє. Колись нам було не до того, бо всі заробляли гроші, були зайняті будуванням бізнесів і кар’єри, а тепер, коли зрозуміли, що можемо це втратити, схопилися за книжки. 

Хоча це й було зовсім неочевидно. Бо на початку російського вторгнення багато хто думав, що буде не до книжок. І, зрештою, деякі видавництва цього не пережили. Та бачимо, що ті, хто поставив на книжки, виграли. Зараз у нормальному товаристві людина, яка не читає українську літературу, не дивиться українські фільми, не слухає українську музику, виглядає дуже дивно. І навряд чи їй буде комфортно в такому середовищі.

— Чи читають  люди в армії?

— Армія не береться нізвідки, це частина суспільства. Ті, хто пішов добровольцями, принесли туди свою культуру й знання. Тому в армії сьогодні, наприклад, багато письменників. Хтось навіть продовжує писати. І я щасливий, що люди знаходять таку можливість. Звісно, що є також старі кадри, які крім статутів більше нічого не читали. Але вони вже тягнуться до нових людей. Відповідно армія змінюється. Ті військовослужбовці, які ніколи цього не робили, почали ходити на виставки, презентації, читати книжки українських авторів і дивитися фільми наших режисерів. Бо розуміють, що в будь-якого військовослужбовця має бути мотивація. Ти не можеш захищати порожнечу. Не можеш захищати якийсь збірник Леніна. Не можеш це боронити, тому що по той бік все те саме. Тому маєш зрозуміти чому ти тут, чому важиш своїм життям. Логічно, що той, хто хоче служити якісно, повинен знайти цю мотивацію. А для цього — займатися самоосвітою, читати книжки і знайти, що тобі цікаво. Ті, хто не буде читати, скоро просто втратять будь-яку конкурентоздатність.

Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію "Локальної історії" на Patreon!

Схожі матеріали

Pekar Valerij.jpg

“Наша остаточна перемога – це внутрішні зміни в Росії”, – Валерій Пекар

600

"Просто бути музикантом нині — замало", — Сергій Федорчук

горбачов 600х400

Мистецтвознавець Дмитро Горбачов: "випадковий" хранитель українського авангарду

Bielieskov 600.jpg

“Якщо порівнювати з нацистсько-радянською війною, то поки що ми в 1941-42 році”, – Микола Бєлєсков

СЕО_600х400.jpg

Ігор Юхновський: “Найскладніші задачі я розв’язував українською мовою”

Plohij 600_400.jpg

“З історичної перспективи Україна вже перемогла”, – Сергій Плохій

пен 600х400

"Боротьба за справедливість веде нас уперед": Оксана Луцишина в розмові з Арундаті Рой

600

"Мені соромно, що знала про Відень і Краків більше, ніж про Донецьк і Бахмут", — Тетяна Пилипець

Jurij Prohasko 600.jpg

“Кожне покоління українців має травму від росіян”, – психоаналітик Юрко Прохасько