“У дитбудинку вчителька ледь не вбила хлопця указкою, бо він спитав, чи Сталін какає, як ми”. Інтерв'ю з журналістом Валерієм Дружбинським

16:54, 13 серпня 2021

120.jpg

Як сироти їхали на похорон Сталіна, як працював табір із дослідження психологічної сумісності біля Північного полюса, як журналістів підкуповували алкоголем і жінками в радянські часи – "Локальній історії" розповідає журналіст Валерій Дружбинський

белей.jpg

Лесь Белей

мовознавець, письменник, перекладач

Дружбинський народився 1939 року у Ленінграді. Вижив у блокаді, вцілів під час евакуації на Урал. З дитячих років – сирота. У 55-му, коли він помирав від туберкульозу, його всиновила українка. Виростав у Києві. Освіту здобув у Московському університеті і став топовим радянським журналістом, був літературним секретарем Костянтина Паустовського. У 81-му повернувся до Києва, у 90-х викладав у США, висвітлював Першу чеченську війну для американської преси. Зараз дописує у "Дзеркало тижня".

"І встановили в Африці радянську владу"

У дитбудинку я написав книгу "Красное знамя над Африкой". Ну про що може писати радянський сирота? Ніякої Африки я, звісно, не знав. Взорувався на Фенімора Купера і Брета Гарта, байдуже, що вони писали про індіанців.

1.jpg
Валерій Дружбинський Фото: Олексій Філіппов

Коли мене усиновили, у мене було 23 кілограми рукописів. Там була і любов і про те, як негри викинули усіх білих з Африки і встановили радянську владу… Як тільки я отримав атестат, то поїхав у Москву у Літінститут Горького з цими рукописами. Там мені сказали, що вони беруть тільки людей з десятилітнім трудовим стажем і рекомендацією робочого колективу. З рукопису добродушно посміювалися і порадили вступити на журналістику в МДУ. Мене прийняли як "блокадника". Уже на першому курсі я зрозумів вартість тієї писанини і тишком шматками спустив її в унітаз.

На четвертому курсі я підпрацьовував у "Комсомольській правді". І коли головний редактор газети, зять Хрущова Олексій Аджубей став головредом "Извєстий", то взяв мене з собою. Але мій туберкульоз нікуди не зник, і Аджубей відправив мене власкором на південний берег Криму, щоб підлатати здоров’я.

"Ми їхали на похорон Сталіна – нас затримали кагебісти"

Моє покоління ще застало дикий культ Сталіна. У дитбудинку наша класна керівничка дозволяла бити дітей "ворогів народу". Серед нас було семеро, чиїх батьків розстріляли. Одного хлопця ця вчителька била указкою і поламала її об нього, а потім добивала обламком. Бо той на її репліку що Сталін – святий, спитав, чи він какає, як ми.

Коли у 53-му оголосили, що Сталін помер, сорок сиріт, включно зі мною, вирішили поїхати на похорон товарними вагонами. Десь під Москвою нас знайшли кагебісти і викинули, як мішки. Ми потравмувалися, один хлопець помер. На похорон так і не добралися.

Odessa_shop_window_1931.jpg
Вітрина книжкового магазину в Одесі часів культу особи Сталіна Фото: wikipedia.org

Під час відлиги було легко відрізнити жертв і катів. Наприклад, був майор радянської армії у Німеччині, написав дружині: "Бачу, що нам є багато чого повчитися у німців". Впаяли 14 років за антирадянщину. Повезло, що цей майор не встиг всього відсидіти: прийшов Хрущов.

Але в 60-х ми побачили, що відлига нічим не закінчилася. Зі всіх щілин тобі радили скурвитися – і дружина, і старші люди, які пережили сталінізм. Мовляв, скурвленим значно легше живеться. 

Колеги дуже цінували, якщо журналіст відстоював якийсь абзац. На нарадах бувало так, що редактор міг когось 15 хвилин "пісочити", а після цього частина колективу вставала і аплодувала: була внутрішня фронда.

"Біда з цензорами була у фотографів"

ГоловлітГоловне управління у справах літератури та видавництв – державний орган СРСР, що здійснював цензуру друкованих творів і захист державних таємниць в засобах масової інформації з 1922 по 1991 роки контролював увесь друк. Усе, навіть квитки на виставки чи плакати, повинні були мати штамп "Разрешено Главлитом к выпуску в свет". Без нього не друкували. Друкарські машинки видавалися тільки членам спілки журналістів та членам спілки письменників. У магазинах записували номер посвідчення, на трьох сторінках набивали усі букви і віддавали в органи, щоб потім можна було розпізнати будь-що, надруковане на цій машинці.

sovetskaya-czenzura-vo-vremya-vojny-i-posle-nee-chto-nelzya-bylo-videt-i-znat-grazhdanam-strany-3.jpg
Штамп "Разрешено Главлитом к выпуску в свет"

Працівники Головліту не мали філологічної освіти, для них головне – принципи Дзержинського. Це був знеособлений орган, люди без обличчя і прізвища. Ми з ними не мали прямого контакту. "Перші пера" були недурні, тому до конфліктів з цензурою не доходило. Біда була у фотографів. Наприклад, на задньому фоні якогось героя була машина. А що, коли це украдена під час війни у Німеччині або занадто нова модель? Тоді домальовували на фоні книги, робили фотомонтаж. Доходило до ідіотизму. У всіх путівниках Києва за радянських часів не було вулиці Короленка, бо там КДБ.

"Це жах, як там поводилися люди"

Одну премію спілки журналістів мені дали за вислугою. А другу я отримав за експедицію на СП-21, тобто дрейфуючу кригу "Північний полюс – 21".

Історія почалася з того, що два радянські космонавти, Лєбєдєв і Джанібеков, разом полетіли у космос, але весь час конфліктували, тому довелося припиняти місію. Після цього вирішили дослідити психологічну сумісність. Вибрали дослідників – шість чоловіків і три жінки. Серед них був і я. Два місяці нас інструктували, а потім висадили на "СП-21" неподалік від Нової Землі, на дев’ять місяців.

Stamp_of_USSR_1851.jpg
Дрейфуюча станція у філателії Фото: wikipedia.org

Ми відсвяткували шість весіль. Що можна сказати… Більшість ігнорувала роботу і записувала показники та спостереження "зі стелі". Дотримувалися "контрольного закону": усі їли тушонки, а одна особа – сухарі і воду, щоб виключити ризик тотального отруєння. Жінки були єдиним стимулом жити у тих умовах. За перший місяць усі до найменших дрібниць розказали свої біографії, переповіли усі анекдоти – а далі що? Це жах, як там поводилися люди.

Я здав 3,5 тисячі сторінок спостережень і отримав премію, орден і двомісячну путівку у санаторій у Ялті. Я дав підписку про нерозголошення деталей.

Переїзд у Київ

Я хотів, щоб донька здобула гарну освіту і переїхав з Ялти у Київ. Я став головним редактором "Новин кіноекрану" і вивчив українську. Олесь Гончар мені сказав: "У найближчий рік ви маєте спати не з жінками, а з Грінченком".

У Москву не було бажання повертатися. Я добре її знаю. Там у високих кабінетах завжди лунали дві фрази: "Что там этот хохол делает у вас?" і "Как вы терпите этого жыда?" Отака "дружба народів".

2.jpg
Валерій Дружбинський Фото: Олексій Філіппов

"Повний Мудашвілі"

Одного разу я гостював у Молотова. Мій друг Іван Стаднюк писав книгу "Війна", і консультантом був Молотов. Я напросився, щоб якось узяв мене з собою. Нас зустрів старигань, ніби з портрету зійшов, тільки дуже низенький. Сіли на веранді. Служниця насипала прямо на центр дерев’яного столу купку цукру, нарізала лимон і принесла пляшку коньяку. Молотов виголосив тост: "За гениальнейшего из людей, за товарища Сталина". Ми десь вісім разів пили за нього протягом зустрічі. Через дві години розмова закінчилася, він потиснув Івану руку, а мене так і не помітив. У "верхушки" була така риса – на челядь не звертати увагу. У тостах Молотова були цитати Сталіна. Я потім звірив запис з книжками – він цитував абсолютно дослівно.

У декого з радянської верхівки було непогане почуття гумору. Наприклад, у Жукова. Він мені якось сказав, що під час війни солдати дуже любили "Известия", я спитав, що саме їм подобалося, а він – папір.

У 85-му мене відправили у Тбілісі, щоб я взяв інтерв’ю у Шеварднадзе, бо через чотири дні його мали призначити міністром закордонних справ СРСР. Я прилетів, записав інтерв’ю і домовився про авторизацію наступного дня. А Шеварднадзе сказав, що мною заопікується його помічник Мудашвілі. Я, спілкуючись з ним, кілька разів до нього звернувся "товаришу Мудашвілі". А наступного дня Шеварднадзе признався, що помічника звуть Васадзе, але оточують його самі мудашвілі.

234640842.jpg
Едуард Шеварднадзе в Сухумі під час військових дій Фото: wikipedia.org

"Я повністю був на боці чеченців"

На Першій чеченській війні я пробув рік – від двох американських газет. Мені з великими труднощами вдалося взяти інтерв’ю у Дудаєва. Я бачив, як він обідає – з охороною і російськими полоненими за одним столом – усі їли ту ж саму їжу. Я записав інтерв’ю, але його чомусь не публікували. Тільки через кілька днів я довідався причину. Американці хотіли, щоб я також взяв інтерв’ю у генерала Грачова, щоб читачі мали дві точки зору.

Я повністю був на боці чеченців. Якось група журналістів дізналася, що у Толcтой-Юрті у хлопця повноліття, і він іде на війну. Поки ми добралися, хлопець поїхав, але ми поспілкувалися з його матір’ю. Я спитав, чи не крається її серце відправляти дітей на війну, а вона повела нас на подвір’я і показала паркан і купу пивних банок на землі. Виявилося, що вона вчила сина стріляти з автомата. Ще ми побачили шість могилок біля дому. За їхньою традицією, якщо за смерть чеченця не відімстили, його ховали не на цвинтарі, а під домом, щоб, виглядаючи з вікна, кожного разу згадувати про помсту. Хіба таких можна перемогти?

Зараз усе сильно змінилося. Сьогодні інша Чечня, якщо вони до нас на Донбас полізли.

3.jpg
Валерій Дружбинський Фото: Олексій Філіппов

"Вони продукти пропаганди"

Я активно спілкувався з багатьма друзями у Росії, але зараз, на жаль, ні з ким не підтримую зв’язок, бо рано чи пізно починаються недолугі розмови і питання на кшталт: що ви там собі думаєте, ми ж братські народи… Вони – продукти своєї пропаганди і свого часу. 

Схожі матеріали

189958073_3773568146073849_537269449794278643_n.jpg

Помер коломийський краєзнавець і тележурналіст Василь Нагірний

600_шабл.jpg

Вітольд Шабловський: "Диктатори ростуть поміж нас"